Це була середина жовтня. На вулицях помаранчеві та коричневі кольори змішувалися з сірими. Періодичні зливи накривали собою Сеул, змушуючи людей постійно мати при собі парасольки. Запах дощу та зів‘ялого листя заповнив собою місто, а густі хмари не давали ніякого натяку хоча б на промінчик сонця. Картина була доволі сумна та депресивна.
В один з таких днів сталася подія, яка змусила усіх мемберів Стрей кідс перегорнути сторінку життя на чисту. Цієї осені не стало Бродячих дітей. Залишилися лише вісім хлопців, мрії та надії яких були розбиті однією необережністю.
Кожний відреагував на такий переворот по різному: Чану знадобилося декілька днів аби взяти себе в руки та почати допомагати іншим хлопцям; Хан після всіх подій відправився з сім’єю у подорож; Чонін поїхав додому до батьків; Чанбін тримався поруч з Чаном та посилив тренування; Фелікс та Хьоджін вдвох відправилися у гори, бажаючи привести думки в порядок; Синмін вбивав час за відеоіграми та переглядом аніме; Ліно майже не виходив зі своєї кімнати, залишаючись зі своїми думками наодинці.
Кожен був поглинутий особистими переживаннями, але водночас всі намагалися триматися разом та в міру своїх можливостей підтримувати один одного.
Коли пройшов майже тиждень, Бан Чан спробував витягнути на вечерю десь за межами будинку тих, хто залишився. Синмін та Чанбін підтримали цю ідею, але Ліно, скаржачись на головний біль, вирішив залишитися вдома.
-Твоя голова хвора як раз тому, що ти так довго сидиш у своїй кімнаті, – зауважив Чанбін, намагаючись розгледіти обличчя Мінхо в темряві.
-Я відкриваю вікно, – проскрипів беземоційний голос Ліно.
-Чоловіче, – тяжко зітхаючи, почав Бан Чан, – тобі стане легше, якщо вийдеш на прогулянку. Світ яскравіший, ніж здається.
-Іншим разом, – почулася холодна відповідь.
-Добре, як бажаєш. Тобі щось взяти? – на останок запитав Чан.
-На ваш розсуд, – відповівши, Мінхо перевернувся на ліжку спиною до дверей, закінчуючи розмову.
Більше не кажучи ні слова, хлопці зачинили двері в кімнату та рушили вечеряти. Вийшовши з будинку та пройшовши декілька метрів, Синмін все ж таки висловив думку, яка крутилася у нього в голові:
-За весь цей, час після тієї події, я жодного разу не бачив, щоб він щось їв.
Чанбін та Бан Чан нервово переглянулися.
-Я не помічав, – нахмурив брови Чанбін.
-Я багато часу проводив у залі, – пояснив Синмін. – Ліно жодного разу не ходив на кухню.
Більше ніхто не говорив. Хлопці мовчки йшли по тихій вуличці, думаючи про Мінхо. Для нього цей тиждень був важчим ніж для решти, але, на перший погляд, він не виглядав розбитим. Чи цього ніхто не помічав. Коли Ліно виходив з кімнати чи хтось навідувався до нього, він говорив, відповідав на питання та сам цікавився як справи у хлопців. Він точно не був схожий на людину, якій потрібна допомога. Але…
-Я подзвоню йому, – Бан Чан поліз в кишеню своєї куртки за телефоном, проте там виявилися лише ключі та гаманець.
-Чорт! Хлопці, зачекайте тут, я швидко.
Чан легеньким бігом направився назад, проте чомусь його ноги все прискорювалися та прискорювалися. В решті решт він перестав звертати увагу на калюжі, які хлюпали під ногами.
Відкривши двері зануреного у темряву будинку, Чан стрімко піднявся сходами та смикнув двері у кімнату Мінхо.
-Ліно, – гукнув він, але у відповідь не почулося ні звуку.
Увімкнувши світло, Бан Чан побачив, як напівпрозорі фіранки колихаються перед відчиненим вікном. В кімнаті було порожньо.
-Лі Мінхо! – знову покликав він.
Сильний голос пронісся будинком, чіпляючи кожний куток. Від тиші, яка повисла після того, як відлуння затихло, по шкірі Чана пробігли сироти. Серце прискорено стукало, змушуючи дихати глибше. Пройшовши прямо по коридору та повернувши на право, Бан Чан опинився перед дверима ванної кімнати. Почулося хлюпання води. Тремтячою рукою хлопець відчинив їх та увімкнув світло.
***
Того вечора ніхто так і не повечеряв. Всі четверо провели ніч у лікарні. Мінхо в палаті, під наглядом лікарів, а Бан Чан, Чанбін та Синмін у коридорі, очікуючи хоч якихось новин.
З голови Чана ніяк не виходила жахлива картина, яку він побачив того вечора. Бліде, бездиханне напівоголене тіло Мінхо у червоній від крові ванні. Взявши на руки хлопця, він зовсім не відчув його вагу. Викликавши швидку, Чан перев‘язав понівечені зап‘ястя Ліно на стільки якісно, на скільки дозволяли тремтячі руки. Ще через декілька хвилин у будинку з‘явилися Синмін та Чанбін, які чекали Бан Чана занадто довго для того, щоб почати нервувати. Побачивши свого капітана замазаного кров‘ю біля Мінхо, який лежав на білій плитці у ванній кімнаті, хлопці заклякли на місці.
-Він мертвий…, – прошепотів Чанбін, тримаючись на межі істерики.
Почувши ці страшні слова, які не могли пов‘язатися з реальністю, Синмін впав на коліна та притиснув два пальці до шиї Мінхо.
-Ні, – тремтячим голосом відповів він. – Пульс є. Принесіть якусь ковдру, аби накрити його, він мерзне.
Швидка прибула за декілька хвилин після цього, але Ліно встиг втратити забагато крові. Лікар зазначив, що він не пожалів своїх зап‘ястків, залишивши дуже глибокі рани. Тож для того, щоб зупинити кров знадобився час.
Якісь новини з‘явилися лише через три години після прибуття до лікарні. Високий лікар середніх років був добре знайомий хлопцям. Цей чоловік стояв за спинами Stray kids з їхнього дебюту. Він дійсно любив цих хлопців та завжди піклувався про них більше, ніж того від нього вимагали. Для нього ця ситуація теж була непростою. Він дивився на мемберів зі співчуттям до якого додавались й особисті переживання.
-Стан вашого друга стабільний, але до завтрашнього ранку він не прийде в себе, тож їдьте додому спати, – повідомив чоловік, схрещуючи руки на грудях. – І ще, ми б мали перевести його до психіатричного відділення, але я цього робити не буду. Він залишиться на цьому поверсі. Так буде безпечніше для вас усіх.
Чан вклонився чоловіку, відчуваючи щиру вдячність та легкість від того, що з цим не виникло проблем. Інші мембери повторили за ним.
-Ми дуже вдячні за турботу.
Змучені останніми подіями, хлопці послухалися лікаря та поїхали додому. Про сон ніхто навіть не збирався думати. Першим що вони мали зробити – це обдзвонити інших. Вже була ніч, тож на дзвінок відповів лише Фелікс, який ніколи не вимикав звук на телефоні. Вислухавши все, він продовжував мовчати, але Хьоджін вихопив телефон у нього з рук та сказав лише:
-Через пів години виїжджаємо.
Поки був час хлопці разом вимили ванну від крові. Синмін та Чанбін були більш менш стійкі у цій справі, але Бан Чан не міг приховати тремтіння рук та важке дихання. Здавалося, що цей металевий запах осідав у легенях та огортав горло. Його по справжньому нудило від цього відчуття, а в голові паморочилося все сильніше. Чан ніяк не міг позбутися образу закривавленого Мінхо. Як тепер взагалі користуватися цією ванною?
-Чане, ми впораємося вдвох, – відбираючи у хлопця ганчірку, сказав Чанбін та виштовхав його в коридор. – Приготуй краще чогось перекусити.
Фелікс та Хьоджін приїхали разом зі сходом сонця. Ця зустріч була мовчазною та без посмішок. Хлопці обіймалися, як зазвичай робили при зустрічі, але в цей раз замість радості, кожен відчував гіркоту та нестерпний біль.
Фелікс з червоними та набряклими очима знову почав плакати. Сльози лились по його обличчю, як талий на весні сніг. Дивлячись на його щире та неприкрите горювання, інші також не могли стриматися. Чанбін відвернувся та нахилив голову, притуляючи пальці до очей, намагаючись не заплакати. Бан Чан сидів поруч із Феліксом, поки той схиляв голову йому на плече і також заливався слізьми. З іншого боку від Фелікса понурився Хьоджін. А Синмін обережно підійшов до Чанбіна, обіймаючи його за опущені плечі.
-Навіщо він це зробив? – через довгий час запитав Фелікс. – Я не розумію.
Чан міцніше загорнув його в обіймів.
-Він відчуває провину – відповів Синмін з іншого краю кімнати.
-Але ми жодного разу не сказали йому, що він винен, – крізь ридання видавив Фелікс, піднімаючи голову аби поглянути на обличчя присутніх.
-Йому це і не було потрібно, щоб звинувачувати у всьому себе, – гірко відповів Бан Чан. – І ми також не сказали йому, що він не винний.
***
Через декілька годин нарешті пролунав дзвінок від Чоніна. З ним хлопці домовились зустрітися в лікарні. А ще через годину подзвонив Джісон.
-Добрий ранок, – сонно пробурмотів він у слухавку. – Чого ти дзвонив посеред ночі?
Бан Чан не міг нічого сказати. Він знав, що для Хана ця новина буде трагічною та набагато важчою ніж для всіх інших. Тож Чан уважно обмірковував, як м‘якше піднести йому звістку про Ліно.
-Хьон? – почувся напружений голос після затягнутої тиші.
-Чоловіче, ти маєш як можна скоріше повернутися додому, – ледве видавив капітан, відчуваючи, як стискається його горло.
-Чому? Що сталося?
-Ліно у лікарні, ти зараз потрібен тут, – прикриваючи рукою очі, зовсім тихо промовив Чан, ніби сподіваючись, що так ці слова будуть менш правдиві.
-Що з ним? – у слухавці було чутно, що Хан піднявся з ліжка.
-Він… він. Ох, Хане, він намагався скоротити собі життя, – гарячі краплі полились по щоках Чана, а його голос нагадував виття пораненого звіра.
З одного боку слухавки була гробова тиша, а з іншого чулися звуки Чанового плачу. Не пройшло і десяти секунд, як Джісон натиснув кнопку відбою.
По дорозі у лікарню телефон Бан Чана знову задзвонив. Це був Хан.
-Я вже їду в аеропорт, але не знаю, чи встигну дістатися Сеулу сьогодні, – повідомив він.
-Добре, ми чекаємо.
У лікарні хлопців повідомили, що Мінхо вже прийшов у себе, але досі не промовив жодного слова. Після обіду до нього мав прийти психіатр, тож до цього часу хлопці могли бути з ним.
Усім шістьом неймовірно страшно було заходити до палати. Першим хто зміг це зробити був Чонін. Коли всі м‘ялися біля дверей, він вийшов вперед та, поклавши долоню на ручку, сказав:
-Це ж наш Ліно.
Та відчинив двері. Він увійшов, намагаючись утримати посмішку, проте, побачивши схудле та бліде обличчя, на якому не було жодних емоцій, посмішка вмить згасла. Вслід за Чоніном тихо зайшли всі інші.
-Ти як? – нарешті запитав Чонін.
Мінхо, який до цього питання проходився поглядом по кожному з мемберів, відвернувся.
-Ліно, дозволиш нам побути з тобою? – виступивши вперед, запитав Фелікс.
Мінхо продовжував мовчати.
-Ми можемо просто тихо посидіти, – запропонував Бан Чан. – Або, якщо хочеш, може залишитися хтось один.
Відвернувши голову до вікна, Мінхо продовжував ігнорувати всі спроби мемберів поговорити з ним. В решті решт усі вийшли з палати, намагаючись вигадати, яким чином вони можуть допомогти.
-Нумо заходити до нього по черзі та намагатися по одинці, – запропонував Хьоджін.
-А може все ж таки дати йому спокій? – сумно запитав Фелікс.
-Ми вже одного разу залишили, – відчуваючи провину, відповів Чан. – Мені подобається ідея Хьоджіна. Хто піде першим?
-Я запропонував, я і піду, – вже на ходу до палати відрізав Хьоджін.
Увійшовши всередину, він поставив стілець біля ліжка Ліно. Як же хотілося почуватися спокійно та впевнено, як це було зазвичай поруч з цим хлопцем. Але хіба таке могло бути можливо, коли обличчя Мінхо виглядало так, ніби він мертвий. Бачачи колір шкіри, який можна сміливо порівняти із сіруватим папером, синці під очима та впалі щоки, виникало бажання хіба що нахилити голову та розплакатися. Натомість Хьоджін зробив глибокий вдих та вже хотів торкнутися руки Мінхо, але вчасно помітив, що його обидві долоні перебинтовані так, що видно лише кінчики пальців.
-Друже, я прийшов до тебе, – лагідно промовив Хьоджін. – Тепер ми разом.
Трохи подумавши, чим можна зацікавити Мінхо, він жваво запитав:
-Можливо ти хочеш чогось поїсти? Ми привезли твої улюблені пудинги та смачненький хліб. Або можна замовити МакДональдз. Хочеш?
Проте Мінхо продовжував дивитися у стелю, іноді кліпаючи.
Хьоджін понурився. Що можна сказати людині в такій ситуації? Кожна фраза, яка приходила в голову здавалася безглуздою та мала ризик нашкодити ще більше.
-Ліно, можеш не розмовляти з нами та удавати що не помічаєш, але, будь ласка, не переставай боротися. Ти нам потрібен. Зараз тобі неймовірно складно, але пройде час і все почне налагоджуватися. Будь ласка, дай собі цей час. Ми постійно будемо поруч, обіцяю. Навіть якщо ти ніколи більше не заговориш з нами.
Посидівши ще декілька хвилин, Хьоджін вийшов з палати. Нічого не кажучи він впав на стілець в коридорі та похитав головою. Наступним пішов Фелікс. Він з усіх сил намагався посміхатися та говорити про те, що все добре. Проте лише ступивши за поріг палати, він, плачучи, впав в обійми Бан Чана. Чанбін розповідав Ліно теплі та смішні історії, які пов’язували їх минуле. Ян Чонін заспівав Мінхо його улюблену пісню. Синмін сказав усього декілька слів, проте просидів у палаті набагато довше за інших. Бан Чан перед тим як почати говорити довго збирався з думками.
-Ти навіть уявити не можеш, як мені страшно було, коли я повернувся додому, – майже пошепки почав капітан, роздираючи шкірку на пальці. – Тільки зайшовши всередину, я вже зрозумів, що щось не так. А потім… Ліно, а якби я не встиг? Тільки уяви наскільки б молодші були розбиті. А Хан? – почувши це ім‘я, зіниці Мінхо здригнулися. – Він би не пробачив собі цього до кінця життя. Якщо тобі немає заради чого жити, поживи деякий час заради нас, прошу тебе. Ми допоможемо, лише дозволь нам це зробити.
***
Ці марні спроби засмутили хлопців ще сильніше. Поки з Мінхо була психіатриня, мембери пішли щось перекусити. Повернувшись, вони дізналися про те, що на сеансі Мінхо теж не промовив ні слова. Це було схоже на замкнуте коло, але лікарка запевнила, що йому потрібно трохи часу, щоб повернутися до реальності.
З психіатринею мембери говорили понад годину намагаючись розказати як можна більше про свого друга та про те, що з ним траплялося останнім часом. Молода жінка уважно слухала та робила примітки в білому блокноті.
-Якщо є щось, що він дуже цінує та любить, наприклад домашня тварина, рослина чи м‘яка іграшка, привезіть йому це. Любов зцілює розбиті серця.
-У нього є три коти, – одразу відповів Чанбін.
Як тільки Суні, Дуні та Дорі опинилися в палаті Ліно, вони не зволікаючи заскочили на ліжко. Дуні потерся мордочкою об щоку Мінхо. На це неможливо було не реагувати, тож щасливий Бан Чан, який приніс котів спостерігав за тим, як Ліно роздивляється своїх улюбленців, які оточили його з усіх сторін.
Він би міг ще довго милуватися цією картиною, але в його кишені задзвонив телефон. Хлопець вийшов у коридор, залишаючи Мінхо з котами. Побачивши, що дзвонить Хан, Чан швидко зняв слухавку.
-Я буду завтра ближче до вечора, – спрожогу повідомив він. – Прямих рейсів на найближчі дні немає. Як Ліно?
-Хотілося, щоб було краще. Ми тебе дуже чекаємо.
***
Хлопці домовилися, що вночі хтось має чергувати в лікарні.
-Я залишусь, – проявив ініціативу Чонін. – Ви не спали минулої ночі, тож відпочиньте вдома, а я побуду з ним.
Навіть після тяжкої безсонної доби хлопцям було важко заснути. Кожен по декілька годин крутився у своєму ліжку перед тим, як зануритися у тривожний сон. Зранку, поснідавши, хлопці зібрали трохи їжі для Чоніна та Мінхо та відправилися в лікарню.
Все залишалося без змін. Ліно нічого не їв, не розмовляв та багато спав. Єдиною відмінністю були коти, які притискались до нього та весь час були поруч зі своїм хазяїном на ліжку. Присутність цих трьох пухнастиків все ж таки змушувала почуватися всіх трохи впевненіше. Поруч з Ліно вони виглядали як особиста охорона та насправді були джерелом кохання та тепла.
Вдень до Мінхо знову навідалася лікарка, але сеанс нічим не відрізнявся від попереднього.
-Якщо він і далі не буде йти на контакт, доведеться перевести його у психіатричну лікарню.
Кожен з хлопців очікував цих новин, але ніхто вперто не хотів про це навіть чути.
Бан Чан вже близько десяти хвилин сидів на стільчику, трусячи ногою. Відчуття безпорадності накривало його холодною хвилею. Хотілося голосно закричати та побити кулаками об стіну.
Єдиною надією залишався Хан, який мав от от приїхати.
О п‘ятій годині вечора телефон Чана знову задзвонив. Нахмуривши брови він слухав співрозмовника, а тоді ледве стримуючись аби не закричати відповів:
-Чому так довго?
Як виявилося, літак Хана затримали, і він зможе прибути лише о шостій годині ранку наступного дня.
Договоривши, Бан Чан почав нервово змірювати кроками коридор. Він трусив руками та розминав шию, намагаючись хоча б трохи заспокоїтися.
-Чане, ми дочекаємось, – намагався заспокоїти його Чанбін. – Лише одна ніч.
-Він нічого не їсть невідомо скільки, – відповів Чан так, наче от от зірветься. – Я не можу бачити його таким.
Чанбін зупинив хлопця, який продовжував ходити туди сюди, та поклав йому на плечі свої долоні.
-Їдьте додому, я залишусь тут. Лягайте спати, а коли ви прокинетеся, Хан вже буде поруч з Ліно.
***
Чанбін мав рацію. О 7 ранку двері в палату обережно відчинилися. Задиханий Хан зайшов всередину, намагаючись бути максимально тихим. Чанбін вже не спав, тож він міцно обійняв Джісона та забрав у нього всі речі, окрім іграшкового зайчика.
Хан зайняв стілець біля ліжка. Він зосереджено розглядав обличчя, яке ніяк не могло належати Мінхо. Брови та вії порівняно з білою шкірою здавалися занадто яскравими. Замість м’якеньких щічок Ліно тепер мав глибокі западини, а під очима виднілися фіолетові сліди. Було занадто помітно наскільки крихке його тіло під ковдрою. Уві сні він повільно дихав, його груди ледве підіймалися. Якщо не приглядатися, можна було взагалі не помітити цих легеньких рухів.
-Ми не бачилися тиждень, – прошепотів Джісон. – Хіба може за такий короткий термін подібне статися з людиною?
Почувши знайомий голос, Ліно почав повільно прокидатися. Його великі очі плавно розплющилися. Хан затамував дихання.
-Привіт, милий, – видихнув він з ніжністю у голосі.
Джісон став першим, хто наважився доторкнутися до бинтів, аби взяти руку Ліно.
-Я за тобою дуже скучив.
Мінхо примружив брови та повернув голову. Побачивши Хана, здалося, що його погляд на якусь мить став ясним. Він розплющив губи, ніби збирався щось сказати. Джісон та Чанбін були впевнені, що так і буде, але в наступну мить Ліно опустив очі та перевів погляд у стелю.
-Я залишу вас, – сказав Чанбін та покинув палату.
Хан провів його поглядом та знову перевів увагу на Мінхо.
-З тобою тут Суні, Дуні та Дорі, як чудово, – згадавши, що має подарунок, Джісон підняв іграшкового зайця перед собою. – Я тобі приніс ще одного друга. Це містер Кролик, він мені здався схожим на тебе, тож я купив його.
Він поклав зайця на комод біля ліжка та мовчки глянув на Ліно. Зібравшись з думками, Хан глибоко вдихнув та заговорив:
-Знаєш, сьогодні така сонячна погода. Саме такий день, як ти любиш. Усе навколо помаранчеве та засвітлене сонцем. Тобі в такі дні особливо подобається бути на вулиці, авжеж? Ми можемо вийти після обіду, якщо захочеш?
Ліно знову направив очі на Джісона, але його погляд був порожнім, наче перед ним нічого не було.
-Якщо не захочеш виходити, я можу принести тобі гарбузовий лате і ми побудемо тут, – трохи налякано прощебетав Хан.
Вони продовжували дивитися один на одного. Один – порожнім та холодним поглядом, а другий – зі страхом зробити щось не так. Деякий час вдивляючись в очі Мінхо, Джісону здалося, що він від нього чогось чекає.
-Мені дуже страшно, Ліно, – лише це він зміг відповісти на загадковий погляд.
-Поговори зі мною, будь ласка, – почекавши декілька секунд Хан продовжив. – Побудь зі мною. Тобі дійсно простіше покинути мене, ніж побути поруч?
На очах Джісона з‘явилися волога пелена, а голос почав тремтіти.
-Поки я сюди їхав, багато про що думав, і знаєш, я зрозумів… Цей світ без тебе… без тебе, він такий сумний та сірий.
По гладеньких щоках покотилися солоні краплі.
-Мені так прикро, що я був неуважним до тебе. Насправді тобі стало важко вже давно, але я не помічав цього. Я правий?
Поки одна рука Хана лежала на забинтованій долоні Мінхо, другою він прикривав очі з яких вже лився справжній водоспад гарячих сліз.
Ліно знову перевів погляд у стелю.
-Я хочу, щоб ти залишився поруч, – трохи заспокоївшись, промовив Джісон. – Чуєш, Мінхо, будь зі мною. Я обіцяю піклуватися про тебе. Будь ласка… Я не хочу бути тут без тебе… Ніколи, жодної хвилини я не хочу бути без тебе в цьому світі.
Піднявшись зі стільця, Хан нахилився над обличчям Ліно аби зазирнути йому в очі. Декілька крапельок з очей Джісона впали на обличчя Мінхо, змушуючи обох затамувати подих. Побачивши, що по скроні хлопця теж стікає крапелька, а на кутиках очей зібралася волога, Джісон з легкістю видохнув:
-Ліно… мій милий Ліно, – Хан доторкнувся долонею до гладенької щоки та витер вологий слід з обличчя свого хьона. – Я люблю тебе. Чуєш мене? Кожною крихтою свого серця я люблю тебе.
Здалося, що від цих слів, в очах Мінхо розірвався яскравий феєрверк. Його погляд в мить став м‘якшим, а туман неясності зник.
-Правда? – ледве зрозуміло прохрипів він.
-Звичайно правда, – посмішка та ридання змішались в щось одне нестерпно болюче та приємне. – Хіба ти не знав цього?
Від такого жалісного погляду Ліно неможливо було стримуватися. Хан приліг поруч, занурюючись лицем у шию, яка як завжди пахла одними й тими самими парфумами. Здавалося, ніби цей запах вже в‘ївся у шкіру Мінхо. Чи, можливо, це був його унікальний аромат, до якого Джісон встиг звикнути. Від цього почуття біль вибухала у грудях з новою силою. Хан на мить уявив, що більше ніколи не зможе відчути цього запаху та притиснувся до Ліно ще дужче.
-Залишся зі мною, це єдине про що я прошу, – прошепотів Хан.
Інші мембери приїхали близько дев‘ятої ранку. Поки Фелікс та Хьоджін були поруч з Ліно, Джісон розповідав усім іншим про те, як Мінхо вимовив одне слово, яке було справжньою маленькою перемогою. Також Хан поділився новиною про те, що йому вдалось вмовити Ліно з‘їсти йогурт.
-Нарешті! – полегшено видихнув Бан Чан. – Дякую тобі за те, що ти є в нього. Жоден з нас не має такої сили.
-Спробуйте сказати йому, що любите, – запропонував Хан. – Він почав усвідомлено реагувати на мене, коли почув це, – трохи подумавши він додав, виставляючи долоню перед собою. – Тільки не треба налітати на нього з цими словами. Це повинно бути настільки щиро, щоб він це відчув.
Слова Джісона викликали невеличку розгубленість. Кожен почав уважніше обдумати цю пораду та способи як втілити її у життя. Поки мембери були зайняті своїми думками, Хан вирішив вкрасти їхнього капітана задля розмови.
-Чане, пішли вип‘ємо кави.
Бан Чан одразу зрозумів, що Джісон чекає розповіді про те, як усе трапилося, адже через телефон ніхто про це говорити не хотів. Взявши каву, вони знайшли затишне місце у сквері на території лікарні. Вистачило одного погляду Хана для того, щоб Чан почав розповідь. Було помітно, як важко сприймалася Джісоном ця історія. Він увесь час прикривав очі, тяжко зітхав та м‘яв пальці.
-Він навіть не залишив ніякої записки? – спитав Хан, коли Чан закінчив.
-Ні, зовсім нічого.
-Я не знаю, як це все вкласти в голові. Він збирався просто піти та залишити нас? Ліно, людина яка може плакати не частіше ніж раз у рік і так само рідко мати депресивний настрій. Наскільки йому насправді мало бути боляче, якщо він зміг на це піти? – Джісон притиснув руку до грудей, намагаючись втамувати нестерпимі відчуття.
-Я теж про це думав, – погладжуючи Хана по спині, відповів Чан. – Нам доведеться заново будувати з ним відносини та вчитися бути більш уважними. Ми маємо показати йому, що можемо розділити з ним все. І горе помилок також.
***
Відтепер Джісон проводив у палаті Мінхо майже весь свій час. Він піклувався про нього, іноді забуваючи про особисті потреби. Хан нагадував Ліно про те, що час їсти, допомагав перевдягатися та перший час приймав з ним душ. Мінхо був мовчазним, але Джісон намагався говорити трохи більше. Він розповідав про ідеї для пісень, які збирався написати, читав у голос книжки та просто ділився своїми роздумами. Іноді було видно, що Ліно зовсім його не слухає, але він не зупинявся. Якщо ж Мінхо довгий час був відірваний від реальності, Джісон брав його обличчя у свої долоні та дивлячись в очі казав:
-Я тут, і я люблю тебе, милий.
Тоді Ліно глибоко вдихав та повертався до реальності. Подібні слова діяли на нього так, наче його з просоння обливали крижаною водою.
Поруч з Ханом Мінхо швидко приходив у себе. Вже за декілька днів перебування поруч, коли Джісон знов хотів допомогти йому помитися Ліно косо глянув на нього та відмахнувся:
-Не будь збоченцем.
Хан посміхнувся цим словам, адже це вже було схоже на справжнього Мінхо.
Не без вмовлянь Джісона він почав говорити з психіатринею та приймати ліки.
-Любий, ти маєш мене вислухати, – посеред довгого мовчання Хан почав розмову.
Відсторонений погляд Мінхо перейшов на хлопця поруч.
-До тебе кожного дня приходить лікарка, ти маєш з нею поговорити.
Ліно нічого не сказав, проте його запитальний вираз обличчя говорив сам за себе.
-Якщо ти не погодишся на терапію, тебе відправлять до психіатричної клініки. Але я хочу як можна скоріше забрати тебе додому. Будь ласка, поговори з нею, вона хоче допомогти.
Обдумавши почуте, Мінхо кивнув та прошепотів:
-Добре.
Від щастя перемішаного з гіркотою, у Хана затремтіли руки. Він притиснув до себе Мінхо та обережно поцілував його у лоб. Неочікувано він відчув, як чужі руки у відповідь обхопили його за талію. Це стало першою крихтою хліба після довгого голоду.
Відтоді вони часто лежали обіймаючись. Джісон, віддаючи любов, ніжність та тепло, а Ліно, поглинаючи ці цінні почуття. Частіше за все вони виніжувалися мовчки, але бувало й таке, що Хан шепотів різні приємності, називаючи Мінхо милими прізвищами та говорячи про свою любов до нього.
Іноді Джісон відчував, як хлопець починає здригатися в його обіймах, чи то від нервів, чи від страху. Тоді він стискав його ще міцніше та наспівував щось спокійне. Він занурював їх обох у мильну кульку спокою та поступово доводив Ліно, що поруч з Ханом він у безпеці.
В інших мемберів теж поступово почало виходити зблизитися з Ліно. Одного дня Джісон поїхав додому аби взяти чистий одяг та трохи перепочити. Коли він повернувся, в палаті були Синмін та Чонін, які з двох сторін притулилися до Мінхо. Увесь день вони разом дивилися аніме та їли смаколики.
Хьоджін кожного дня нагадував Ліно про їх спільний девіз: «Щастя у дрібницях». Він приносив у палату квіти, повітряні кульки, вішав на стіни свої малюнки та балував Мінхо морозивом. Вони разом могли сидіти біля вікна, пити каву та спостерігати за тим, як після зливи небо розхмарюється, повертаючи світу свою чарівну блакить. Декілька разів Хьоджін малював у палаті та розповідав про свої фантазії з приводу майбутньої роботи. Його розмови завжди були дуже легкими та вільними, ніби він зовсім не думав що каже, але його мальовничі та глибокі вислови змушували Мінхо задумуватися. Він завжди знав, що Хван до кінчиків пальців творча особистість, але в ті дні Ліно ще більше почав розуміти наскільки великий світ ховається в голові цього, на перший погляд, стриманого художника.
Бан Чан та Чанбін часто приходили вдвох. Вони бавились мов малі діти, змушуючи Мінхо хоча б трошки посміхатися. Якось, дуріючи, Чанбін почав читати реп, вигадуючи текст на ходу. Після цього для них таке заняття стало традицією. Завжди виходило щось сумбурне та смішне. Під кінець ці двоє валялися на підлозі, скручені від сміху.
А Фелікс брав Мінхо своєю сонячністю. Кожен міг сказати, що як тільки він заходив у палату, ставало набагато тепліше та світліше. Однієї його присутності було достатньо, щоб ендорфін починав зростати. Фелікс, як і Джісон, проявляв велику кількість тактильності до Ліно. А ще вони разом з Хьоджіном, сидячи на підлозі, захоплювалися плетінням браслетиків та фенічок. Так до випису Ліно у кожного з мемберів на руках було що найменше по три прикраси.
Як тільки Мінхо почав приймати ліки, він зміг самостійно піклуватися не лише про себе, але й про Суні, Дуні та Дорі. Відповідальність за чуже життя була сильним важелем для того, щоб встати зранку з ліжка та погодувати своїх мявкучих улюбленців.
Лише через тиждень перебування в лікарні Ліно вперше вийшов на вулицю. Коли він вже був повністю готовий, залишилося дочекатися лише Хана. Після сніданку він пішов кудись та наказав Мінхо о дванадцятій годині буди зібраним. Вже була дванадцята нуль три. В очікуванні Ліно збирався прилягти, але двері в цю мить відчинилися. Джісон зайшов, тримаючи в руках білий паперовий пакет.
-Ти вже чекаєш? – з посмішкою промовив він. – У мене для тебе дещо є.
Схопивши руку Мінхо, Хан потягнув його на себе, аби той встав. Він дістав з пакета в‘язаний шарф, розправи його та обмотав навколо горла Ліно.
-Як тобі?
Мінхо нахмурив брови та зняв це яскраве видовище зі своєї шиї аби роздивитися краще. Він розправив шарф у всю довжину та його очі вмить округлились. Тепер Ліно уважно розглядав дев‘ять в‘язаних малюночків. На кожному з них були тваринки, які символізували мемберів Stray kids, а посередині на картинці були зображені всі восьмеро.
-Він дивовижний, – не відриваючи погляду від яскравих ниток, переплетених між собою у візерунки, промовив Ліно. – Де ти його взяв?
-Замовив, – посміхнувся Джісон. – Це мало бути подарунком на Різдво, але я подумав, що ще цілих два місяці, а вже стає холодно, і він тобі може знадобитися.
Мінхо підняв погляд на Хана та не зміг стримати посмішку. А Джісон, побачивши ці хитрі оченята не зміг не обійняти хлопця.
-Я дуже радий, що тобі подобається. Тримай його поруч щоб ніколи не мерзнути.
-Дякую, – прошепотів Мінхо, притискаючи до себе однією рукою шарф, а другою обхоплюючи шию Джісона.
***
Деякий час вони неспішно прогулювались територією лікарні попиваючи каву. Погода була тихою, проте хмарною. Від свіжого повітря у Ліно починало паморочитися в голові. Він досі їв замало, але з кожним днем його апетит все більше приходив у норму. Колір його обличчя тепер був більш яскравим, а під очима майже не залишилося синців. Пов’язки досі ховали шрами, які залишаться до кінця життя, проте порізи вже не викликали ніякого дискомфорту. Поруч з Джісоном він регулярно їв та спав, що дуже допомагало поступово налагоджувати життєвий ритм.
-Хане, я хотів тобі дещо розповісти, – в цих словах неможливо було не вловити хвилювання.
По його тону Джісон зрозумів, що хлопець вже довго наважувався почати.
-Добре, але присядьмо.
Вони знайшли затишне місце у самому кутку території лікарні, де зовсім не було людей. Всівшись під помаранчевим деревом на лаву, Хан повернувся обличчям до Ліно, виказуючи свою уважність.
-В той день ти питав мене, чому я так вчинив на тому шоу, – видихнувши почав Мінхо.
Джісон миттєво напружився. В голові відродилися згадки того жахливого дня. Ліно, у якого був розбитий ніс та хлопець з іншої групи зі струсом мозку. Не розрахувавши, під час бійки ці двоє опинилися на сцені перед сотнями глядачів. Все виглядало так, наче Мінхо хотів вбити нещасного. Він наче озвірілий бив його, доки мембер не втратив свідомість. Хан був першим, хто відтягнув Мінхо. Тоді він міцно притиснув Ліно до стіни за кулісами та розлючено крикнув на нього:
-Що ти збіса коїш?!
Коли їх група залишилась наодинці у невеликій підсобці, Джісон ніяк не міг заспокоїтися. Він все ходив з кутка у куток та питав у Мінхо, навіщо він накинувся на того хлопця. Проте Ліно у відповідь лише міцніше стискав щелепи та трусив ногою.
Після того випадку вони так і не поговорили. Через день після цієї події Хан зібрав валізу та повідомив лише, що їде з сім‘єю в Канаду.
Він відчував провину за цей вчинок. Думки про ті дні не давали йому спати. Через особисті емоції та дурість він ледве не втратив найкращого друга, ба, навіть більше, найріднішу людину в цьому світі. Джісон казав собі, що Мінхо ніколи б так не вчинив щодо нього, і від цього він почувався найжахливішою істотою на світі. Ненависть до себе спалювала зсередини. По дорозі до лікарні Хан думав про те, що не вартий бути разом з Ліно, але також він розумів, що не може його залишити. Навіть якщо дійсно винний саме він.
Зараз же Хан не знав куди себе подіти. Сам того не усвідомлюючи він схопив долоню Мінхо.
-Я маю попросити вибачення за свою поведінку в той день і після, – не даючи Ліно продовжити, серйозно сказав Джісон, опускаючи очі. – Я поводився жахливо. А ти не маєш нічого розповідати, якщо не хочеш. У будь-якому разі я та інші на твоєму боці.
-Так, ти маєш рацію, – відповів Мінхо.
Він взяв Хана за підборіддя та підняв його голову так, щоб їх погляди зустрілися.
-Ми обидва в той день були нестерпні. Але зараз я хочу розповісти про те, що тоді сталося, щоб у тебе не було ніяких домислів та фантазій на цей рахунок. Ти знаєш, що з тим хлопцем у мене давно натягнуті відносини. Також ти знаєш, що його недолюблюю не лише я. Одного разу між нами зав’язалась розмова, яка могла закінчитися бійкою, але тоді я стримався та пообіцяв собі не реагувати на нього. Я довго терпів його поведінку, проте в той день він перейшов усі кордони. Вони зі своїм товаришем намагався щось підсипати в нашу воду, яка стояла перед самим виходом на сцену. Я невчасно з’явився, а далі ти сам знаєш що було, – Ліно замовк, спостерігаючи за реакцією Хана.
Проаналізувавши почуте, хлопець кивнув.
-Ми повинні розповісти про це іншим.
Ліно не був проти, тож цього ж вечора всі зібралися в палаті. Чанбін приніс кожному тепле какао, а Фелікс приготував подвійну порцію брауні.
Джісон попередив хлопців, що Мінхо хоче дещо розповісти, тож атмосфера була доволі напружена. Всі мовчки сиділи на підлозі перед ліжком, чекаючи важкої розмови.
На щастя Ліно був не з тих, хто любив затягувати інтригу. Як тільки всі розсілися, він глибоко вдихнув та почав так само як в розмові з Джісоном. Мембери уважно слухали не перебиваючи. Цікаво було спостерігати як схвильованість на обличчях хлопців переходить з шоку в розуміння, а тоді в злість.
Закінчивши, Мінхо замовк, даючи кожному обдумати його слова. Мовчання було занадто довгим. За цей час можна було закип‘ятити воду та приготувати чай.
-Тепер я розумію, – прикриваючи очі долонею, промовив Чан. – Я б на твоєму місці того покидька в кращому стані не відпустив.
Мінхо похитав головою.
-Я не знаю, що то був за порошок. І зараз я розумію, що можна було вчинити інакше, але для мене в той момент найважливішою була ваша безпека. Проте в решті решт через мене всі ви опинилися під загрозою. Всі ті дні у своїй кімнаті я лише й думав про те, що зруйнував життя людей, про яких протягом багатьох років кожного дня намагався піклуватися. Я вирішив що.., – він не зміг продовжити, але Хан знав, що було на думці у Мінхо.
-Ти вирішив, що не вартий того, щоб бути присутнім в наших життях. Але водночас не хотів залишитися на самоті.
Руки Мінхо почали сильно тремтіти. Він намагався це приховати, але вся увага була прикута до нього. Хьоджін був першим, хто заліз до Ліно на ліжко та обійняв його зі спини, накриваючи тремтячі долоні, своїми.
-Пробач мені – ледве стримуючи сльози прошепотів Джісон. – Пробач нам всім, що ми змусили тебе так думати.
-Хьон, невже все дійсно так? – запитав Фелікс, обличчя якого вже було мокре від сліз.
-Йди сюди, – покликав Мінхо.
Фелікс без зайвих думок притиснувся до плеча Ліно, не в змозі заспокоїтися.
-Як би ми без тебе…? – бурмотів хлопець, задихаючись у риданнях. – Це було б неможливо.
Заспокоюючи Фелікса, по щоках Ліно теж почали текти сльози. Хьоджін сховав обличчя, притулившись до спини друга. Його плечі легенько здригались. Невдовзі поруч були всі інші.
Міцно стиснувши Мінхо в коло обіймів, дорослі хлопці плакали, так само як діти, які загубилися посеред натовпу. Вони не стримуючись зливали своє горе поруч один з одним.
-Ти завжди був та будеш важливим та потрібним, – ці слова наче вирвалися з душі Бан Чана. – Щоб не сталося.
-Як би ми виховували цих дітей без тебе?- витираючи великими пальцями сльози зі щік Мінхо, запитав Чанбін. – Хто як не ти повинен навчити їх, що таке справжня відданість?
-Ми любимо тебе Ліно, – почувся жалібний голос Чоніна. – Щиро любимо, любили та будемо любити, не дивлячись ні на що.
Від усіх цих промов ридання відновилися з подвійною силою. Вони плакали доти, доки зовсім не залишилося сил. Восьмеро хлопців лежали впритул один до одного на одному ліжку досі тремтячи від довгих сліз. Поступово їх дихання заспокоювалось та ставало більш повільним. Поруч один з один було так тепло та безпечно та зовсім не тісно. Вони нагадували пазли, які ідеально лягали одна поруч з одною.
-Нетямуще кроленя, – ніжно промовив Синмін сонним голосом та стиснув долоню Мінхо. – В наступний раз, коли подумаєш, що ми не хочемо тебе бачити у наших життях, підійди до нас та скажи: «Покидьки, ви змушуєте мне думати, що я вам не потрібен».
-Це стосується кожного, – додав Чан серйозним батьківським голосом.
Не відповісти на слова сказані таким тоном було вищим проявом бунтарства, тому всі семеро в унісон протягнули:
-До-обре, хьон.
Та після цього у палаті декілька годин не чулося жодного звуку.
***
Наступного дня Бан Чан та Чанбін поїхали до офісу JYP, аби переказати історію Ліно. Капітан як ніколи був наполегливим та серйозним. Коли його слова ніяк не доходили до директорів та менеджерів, які зібралися аби вислухати Чана, він вдарив кулаком по столу так, що дехто навіть підстрибнув від неочікуваності. Чанбіна здивувала така нестриманість, але він радів, що знаходиться поруч з цим хлопцем. В решті решт вони домоглися того, щоб мембера, який побився з Ліно, перевірили.
-Я думаю, що вже запізно, – сказав Мінхо, коли хлопці повернулися до лікарні. – Я мав розповісти все одразу.
-Ми спробуємо, а далі все складеться, як має, – впевнено відповів Чан.
-Стей нас чекають, – передивляючись щось у телефоні, повідомив Фелікс.
Ліно як нікому іншому було важко повірити у ці слова.
-Чекають?
-Так, Стей з усього світу знімають відео підтримки для нас та протестують проти того, щоб групу закрили, – відповів Хьоджін, який сидів поруч з Феліксом та разом з ним передивлявся повідомлення від Стей.
-Під офісом JYP вже було декілька мітингів, – розповів Чонін.
-Це божевілля, – Ліно нахмурив брови, відмовляючись вірити в подібне.
Він боявся брати телефон у руки, бо гадав, що не знайде там нічого крім звинувачень, але зараз він чув зовсім протилежне.
-Наші Стей дійсно божевільні, – радісно зазначив Чан, розбурхуючи волосся на голові Мінхо.
-Можемо подивитися декілька відео, якщо хочеш, – запропонував Фелікс, пересаджуючись з м‘якенького диванчика під стіною на ліжко.
Очі Ліно світилися від впевнених облич Стей, які казали, що люблять їх та залишаються поруч. Вони не вважали, що Мінхо без причини встряг у бійку та терпляче чекали пояснень.
Під офісом JYP кожного дня збиралися тисячі людей з плакатами. Деякі з них навіть залишалися там ночувати. Це все підняло стільки шуму, що телебачення та новини гуділи про такі події ще доволі довго.
Представники JYP зробили офіційну заяву про те, що розслідують справу. Завдяки галасу навколо компанії, розслідування просувалась швидко та вже через декілька днів були відомі результати.
***
На носі був день народження Ліно. Його мали виписати якраз в цей день – 25 жовтня. Хлопцям дуже хотілося вигадати щось особливе, але його стан досі не дозволяв бути дуже активним. Вони збиралися влаштувати спокійну та комфортну вечірку вдома, приготувати багато смачної їжі, гарно прикрасити все навколо та пограти у щось веселе.
З самого ранку Хан з Бан Чаном приїхали по Ліно у лікарню. По дорозі додому хлопця огортали дивні відчуття. Мінхо не міг відповісти собі на питання, чи хоче він туди.
Коли до будинку залишалося близько десяти хвилин, Ліно зрозумів, що вони звернули на якусь незнайому дорогу.
-Куди це ми? – здивовано запитав він.
-Скоро побачиш, – відповів Бан Чан.
Через декілька хвилин вони зупинилися перед парканом незнайомого будинку. Чан неспішно заїхав у подвір‘я та припаркував авто.
Ліно, який досі нічого не розумів, здивовано роздивлявся територію через вікно. Будинок темно-сірих та коричневих тонів у стилі модерн дуже гармонійно поєднувався з природою, яка буяла навколо.
-Досить роздивлятися, виходь, – Хан відчинив двері для Ліно та заглянув у здивоване обличчя.
Поки вони прямували до входу, Мінхо роздивлявся все навколо. З одного боку двору розкинулося озерце, а посеред нього лаунж-зона з м’якенькими диванчиками та місцем для розпалу вогню посередині. На іншій стороні у садку стояла дерев’яна гойдалка. За парканом виднілися вічно зелені сосни та ялинки. Хлопці піднялися на затишну криту терасу. Крізь панорамні вікна були помітні рухи людей.
Зайшовши в будинок, Джісон та Мінхо опинилися у просторій залі, а навпроти них у рядок вишукувалися всі інші.
-Що це значить? – не знаючи чого очікувати запитав Ліно.
Не встиг він договорити, як Фелікс, Синмін та Чанбін дістали зі спини великі хлопавки та вистрілили у стелю різноколірним серпантином. Хьоджін, Бан Чан та Чонін почали дути у дудочки, додаючи шуму.
-З Днем народження, Ліно! – в унісон закричали вони та відкинувши все що займало руки, накинулися на бідного хлопця з обіймами.
Шум набирав обертів. Ці діти продовжували вигукувати поздоровлення, перебиваючи один одного та душачи Мінхо. Вони були настільки енергійні та щасливі, що Ліно не втримав посмішку. Це був перший раз, коли він так яскраво та щиро посміхнувся з подій на шоу.
-Це, до речі, наш новий дім! – почувся крик Чоніна серед веселого шуму.
Всі навколо різко замовкли, спостерігаючи за реакцію Мінхо. Він своєю чергою ще раз обвів поглядом простору залу.
-Як тобі? – трохи невпевнено запитав Бан Чан.
-Те що я вже побачив мені сподобалося.
Мінхо виглядав звичайно спокійним та серйозним, проте всі відчували незручність у повітрі. Найсміливішим виявися Синмін, який вивалив усе, як було насправді:
-Жоден з нас не хотів більше знаходитися в тому будинку. Бан Чан не міг більше користуватися ванною кімнатою на другому поверсі.
-Не тільки він, – трохи ніяково зазначив Чанбін.
-Всі, – поставив крапку Хьоджін.
-А цей дім новий, у ньому буде легше все почати заново, – посміхнувся Бан Чан.
Трохи помовчавши, Ліно відповів хлопцям, змушуючи їх розслабитися:
-Мені дуже подобаються кольори та стиль. Доволі сучасно.
-Авжеж! – щасливо вигукнув Бан Чан. – Пішли я все тобі покажу. Тут у підвалі навіть є спортзал та більярдний стіл, а на цьому поверсі велике джакузі. Ми туди всі помістимось.
Дім справді був величезним, що радувало кожного. Адже навіть живучи такою великою компанією, кожен мав змогу усамітнися. Не зважаючи на розміри, будинок був дуже затишний та на думку Ліно ідеально підходив по стилю Стрей кідс. Він одразу полюбив цей дім і справді міг з впевненістю сказати, що кожен раз зможе повертатися сюди з бажанням.
-А тут твоя кімната, – сказав Чан, коли вони підійшли до одних з багатьох дверей на другому поверсі.
Ліно трохи хвилюючись, проте з цікавістю відчинив двері. Це була простора та світла кімната з великим ліжком. Тут вже були всі речі Мінхо. Одежа в шафі була обережно складена, на столі все стояло на своїх місцях та оздоблення з минулої кімнати теж прикрашало простір. Здавалося, що це місце завжди належало Ліно.
-Хан усе розставляв, – з захопленням та ніжністю повідомив Чан.
-Сподіваюсь, тобі не доведеться робити перестановку, – неочікувано для обох хлопців почувся голос Хана.
-Мені все подобається, – відповів Ліно після того, як обмінявся з Джісоном поглядами.
Хан кивнув та зайшов у кімнату.
-Я приніс Суні, Дуні та Дорі. Думаю, їм треба освоїтися на новому місці.
Ліно по черзі випустив з носилок усіх котів. Поки вони вивчали простір він також роздивлявся все уважніше. Чан спустився назад до хлопців, залишаючи Хана та Ліно наодинці.
-Моя кімната далі по коридору, – повідомив Джісон падаючи на м‘яке ліжко.
-Оце пощастило з сусідом, – саркастично промовив Мінхо, стоячи спиною до ліжка та крутячи в руках іграшкового Банні, одягнутого у морквинку.
-Ось як? – насупився Хан, сідаючи. – Я думав ти зрадієш.
-Чому ж радіти? – Мінхо повернувся та хитро посміхнувся одним кутиком губ. – Кожну ніч слухати твій храп, хіба це весело?
Хан підняв одну брову.
-Ми разом спали декілька тижнів, я хоча б раз хропів?
На мить Ліно завмер. Слова Хана змусили його замислитися, але він швидко оговтався.
-Кожну ніч.
-Ну ти й брехун, – Джісон підскочив з ліжка, збираючись чи то залоскотати Мінхо, чи то жартівливо його побити. Проте Ліно встиг зупинити його.
-У мене сьогодні день народження, тож маю право. Пішли вже, нас, мабуть, чекають, – посеред останньої фрази Мінхо легенько вдарив Хана по сідницях та пішов вперед.
Очі Джісона вмить розширилися від здивування. В душі стало настільки тепло, що він здатний був розпливтись по підлозі. Давно Ліно не робив подібного, а Хан тільки зараз зрозумів, як сумував за цими жартівливими буханцями.
Хлопці дійсно вже зачекалися. Вони запалили свічки у торті та голосно співали «HAPPY BIRTHDAY TO YOU”. Коли Ліно побачив торт, йому знадобився час, щоб зрозуміти, що він має загадати бажання. Прикривши очі, він гарненько задумався, а тоді одним подихом здув вогонь.
-Як тобі торт? – поцікавився Синмін.
-Незвичайний, – відповів Мінхо продовжуючи розглядати сіднички сімох тваринок, що знаходилися по радіусу торта, та читаючи напис: «Не зупиняйся».
-Це ідея Чанбіна, він сказав, що ти повелитель сідничок, тому Банні посередині з короною, – розповідав Хьоджін, тикаючи пальцем в кролика та вимазуючи ніс Мінхо кремом.
***
День пройшов швидко та насичено. Хлопці встигли переробити разом багато чого та насміятися за всі минулі дні. Мінхо не мав змоги бути особливо активним, але до вечора залишався з хлопцями та робив те, на що був здатний. Вже о дев‘ятій годині вечора втома забрала змогу робити ще хоча б щось.
Хлопці швидко зрозуміли, що Ліно потрібен відпочинок. Вони заспокоїли свою бурхливу енергію та тихенько всілися навколо свого товариша. Попиваючи вино та дивлячись аніме, вони зрідка щось говорили, проте розмови обмежувалися декількома фразами. Тиша та затишок, які панували навколо, змушували хотіти зупинити час. Восьмеро найкращих друзів, молоді, з жаром у серцях та цілим життям попереду. Хіба це не щастя?
Мінхо поступово опустив голову на плече Хана. Пройшло ще якихось п’ять хвилин, коли Джісон почув, що дихання хлопця стало повільним та глибоким. Він обережно погладив Ліно по щоці. Той ліниво відкрив очі:
-Мм?
-Йди в ліжко, не змушуй себе, – лагідно прошепотів Хан.
-Все добре, – пробурмотів Мінхо, опускаючи голову назад на зручне плече.
-Якщо зараз не підеш, я віднесу тебе на руках, – це звучало як погроза, тож Ліно все-таки підкорився.
Коли пішов він, всі інші також почали розходитися. Додивитися аніме до кінця вдалося лише Феліксу, Хьоджіну та Синміну.
Хоча Мінхо і засинав на дивані, стиснутий з усіх сторін іншими людьми та зігрітий їх теплом, та зараз у ліжку сонливості наче й не було. Він крутився пів години, коли почув, що двері в сусідню кімнату закрилися. Потім пройшла ще година. Він нервово піднявся з ліжка та відкинув ковдру.
-Скільки можна? – буркнув він.
В той самий час Джісон лежав на спині дивлячись у стелю. Ліжко здавалося занадто великим та холодним. Хіба можливо так спати? Важко зітхнувши, він все ж таки наважився встати та тихенько вийти з кімнати. Підійшовши до сусідніх дверей, Хан закляк. Він вже збирався постукати, коли твердо вирішив, що Мінхо, мабуть, давно спить. Але вмить потік його роздумів розірвав Ліно, який сам відчинив двері.
Очі обох хлопців стали схожі на кульки для настільного тенісу.
-Хан, ти чого тут стовбичиш наче привид? – важко дихаючи від переляку спита Ліно.
-Вибач, що налякав, просто…- відчуття неочікуваності перекрила ніяковість. Джісон мов мале хлопчисько відвів очі.
Мінхо одразу все зрозумів. Його погляд вмить став м’яким. Поклавши долоню на плече Хана, він лагідно промовив:
-Заходь.
Без зайвих слів обидва вляглись на ліжко притуляючись один до одного. Тепер все було як треба. За декілька тижнів такого теплого та комфортного сну спати по одинці було так само як їсти не солодкі цукерки.
Зігрівшись, вони одразу почали засинати. Плавні думки гуляли їх головами, занурюючи у медовий транс. Коли Хан вже майже заснув, щось змусило його виринути у реальність. Він різко смикнувся, налякавши Мінхо.
-Все добре? – стурбовано прошепотів хлопець.
-Так, просто…, – Джісон наважувався поставити питання яке турбувало його кожну хвилину. Він взяв руку Ліно та підніс його пальці ближче до свого обличчя. – Ти більше не хочеш піти?
Відповідь почулась не відразу. Це питання було як жало, але Мінхо розумів, наскільки важливо Хану знати правду. На видиху він м‘яко прошепотів прямо на вухо Джісону:
-Ні, не хочу.
Тіло Хана вмить розслабилося. Він все ж таки залишив обережний поцілунок на пальцях Мінхо та не відпустив його долоню, поки вони не заснули.
***
Пройшло рівно два місяці. Це був день Різдва. Хлопці в цей ранок нікуди не поспішали. Гарненько виспавшись та випивши ранкової кави Бан Чан з Феліксом поїхали у місто за ялинкою. В цей час всі інші займалися прикрашанням будинку та приготуванням їжі. Лізти на кухню особливо ніхто не хотів, але все ж таки Чанбін з роздумами про те, що якщо за це ніхто не візьметься, то він та інші залишиться голодні, погодився, тягнучи за собою Ліно та Джісона. Синмін увімкнув на фон різдвяні пісні, створюючи атмосферу свята та разом з Чоніном дістав коробки з різноманітними прикрасами.
За ці два місяці багато чого владналося. Хлопець, який був замішаний у справі з Мінхо пішов зі своєї групи, а Стрей кідс дали шанс на існування. Мембери прийняли цю заяву з гордо піднятими головами, бо, як сказав Чан: «Ще хто кому потрібен». Проте, зараз у групи була перерва що менше до травня, тож хлопці гарненько відпочивали, писали пісні та думали, чим будуть радувати Стей, коли знову вийдуть на сцену.
Творча атмосфера завжди панувала в цьому будинку. Чан, Хан та Чанбін майже кожного дня ділилися новими рядками пісень, змушуючи інших хотіти теж створювати щось своє. А Хьоджін, який був безмежно радий розмірам будинку, скрізь вішав свої картини, а одну стіну виділив для фотографій. Якось ввечері, коли вони всі разом сиділи у залі та кожен збуджено ділився своїми творчими задумами, Синмін похитав головою та сказав: «Це будинок вісьмох божевільних геніїв».
Щодо Ліно, йому ці два місяці дались достатньо важко. Він досі мав проблемі зі сном та апетитом. Бували дні, коли він особливо закривався в собі та не мав бажання бачити навіть Хана. Але в такі дні Джісон все одно приходив до нього вночі, аби мовчки заснути разом в теплих обіймах. Хлопці, кожен як вмів, виявляли свою любов до Мінхо. Смачна їжа від Фелікса, спокійні та глибокі розмови з Хьоджіном, маленькі подаруночки від Чоніна, обійми Чана, проводження дозвілля з Синміном та уважна турбота Чанбіна. Хан слідкував за тим, щоб Мінхо вчасно приймав ліки, не пропускав консультації у психотерапевта, їв, спав та говорив про те, що у нього всередині. Стільки ніжності, скільки він виказав за ці місяці, він не проявляв за все життя. Для хлопців була незвична така надмірна м’якість та чутливість Хана, але одночасно вони були раді впізнати таку його сторону.
За цей час вже міцні відносини між хлопцями перейшли на новий рівень. Останні події дуже зблизили їх та змусили гарно зрозуміти, що ця сім’я не може існувати без когось одного.
На такому теплому та згуртованому настрої почалося Різдво.
Вранці, розплющивши очі, перше, що побачив Мінхо, були напіввідкриті губи Хана. Поруч з ним під ковдрою було невбияк тепло та затишно. Цей день для Ліно почався, наче у казці. Він довго спостерігав за сплячим Джісоном, насолоджуючись м’якими рисами обличчя. На гладеньку шкіру крізь вікно падали промінці зимового сонця, роблячи обличчя Хана ще чарівнішим. Цю картинку Мінхо мріяв назавжди залишити у своїй голові, як найцінніший спогад.
Майже кожного ранку Ліно не без жалю загадувався над питанням, чи довго ще Хан буде спати поруч з ним. Йому думалося, що це лише на час, поки він повністю не прийде в себе. Чого ж ще Джісону спати в ліжку з кимось, коли він може робити це сам у своїй кімнаті? Але водночас згадувалась перша ніч у цьому будинку, коли, відчинивши двері, Ліно побачив Хана, який збирався постукати. Суперечливі думки роздирали його та змушували зариватися у сумнівах.
Скоро Мінхо почув, як Чан та Фелікс покинули будинок, аби поїхати у місто за ялинкою. Значить настав момент вставати та починати приготування.
Час вже трохи перейшов за одинадцяту годину. Хан був любителем поспати, тож часто Ліно мусив будити його. В цей раз, він легенько провів по м’яких рожевих вустах до чутливого кутика. Від цих дотиків Джісон смикнувся та примружив очі.
-Прокидайся, – прошепотів Мінхо, погладжуючи щоку Хана.
Спочатку Джісон мав сумніви щодо того, чи вже готовий підняти вії. Але, думка про те, що він зможе побачити великі очі, які завжди дивились на нього з крапелькою страху та океаном ніжності, змусила його швидко прокинутися.
Відкривши очі, Хан зустрівся поглядом з Ліно. Впевнившись, що все добре, Джісон посміхнувся, торкаючись долоні Мінхо на своєму обличчі.
-Радий тебе бачити, – наче плаваючи у щасті, повідомив Хан.
Серце Мінхо на секунду зупинилося. Він декілька разів моргнув, аби прийти в себе. Думки знову затягнулися хмарами у його голові. Нахмуривши брови, він відвів погляд. Хан одразу зрозумів, що щось не так, проте не встиг промовити жодного слова.
-Я хочу запитати, – сміливо промовив Ліно. Джісон збентежено кивнув, – Через деякий час ми знову будемо спати окремо?
Хан помітно розгубився. Невже Мінхо так переживає з приводу цього? Зв’язавши думки, Джісон посміхнувся та поклав долоню на потилицю Ліно, аби той дивився йому в очі.
-Я буду спати з тобою доти, доки ти мене не проженеш. Я тут, бо мені так дійсно дуже добре. Хіба не бачиш, як я посміхаюсь тобі кожного ранку?
Ці слова були справжнім теплим медом, який повільно розтікався всередині та огортав ранену душу Мінхо. Тепер він зміг дозволити собі повірити в те, що Хан хоче залишатися поруч, тому що йому це теж потрібно.
Осяйна посмішка сама собою з‘явилася на обличчі Мінхо.
-Якщо не почнеш хропіти чи битися уві сні, тоді не прожену, – жартівливо прощебетав Ліно, збираючись встати. Але як тільки він почав підводитися, сильні руки обхопили його, притискаючи до себе.
-Нам час вставати, – протестував Мінхо, намагаючись вирватись.
-Будь ласочка, дай мені дві хвилини.
Звичайно Ліно не міг опиратися цьому, тому спокійно дозволив притиснути себе до грудей Джісона ще ближче.
***
Коли Чан та Фелікс принесли гігантську ялинку, по будинку почав розходитися приємний аромат хвої. Цей запах ще більше зарядив хлопців. Всі полишили свої справи та з дитячим ентузіазмом кинулися наряджати деревце.
Це було щось божевільне, але дуже веселе. Чонін скрізь таскав з собою камеру та розбив декілька іграшок. Синмін та Чан вже відкрили пляшку шампанського та підспівували різдвяні пісні. Хьоджін постійно сперечався з хлопцями з приводу того, яку іграшку куди треба повісити, а Фелікс вмовляв його, що вони мають робити це заради насолоди, а не заради краси. Хьоджін вважав, що одне іншому не заважає. Чанбін та Ліно намагалися бути більш організованими, але Хан, який енергійно танцював, постійно підштовхував їх стегнами, від чого хлопці не могли вішати іграшки на гілочки. Цей хаос був настільки притаманний цій вісімці, що ніхто не дивувався та не злився. Скоріше, таке становище і було для них справжньою гармонією та порядком.
Хоча більшість іграшок і не висіли по феншую Хьоджіна, навіть він визнав, що ялинка вийшла гарною. Наробивши сотні фотографій на фоні різдвяного деревця, хлопці продовжили підготовку до свята.
Ввечері, скрізь де це було можливо висіли гірлянди та прикраси з різдвяника, шишок та дзвіночків. Хьоджін розставив по всьому будинку свічки та увімкнув тьмяне світло. Різноколірні вогники заповнили своїм ніжним світлом все навколо, приносячи в будинок настрій магії та чудес.
Все навколо потонуло в ароматах смачної домашньої їжі. У хлопців буркотіло в животиках, коли вони нарешті сіли за стіл, увімкнувши на фоні «Один вдома».
Кожен з них міг погодитися, що це Різдво одне з найкращих у їх життях. Вони були разом та ніхто не казав їм, що вони мають робити. Їхні дитячі душі були відкриті до веселощів та любові.
Наївшись, хлопці перейшли до розваг, які підготував Чан. Він одягнув костюм Санти та весь вечір підтримував веселощі. Дзвінкий сміх заповнював собою кожну щілину, роблячи все навколо живим та яскравим. Під кінець вечора в них боліли животи та щоки від сміху, але це лише робило їх ще щасливішими.
Обмінявшись подарунками хлопці провели деякий час теревенячи на різноманітні теми. Це були спокійні розмови, які не змушували напружуватися та підбирати слова. В такому спокої та затишку поруч один з одним вони знаходились доки Чонін перший не пішов спати. За ним почали розходитися всі інші.
Чан та Хан залишилися аби хоч трошки навести лад. Ліно теж хотів їм допомогти, але Джісон бачив, що хлопець занадто втомлений аби навіть піднятися у свою кімнату.
-Йди відпочивати, або можеш почекати мене на дивані, – збираючи брудні тарілки, сказав Хан.
Мінхо махнув на нього рукою та поплентався нагору.
Під час прибирання Чан та Джісон майже не розмовляли, але лише, тому що кожен думав про своє. Після насиченого дня було великим полегшенням побути в тиші.
-Він має кращий вигляд, і начебто набрав вагу, – неочікувано сказав Чан.
Хан лише на мить підняв на нього очі.
-Так, фізично йому дійсно краще, але його моральному стану треба більше часу.
-Я помітив, що поруч з тобою у нього виникає бажання скоріше встати на ноги. Він дуже старається.
-Я часто нагадую йому, що немає куди спішити, – кивнув Джісон. – Я теж хочу, щоб він скоріше повернувся до свого звичного життя, але ще більше я хочу, щоб він був здоровий та щасливий.
Бути поруч з ним – це найбільший подарунок від долі.
***
Повернувшись у кімнату, Хан побачив скрученого у ковдрі Мінхо. Зазирнувши в його обличчя, Джісон зробив висновок, що хлопець спить. Він неспішно прийняв душ та заліз під ковдру.
Розглядаючи лінії вій Ліно, Хан почув шепіт:
-Так приємно пахнеш.
Посміхнувшись, він присунувся ближче до Мінхо, майже стикаючись лобами. Тоді темні очі розплющилися, відкриваючи Джісону галактику, в якій не шкода було загубитися.
-Чому ти досі не спиш?
-Не міг заснути.
Хан важко зітхнув та знайшов руки Ліно під ковдрою. Підтягнувши їх до свого обличчя він звичним чином поцілував довгі та витончені пальці. Ненароком його погляд впав трохи нижче, на зап‘ястки. Білі товсті лінії змусили Джісона завмерти. Він з уважністю розглядав шрами, поки в його душі змішувалися сотні почуттів.
-Не дивись, – Мінхо висмикнув руки, ховаючи їх під ковдрою.
-Все добре, – заспокійливо відповів Хан.
Він знову підніс долоні Ліно до свого обличчя та притиснув губи по черзі до кожного зап‘ястка. Від цих поцілунків по шкірі Мінхо пробігли сироти. В цей момент йому хотілося схопитися з ліжка та закритися у ванній, щоб ніхто ніколи не бачив цього жаху на його руках. Ліно міцно стиснув кулаки та закрив очі, намагаючись перебороти цей всепоглинальний темний страх. Джісон спостерігав за ним, відчуваючи, як у горлі створюється гидка грудка.
-Ти чудовий, – прошепотів Хан.
Коли очі Мінхо відкрилися, він побачив на собі зачарований погляд чорних очей.
-Ти настільки чудовий, що…, – вони обидва завмерли, а тоді Хан на видиху прошепотів: – Я колись зійду з розуму.
Наляканий своїми ж емоціями, Джісон поспішив обійняти Ліно. Міцно притиснувши його до своїх грудей, він ледве не здригався від напруження. Намагаючись привести думки до ладу та заспокоїтися, він почув приглушений голос Ліно.
-Хан…
Він трохи послабив обійми та опустив погляд на Мінхо.
-Я теж тебе люблю.
Додати до улюблених