Тримайся старих берегів і того трухлявого причалу. Слухай шепіт прибою і думай про похорон.
– Мій?
– А чий же ще?
Чекати смерті, коли твоя душа вже забута, але кинутися до хвиль ти не можеш.
– Чому?
– Бо не прийме тебе.
– Хто?
– Не задавай дурних питань.
– Хвилі?
– Вони то тебе приймуть.
– А хто ж тоді?
Відповідь чекати марно, він мовчить. Так само, як мовчав і попередній. З розпачу жбурляєш в море його й слухаєш схвильоване булькання. Новий прийде, колись точно. Втопився б він краще по дорозі. Ти сама знайдеш відповіді, вони нічого не знають про море, лиш суша. А може ж там вони вчаться? Може ж там так добре, тому й не виринають? Порушити заборону, гріх певно. Точно гріх. Ти вже гріховна, чи ж не так? Ти проклята кимось, якщо ти обмежена, якщо тебе зв’язали. А ще, схоже, дурна, якщо залишили лезо. Може й дурна, але не безнадійна. Вона була така холодна весь цей час. Весь цей час поряд, кричала і шепотіла, блищала і тьмяніла, ховала і показувала, а ти відверталася, слухала не тих. Пробач мені! Прости мене, прости, прошу тебе. Я слухала їх, думала, що грішна перед ними, а ти мене любила весь цей час, любила, бо лиш тобі була вірна, не знаючи лику твого. А ти знала і чекала. Й дочекалася, справді, я не брешу. Злукавлю передо світом всім, тільки не перед тобою.
– Чого така смурна?
Прийшов, не встигла.
– А очі то блищать. Невже нарешті просікла?
І не скажу ж, що просікла його брехню, а не покору.
– Блищать, як лезо новенькеє, як сталь тривка й тверда. Ти гідна цього, молода й безстрашна кров.
Простягнув ножа.
– Ріж, чого сидиш?
А я тримала в руці інше лезо, чи ж він його не бачить? Потягнулася різати мотузки, та нічого ж не вийшло.
– Чого? Він тупий невже?
– Він не для цього
– А для чого ж тоді?
Зашуміли хвилі, кричало море, цілий інший світ. Та нарешті зрозуміла ті слова і стони:
– Не ріж цим ножем ти, не ріж!
І я ж послухалася: кинула лискуче лезо і взялася за іржаве, що лежало вічність коло моїх ніг.
– Що ти робиш? Не готова значить, нехай стигне твоя кров
І перерізав собі горло. У розпачі кричала:
– Не різала, не різала я! Це не моя рука робила, не я!
Й рвала на шмаття пути, щоб доторкнутись до води. Лишила все, лиш лезо я взяла з собою.
– Благаю, пусти мене.
Й пустила. На вічно, може, та все ж у воду. Тільки б не наткнутися на ножі чужі. Та вона зхистила мене, огорнула собою й навчила жити по-новому. А це лезо поганеє, візьму ж нове у тих, кому воно не треба. Та важко стало дихати мені й випхало на берег тіло моє. Ци ж маю кинути його? Чи ж маю?
– Маєш.
– Подруго моя, пробач мені, я грішна!
– То спокутуй ти провини свої забуттям.
Додати до улюблених