Єва
Опиняючись у Стохесі, першим ділом я попрямувала в банк, щоб виписати декілька чеків на свої тіньові рахунки і отримати нову чекову книжку. Гадки не маю чи знадобляться вони, але зайвими не будуть. Марко я відіслала відпочити та за можливості виспатись, адже у нас буде до біса довга ніч. Інформатори у Поліції спільні, незалежно від сторін, репутації чи ще чогось. Та зважаючи, що мене починають дискредитувати… Все може зайти надто далеко.
Підкупити Деніса було достатньо легко, я майже не витратила грошей. Отож тепер він капітан якогось бувалого загону, а я керую загоном новоприбулих кадетів. Сьогодні у них був вихідний, щоб пристосуватись до нових умов, інструктажі вони вже прослухали, тож можна було на день забути, що я тепер маю загін.
Далі я рушила в архів. Очікувано вільне місце було, але щоб і з місцем проживання одразу!.. Щось мені надто щастить. Домовившись з працівницею архіву про місце для Марі, я повернулась до своєї кімнати. Ервіна про небезпеку я повідомила, а от Даріуса ще не попередила. Швидко відсилаючи йому лист, я прийнялась за відомості про свій новий загін. Усі, окрім Енні, були з північної кадетки, навіть кілька не дуже головастих поліціянтів, які служать вже не перший рік. Оце щастя!
Закінчуючи з аналізом усіх своїх підлеглих, я згадала, що варто було б пофарбувати волосся і підготувати одяг для Єви на завтра. В моїй кімнаті лишилась тільки фарба для рудого кольору, тож вибору навіть не було. Марі однозначно зрадіє, коли побачить мене. Невдовзі я вже забирала зайву вологу та пігмент рушником з волосся, роздумуючи про завтрашній день. З цією чудовою міткою від Кенні мені треба чимось прикрити шию… Гаразд, хустка згодиться на це діло. Можна було б також одягнути єдину відносно святкову сукню. Поки Липа працює, Єва не має великого вибору одягу. За стандартом я усюди тягаю за собою один комплект робітничого одягу і якусь просту сукню. Іноді звісно доводиться щось міняти чи доповнювати. Останнім часом чомусь увійшло у звичку брати із собою і одну розшиту сукню, в якій не соромно і у вище суспільство вийти. Найважче було на самому початку роботи, коли я боялась кожної тіні. Тоді доводилось усі свої речі забирати з кімнати, ніби комусь могли стати в пригоді мої щітки для волосся чи елементи одягу. Коли я тільки почала працювати, Найл наказав черговим пропонувати мені прибирання в моїй кімнаті. Така безглузда пропозиція приносила мені багато незручностей, але краще було не відмовляти. Звісно прибирали навчені люди, які шукали хоч щось, що могло свідчити про особистість людини, що ховалась за моєю маскою, тож я намагалась навіть волосся своє прибирати. Слід було виявляти покірність, показувати, що я не несу загрози і не тримаю в своїй кімнаті досьє на Малу раду. Для такої розкоші доводилось залишати кімнату незачиненою, але принаймні прибирали непогано. І суконь моїх не крали, що їх я почала залишати відносно нещодавно.
Отже, з одягом вирішено. Слід ще зняти кімнату в готелі, бо Єві треба десь зупинитись. Ніби з усім розібралась.
Вручаючи Марко гвинтівку, я заглянула в його очі, шукаючи страх. Зазвичай люди, що іще не вбивали, бояться навіть думки про таке.
– Якщо все зайде надто далеко, стріляти не бійся, але бійся вбити. Ті люди не без гріха, по ним шибениця давно плаче, тож поранити не шкода. Але вони усе ще потрібні мені живими, тому не вбивати.
– Це обовʼязково?
А ось і страх. Аби тільки він не став на заваді, аби тільки зараз розчинився як мокрий сніг в багнюці.
– Так, потрібно, щоб хтось прикрив мені спину, тож розраховуватиму на тебе. Або ми, або нас.
Невдовзі ми прямували до найбіднішого кварталу Стохеса. Хоч які чутки про нього ходять у стінах, тут не лише біднота. Якщо знати правильні двері звісно. Рухаючись знайомим маршрутом, я зрештою зупинилась перед доволі великих розмірів будівлею, що скидалась на бараки. Проте вікна були наглухо забиті, щоб жоден промінчик світла зсередини не було видно. Стукаючи у двері, я прикликала якогось чоловіка, що питав пароль крізь невеличкий отвір, що відчинився на мій стук. У цей отвір я просунула чек. Кілька секунд пішло на підтвердження та розглядання, але двері зрештою відкрились, я затягнула Марко всередину за собою.
– Зброю залиш, шибайголово! – ніби хтось ще має надію, що я послухаюсь.
– А потім шукати на чорному ринку? Зась.
Вміло курсуючи між столами разом з помічником, я раптом помітила залишений кимось капелюх. Як чудово. Швидко підбираючи його по дорозі, я насунула його на голову Марко. Йому навіть личило. Нарешті заходячи до потрібної кімнати, я зустрілась з якимось чоловіком, що сидів у Нолана на колінах.
– Пізніше продовжите.
– Липо, я просив тебе стукати.
Хлопець зліз з його колін, якось соромʼязливо забрав свої речі та швиденько втік.
– Тут дверей нема, щоб стукати. – Дверей і справді не було, лише арка. – Мені потрібна інформація про Ведмедя, обирай гру.
– Нехай твій… колега теж десь погуляє. Я людина мирна.
– Відвідувачі у вас не мирні. – Піддаючись на подібні умови, я звернулась до Марко. – Постій на вході, прослідкуй, щоб нас не потурбували.
Ось так ми залишились з Ноланом самі в кімнаті. Я сіла навпроти нього за гральний стіл, розтираючи руки в очікуванні.
– Мені вже набрид твій покер.
– А може програвати набридло? – я усміхнулась, та моєї усмішки не було видно. – На що гратимемо?
– З тобою тільки на роздягання.
– Старий збоченець.
Він узяв у руки карти вміло тасуючи. Лише хіба що Нолан міг поводитись з картами уміліше, ніж Фокусник… Якби тільки він знав як сильно мене рятують його картярські уроки!
– Ти знаєш, що мене абсолютно не цікавить твоє тіло, лише обличчя. Останнім часом не тільки мене… Попит на тебе зріс, і ставки теж. – Він почав роздавати карти. Тільки так я зрозуміла, що ми гратимемо у звичайного дурня.
– А хто питає? Друзі чи вороги?
– Для Липи усі вороги, хіба не так?
– Мабуть. – Оглядаючи карти на руках, я отримала легке розчарування, та все-таки не виказала його. І не з такою картою вигравала. – У Стохесі тихо? Ніякої роботи для Поліції?
– Контрабанда зросла і обіг наркотиків. Відтоді як ти накрила Фредеріку Вайс, досі не можуть знайти деяких осіб, тож, можливо, є ще щось або хтось, через що люди зникають.
Контрабанда надто марудна справа, Поліцію створювали, щоб її узаконити, тож не мені її знищувати. Наркотики… Стохес – столиця наркотиків, місцева особливість. Але…
– Обіг наркотиків просто зріс чи зʼявилась якась нова компанія, яка це організовує?
– На таке питання я лише гратиму.
– Хіба тебе не обходить доля рідного міста?
– Особисто мені наркотики ніяк не заважають. Навіть зиск маю з їхнього існування.
Отже, про наркотики або треба окремо дізнаватись, або забути про них. А от людей шукати я люблю, цікава забавка.
– До речі, не знаєш куди подівся син Фредеріки Вайс? Говорять ти причетна до цього. Я готовий купити інформацію, чого хочеш?
– А ти не маєш того, чого я хочу. Інформація про наближених до Малої ради завжди найдорожча.
– Я тобі можу розказати про плани Кенні Акермана, чув, що ви посварились.
Цікава пропозиція. А які у Кенні можуть бути плани? Вбити мене, знищити Розвідку. Щось іще? Та ні, не така вже це цінна інформація.
– Я мету його знаю, це важливіше.
– А про Ерена Єґера нічого мені не наспіваєш? Він хіт останнього тижня, навіть тебе обійшов.
– Не буду я йому життя ще більше ламати.
– Щось ти такою сентиментальною стала останнім часом. В роботі не завадить?
– Ти погано мене знаєш, я завжди такою була.
І все-таки я йому програла. Проте тепер я знала як саме помічені карти, тож буде легко. Знімаючи маску, я нарешті подарувала йому холодний усміх на своїх губах.
– Ще раз.
Дістаючи колись Йорґенів портсигар я закурила. Цікаво, якби не моє знайомство із ним, я б колись почала курити? Мені ніколи і не хотілось в принципі, Даріус теж не казав мені починати курити заради образу. Пити вчив, але не курити. Може, він уже помітив, що я курю? Хто зна. Я ж іще тоді думала, що тільки одна цигарка, тільки на одну розмову із Йорґеном! Якою ж дурепою була, навіть уявити не могла, що саме таким терпким і ядучим димом смакуватиме моє майбутнє… І щоразу я брала лише одну, останню цигарку, щоразу це не було звичкою, а потім якось і Йорґен свій портсигар віддав ніби з жалості. Головне – мене навчив тамувати димом біль і хвилювання, а сам покинув палити, бо ж шкідливо, дорого і безсенсовно… Треба ж було… одна цигарка, одна розмова і усе так змінилось! Хотілося б тоді зламатись, показати Йорґену усі свої тріщини, те, як глибоко мене зачепили його слова. Хотілось якщо не просити, то хоча б прийняти його турботу тоді. Хоча… Мабуть, і на краще, що я відштовхнула його тоді. Куди б мене тоді життя привело? До дна?
– Отже, про Ведмедя? Це той, що Берн Лемар?
Я навіть не помітила, що виграла. Чудово.
– Він самий. Як родина, де живе, з ким живе, чим можна маніпулювати… Ти знаєш мої забаганки.
– Він досі шукає маленьких дівчаток в борделях, – я дозволила собі скривитись. Навіть страшно уявити що він із ними робить, – як і ти живе по штабах, іноді по готелях. Родина… щаслива у нього родина. Батьки старенькі, говорять, дуже любить їх. Живуть в Орвуді. Ще є молодша сестра, одружена з не бідним сином друга Рода Рейса. Берн на руках сестру носить, балує. Зараз вона вагітна, скоро народити має. Живе на землях Рейсів під Орвудом. Ще щось?
– Є щось цікаве в робочих стосунках?
– Приписують роман з Діаною Адлер, але їй трохи не тринадцять років, не зовсім його смак, тому інформація сумнівна.
– Давно я не працювала з першим внутрішнім… Граємо ще раз. Що відомо зараз про особистість Липи?
Таким питанням я викликала у Нолана сміх. Воно і не дивно. На цей раз ми грали на рівних: він знав, що я помітила позначки на картах і розгадала їх. До того ж ми обидвоє бачили карти крізь їхні сорочки завдяки цим позначкам, що унеможливлювало будь-які сюрпризи. Лише розум, спостережливість і удача. Хоча звісно поразки я собі не могла дозволити, адже довелося б знімати і балаклаву.
Зрештою, розігруючи останні карти, я чітко бачила свою перемогу. Навіть така гарна комбінація в руках зібралась – два тузи. От тільки на стіл я їх викласти не встигла.
– Вибачте, але сюди не можна.
Повертаючи голову на Марко, який намагався виконати моє доручення, я зустрілась з ненависними очима. Про вовка промовка. Швидко викладаючи на стіл свої карти, я наказала Нолану мовчати. Не можна, щоб Діана довідалась причину нашої гри.
– Відколи це Липа ховається за спиною дитини?
– Відколи в першому внутрішньому служить дитина.
Я легко посунула Марко в коридор, займаючи його місце на дверях. Діана, що досі перебувала в коридорі, тепер знаходилась в напівоточенні. Вона і справді скидалась на однолітку Марко, якщо не дивитись на обличчя. Її колись чудові блакитні очі зараз нагадували колір льоду в багнюці. Ці очі повинні належати хворій вовчиці, що дуже давно не їла, але ніяк не людині. А тілом вона зовсім маленька, навіть дивно як її аж в перший внутрішній взяли. Її ж будь-який пʼяничка зламає, а вона на мене рипається…
– Чи не на мене раптом інформацію шукаєш, Єво?
На моїх вустах розтягнулась гостра усмішка. Та вона хвора, якщо так далеко заходить!
– Ти впевнена, що настільки сильно хочеш побачити обличчя за моєю маскою? – я зробила крок до неї, щоб ціль для удару була ближче. – Я можу показати тобі своє обличчя, та це буде останнє що ти побачиш. Точно хочеш померти зі мною перед очима?
В мить вона вихопила один з моїх ножів з піхов на стегні приставляючи мені його кудись до печінки. Отже, вона збіса швидка і встигла роздивитись мене. Я можу спробувати перехопити її ліву руку, але у неї є ще права. Правою вона вже точно в мені дірку зробить, якщо не зреагую вчасно. Але куди саме вона потягнеться другою рукою і чи встигну я зупинити? Доволі ризиковано.
– Тепер розумієш чому сюди не можна зі зброєю?
Я можу заблокувати її ліву руку і в ту ж секунду вдарити ногою, щоб відкинути. Мого удару повинно вистачити, щоб повністю дезорієнтувати її і вона не повинна встигнути скористатись другою рукою, але чи зможу я…
Мої сумніви та планування обірвало лише розуміння того, що в її гидку пику влетів приклад рушниці. Швидко стискаючи цю нещасну ліву руку, я викрутила її до хрусту. Ніж, що впав на підлогу, я чоботом відкинула подалі. Тепер вже я схопила її праву руку та заламала за її спиною, притискаючи її груддю до стіни. Я відчувала як вона намагалась викрутитись, відчувала її силу, яку недооцінила, але все-таки маневровності в ній було більше. Вона намагалась вилізти з мого хвату, ніби гадюка, та на цей раз я була уважніше. Гаразд, чи є сенс питати на кого вона працює? Ймовірно, просто хоче отримати свою вигоду з того, що знає мене. Чи може хтось за цим стояти? Їй потрібні звʼязки, щоб до неї прислухались. Їй може допомагати Ведмідь, але це не точно. До того ж їй треба було якось вийти на нього…
– Із ким працюєш?
Та вона очікувано мовчала. Ну нічого, зараз я тебе виведу на розмову. Сильніше навалюючись на неї тілом, я звільнила одну свою руку та вхопила нею її волосся. Тоді ж з максимально можливого розмаху я вдарила її голову об стіну. Диво, але ніс я їй не зламала.
– Тобі пощастило, що ми зараз не в спеціальній кімнаті, але це не означає, що я не буду тебе мучити. Іще раз?
– З першим внутрішнім працюю, хіба не знаєш? – ось ця насмішка в її голосі мотивувала мене прямо тут почати їй заганяти вістря ножа під нігті, але я стрималась.
– А хто дозволив першому загону копати під мене за твоєю наводкою?
Вона лише посміхнулась. Кров з її розбитого чола розтікалась по всьому її обличчю, викривлюючи його ще більше. Ця кров неймовірно сильно личила їй.
– Липо, ти знову виконуєш? – це вже був максимально задовбаний голос мого улюбленого охоронця цього закладу.
– Зовсім ні! Просто ця чемна поліціянтка випадково врізалась в стіну, а я намагалась врятувати її від такої участі. Ось, – я відірвала Діану від стіни, ставлячи її на рівні ноги поруч з собою, і все ще обережно підтримувала, ніби вона потребувала моєї допомоги, – бачиш?
Я посміхнулась своєю янгольською посмішкою, дарма тільки, що її не видно за маскою. Чоловік лише вчергове тяжко видихнув, ніби це я його до стіни притискала
– Якби тебе не любив Нолан…
– Я б уже була в чорному списку. Знаю.
Нарешті Діана виплуталась з моїх рук, що я дозволила їй зробити, і вже хотіла втекти. Але пускати її так якось тупо. Треба закінчити почате.
– Чернице, – чомусь я була переконана, що на своє справжнє імʼя вона б не відгукнулась. Вона зупинилась, косячись на мене, – в наступну нашу зустріч я тебе вбʼю, присягаюсь усім, що коли-небудь мала і матиму. – У неї нема причин мені вірити, але у неї є досвід, який підтверджує, що цю клятву я ще не зраджувала. – Мені не потрібен твій страх, але потрібен мій спокій. Якщо я досягну свого спокою вбивши тебе, я зроблю це стільки, скільки доведеться. Це попередження, не погроза.
Так вона і пішла. Я ж повернулась до Нолана, що увесь час спостерігав за нашою виставою з-за моєї спини.
– Судячи з вашої милої бесіди, ти сама знаєш відповідь. Діана Адлер має теорію, що Липа це Єва Вайс, дочка Девіда і Фредеріки, активно її просуває серед свого загону. Перший внутрішній зараз шукає Єву Вайс і обшукує місця де ти зʼявлялась, щоб підтвердити.
Розшукує… Де я світила своє імʼя останнім часом? Готель в Герміні і коли забирала Люка. Готель це не так серйозно, достатньо буде найближчим часом зводити Єву кудись в Орвуд, подалі від Стохеса, щоб розвіяти сумніви. А от з Люком… Дуже легко вирахувати хто саме мене віз. Якщо… Господи, я фактично підставила Фокусника. Гаразд, пошкодую про це потім.
– Діана має свій план щодо мене, але вона не могла сама втілити його в реальність. Хтось дуже сильно зацікавлений, щоб розкрити мене в короткі терміни і хапається за будь-яку можливість. Хто це?
Нолан хитро посміхнувся, підтримуючи мовчання. Посмішка свідчила про те, що він не дасть відповіді, та щось змушувало мене чекати все-таки.
– Гаразд, за гарне шоу скажу. Діана стукала в усі двері зі своєю теорією. Відкрив їй тільки Кенні Акерман, він уже припер Найла, щоб той підтримав Діану. Але ж ти розумієш, що і за Кенні хтось стоїть.
Чудовий день, щоб ненавидіти Акерманів. Але… найгірше, що я не зможу розпитати у Нолана про Єву. Якщо розпитаю, фактично підтверджу свою особистість. Він хоч і симпатизує мені, та продасть за першої ж можливості.
– А ще останнім часом популярна теорія про те, що ти дочка Даріуса. Дурна звісно, але весела. – Дякувати стінам я не його дочка! – Ще говорять, що ви з Ереном родичі… Це ніби й усе. Ще щось?
Так і закінчилось моє перебування в цьому чудовому закладі. Лише перед самим виходом я зняла з Марко капелюха, якого він смиренно носив увесь цей час, та полишила на першій-ліпшій поверхні.
– Ти молодець, усе правильно зробив, – мовила я уже на вулиці, коли ми повертались до штабу. – Дякую.
– Що це було за місце?
– Осередок інформаторів. Таємна організація, яка знає усе про всіх. Вони цінують розум, тож пропонують виграти інформацію в різних іграх на логіку.
Було помітно, що я трохи зламала йому мізки. Воно і не дивно, я здивувалась не менше, коли дізналась про існування усієї цієї мережі. Довелось неймовірно довго звикати і вчитись працювати з нею.
– Хіба подібна мережа не шкодить безпеці? Чому Поліція допустила її існування?
– Бо вони ледарі. Легше виграти інформацію, аніж назбирати її власноруч, організація вигідна і їм теж. До того ж… важко повністю викорінити подібних професіоналів. Нікому ніколи точно не буде відома точна кількість дотичних людей до цієї організації, тож це буде надто небезпечно… До речі, завтра у нас вихідний. Точніше вже сьогодні. Мені звісно хотілося б, щоб ти трохи наглянув за новим загоном, але це може бути небезпечно для тебе, тож я не наказуватиму. Але затримайся в штабу до обіду, тобі доведеться підписати декілька папірців замість мене. Усе зрозумів?
– Так, але… хіба я зможу розписатись за вас?
– Зможеш, усім буде байдуже. Навіть якщо тобі дуже пощастить і хтось причепиться, скажеш, що це мій наказ і все.
Ранок почався на диво пізно. Я встигла навіть виспатись. Збори мої минули доволі швидко та нудно. Зі штабу я вийшла в робітничому одязі, в порожньому провулку зняла маску з балаклавою і перетворилась на звичайну дівчину. Ця звичайна дівчина зняла кімнату в готелі, перевдяглась в сукню, що взяла з собою, викинула зайві речі з сумки та попрямувала до головної площі міста, щоб зустріти Марі. Очікування своє я провела за милуванням архітектурою. Стохес помийна яма, я помиратиму з цими словами на вустах, але це гарна помийна яма. Щось тут було такого, чого нема навіть в Яркелі, культурній столиці стін, чи в Мітрасі. Стохес був містом модників, трохи двинутих, консервативних модників. Схоже, мова йде не лише про одяг та світогляд, а й про архітектуру. Та в якийсь момент в моїй голові заліг страх: а якщо Марі притягне сюди Фелікса чи Рошель? Чи одразу обох? Так я і обернулась, щоб убезпечити себе від зайвих сюрпризів і вчасно помітити загрозу. Але так я помітила лиш Марі, що пробивалась крізь натовп до мене. Відкидаючи усі свої страхи та вагання, я рушила їй на зустріч, ловлячи її у свої обійми. Я сумувала за мʼякістю та тендітністю її тіла, сумувала за її солодкими парфумами, шовковим чорним волоссям.
– З поверненням додому, маленька.
Одразу після палкого привітання я повела її до архіву. Слід було якомога швидше розібратись із цим і дати Марі можливість скинути зайві речі. Точніше дати мені можливість скинути її речі, бо їх звісно ж несла я.
– А яким імʼям мені представлятись?
– Своїм. Можеш не ховатись.
Марі припала до душі старенькій працівниці архіву, що не дивно – вона завжди подобалась старим людям. Я завжди вважала, що це якась ознака її невинності, особливої доброти. Незабаром я допомагала Марі з речами: складала, розбирала, перекладала.
– Які у тебе плани на сьогодні? Ти точно вже розписала все по хвилинах, так?
– Закінчимо тут, а потім підемо до нашого улюбленого ресторану, погодую тебе, після… не знаю, погуляємо десь. Маєш якісь ідеї?
– Мене не морили голодом, не турбуйся так… Просто, мені потрібно забрати деякі речі з борделю… Коли я зможу це зробити?
Питання однозначно хороше. Сьогодні? На це піде ледь не цілий день, а мені збіса хочеться відпочити. Завтра я точно працюю і найближчими днями теж. Саму я її не пущу. І що робити?
– Я не знаю, Марі. Тобі небезпечно їхати туди самій, а я не маю можливості найближчим часом. Це терміново?
– Ні…
Вона нічого більше не сказала, та я могла торкнутись її образи руками. Було боляче насправді. Звісно, вона повинна мати повне право ображатись на мене, але я не хочу надавати їй це право. Хіба я винна у своїй роботі? У тому, що мені бракує часу? У потребі відпочити один день?
У кімнаті якось вмить стало задушливо, бридко, тож я пришвидшилась і наполягла, щоб ми нарешті пішли втілювати мій план в життя. По дорозі нам пощастило зустріти вуличних музик, що зібрали навколо себе людей, які сплелись у танці. Звісно ж Марі не змогла пройти повз цього видовища і втягнула мене в танець теж. Зазвичай я б може спробувала трохи пручатись, але зараз я повністю їй віддалась, намагаючись залагодити провину перед нею. Та зрештою це було навіть весело – музика справді мені подобалась, вона була навіть якісною. І танець був в міру жвавий, але не повільний – достатньо, щоб не знудитись, і мало, щоб захекатись. А головне – вона посміхалась до мене, знову посміхалась. Її очі радісно примружувались, на сонці ставали зовсім світлими. Навіть її завжди покусані від хвилювання губи зараз були гладенькими, витягнутими в найщирішій посмішці. Мене нарешті відпустив холод.
На піднесеній ноті та з розпашілими від танцю щоками ми увійшли до ресторану. Абсолютно неважливо було те, що ми замовимо як основну страву. Головне, що тут був найкращий чай з молоком у всіх стінах, на думку Марі, і найкращі коктейлі на основі вина, на мою думку. Ну і їжа тут звісно була на рівні, тому ми і любили ходити сюди.
Загалом я не вважаю ресторани за місця де можна наїстись. Тут можна насолодитись їжею, але не більше. Тож похід в подібне місце для мене був певним святом, маленькою нагородою у вигляді хороших смаків. Марі в цілому поділяла мою думку, але у неї був якийсь дитячий максималізм: їй треба було спробувати усе. Та зрештою це мило.
– Єво, я хочу поговорити з тобою… – вона вже доїла основну страву та ховалась за піднятою в руках чашкою улюбленого чаю. Її погляд на секунду здався мені збіса гострим, та потім я побачила жалість, жалість до мене. – стосовно Фелікса і Рошель.
Я поквапилась сховатись за кривою посмішкою. Зрештою, я знала, що так буде, але це не означає, що була готова до такого.
– Я знаю, що це я винна у твоєму становищі, це я запропонувала тобі збайдужіти до минулого, але… я трохи не те мала на увазі. Фелікс усе ще любить тебе, він зробить усе, щоб повернути те, що було у нас раніше. Він – не те минуле, від якого треба бігти.
Хотілося встати і піти. Чомусь зараз я знову почувалась маленькою дитиною, спадкоємицею Девіда Вайса, яка знову не могла засвоїти якусь просту істину. Я відчувала, що зараз буде удар, і заледве стримувалась, аби не закритись від нього руками.
– Я відвезла тебе до Фелікса не тому, що довіряю йому, хочу помиритись чи щось подібне. З усіх можливих варіантів він єдиний, хто міг потурбуватись про тебе не як про чиюсь жінку, а як про свою близьку. Я усе ще не хочу контактувати із ним і цього ти не зміниш.
– Єво, будь ласка. Чому ми не можемо бути родиною, як раніше?.. Я переймаюсь за тебе, чуєш? – вона накрила своєю рукою мою, що змусило мене сіпнутись. – Я хочу, щоб у тебе був хтось окрім мене. Я впевнена, що Йорґен – хороша людина, але ти не можеш вічно ховатись в його будинку, а я не завжди можу зрозуміти тебе. Фелікс потрібен тобі, а ти потрібна йому… Ти усе ще його маленька сестричка.
Ці слова достатньо сильно мене лякали, щоб мені захотілось напитись, без памʼяті впасти і проспати кілька діб. Очевидно у цій партії я програю, час діставати козир.
– Якби Фокусник був живим, він підтримав би мене. – Брехня. – Я не зобовʼязана відроджувати спілкування з людиною, яка штовхнула тебе не вбивство, яка покинула мене заради помсти. Повернутись, щоб це сталось знову? Ні, цього не буде. Я не хочу більше чути про це, Марі.
Брехня.
Брехня.
Брехня.
Клята брехня. Мені було гидко від своїх слів, гидко від того, що я зманіпулювала Фокусником. Вчергове. Усе це так бридко, фальшиво. Та чи могла я інакше? Підпускати до себе людину, яка вже вкусила? Ні, тепер кусатимусь я.
Вона очікувано знітилась. Я думала, що почую від Марі вибачення, але цього не сталось.
– Думаєш, ми маємо майбутнє?
Гадки не маю. Але…
– Звісно маємо.
будь ласка, не кидай мене.
Коли ми вийшли з ресторану, вже починало сутеніти. Якось мовчки ми прийняли рішення прогулятись трохи вздовж річки, що текла крізь місто. Вона здавалась бруднішою, ніж зазвичай. Принаймні трупи не плавають.
Я наважилась навіть закурити в присутності Марі. Хотілось почути її голос, байдуже чи вона кричатиме, чи плакатиме, чи ще щось – аби тільки не мовчала. Та вона навіть не звернула уваги. Може і добре, але… якщо наше з нею майбутнє буде смакувати як ось це кляте мовчання, то і задарма мені того майбутнього не треба. Проте… я не зможу її відпустити, а вона не зможе відпустити мене. Ми залежні від цих занадто яскравих моментів ейфорії, коли ми разом. Настільки залежні, що закриваємо очі на найбільші проблеми наших стосунків. Ніби і хочеться щось змінити, але нічого путнього з цього не вийде.
– Єво, мені холодно.
Я ніби рефлекторно потягнулась до хустки на своїх плечах, а потім згадала, що не зможу її зняти – так і опустила руку, почуваючись повною дурепою в очах Марі.
– Ходімо до готелю. – А хотілось додому.
Стоячи в кімнаті готелю перед нею, я повністю втратила нитку подій. Я настільки втомилась, що навіть не намагалась забрати її рук від хустки, яку вона з мене зняла. Тоді ж я одразу пошкодувала про свою бездіяльність. Я не наважилась подивитись в її очі, які дивились крізь вже майже загоєний поріз на моїй шиї. Та навіть так я відчувала порожнечу всередині неї. Схожу на порожнечу після смерті Анни, “смерті” Фокусника. Вона і мене поховала, але ж я жива! Стало злісно.
– Чому ти мені не сказала? – її голос став настільки порожнім, що я почула в ній себе. Ось це мене вже лякало.
Я пригорнула її, намагаючись хоч так вгамувати її або свої емоції. Я знала, що це не спрацює, але нічого кращого не могла придумати.
– Це звичайне поранення, яке не має значення.
Вона вирвалась з моїх обіймів, зводячи свої обурені очі на мене. Зараз буде буря. Хотілось вхопитись за щось, щоб мене не знесло вітром.
– Єво, годі! Годі цього з мене! Ти постійно усе приховуєш, абсолютно усе! Мені болить, що ти не довіряєш мені, – руками вона вказала на груди.
– Я тобі довіряю.
– Тоді в чому причина? Я заслабка для твоїх проблем?
Я вже набрала в легені повітря, але вчасно себе зупинила. Я зараз можу наговорити занадто багато зайвого.
– Марі, я не хочу говорити з тобою на такі теми на емоціях. Нам обом треба заспокоїтись, гаразд?
– Ні, Єво, якщо в тобі є хоч крапля співчуття до мене, то наважся не тікати, а сказати усе, що думаєш! Я до біса втомилась вгадувати твої почуття! Втомилась думати як же я можу зарадити твоїм проблемам, навіть не знаючи їх! Тож будь така ласкава і скажи мені в чому твоя клята проблема!
Я відчула як мої мереживні рукавиці хруснули по шву.
– Гаразд… ти слабка, ти справді слабка. Ти ніяк не зможеш зарадити моїм проблемам. Мої проблеми вже навідали тебе в борделі, ти багато зробила? Але ж щойно ти дізнаєшся, що мене хтось зачепив, будеш картати себе, роблячи мені лише гірше. Я чути не можу твій плач, бо він надто болісний. І в усьому світі я не можу знайти прихистку від цього болю, розумієш? Мені не треба твоя жалість, я задихаюсь, коли її бачу! У тебе було достатньо часу, щоб зрозуміти, що я безсмертна і можна не боятись за моє життя. Чому просто не насолоджуватись тими моментами, що ми можемо проводити разом? Чому тобі постійно треба більше, коли я даю тобі максимум?!
Якийсь час вона зачудовано мовчала, ніби намагалась розібрати мову, на якій я говорила до неї. Тоді з її очей якось надто раптово скрапнули сльози. Тепер вже я не розуміла якою мовою вона говорить.
– Навіщо я тобі, Єво?
Чомусь мені здавалось, що на подібне питання в мене піде купа часу, але я впоралась доволі швидко.
– Ти – моя родина.
Вона дивилась на мене і не розуміла мене, в її очах я бачила щось між подивом і огидою. Чиїсь очі в цій кімнаті хотілось закрити силою. Я ще не вирішила чиї.
– Ти мала налякана дитина, яка намагається бути ідеальною, щоб її усі любили. Але я хочу любити тебе справжню, не ідеальну. Мені не потрібна маска, яку ти постійно носиш, я хочу те, що сидить під нею. І щоразу я вірила, що ти знімеш цю маску для мене, дозволиш кохати себе справжню, і щоразу я помилялася. Я хочу виправити свої помилки нарешті, поки це не зайшло надто далеко. Можливо… Мабуть, мені не варто було у тебе закохуватись. Принаймні у цьому світі.
Ось тут я отямилась. Реальна загроза втратити її не просто лякала, а зводила з розуму.
– Марі, не треба вирішувати на гарячу голову. Повернімось до цього зранку.
– Ні, це і так зайшло занадто далеко. Не можна знову відкладати… Мені треба побути на самоті якийсь час і подумати. Я не хочу руйнувати наші стосунки ось так, але і страждати я більше не хочу, тож… Ще тиждень я побуду в Стохесі, а потім повернусь у Трост, до Фелікса та Рошель. Так буде безпечно?
Я з останніх сил контролювала свою міміку. Хотілось розсміятись просто, бо це була чудова комедія. Це ж жарт, правда?
– Так.
Щойно двері за нею закрились, як мої ноги остаточно підкосились. Я осіла на підлозі, ніби покинута лялька. Хоча “ніби” в цій конструкції зайве. Моя спідниця створювала коло навколо мене. Коло, з якого не хотілось виходити більше ніколи. Я заледве знайшла в собі сили доповзти до дверей, щоб закрити їх. Найсильніша воїтельниця. Смішно.
Тремтячими пальцями я розшнурувала невеличкий корсет на сукні. Він не піддавався мені ніяк, тож можливо навіть я порвала його. Треба перевірити зранку… Встаючи на ноги в самій білизні, я сперлась на стіну не в змозі стояти самостійно. Так я і доповзла до ліжка, падаючи на нього. Метушливими рухами я дістала з сумки портсигар. Я випускала цигарку з пальців кілька разів, навіть загубила одну. Підпалювала ще довше. Закурюючи, я зробила неймовірно довгу затяжку і очікувано закашлялась. Хотілось не просто повністю наповнити легені димом. Хотілось стати цим димом, розвіятись і повністю зникнути з цього світу.
Тоді я і не змогла стримати сліз. Я навчилась ридати тихо і зараз ця навичка стала мені у пригоді. Я ревіла, знову і знову розтирала сльози, слину та шмарклі по обличчю ніби це могло якось зарадити моєму чудовому становищу. Моє зараз безглузде руде волосся плуталось усюди, тягнулось за мокрими руками, впадало до викривленого у гримасі болю рота. Я навіть не згадаю де поділась цигарка, яку я тоді закурила. Диво, що я не влаштувала тоді пожежі.
Брехуха! Клята брехуха! Та ми обидві брехухи… Я не знала на кого злюсь більше. Єдине, що я точно знала те, що клятий Кенні Акерман – сцикло, якому слід було таки прикінчити мене. Хотілось вити, кричати. Хотілось, щоб хтось мене обійняв, та ніхто не прийде – це я теж знала надто добре. Липу люблять усі, але Єва… Я охопила свої плечі, імітуючи такі бажані зараз обійми. У своїх руках я намагалась сховатись від холоду, від постійної самоти. Ти знову сама, Єво. Яка ти молодець! Впиваючись нігтями у свою шкіру, я вже не мала сил стримувати схлипування, які вирвались з моїх легень. Залишалось лиш сподіватись що вони не були достатньо гучними. Моя маленька Марі… Чому ти мене покинула? Я була недостатньою? Чому блядь я не змогла тебе втримати? Чому я досі тебе не покохала? Чому я постійно пройобуюсь? Чому зараз замість того щоб просити тебе не йти, просити вибачення і чого там ще просять я пускаю слину і сльози на простирадла на ліжку? І коли я тільки встигла лягти?..
Поступово мій слух ловив лише власні ридання та дихання, яке вже ніколи не повернеться до норми, пальці відчували лише власну пошрамовану шкіру, очі бачили лише сльози. Я не пам’ятаю чи спала, чи відключилася, чи просто проплакала так до самого ранку.
Просто в якийсь момент отямилась від холоду. В мене з’явились сили відірвати свої руки від плечей. Так я і помітила, що роздряпала собі усі плечі до крові, яка вже запеклась під моїми нігтями. Потім я повільно сіла в ліжку вибираючись з пози надто скрюченого ембріона. Очі пекли несамовито. Вії злиплись між собою через сльози, які встигли висохнути. По лівій щоці у мене було одразу два пересохлих струмочки: один тягнувся з носа, а другий з рота. Зуби цокотіли, бо спати чи радше завмерти в одному положенні лише у білизні – надто холодна ідея. Спираючись на раму ліжка, я підвелась. Моя сукня досі лежала на підлозі калюжею. Я підійшла до вікна, відсуваючи фіранку. Приблизно сьома ранку. Я проспала, якщо можна так сказати. Хоча за відчуттями я зовсім не спала. Мені довелось достатньо швидко відвести погляд, бо очі заболіли ще дужче. Що ж… Час повертатись до образу знову. Усього лише новий день без Єви і її Місяця.
Завітайте до мого тгк “Фрікрайтерка намагається писати“, якщо вам сподобалась ця робота.
Додати до улюблених