Зазвичай подібним займався Рікон, та оскільки він поїхав, пошуком кандидатів у вожаки Єкімі зайнялася Ванесса. Ох, Ештону це все не подобалося. Ні, це значне применшення. Шукати вожака прицільно для того, аби бути в зграї омегою… Та що за хрінь з цим ларом відбувається? Ще й мовчить, паскуда…
Та Ванесса впоралася блискавично, хто зна які методи використовуючи, й одразу після ради Ештон пішов в Храм на найдибільнішу зустріч в своєму житті… А міг би вдома бути… В бібліотеці. З амулетом займатися… Ех. І не йти на зустріч з якою був в корені не згоден…
Ні, серйозно, безглуздішої зустрічі він ще не мав, мабуть. У Єкімі були такі біохвилі, що аж Ештону… Чи то боляче було, чи то блювати хотілося…
Але Ештон стійко та незворушно вичекав, закрився. Нічого аж такого незвичного не відбувалося, насправді. Знайшли якогось чоловіка з договором… Та й розповіли йому нащо він тут, які умови і таке інше. Єкімі мовчки слухав.
– То ви згодні? – перепитав він в учасників сторін.
– Так… Якщо це потрібно цьому юнаку, та Шазарії, то можна ж допомогти… – ой, чоловіче… Не знаєш, куди лізеш. Аби він потім не шкодував. Та про що це Ештон – шкодуватиме, звісно. Не той це чоловік. І спосіб життя у нього надто одноосібний. Це вам не Архітектор…
– А ти? – звернувся він до Єкімі та вкотре порадів, що додумався закритися.
– Так. – без роздумів.
– Не проти? – уточнив Ештон. Все ще напружено вичікуючи відповіді малого. Даючи шанс на розумне рішення, або хоча б пояснення, чи на щось адекватне.
Той, нарешті, підняв очі від землі й поглянув на Ештона з-під лоба. Затримався на мить з відповіддю. А тоді процідив крізь зуби:
– Не проти.
– Он як, значить. А я ось проти. – абсолютно спокійно мовив Ештон. Кандидату у вожаки Єкімі раптом стало дико не зручно. Ну, воно і ясно… А от Ештон лютував тихою люттю на малого. Так ставитись до себе! Та що він собі думає? Погодитись без задніх роздумів, вперше побачивши людину, не знаючи що за душею, навіть одну-дві зустрічі не попросив! А на душі що! Кошмар! Та в такому болоті почуттів загрузнути можна. І він зібрався з цим все життя жити?
– Чому? – не приховуючи злоби, та огиди, не зовсім зрозумілої, запитав Єкімі. Тихо.
– А відголосок в тебе є? – засуджуючим тоном запитав Ештон. Так спокійно, що аж сам здивувався зі своєї витримки.
– Часу ж обмаль. Ви самі так казали… – пояснив лар.
– Я казав, що потрібно шукати вожака, а не погоджуватись на першого ж, хто трапиться! – терпляче говорив Ештон, на противагу душевному урагану, що набував нових масштабів. Як же його бісить цей лар!
Замість відповіді малий рвучко відвернув очі, втупивши їх у підлогу, та стиснувши губи до побіління…
– Йди до себе… – змучено зітхнув він. Ураган в душі вщух так рапово, що Ештону аж боляче стало від пустки, що послідувала за ним.
Малий мовчки послухався. Навіть не поглянув ні на кого, просто вийшов. Так легко… Ештон уже звик думати, що він тільки те й робить, що коники викидає… Аж здивувався.
– Вибачте… – підняв стомлений погляд Ештон на цього чоловіка… Що, мабуть, жодному лару не сподобається. Як можна бути такою здихлею в Шазарії? Та окрім втоми раптом у Ештона нічого не лишилося. Ніби вампір якийсь з нього всі душевні сили висмоктав. І Ештон навіть знає як того вампіра звуть…
Та попри тотальну втому, довелося нормально вибачитися та пояснити деталі, аби кандидат у вожаки не ображався.
***
Після четвертої подібної зустрічі та чергових вибачень, Ештон не витримав та піднявся до малого в кімнату. Постукав, зайшов. Вже очікувано малий злетів на ліжко з підлоги, сів і, з виглядом загнаної в кут собаки, дивився на явно непроханого гостя.
– Можна зайти? – спробував Ештон якось делікатно виправити цю ситуацію…
– Угу… – без жодного ентузіазму. Хех…
– Послухай… – не впевнено розмістився Ештон посеред кімнати. Роззирнувся. Все, як зазвичай. Залишився стояти.
Ештон почухав великим пальцем над бровою – нервове, мабуть.
– Єкімі, ми втрачаємо час. – якось легко вийшло почати, тож Ештон вже не добираючи слів та тону, просто вирішив вивалити на малого інформацію, як він вміє… На емоції все одно сили немає.
– Чому я не можу вступити в зграю до одного з них? – не став чекати тиради Єкімі, чим збив Ештона з думки. Спеціально?
– Ти ж не відчуваєш до них поклику! – очевидно ж.
– Яка різниця… – підтягнув він коліна до себе, обійняв та поклав голову. Зараз він не виглядав, як двадцятирічний юнак, що свідомо пішов на такі муки… І хай Ештон не розумів, злився… Та все ж поважав. Адже не кожен на таке піде… Далеко не кожен…
Але от прямо зараз Єкімі виглядав малим хлопчиськом… З яким не вирішувати життєво важливі питання хочеться, а по голові погладити, та в поле вивести – погасати… Та хіба ж він дасть до себе торкнутись? Та й біоритм навіть зараз не стабільний – яке в біса поле…
– Можна я поруч сяду? – якщо чесно, Ештон втомився за день і втомився стояти… І… Хочеться спати. І… Як же добре, що Науковий Центр можна відмінити, адже в Пірея є Науковець… І Ештон лише зрідка тепер підгодовує цього нестерпного алубі… На котрого теж треба просто колосальну кількість душевних сил витрачати… І навіть з ним, Ештон не почувається так погано, як поруч з цим малим… Та не так, навіть… З Піреєм по-всякому буває, звісно, та Ештону… Ну, подобається з Піреєм час проводити? Просто це втомливо… А от з цим малим…
Єкімі підняв на нього погляд з-під лоба, свій «фірмовий» неприязний, обдумав, кивнув, підсунувся подалі аж до узголів`я, даючи Ештону достатньо місця, аби той до нього не торкався, як можна зрозуміти. Та й взагалі – сидів подалі.
Ештон сів, тактовно зберігаючи дистанцію. Подумав, як би покоротше йому щось викласти, аби він знову на диби не став, та в голову не приходило як вирішити проблему взагалі без розмов, тож:
– Єкімі…
– Я не розумію, чому це так важливо, якщо я все одно буду омегою. Яка різниця є поклик чи ні? – він Ештона таки спеціально з думки збиває.
– А адаптацію ти як зібрався пережити? – вирішив підіграти Ештон. Хоче про це поговорити, нехай. – Якщо ти не приймеш вожака, почнеш відторгати договір. Навіть якщо запобіжники спрацюють і ти виживеш, другого шансу може не бути. – раптом Ештон заткнув себе похапцем й зиркнув на малого – не перегниє він часом? Та Єкімі, на здивування, спокійно слухав. Ну, гаразд… – Ти банально не дотягнеш. А навіть якщо дотягнеш, не факт що зможеш пережити другий договір, навіть якщо вдруге обереш нормального вожака. На це теж потрібні… життєві сили. Не лише енергія… А й… Хех… – Ештон спробував допомогти собі сформулювати думку жестом руки, але це не надто допомогло… – Словом… У виснаженому стані мало шансів пережити адаптацію, і чим в гіршому ти стані, тим менше шансів. – Ештон кинув ще один контрольний погляд на малого – слухає. – Я б на твоєму місці розраховував на один шанс. А тому потрібно зробити все, аби заключення договору було успішним, раз ми вже з тобою узгодили, що наша мета – зберегти тобі життя. – раптом сказати не було більше що, не заглиблюватись же в наукові терни… Настала пауза.
– Єкімі, чому ти вирішив бути омегою? – Ештон збагнув, що якщо він швидко не запитає, то Єкімі знову тягнутиме кота за хвоста. – що на це почалося! Малий ледь чи не задихаючись, схопився за кульку на узголів`ї руками, і з жахом, просто таки з тваринним жахом, ніби не зрозуміло що Ештон зробив, встав на ліжку ногами. Ніби бажає тікати, не важливо куди – подалі. Але на підлогу стрибнути він не наважувався. Можна подумати, Ештон тут же накаже Храму його схопити, катувати че ще щось! Було враження, що він у пастці – Ештон сидить на ліжку поруч з ним, а навкруг Храм… Ще й біоритм збився під корінь від стресу… А як його вирівнювати, коли з малим відбувається… “те саме”. Раптом Ештон збагнув. Біохвилі. І різко захотілося собі вмазати від душі якимось чином. Ідіот. Не має значення, що там він витворив, коли Ештон йому вирівнював біоритм, але якщо припустити, що це у нього кожен раз так при цій процедурі… Тобто – при будь якому контакті з джерелом біоритму…
Не в симпатії справа, малий уникає Ештонових біохвиль! Оой… Це ж треба аби Хранителем такий придурок став… Хоча, в симпатії, мабуть, теж…
А це багато б пояснило. Ештон покосився на малого…
– Я підніму ноги, а ти скористайся допомогою Храму. У тебе біоритм збився. – вирішив Ештон перевірити теорію. Зміна теми спрацювала магічним чинном. Малий хоча б задихатися перестав, почувши що його не примушують відповідати… Він, що… Всерйоз думав, що Ештон накаже йому відповідати?
Але він же має… Підстави так думати. Чому це Ештон дивується?
Ештон поставив ноги на планку, що тримає матрац збоку, аби не класти ноги на постіль. Єкімі недовірливо прослідкував за цією дією. Тоді боязко кілька довгих митей дивися на Ештона, оцінюючи небезпеку. А тоді так же боязко зліз та сів таки у воду.
Можливо, за стільки часу просто пристосувався до біохвиль Храму. Або вважає це прийнятним, на відміну від біохвиль інших людей, чи ларів… Хех… Якось Ештон й зовсім забув про назву для всіх, хто може приєднатися до Дерева Життя. От в Біблії все просто – раби Божі…
Минуло незліченно багато хвилин. Єкімі, здається, впорався зі своїм біоритмом.
І треба було б продовжити бесіду… Та він і гадки не мав з якого боку підступитися до малого. Ештон і справді втомився, як витиснений лимон… І чому питається?
А якщо не вийде? В малого кілька днів у запасі, не більше… Єкімі на зустріч не йде. Всіляко ускладнює завдання, мовчить. Яка імовірність того, що він і справді за кілька днів знайде того з ким зможе укласти договір? Що він протягне до повні? Що все пройде успішно в його стані?
– Єкімі… – Ештон поглянув на малого… – Де б ти хотів побувати? Чи… Зробити… – і такий біль накрив Ештона з головою, що малого він уже не бачив.
Ештон негайно закрився. Перед очима стояла Ліам, що переслідувала птаха. Перед очима була Ліам, що засинала в його обіймах назавжди…
Ештон якомога швидше нахилився до власних колін(як зручно, що вони опинилися так близько), аби малий не побачив виразу обличчя, а надто сліз, котрі Ештон дуже навіть може не втримати зараз, нагадуючи зараз того ж Єкімі. Контролювати зараз ще й міміку реальним взагалі не видавалося.
Він не готовий… Не готовий знову втрачати… Тільки не знову. Чому йому ніхто не сказав, що бути Повелителем – значить втрачати. Знову і знову. Ні, воно ясно було що він переживе підданих. Але одне діло втрачати своїх у бою. Чи якщо вони відходитимуть більш – менш природним чином – вслід за своїми вожаками. Але… Ось так. Ось так! Ештон не мав сил підняти погляд на цього хлопця. На все ще живого хлопця!!! Не мав сил запитати про його передсмертне бажання, якщо вони не впораються. Якщо ЕШТОН не впорається. Він не мав… Чорт! Ну, не ридай же ти зараз! Але груди так боляче здавило… І Він хотів зараз піти додому зализати цю рану… А точніше перетерпіти – коли вона перегорить і буде знову тліти незнищенним жаром на дні його душі…
Він хотів до своєї сім`ї. Він хотів до зграї… Хотів до Рікона – сигаретку скурити… Та раптом Ештон схаменувся – ніякого поклику вожака! Рікону буде погано… Але відчуття, що не мали зовнішнього виходу, варилися всередині, варили Ештона живцем… Знайомо роздирали душу. А неможливість навіть бажати опинитися з рідними людьми – ніби додатково роздирала випечену цим нестерпним жаром рану.
Та раптом малий встав, заліз на ліжко колінами та обійняв його, так же незручно, як в океані, поверх рук Ештона. Та на цей раз він не ризикнув рухатись та відповідати Єкімі взаємністю. Та й сил не було – вся їх колосальна кількість витрачалася на стримування своїх вожацько-повелительських поривів, та власних почуттів всередині, і сліз. Так і сиділи. Ну, Єкімі стояв… Прямо над ним. Але вже за хвильку сів поруч. І… Ештон почувався добре…
Ештону стало спокійно. І легко.
Він підняв розфокусований вражений погляд на Єкімі. Вже й закриватися не потрібно. І вже не виходило думати, що справа в тому, що він банально змерз, а Єкімі його зігрів… Ештон уважно і вкрадливо, звузивши очі, вглядівся в обличчя малого, випрямившись.
Єкімі був спокійний. Дивився на Ештона, схиливши голову на бік та склавши руки на грудях. Ніби якийсь дивний звір, що досліджує – а що ж це перед ним за чудо сидить, що видавалось йому дивнішим, аніж він сам. Від його пронизливої блакиті очей було… трохи не затишно… Та… Мова не про те!
Що. Це. Було???
Та питати Ештон теж не насмілився, не хочеться руйнувати крихкої спокійної атмосфери… З цим малим як по мінному полі! Оступишся на мілікрок, і все – викликай саперів! Та в безпечній зоні, тій що без мін – нічого. Бути можна…
Ештон тяжко зітхнув, уже зовсім не стримуючись.
– Я думав, що заключу договір приналежності з кимось із цих людей… Та й житиму собі як до того… – ляпнув малий, як у воду бульку пустив.
– Що? – Ештон підвис, усвідомлюючи сказане. Приходячи до тями від всього, що вже встиг передумати, що встиг пережити від часу їх перерваної розмови… А коли все ж усвідомив… Аж знетямився! І обурення якимсь вибухом несподівано вирвалось з Ештона, перекриваючи не зовсім природній спокій: – Який ще договір приналежності! Це ж рабство! Найнеприємніше для лара рабство!!!
Малий на цей аргумент лише байдуже стенув плечима та скорчив гримасу «кому-яке-діло».
– Не можна так ставитись до свого життя! Я здогадуюсь, чому ти обрав такий шлях, але не можна начіпляти на себе такий ярлик та… – слів просто немає на нього!!! Але принаймі… Більше не болить… Душа не болить. Злість. Обурення. Ці відчуття куди приємніші за біль утрати… Невже спеціально? І чомусь ця думка… Заспокоїла Ештона. Він не знав точно, чи малий спеціально його злить, відволікаючи від болю зараз, котрий точно встиг відчути… Та Єкімі точно хотів йому допомогти, коли обіймав хвилину тому. І Ештон вже м`яко сказав, на цей раз щиро: – Не можна так Єкімі.
Та малому було глибинно байдуже до слів Ештона чи до його почуттів, звернутих до нього, та, як може здатися – навіть до своєї долі… Але Ештон пам`ятав емоції малого. Не хоче він жити як омега… Тож природнім виглядало це озвучити:
– Та й не хочеш ти бути омегою. – і цей аргумент, котрий Ештон без особливої надії достукатись до малого просто докинув, чомусь подіяв. Малий болісно поглянув в очі Ештону. І душевна туга та біль показалися ненароком.
Раз малий якось адекватно реагує, Ештон продовжив:
– Тільки не бреши мені, що це не так. От що тобі заважає допомогти мені знайти тобі нормального вожака, а? Заключити нормальний договір… Та й налагоджувати стосунки, зважаючи на твої якісь особливості?
Ештон очікував, що малий знову викине дифілябр, та мовчати обставини не дозволяли. Треба рухатись.
Але на противагу очікуванням, Єкімі навіть з місця не зсунувся, дивився лише скоса на Ештона. Не передбачуваний він якийсь…
– Ви справді вважаєте, що я зможу бути в зграї кимось окрім омеги? – тихо запитав він. Ештон підвис від шоку на секунду…
– Звісно! – Ештон починає розуміти, що вся справа в біохвилях малого. І що у вожака буде купа проблем з цим ларом. Та люди можуть і без дотиків нормально обходитись і не вважати це проблемою.
Словом, було ще що сказати Ештону… Купу всього. Та малий стис губи, опустив погляд… І якісь такі біохвилі від нього відходили… Трепетні. Що Ештон просто захлопнув рот, аби ненароком не зруйнувати такий момент… Ештон не пригадує таких хвиль… Щось зовсім особливе… Ніби душа бринить… Щось на межі з тендітним плачем, навіть не так – сльозою, та… невагомим світлим… Якоюсь просто таки примарною радістю… Ештон сам ледь не розридався, просто дивлячись на Єкімі, та якось вчасно схаменувся та закрився знову. А малий, вловивши це, поглянув на Ештона з дослідницьким інтересом. А потім відвернувся. Так специфічно ще – спочатку головою, а потім вже очима. Та це не було на цей раз злісно, й бунтарськи не виглядало. Навпаки, легко вписалося в атмосферу – пацан просто відвернув увагу від співрозмовника.
Але… На те вона й мить – аби тривати недовго.
Малий вдихнув глибоко. Не наважуючись, і не з духом збираючись – просто на правильний лад налаштувався.
– Як впливає договір на біохвилі? – запитав він. І запитання було несподіване…
На біохвилі?
– Ну… Договір може впливати на біохвилі, якщо це запрограмувати… Я в милості Повелителя вводив подібне, аби продовжити стабілізацію тіла на значно триваліший стан… Але сам по собі договір… Це лише спосіб закріпити зв`язок більш матеріально, аніж інші більш ефимерні та мало… вимірювальні способи… Це те, що дозволяє двом істотам стабілізувати стосунки безпосередньо між їхніми душами. Це полегшений спосіб душі досягти іншої душі… – пояснював Ештон, й аналізував вголос.
– Я не про це запитав. – почулися не надто задоволені нотки в голосі Єкімі.
– А я думав, з моїх пояснень, ти збагнеш, що якщо мова про договір – то йтиметься не про біохвилі. – усміхнувся трохи хитро йому Ештон.
Малий на провокацію відреагував наступним чином: насупився та відвернувся. Та Ештона порадувала ця наївна та проста реакція. Адекватна. Тож Ештон вже всерйоз задумався. Насправді, Ештон добре зрозумів, чому малий запитав про це. Він хоче знати як договір вплине на його стан…
– Я не знаю. – чесно зізнався Ештон, дивлячись у стелю, й пригадуючи деталі. – Договір це щось унікальне. У тому сенсі, що знаходячись у фізичному вимірі нашого тіла, між енергетичною структурою організму, він впливає на душу, що ніби у зовсім іншому вимірі перебуває… Принаймі для звичайних живих істот, таких як люди чи лари – це виглядає саме так. І тим алубі такі унікальні. Вони ніби живуть у двох вимірах одночасно. У фізичному та у вимірі душі, так би мовити. Та я й справді не знаю як саме договір впливає на біохвилі, якщо, звісно, не запрограмувати його свідомо на подібні дії… – Ештон, нарешті, відпочивав. Роздуми допомагали йому відволіктись від своїх почуттів. Допомагали розслабитись емоційно… Допомагали позбутись душевуних тривог… Думати було приємно… Ештон не думав в цей момент ні про що особисте… І спостерігати за тим, що не зазнає змін – було теж приємним… Наче дивишся на вогонь… Стеля Храму теж була живою… По-своєму. І ця ідея м`яко лягла на змучену свідомість Ештона. А ось і відповідь на запитання, над ким він так бився… Спокій. Ось яким повинен бути його амулет. Якщо свідомість, будучи замкненою, не може розвиватись якісно – значить не треба її замикати. Якщо свідомість не може зосереджуватись повністю на роботі, якщо її ресурс витрачається на самотворення – значить потрібно виконати цю роботу замість неї. Якщо свідомості зовнішні враження заважають працювати – слід пропустити відчуття крізь фільтр – наче крізь якір. Не ізольовувати свідомість, а замінити враження на ті, що не заважають працювати – на спокій. На легкі хвилі власної душі… Так працює Храм. Так працює… Серце Лісу. Чи то Пустелі. Саме так, якщо вдуматись: замінити вічну непосидючу природу живої істоти на дещо протилежне її природі – умиротворення. І цього буде не просто достатньо. Це більше, аніж можна бажати. Це саме те, чого прагне Мерін, бажаючи заснути в анабіозі. Це те, чого прагне навіть він зараз… Ештон самоіронічно й гірко посміхнувся, повернув голову, закинуту назад, поглянувши на Єкімі. Той невідривно спостерігав за Ештоном, все тим же поглядом – ніби перед ним чудо якесь незрозуміле. Але уваги до себе він явно не очікував, й відвернувся гарячково з біохвилями що різко й коротко видали його почуття з головою: – “його зловили на гарячому”. Ештону стало смішно з цього.
– Те, про що ти говориш. Це можна перевірити. – у кого простий договір? Ештон обдумав. А потім перевірив по графікам, що зараз роблять лари з його зграї. Й виявив, що Акелар зараз в покоях сам. По графіку він вільний.
Ештон закрив ключ. Зауважив, що й досі сидить, закинувши ноги на планку ліжка, й опустив їх, нарешті. Сперся руками назад. Закинув голову, зупинивши погляд на стелі, за якою йому так сподобалось спостерігати, а потім і зовсім закрив очі, дозволяючи собі відчути свою втому цілковито. Втому, що народилася не сьогоднішнім днем… А… цим шалено-довгим відрізком часу: розлуки з Мерін. І дозволив собі “забажати”. Опинитися з рідною істотою поруч – з Акеларом. Це було так егоїсттично… Так не доречно. Та Ештон дозволив собі це задоволення.
Він відкрив очі. Й відчуття чужої присутності відчулося зараз так повно… Хоче Ештон того, чи ні… Та ці біохвилі він не забуде. Не забуде цього лара. Не забуде Єкімі, що уже залишив слід в його душі… Не зможе викинути з пам`яті. Так само як Ліам. Так само, як Сірін й Рікон не забудуть третього з ланки своєї колишньої зграї… Так само, як Мерін пам`ятає їх усіх… Не має значення – що трапиться з Єкімі в майбутньому. Він уже залишиться в ядрі Ештона. Назавжди.
Ештон не відчував туги чи суму. Але він розумів Мерін зараз. Як ніколи раніше. Розумів, чому вона так ретельно відгороджувала себе від підданих. І розумів, чому вона обмежувала своє правління глобальними питаннями та волею. Розумів. Адже шлях, котрий він обрав – такий виснажливий… Такий нестерпно болючий… Та Ештон вірив – вірний.
– Я Акелара покликав. Поглянемо зараз, як же договір впливає на біохвилі. – пояснив Ештон. Вирішувати індивідуальні питання підданих – означає впустити їх у свою душу на зовсім іншому рівні. А тоді підсунувся на ліжку трохи глибше, дозволяючи собі спертися спиною об стіну. Об тіло одного з його зграї – Храму. Ештон усміхнувся, знову поглянувши на стелю. Ештон завжди вважав Храм живим. Завжди вважав його не лише своєю сім`єю, а й своїм підданим. І Душа защеміла. Ештон сподівається, що Храм знайшов своє місце на Дереві Життя. Ештон хоче перевірити це. Вперше Ештон бачив Дерево Життя, коли Рікон дозволив йому пройти крізь свою душу… Тоді Ештон почекає, коли Рікон повернеться. І обов`язково перевірить. Чомусь саме таке рішення видавалось йому правильним. Не те щоб Ештон не вірив, що ще хтось зможе так… Навіть навпаки – вірив, що є ті, хто здатен впустити його так само безвідмовно: на думку спала Ейнар. Якщо Ештон зробить все вірно, то вона з часом змогла б так само прийняти Ештона. І Акелар… Мабуть, він теж зміг би, якби сам Ештон підпустив би його так же близько, як Рікона… Так – все вірно: все залежить не лише від душі, через котру потрібно пройти. А токож і від того, хто йде крізь цю душу… Взаємна безмежна довіра. Йдучи через душу Рікона – Ештон захоплювався його довірою до нього, дивувався величі його душі, милувався її красою, та навіть на мить не подумав, що Рікон нашкодить йому – адже міг би. Адже Ештон тоді повністю знаходився у його владі…
М`які біохвилі Храму пестили душу Ештона. І йому було пиємно.
Храм ніколи б не зміг показати йому Дерево Життя. Хоч і Храм вірний Ештону, та Ештон не той самий для нього. Їхній зв`язок – це приклад взаємоповаги та взаємодовіри, котрою варто пишатися, здорових стосунків та взаємопорозуміння… Та їхні душі – не… Що? Не споріднені? Не предназначені одина для одної? Можливо це і є поклик – ознака того, що душі сумісні. В Акелара був поклик до Ештона. В Ейнар був. В Рікона був. І… у Кіра він був. Можливо… Можливо, він був у Картера. Ештон вражено задумався над цим. Чи відповідав він усим цим… рідним істотам у… у достатній мірі, окрім Рікона? Чи достойно і справедливо поводився з ними, чи відповідно по відношенню до того, ЩО вони до нього відчували? Чи поводився, як покидьок останній? А? Який же він все ж гівняний вожак… Ештон потер рукою очі… Дивно, що до всього цього він додумався, сидячи ось так в кімнаті найнепривітнішого у всьому світі лара, а не в одній зі своїх численних медитацій, в яких він топив свою свідомість останнім часом…
Ештон поглянув на Єкімі і чітко відстежив той же його порив – відвернутися, сховатися, затулитися від усього світу – але в першу чергу від Ештона. Та придушив чомусь цей порив на цей раз. Сидів і… приймав погляд Ештона.
– У тебе справді ніколи не було поклику? – Ештон невідривно дивився в очі Єкімі.
– Був. – просто відповів він. А Ештон чомусь не дивувався з того, що Єкімі зараз не уникає відповіді всіма доступними методами.
– Був, значить. – якась така тягуча туга стисла серце Ештона. Це було не співчуття. Й ніяка не емпатія… Це було віддалене розуміння, як воно є. Був у нього поклик. Ознака того, що прямо перед тобою споріднена душа. Та не зміг відповісти. Не зміг діяти так, як казало серце. А міг лише дивитися, як ця душа віддаляється, безповоротно зникає з його життя. Були на це причини. Можливо, через його цю особливість, пов`язану з біохвилями, а, можливо, було ще щось. Та причини були. Настільки вагомі, що ранячи свою душу, Єкімі відмовив собі у воз`єднанні з цією душею…
– Чому я не можу заключити договір приналежності? Якщо це мій вибір. – запитав Єкімі, дивлячись скоса в очі Ештону, ні на мить не розриваючи зоровий контакт. І Ештон бачив – зараз йому не важко робити це. Йому було комфортно.
– Це жахливий вибір. Цей договір карає просто за найменшу провинність. Якщо інші договори працюють швидше за принципом: “що не заборонено – те дозволено в межах умов”, то з цим договором все навпаки: “дозволено лише те, що дозволено, не зважаючи на загальні умови”. З ним найлогічніше безумовно виконувати те, що каже вожак, й не робити нічого, якщо вожак не наказує. Я думаю, саме тому лари розцінювали свою роль, як роль омеги, якщо приєднувались до зграї вожака саме через цей договір. – Ештон подумав мить, і розуміння того, яким саме чином пояснити Єкімі цю інформацію прийшло одразу й логічно: – Ти запитував, як договір впливає на біохвилі. Я ще не знаю як він впливає на біохвилі в звичному стані, та в режимі покарання він точно впливає на фізичний стан носія, разом з тим і на біохвилі. А цей договір – так і взагалі… Не приємним чином.
Спрацювало. Малий почухав голову і відвернув погляд, обдумуючи почуте, й, як не дивно, щиро поділився:
– Я думав, що раз це договір для омеги, то якщо я житиму відповідно, то все буде гаразд… – насупився він.
Ештон здивовано спостерігав. Мислення навиворіт. І хоч твердження одне: “договір Приналежності = бути в зграї омегою”, а від перестановик цих доданків, значення все ж змінилося.
– А який же договір тоді мені підійшов би? – запитав малий в Ештона.
Це Ештон має вирішувати?
– Ем… Ну, а за якими критеріями ти обираєш? Ну, припустимо… Суто за об`ємом, шлюбний – найменший. А значить, найменше втручається в енергетичну систему організму… – ця думка якась не зручна була для Ештона. Й він ніяково якось скривився. А потім зітхнув – малому потрібен конструктив та настанова. Тож, Ештон повинен просто нейтрально порадити. Ніби продавець в магазині нижньої білизни. – Отже… Договір Покровительства досить об`ємний. Мабуть, чи не найбільший. Можливо, в функціонуванні він і не завдає незручностей, та… Якщо… – Ештон покосився на Єкімі, – припустити… Що істота досить чутлива до зміни біохвиль, то, можливо… Суто, можливо, Єкімі, сам процес встановлення такого договору може бути… Довгим… І… Важким для такого носія. – Ештон ретельно намагався підібрати слова, що допомогли б малому зрозуміти. – Клятва Вірності… Я її, звісно, змінив, але вона все одно дуже інвазивна. Це зовсім не для кожного. Якщо чесно, то це унікальний договір, для унікальних випадків. Ну, і Договір Сімейної Приналежності лишився. – Ештон оцінююче примірявся до нього в своїй уяві: – Ніби не погано виглядає. Він не такий маленький, як шлюбний, але і не такий об`ємний, як Покровительства. Він не часто втручатиметься, і не придушує волю. Досить м`яко ставиться до носія. – Ештон знову задумався чи підійшов би він Єкімі, дивлячись на стелю.
– Значить я укладу такий договір, якщо вожак знайдеться. – постановив Єкімі.
Ештон різко обернувся на Єкімі, з наміром “повиховувати” його: з більшою ретельністю ставитись до таких доленосних рішеннь, уважніше ставитись до себе… Але не зронив жодного слова. На Єкімі приємно було поглянути в цей момент. У нього явно покращився настрій і він сидів в позі лотоса на ліжку з достатньо спокійним виразом обличчя, й Ештон бачив, що йому… Добре.
Гаразд. Договір Сімейної Приналежності, так сімейної… Здається, все гаразд з цим рішенням.
– Вожак! – ввірвався в кімнату задихано Акелар, й знашов поглядом Ештона.
– Вибач, що так покликав. – винувато поглянув на нього Ештон… Він же навіть не попередив у ключі, що все гаразд…
– Та нічого. – широко посміхнувся Акелар, не характерно для нього, зрозумівши, що все гаразд, і його просто покликали. Він кинув швидкий погляд на Єкімі, а потім знову в звірячій нетерплячці (з якою Акелар зазвичай чекає руку вожака, аби спати) подивився на Ештона й став чекати чи то завдань, чи то того, за чим вожак покликав.
– Мені потрібно на твій договір поглянути… – не встиг Ештон договорити, як Акелар зі швидкістю, притаманною, ларам, здер з себе якийсь шазарійський короткий халат, недбало кинув, не дивлячись, й сів прямо в калюжу Храму, спиною до Ештона, підставляючи плечі.
Ештон швиденько підсунувся, ближче, поставивши ноги, по бокам від Акелара. Та перед тим, як поринути в медитацію все ж поцікавився, бажаючи хоч зімітувати тактовність якусь:
– Я не відірвав тебе від чогось?..
– Ні. – швидко відповів він й характерно підставив плече під доторк, бажаючи уже почати. Ештон мимоволі усміхнувся.
Він поринув в медитацію, нічого не остерігаючись: раз поруч член його зграї, про його тіло подбають, в разі чого.
Та медитація не принесла нічого несподіваного. Все приблизно так, як і думав Ештон. Затримуватись не було сенсу.
– Схоже на те, що договір на біохвилі впливає не більшим чином, аніж камінь кинутий на дно річки, –
Ештон був ще злегка розфокусований від стрибків реалія – візія – реалія. – Камінь порушує спокій течії, при зіткнені з поверхнею води при падінні, й поки опускається на дно. Та не перешкоджає, коли лежить уже на дні. Течія просто оминає лежачий камінь.
Акелар обернувся, обійняв ногу Ештона й поклав підборіддя йому на цю ногу, наче великий добрий пес. Ештон усміхнувся йому. Зараз цей прояв… любові до вожака, особливо такого, що сидів з все ще розфокусованою свідомістю, в той час як член його зграї акуратно й тепло вирівнював його світ навколо, проникав глибоко в свідомість. Легко було. Затишно. Й Ештон з вдячністю погладив постійно розпатлану голову Акелара. На відміну від інших ларів, Акелар ніколи не дбав про свою зачіску й недбало якось скручував свої довжелезні патли у якусь невнятну… копицю, десь на середині довжини. А завжди акуратна та ідеальна Шона ніколи не робила йому зауважень з приводу його неакуратності.
Краєм сприйняття Ештон відчув, що Єкімі усміхався, спостерігаючи за ними двома та якимсь своїм власним думкам.
Додати до улюблених