Це брехня

Оригінал: https://archiveofourown.org/works/37780066#main

Тоя Тодорокі поєднував у собі багато рис. Він був головним болем, який ось-ось виникне; втіленням зарозумілості та нарцисизму, він вважав себе даром небес. Ніхто не міг йому дорікнути, він був богом, висіченим з каменю, якому надали фізичну форму, щоб він міг прикрашати землю своєю присутністю. Але його навдивовижу гарна зовнішність була різким контрастом до його сміттєвої особистості. Його язик, оздоблений сріблом, відточений, щоб розсікти навіть найсильніших супротивників, яким він користувався не часто, оскільки його запальний характер засліплював його спосіб мислення. Тоя вибухав щоразу, коли йому чинили найменшу незручність, його лють палала так само яскраво, як і вогонь, і мало що могло його заспокоїти. Кейґо опинявся на самому краю цього полум’я стільки разів, що не міг порахувати, і вже починав дивуватися, чому хтось взагалі намагається розмовляти з Тодорокі.

Він був нижчим за Яструба, який у п’ятдесятих роках затишно влаштувався в компанії своїх друзів-ідіотів, вони разом створили найпередовішу агенцію всіх часів – “Лігу”, вони якимось чином знайшли спосіб перевершити навіть “Соколине око”. Тоя Тодорокі був вмілий, дратівливим і різким, він досконало вмів грати роль “о бідний я”. Він знав, як зробити з себе жертву, Кейґо ненавидів його.

Він був жахливим і егоцентричним, безрозсудним до такої міри, що йому було байдуже, чи знають люди, живий він чи ні. Тоя мав комунікативні навички мокрого паперового рушника, дуже рідко Яструбу давали знати, що з ним все гаразд. Він був схильний вирушати на довгі місії, довгі та небезпечні місії, де він не хотів зв’язуватися ні з ким, хто не був безпосередньо пов’язаний з Лігою. Могли бути дні й навіть тижні, коли ніхто не чув жодного слова від про-героя Дабі, а потім він раптово з’являвся – зовсім неушкоджений – у найближчій кав’ярні “Старбакс” або будь-якій іншій. Преса бомбардувала його камерами та мікрофонами, кожен з них запитував: “Як ви втекли?” або “Де ви були, коли зникли?”, а Тоя дивився на кожного з них так, ніби у них виросла друга голова, і лише відповідав: “Я  зникав?”. Це бісило, Яструба від цього нудило. Іноді він стикався навіть зі своїми власними несподіванками, коли біль від зникнення Тої ставав надто сильним, коли він занурювався у свою скорботу настільки, що вдирався до квартири героїв і знаходив його в халупі з Лігою, яка тусувалася так, ніби світ героїв не перебував у повній небезпеці, шукаючи його. Попри все, попри кожну маленьку огидну рису і жахливий факт, що складали плавильний котел Тої, Яструб не міг його відпустити. —

Тому що Тоя був красивий і пристрасний, а його очі осяяли пустелю безплідної душі Яструба – він вдихнув нове життя в саму душу. Там, де раніше Яструб був загублений, просто хитромудро сконструйованою зброєю, що безцільно йшов вперед, виконуючи накази й не запитуючи, навіщо він це робить, він раптом знайшов себе. Тоя зробив його людиною; він надав значення імені Кейґо, коли Яструб був упевнений, що воно вже не несе в собі нічого. Він дозволив Яструбу те, чого йому ніколи не дозволяли раніше: вихідні дні, більше часу на сон чи відпочинок, коли йому потрібно було вилікуватися, він отримав свободу вибору публічно бути з кимось, незалежно від того, наскільки це могло б зашкодити його іміджу в суспільстві. Тоя давав йому вибір, Тоя дозволяв йому бути самим собою, він не соромив і не реагував, коли Яструб піддавався своїм первісним пташиним бажанням. Той навіть брав у цьому участь. Він зупинявся, щоб підібрати щось блискуче на дорозі, щоб подарувати Яструбу, допомагав почистити йому крила, коли вони були надто розтріпані, і, здавалося, ставав ще веселішим, коли Яструб щебетав – наче для нього було радістю чути ці звуки. Ніхто ніколи не ставився до Яструба так, ніхто ніколи не приймав його таким, яким він був. До Тої Яструб навіть не знав, хто він такий, тож втратити все це було важче, ніж будь-яка битва, в якій він коли-небудь брав участь.

Яструб переступав з ноги на ногу там, пильно стежачи за будь-якими можливими ознаками його присутності. І, звісно, так, можливо, це було сумно, що Яструб не знав, як рухатися далі – але як він міг, коли Тоя дав йому більше, ніж він будь-коли знав? Як він міг прикидатися, що всі ті моменти, проведені разом, нічого не важать? Тож подайте на нього в суд за те, що він так зациклився, але, можливо, те саме слід зробити й Тоєю за те, що він так легко рухається далі. Ніби Яструб насправді нічого не значив, ніби моменти, які вони розділили, не створили в його серці власного маленького святого місця. Можливо, Яструб все це вигадав, можливо, їхні стосунки не були такими близькими, як він пам’ятав. Всі його друзі казали йому, що потрібно рухатися далі, що потрібно спробувати знайти новий позитив, але його світ занурився в кольори та відтінки життя, яких він ніколи раніше не бачив –  раптово зануритися назад у темряву було важко, і Яструб намагався з цим впоратися. Він відчував себе наркоманом, який страждає від ломки, він прокидався ночами в холодному поту, страждаючи від чергового кошмару з одним певним героєм, який не давав йому спокою. Це було несправедливо, принаймні він так вважав. Тоя здавався вдоволеним, він поводився так, ніби в його житті нічого не бракувало, наче це була якась інтрижка. Яструб не хотів бути просто інтрижкою.

Саме тому він був тут і терпляче чекав. У нього був вихідний, і хай він був божевільним, але він знав маршрути патрулювання Тої, як свої п’ять пальців. Можливо, справді божевіллям був той факт, що він вивчав нещодавні напади та випадки появи лиходіїв, за якими, як він знав, полював Тоя та його ліга невдах; він хотів бути впевненим, що точно знає, де саме з’явиться Тоя. Герой не вирізнявся скромністю на людях, він говорив усе, що спадало йому на думку, будь-кому і будь-коли – це не означає, що він злий чи неприступний, просто він беззастережно чесний і брутально відвертий. Його не часто бачили на людях, що робило його дуже нудним, стоячи на даху однієї й тієї ж будівлі протягом багатьох годин. Можливо, Яструбу варто подумати про терапію, або розповісти Румі, боже, вона, мабуть, здерла б з нього шкіру живцем, якби дізналася, що він мав на увазі, коли сказав “зайнятий“. Він вимкнув телефон, відкинувшись на спинку бильця. Вже майже сідало сонце, йому справді варто було б просто піти додому. Якби Тоя працював на цьому патрульному маршруті, він, напевно, вже вийшов би звідти, так? Або був би достатньо непомітним, щоб його не впіймали. У нього в голові лоскотало, що Тоя міг бачити, як він непомітно стоїть на вершині цього комплексу – о Боже, і якщо так, то Тоя, напевно, теж чекав би на нього. Просто подивитися, як довго Яструб пробуде там, просто переконатися, що Яструб не зможе заперечити, що він був там, і тоді він дізнається – адже не було ніякого пояснення тому, що Яструб випадково чекав на даху одного з численних житлових комплексів на дуже популярному для Тої маршруті патрулювання, навіть не маючи на собі ніякого геройського спорядження. Ні, Боже, він був би знищений –  Тоя виклав би це в усі соціальні мережі, і він був би… –

– Яструб? – він ледь не закричав від звуку свого імені, спотикаючись, бо ноги підкосилися від шоку. Зрештою, він був справжнім хижаком. Його серце калатало в грудях, коли дикі очі піднялися і побачили не Тою, а Спіннера, одного з інших членів ліги нікчем. Яструб полегшено зітхнув.

– Срань господня, ти мене налякав, – Спіннер виглядав спантеличеним, коли він повністю наблизився до Яструба, простягаючи руку. З усіх членів клубу Спіннер, мабуть, був його улюбленцем, і це, швидше за все, було пов’язано з тим, що Спіннер мав мутаційний квірк, а Яструб прихильно ставився до всіх тих, хто мав мутації. Він вдячно потиснув руку.

– Що ти тут робиш, Яструбе? – запитав Спіннер, піднімаючи птаха на ноги.

Яструб почервонів. Те, що він знайшов Спіннера, не означало, що він був врятований від того, що Тоя дізнається. Це просто означало, що у нього є час пофарбувати волосся, змінити ім’я і переїхати далеко-далеко.

– Я шукав одного лиходія, який, як я чув, перебуває в цьому районі”, –  збрехав він, швидко киваючи головою. – Ти чув про Ренегата, чи не так? Цей хлопець – найгірший і…

– Ти теж його шукаєш? – очі Спіннера збуджено загорілися. – Ми боялися, що всі провідні герої шукають АФО, але я не пам’ятаю, щоб ти вказував своє ім’я в списку про допомогу?”

Яструб похитав головою, крила щільно притиснулися до спини. Зараз він був надто схвильований, щоб брехати.

– Я робив це більш непомітно, ніби не дуже шукав, бо був зайнятий багатьма іншими справами, але не не шукав, бо ви, хлопці, не повинні бути єдиними, хто це робить, – Спіннер променився, явно поглинаючи брехню, як цукерки – чи, може, як мухи, чи не буде образливо для Яструба запитати, чи їв він їх? Яструб швидко відкинув цю думку, зараз не про це.

– О, це чудово! Я розповім іншим!

Серце Яструба впало. Він фізично відчував, як воно випадає з грудей, це було гірше, ніж припущення Тої, що Яструб слідкує за ним, тепер він подумав би, що він настільки жалюгідний, що Яструб візьметься за додаткові місії, аби знову бути поруч з ним. Чого не буде, бо Румі змусила його пообіцяти не робити цього. Вона сказала, що нав’язлива поведінка погано впливає на його здоров’я абощо, але що вона могла знати про здоров’я? Вона була лише легендою фітнесу. Яструб пирхнув, дивлячись, як Спіннер дістає телефон і набирає чийсь номер – мабуть, Шігаракі. Якщо він правильно пам’ятав, як Тоя без упину розповідав про свою команду, то Спіннер був чимось на кшталт краша для їхнього лідера. Це були внутрішні плітки, якими Яструб не переймався, речі, які насправді ніяк не впливали на нього, все, що його тоді хвилювало, це бути якомога ближче до Тої – він ніколи так не кохав, і йому було страшно знову залишитися наодинці. Як він міг прикидатися, що нічого не сталося, що між ними нічого не було, що він повинен повернутися до того, ким він був раніше, тому що ніхто більше ніколи не полюбить його так, як він навчився любити тепер. Громадськість не хотіла визнавати, що він може мати більше пташиних рис, ніж просто крила.

Спіннер жваво розмовляв через телефон, і набагато довше, ніж мав би. Було трохи незручно стояти там, поруч. Яструб був непостійною людиною, і якщо переслідування його колишнього коханця не викликало у нього ніякого дискомфорту, то спокійне стояння тут, поки хтось інший радісно розмовляв через телефон, – викликало. Спіннер відтягнув телефон від вуха.

– Вони хочуть привітатися! – він радів так, ніби це була найцікавіша річ у світі.

– Зачекай, вони… – він не встиг заперечити, як Спіннер швидко перемкнув телефон на гучномовець, оголосивши про присутність Яструба із захватом, який варто було б приберегти для знаходження чогось особливо блискучого на землі, або, можливо, для отримання пакетика їстівного насіння без жодної причини – боже, це були хороші випадки. З телефону пролунав хор привітань, і, на щастя, жодне з них не належало Тої. Він міг виокремити голос з натовпу, або принаймні йому подобалося так думати. Зараз з чотирьох голосів, які він почув, жоден не був настільки низьким, щоб належати Тої. Частина його відчула полегшення, але решта відчувала себе трохи порожньою. Він хотів би знову привітатися з ним, хоча б один раз, адже ця відстань з кожним днем ставала все більш і більш непристойною.

– Привіт, хлопці! Давно не бачились! – він намагався говорити невимушено, але був упевнений, що вони почули його дискомфорт. А може, й не почули, бо Тоґа – така ж глуха, як і решта членів Ліги, – швидко заговорила.

– Відтоді, як ви з Дабі розійшлися, до речі, дуже сумно про це чути, тому ти більше не приходиш до нас, Яструбику? Ти був добрий до нас тільки через Дабі? Я думала, ми тобі подобаємося?

Його горло стислося. Це було зовсім не так. Тоя люб’язно попросив Яструба “ніколи більше не розмовляти з ним і не бути поруч”, і на цьому розмова закінчилася, Яструб не мав права заперечити – або, можливо, зробити зустрічну пропозицію. Яструб міг витримати дистанцію тільки тоді, коли Тоя підписував контракт, в якому зазначалося, що він не може мати жодних фізичних чи емоційних стосунків з кимось іншим після Ястреба – і якщо це було божевіллям, то, можливо, цей світ став надто чутливим у наш час.

– Це  не так, – Яструб швидко заперечив. – Дабі сказав мені триматися якомога далі, я просто поважав його кордони, я не ненавиджу вас, хлопці, я просто не хотів створювати незручностей.

Що було брехнею, Яструб хотів зробити все незручним. Він хотів увірватися через двері Ліги відкинутих і сказати Тої, як неймовірно несправедливо з його боку було кидати Яструба через їхню першу справжню суперечку. Несправедливо, що Тоя отримав можливість виплеснути своє розчарування, а “Яструб” залишився сидіти склавши руки.

– Ну, ми всі знаємо, якою людиною може бути Дабі, – Компрес погодився, і це звучало щиро.

Спіннер рушив, махнувши рукою, щоб Яструб рушив за ним.

– Так, ми вже спускаємося, побачимося за хвилину, Тенко.

Невдовзі він сховав телефон у кишеню, але в ході його кроків з’явився дивний відскік. Не те щоб Яструб не знав, звідки це походить. Він відчув ревнощі, знаючи, що не може більше розмовляти з Тоєю, що не може безпідставно радіти, просто побачивши його. Він пам’ятав, коли вони вдвох були такими ж м’якими, як зараз Спіннер…

– Я такий радий тебе знову бачити! Ти так добре виглядаєш! – Компрес привітався з обіймами, Яструб був трохи здивований, щоб відповісти  взаємністю.

– Так, ти теж! – погодився він, коли Компрес відійшов. Напевно, Компрес був його наступним фаворитом у групі, а може, навіть Твайс, тому що Твайс завжди був таким милим і легким на підйом. Він хотів говорити про Дабі так само сильно, як і Яструб, тож у них виходили дуже веселі розмови, а Яструб почувався в безпеці, коли він розповідав про всі ті дивовижні речі, які Дабі для нього зробив.

Говорячи про це, Яструб не міг приховати, як він озирнувся, сподіваючись зловити бодай короткий погляд на чоловіка. Він не бачив його на власні очі вже досить давно, лише здалеку під час битв, але ніколи зблизька, як раніше, настільки близько, що міг порахувати кожну вію, що обрамляла розкішні очі Тої. Він намагався викреслити це з пам’яті. Зараз був не найкращий момент, щоб кепкувати з його колишнього. Шіґаракі насмішкувато вигукнув, привертаючи увагу Яструба.

– Ну, якщо ти теж слідкуєш за Ренегатом, то, можливо, у тебе є слід, за яким можна було б піти?

Яструб моргнув. Так, його хитромудра брехня повільно розмотувалася, звісно, у нього не було ніякого сліду лиходія, якого він навіть не був зацікавлений відстежувати. Він тримав свою шкоду якомога далі від Фукуоки, тож, хоча його непокоїло те, що Ренегат робив у підпіллі, у нього були й інші справи, про які треба було подбати. У рідному місті Яструба було не так багато героїв, і це було не найкраще місце для початківця, оскільки Яструб був героєм номер 2, і ніхто не хотів топтатися по його території.

– Чесно кажучи, небагато, я просто чув, що тут було кілька спостережень і влучень, тож я розвіяв своє пір’я вздовж провулків. Я провів більшу частину дня, підслуховуючи й ловлячи дрібних злочинців, я намагаюся не показуватися, як тільки Ренегат дізнається, що в цьому районі з’явилося більше героїв, він вирішить сховатися ще сильніше.

Шіґаракі кивнув головою, це була слушна порада. Здавалося, він обмірковував свої варіанти протягом довгої тихої миті.

– Гаразд, звучить непогано, гадаю, тепер ти можеш приєднатися до нас. Ми розповімо тобі все, що знаємо про нього, і ти зможеш краще зрозуміти, щоб наступного разу, коли підеш патрулювати, ти знав, на що звертати увагу, – він кивнув головою вниз по алеї.  – Ходімо, Куроґірі мав відкрити портал у кінці цієї алеї, ми збиралися повернутися назад, поки Іґучі не побачив тебе.

Спіннер швидко поспішив за Шігаракі, коли їхній ватажок попрямував геть, Тоґа стрибнула за ним, а Твайс так і залишився стояти на місці, просто спостерігаючи за Яструбом.

– Чуваче, де ти був? Я скучив за тобою! Я навіть не думав про тебе, виродку, –  Яструб злегка хихикнув, підійшовши до нього, і ніжно поклав руку на плече Твайса.

– Я знаю, ми не бачилися цілу вічність. Ти маєш розповісти мені про всі свої витівки, в яких ти брав участь, – Твайс пирхнув, вже розвертаючись, щоб наздогнати своїх друзів. – Гадаю, це означає, що тобі доведеться залишитися тут! Я тобі ні хріна не скажу!  

Яструб зітхнув, чекаючи, поки між ними залишиться трохи відстані. Він міг розвернутися і піти зараз, і нічого з цього не вийде, вони, напевно, здивуються і поцікавляться, чому він так швидко пішов, але цього можна було очікувати, якщо вони поверталися на базу, то Яструб не був там вже дуже давно. Відтоді, як вони з Тоєю розійшлися. Як він мав до цього ставитися? Як він мав пройти через портал і зустрітися з ним, наче це не було заплановано. Він же хотів цього, так? Знову знайти Тою, зіткнутися з ним? Він крутнувся на ногах, приготувавшись злетіти – але зупинився, побачивши всі свої останні думки, що стояли всього за дюйм від нього. Тоя Тодорокі.

Яструб підняв руки вгору, щоб вони не зіткнулися, крила піднялися в бойовій готовності, а золотисті очі стали широкими, як тарілки, коли він побачив свого колишнього, колишнього, який виглядав так до біса добре. Його волосся виглядало м’яким і свіжопофарбованим, очі були все такими ж дивовижно-блакитними, навіть здавалося, що у нього з’явилося кілька нових татуювань по всій довжині шиї і під щелепою. Яструб намагався не дивитися на нові татуювання, що прикрашали лівий бік його грудей, але Тоя ніколи не мав сорому, і обсяг декольте, який він демонстрував, був далеко не скромним – зрештою, Яструб був лише людиною, і з їхньою різницею у зрості він отримав майже повну картину одних лише грудей. Він змусив свої очі зустрітися з очима Тої, обличчя якого почервоніло від збентеження.

– Д-Дабі!  – його голос звучав напружено, стримано.

Тоя вигнув ідеальну брову.

– Що ти тут робиш, Яструб?

Проковтнувши хвилювання, він нарешті тягне руки назад до себе, відсуваючись настільки, щоб між ними був простір. Не те щоб це допомогло, присутність Тої була владною і приголомшливою, його бідне пташине серце зараз працювало понаднормово.

– Я… я… я зіткнувся зі Спіннером, і він мене схопив, я йшов слідами Ренегата і…

– Зараз? Так раптово? З нізвідки? – його очі звинувачували, і це було небезпідставно. Яструю відчував себе таким неймовірно маленьким під вагою його погляду.

– Мені завжди було цікаво, і я завжди був таким собі підпільником. Не хотів нікому наступати на пальці, – його крила щільно стиснулися навколо нього, опустившись настільки, що зробили його зріст ще меншим, сподіваючись, що Тоя побачить, як він замикається в собі, і, можливо, зглянеться над ним. Попри все його попереднє бажання знайти Тою і викласти йому все, що він думає, йому було дуже важко придумати хоча б одну річ, яку можна було б сказати. Очі Тої просканували його, повільно і цілеспрямовано, навіть розуміючи, що вони не разом, Яструб все одно не міг зупинити приплив тепла, який розливався по його тілу.

– Ти підточив кігті? – очі Тої майже миттєво сфокусувалися на руці Яструба, а за його очима з’явилося щось люте і пекуче.

Яструб раптом зніяковів і швидко засунув руки в кишені своєї куртки, знизуючи плечима з легкістю, якої насправді не відчував.

– Ну, знаєш, я маю повернутися у світ побачень і все таке, люди не зовсім…

– Хтось щось сказав? – у його тоні відчувався прискіпливий відтінок, а може, він був захисним, але він дивився на Яструба зовсім не так, як дивився б той, хто не хоче мати з ним нічого спільного. Яструб відчув себе маленьким, його крила були щільно притиснуті до спини.

– Ти єдиний, кому все одно, – безглуздо щебетав його розум, як Тоя міг цього не зрозуміти?

– Ну, це і так зрозуміло, Дабі, – Тоя зустрівся з ним поглядом, і Яструб був приголомшений тим, наскільки розлюченим він виглядав. Щелепа міцно стиснута, очі палали, ніби він стримував себе від чогось. Можливо, це було через те, як він до нього звернувся. Яструб зрозумів, що не має права більше називати Тою на ім’я, не після того, як їхній розрив став справжньою пожежею в сміттєвому баку.

Але Тоя нічого не відповів, лише спокійно видихнув, перш ніж повернутися назад у провулок.

– Ходімо, схоже, ти все одно допомагаєш Лізі. Не будемо змушувати їх чекати. А то вони неправильно зрозуміють, – він не став чекати на відповідь Яструба, просто пройшов повз нього, ніби Яструб був нічим. У нього було багато фантазій про те, як це – знову зіткнутися з Тоєю, але чомусь реальність виявилася болючішою за будь-які його мрії.

 

____________________________________

 

На щастя, вони не повернулися на базу. Очевидно, Компресор пообіцяв Куроґірі чай, якщо той відведе їх до додому, щоб вони могли обговорити подальші плани, що цілком влаштовувало Яструба, адже чим менше часу він проводив замкненим на базі Ліги, тим краще для його психіки. Не те щоб перебування в крихітній квартирі дуже допомогло йому відірватися від думок про Тою – він сидів буквально навпроти нього, тож, звісно, він не міг перестати думати про нього. Тоя спостерігав за ним, досить відкрито, недовіра була помітна на його обличчі, це змусило Яструба здригнутися від неприємних відчуттів. Він намагався зосередити свій погляд на чаї, пір’я незручно тріпотіло щоразу, коли він підіймав очі й ловив пекучий погляд Тої. Холодний. Розважливий. Оцінювальний. Він неглибоко видихнув, перевівши погляд на Компреса, який про щось жваво говорив…

Так. Яструб мав би це слухати.

– Ти знайшов якісь власні зачіпки, Яструбе? – несподівано запитав Компресс. І якщо він і не задихався раніше, то тепер точно захлинувся, коли кожна пара очей була спрямована прямо на нього.

Він трохи змістився на своєму сидінні, вдягнувши свою найкращу посмішку.

– О, ні, – його пальці в рукавичках трохи різко подряпали по чашці, він знову надів рукавички через кілька секунд після того, як Тоя вказав йому на підпиляні  кігті. Це була незручна розмова, про яку він не хотів згадувати. – Я був дуже зосереджений на останніх діях Ультразвукового, після його нападу на Ендевора і я… – Тоя пирхнув. – Я затаїв на нього образу.

Яструб ліниво потягнувся до ззаду, ніжно погладжуючи пір’я. Він добре пам’ятав відчуття мільйона звукових хвиль, що пронизували кожне його чутливу частину, його пір’я було на межі після того нападу, і йому все ще снилися жахи вночі…

Спіннер виглядав співчутливо.

– Я бачив той бій, взагалі-то, не можна, щоб таке показували по телебаченню, – він ніяково почухав луску за вухом. – Частоти, мабуть, були руйнівними для твого пір’я, ти…?

– Гаразд? – Яструб швидко закінчив. – Так! Звичайно, я в порядку, не хвилюйся про це, трохи шуму мені ніколи не шкодило.

Тоя дивилася на нього трохи дивно, насупивши брови.

– Я не знав, що ти особисто вирішив піти за Ультразвуком, – він сказав це так недбало, так свідомо. Яструбу було доручено переслідувати Ультразвук після того, як він провалив місію – їм вдалося обмежити втрати й звести до мінімуму руйнування міста, але, на жаль, вони дозволили Ультразвуку вислизнути з-під їхньої опіки. Ендевор був тяжко поранений, а Яструб втратив усе своє пір’я. Було дуже важко відростити його знову.

– Це свого роду моя робота як героя, – Яструб відповів натомість, не відчуваючи особливого бажання відповідати, що ні, він не вибирав, щоб йти за ним, він просто був змушений це зробити. Тоя знову замовк.

– Я впевнений, що ми зможемо допомогти з цим після того, як знайдемо Ренегата, в усякому разі, я чув, що вони часто працювали разом, тож, можливо, нам вдасться знайти його сліди під час пошуків Ренегата, – повільно промовив Шіґаракі, ліниво витягнувши руки над головою. Він ще не доторкнувся до чаю, і це було навіть кумедно, Яструб знав, що він не збирається пити щось подібне. Шіґаракі був відомий своєю нездоровою одержимістю енергетичними напоями; він був головним спонсором багатьох з них. Яструб не міг судити про це, оскільки сам пив лише холодну каву, в якій було більше цукру, ніж кофеїну.

– Схоже, у нас тут невеличка вечірка, розкажи, що у тебе за новина? –  Куроґірі, який до цього мовчки та задоволено потягував чай, нарешті заговорив.

– Завтра ми маємо знайти деякі документи в халупі в лісі, і ти був би ідеальним помічником у цьому! – Тоя виглядав дуже незручно, коли  опустився на стілець трохи нижче. – Це просто розвідувальна місія, ми з Шіґсом були готові до неї, і твоє пір’я нам дуже знадобиться.

Яструб з усіх сил намагався не знітитися від компліменту, але не міг зупинити пір’я, що розпушилося за його спиною. Йому хотілося згорнутися в гніздечку і зникнути на наступні дванадцять чи близько того років, можливо, тоді він зможе повернутися і не мати цієї безвихідної закоханості в Тою.

– Звучить так, ніби у нас є план! Ти можеш просто… – Яструб завагався, згорнувши крила трохи ближче, коли знайоме відчуття нервозності підступило до його горла. – Е-е,  можеш просто написати мені деталі?

Тоя виглядав трохи заскоченим зненацька, йому було дуже незручно. З усієї Ліги Яструб поділився своїм номером лише з Тоєю, з цілком зрозумілих причин. Він не надто часто розмовляв з іншими, Тоя завжди намагався зайняти його, і він легко ревнував, коли Яструб спілкувався з кимось іншим. Це було зворушливо, а може, й привласнююче, але Яструб не міг про це судити. Не тоді, коли він вирушив сьогодні вночі, сподіваючись знайти Тою, просто щоб переконатися, що той все ще неодружений. Він міг спати з іншими, припускав Яструб, але не міг віддати своє серце комусь іншому – Яструб не був упевнений, що він зробить, щоб цього не сталося, але у нього було кілька, неймовірно незаконних, ідей.

– А, так. Звичайно. Твій номер залишився той самий?

Яструб відчув, як холодне відчуття страху оселилося в його шлунку. Чи повинен він був змінити свій номер після того, як вони розійшлися? Хіба так роблять нормальні пари?

– Звісно? А ти. .. так?” – незручне напруження охопило їх, Тоя не відповів йому. Він просто відправив швидке повідомлення, і ні, це був не той номер, який Яструб знав раніше. Не те щоб він мав знати номер Тої напам’ять після стількох років, але він пам’ятає. Тоя змінив свій номер, щоб ще більше віддалитися від Яструба. Йому стало погано.

– Це все пояснює! – він намагався бути веселим, але впевнений, що його голос звучав напружено. В очах Спіннера з’явився жахливий вираз жалю, ніби Яструб був тим, кого треба жаліти. Він швидко підхопився зі свого місця.

– Слухайте, хлопці, побачимося завтра, вже досить пізно і все таке. Мені треба заповнити папери.

Усі ніяково помахали йому на прощання, коли він відходив, усі, окрім Тої, бо, очевидно, Тоя просто ненавидів його. Яструб не був надто “владним” у їхніх стосунках, у нього було своє власне життя, він був зайнятий і мав зосередитися на своїх справах. Бажання знати, чи його хлопець живий, не було нав’язливою ідеєю, а просто необхідним знанням для процвітання їхніх стосунків, але здавалося, що Тоя не відчував того ж самого. Це було дивно, тому що він завжди діставав Хоукса за те, що після небезпечного дня або довгої місії він одразу ж повертався до квартири Тої. Яструб похитав головою, виштовхуючи двері химерного будиночка, відчуваючи, як прохолодне нічне повітря заспокійливо розчісує його пір’я.

– Тобі не варто переслідувати Ультразвук, – голос пролунав ззаду, налякавши його. Тоя завжди вмів підкрадатися до нього, що мало б бути неможливим, враховуючи, що Яструб мав мільйон маленьких детекторів, які вкривали його спину.

Він нахилив голову назад, щоб поглянути на Тою. Яке йому діло до того, що Яструб збирається на безглузду і, можливо, самогубну місію? Вони не були разом, він змінив свій номер, і Яструб не думав, що коли-небудь зможе забути цю маленьку інформацію.

– Я герой, Дабі, ти маєш знати, як ніхто інший, що безпека людей на першому місці, – Тоя виглядав трохи роздратованим, коли  проходив повз нього.

– Я просто кажу, щоб ти не послав кролика в лігво лисиці, чи не так?

Яструб відчув, як його крила обурено затріпотіли позаду нього.

–  Я розумію, що ми давно не розмовляли, але я яструб, Дабі. Це ж у мене в імені написано, – Тоя хихикнув, явно трохи розважившись, перш ніж знову повернутися обличчям до Яструба.

– Це метафора, Яструбе. Цей лиходій грає на одній з твоїх слабкостей…

– Я не знав, що я єдиний, на кого впливає звук. Буду знати, –  Тоя виглядав вже не таким веселим.

– Твоє пір’я чутливе, ти відправляєшся на смертельну місію.

– Яка тобі різниця? – нарешті запитав Яструб. Він хотів, щоб Тоя хвилювався за нього відтоді, як вони розійшлися, він кидався на завдання, як божевільний, сподіваючись зустрітися з Тоєю ще раз на полі бою. Він працював, як проклятий, але так і не зміг побачити його бодай на мить. Тож коли він був тут зараз, після того, як змінив свій номер, і хвилювався за нього, він відчував себе неповноцінним. Це було неправильно.

– Ніяк, – швидко сказав Тоя, розбивши рештки Яструбиного серця одним крихітним словом. – Я просто думаю, що статистично, якщо ми турбуємось про життя цивільних, ми б відправили краще екіпірованого героя, як це зробить комісія після того, як ти помреш.

Яструб більше і слова не сказав, йому не було що говорити, він міг виконувати свою роботу і знав це. Це було просто копання в колючці, якої там не повинно було бути.

– Може, тобі варто розповісти про це мадам, є багато інших героїв, які краще підходять для цього, – він знову відвернувся. – Бережи себе, Яструб.

І він сказав це так невимушено, так спокійно, що на мить Яструб майже переконався, що, можливо, йому й справді не байдуже. Він швидко розчавив цю надію, йому потрібно було припинити дозволяти людям так з ним розмовляти, включно з Тоєю. Завтра все буде інакше, він був у цьому впевнений.

 

___________________________

 

Вони зустрілися в лісі, тихо пробираючись крізь нього. Зачіпка була проста: знайти покинуту базу, що заросла лісом, і відшукати документи чи щось таке, які їм були потрібні, щоб знайти місце, де зараз перебував “Ренегат”. Здавалося, що це навіть занадто просто, але Яструб був тут не для того, щоб судити, він був тут, щоб виконувати накази. І здебільшого він робив це на відмінно!

Він уже збирався зайняти позицію поруч із Шіґаракі, коли краєм ока помітив мерехтливе світло, що фактично прикувало його увагу. Кігті були гострі, але вони мали свою межу, і він копав себе до крові, намагаючись відволіктися від агонії. Тоя, спостережливий, як завжди, напевно, намагався змусити його припинити це. Стіна вогню перед ним, мабуть, була для того, щоб тримати інших лиходіїв на відстані, щоб уберегти Яструба від нападу, попри біль у голові, він відчував, як у грудях розквітає тепло, таке гарне і барвисте. Прокляття його пташиному серцю за те, що він так прив’язався до людини, яка раніше…

– Яструб, – прошипів Шіґаракі, рухаючись до місця, яке було зовсім не схоже на блискучу скелю. Яструб міг би швидко схопити його, прикинувшись, що він не знає, що вони повинні рухатися вперед.

Він прогнав ці думки. Навіть думати про це було недоречно, мадам президент жахнулася б, якби дізналася, що все вийшло з-під контролю. Можливо, це була компанія. Він кивнув Шіґаракі, крадькома просуваючись уперед, щоб опуститися поруч із ним за розбитим корпусом автомобіля, порослим папороттю та бур’янами. Наступного дня, або, можливо, після цієї місії, він міг би повернутися і забрати його.  Його очі ненадовго зустрічаються з очима Тої з того місця, де він ховався за деревом, вони дивляться майже запитально, розгублено. Яструб відводить погляд, він не потребує пояснень.

– Щось ти довго, – Шіґаракі похнюпився, кивнувши головою на зруйновану будівлю перед ними. – Це наша мета. Очевидно, нам потрібні всі живі, щоб ми могли допитати їх пізніше, на випадок, якщо наші пошуки нічого не дадуть.

Яструб перевів погляд назад на камінь, дозволивши собі останню мить туги, перш ніж кивнути Шіґаракі.

Шиґаракі першим опинився у розгромленій схованці, одразу ж кинувшись у бій. Яструб поспішив за ним, розкидаючи пір’я, щоб спробувати обмежити завдані збитки. Якби він міг просто вибити всіх до того, як Тоя або Шіґаракі дістануться до них, тоді не було б необхідності в жорстокій сутичці. Зрештою, вони були тут за інформацією, і хтось або мав її в голові, або ховав десь, а надто сильне поранення могло зробити їх менш охочими до розмови. Його завдання обірвалося в ту мить, коли гучний крик розірвав какофонію бою.

Яструб злетів на терасу в ту ж секунду, як звук пролунав у маленькій кімнаті. Його пір’я не могло протистояти високим частотам, саме тому йому було так важко впоратися з ультразвуком. Відчуття було таке, ніби він дзвенів зсередини його голови, крик проривався крізь нього, розриваючи барабанні перетинки, він опирався бажанню вчепитися нігтями у вуха. Крила ляснули позаду нього, несамовито і різко, майже намагаючись відрізати звук, Тоя в одну мить опинився перед ним, щось говорячи, але Яструб не міг його почути. Він почувався збентеженим, наляканим і маленьким – дуже маленьким. Йому хотілося, щоб Тоя не стояв там і не дивилася, як він бореться, це було так принизливо, звісно ж, він порвав з Яструбом. Його очі метнулися до Тої, зупинившись, щоб помітити стіну полум’я, що здійнялася за його спиною, не те щоб це могло допомогти проти шуму, який вирізав кожен шматочок його тіла, якого Яструб не відчував вже дуже давно. Яка від нього користь, якщо він не може впоратися з клятим звуком? Але Тоя не виглядав анітрохи розчарованим, він опустився на коліна поруч з ним, піднявши руки, щоб затулити вуха Яструба, ніби його плоті було достатньо, щоб припинити страждання Яструба – він повинен був оцінити це почуття.

– Сконцентруйся, Яструбе, – наказав він, трохи підтягуючи його до себе. Він продовжує впиватися кігтями в бруківку під колінами. Кігті були гострі, але вони мали свою межу, і він царпав себе до крові, намагаючись відволіктися від агонії. Тоя, спостережливий, як завжди, напевно, намагався змусити його припинити це. Стіна вогню перед ним, напевно, була для того, щоб тримати інших лиходіїв на відстані, щоб уберегти Яструба від нападу, попри біль у голові, він відчував, як у грудях розквітає тепло, таке гарне і барвисте. Прокляття його пташиному серцю за те, що він так прив’язався до людини, яка стояла перед ним, він хотів зменшитися в ніщо, але Тоя міцно тримав його на місці, заспокоюючи своїм ніжним дотиком.

– Дабі!

– Шиґаракі, прибери того, що нагорі, його квірк заважає пір’ю, – він як раз побачив, як Шиґаракі вбиває ще одного лиходія, виглядаючи вкрай роздратованим цією ситуацією. Він не міг його звинувачувати. Те, що Тоя був з ним м’яким, не означало, що він на це заслуговував.

– Вже працюю над цим, – пробурчав Шигаракі, підводячись з місця, йдучи за негідником, на землю, щоб переконатися, що той не розбився головою об асфальт.

Можливо, Ліга не така вже й погана, як Яструб казав собі спочатку. Він дивився, як Шиґаракі відкинуло вбік, і він притиснувся рукою до стіни. Його гниття розросталося широкими чорними смугами, як грибок, що поширюється все вище і вище, він чув, як руйнується фундамент другого поверху – і за лічені секунди обвалився, як ні в чому не бувало, а разом з ним швидко падав і лиходій. Звук благословенно припинився разом з  падінням. Шиґаракі швидко вдарив його головою об землю, одним рухом вибивши свідомість. Яструб знову міг дихати, він міг думати і чути без цього болю. Із звуковим квірком було покінчено, два за кілька тижнів – це вже занадто, можливо, Тоя мав рацію.

Він закліпав очима, коли нудота повільно розвіювалася, Тоя уважно стежив за ним, рука все ще малювала заспокійливі візерунки на його волоссі.

– З тобою все гаразд? – Яструб німо кивнув, і Тоя посміхнувся. – Тоді ти можеш відпустити мою сорочку, пташко?

Серце підскочило до горла, коли його очі впали на геройську сорочку Тої, де пазурі розірвали тканину і все ще тримали бідолашного чоловіка в заручниках. Він змусив своє тіло співпрацювати, відчуваючи, як його охоплює почуття жаху, коли він зрозумів, що так. Цього не відбувалося. Саме тому він довірився собі, щоб вкопатися в бруківку, бо там не було за що вхопитися. Навіть якби він тримав один зі своїх пір’яних мечів, це було б більш корисно, ніж це. Чим більше він думав про це, тим сильнішим  його давив стрес,  він подумав, що Тоя, мабуть, зрозумів це, тому що змусив Яструба знову зустрітися з ним поглядом, але це не допомогло йому навіть трохи.

– Розслабся, чим більше ти про це хвилюєшся, тим гірше буде, так? –  Яструб сором’язливо кивнув, молячись усім божествам і дияволам у цьому світі, щоб вони визволили його з цієї ситуації. – Тож просто дихай, ти в безпеці. Це через…

– Якби ти просто заткнувся, ми б, мабуть, пройшли через це швидше, – Яструб огризнувся. – Я розумію, що ти теж роздратований, але…

– Я ні разу не казав, що роздратований, Яструбе. У минулому мені доводилося брати на себе всю відповідальність за багато місій, а тут п’ятеро лиходіїв, і якщо Шиґаракі не може з ними впоратися, то, можливо, нам потрібен новий лідер, – Яструб знову нахилив голову, золоте волосся спадало йому на обличчя, воно принаймні напів приховувало його від пронизливого погляду Тої. – Ти, мабуть, досі перебуваєш у стані стресу через ультразвук.

Пальці Тої ніжно пройшлися по його голові, натякаючи на потилицю, і зупинилися на довгу мить –  так, ніби він розглядав можливість простягнути руку до крил, які все ще злегка тремтіли за спиною. Це була б не найкраща ідея, Яструб відчував, наскільки важкими були його крила від гостроти, Тоя, швидше за все, втратив би палець, якби спробував зараз. На щастя, він цього не зробив. Натомість він знову запустив пальці у волосся Яструба, як робив це багато разів у минулому, масажуючи потилицю і шию, і відчув, як його м’язи миттєво розслабилися, а тіло практично розплавилося від процедури.

Вперше, коли у Яструба була панічна атака біля Тої, це було набагато гірше, ніж тканинний захват. Тоя не знав, що сталося з Яструбом, і коли він простягнув руку, щоб заспокоїти його, Яструб вчепився в нього, і кігтями пробив криваву доріжку в його шкірі. Тоя був настільки спокійний, що, попри очевидний біль, він все ще хвилювався за Яструба, витираючи сльози й запевняючи його, що бачити Яструба в такому стані болісніше, ніж ножеподібні кігті, що роздирають його плоть. Ніч була довгою, але Яструб врешті-решт розслабився і відпустив його, на передпліччі Тої все ще залишалися слабкі сліди від шрамів, але він ніколи не нічого не визказував за це Яструбу. І після цього він був більш підготовленим. Як зараз. Кістки в його пальцях затріщали, коли він нарешті вирвав свої руки з рук іншого чоловіка, було приємно вивільнити їх з того замка, але яким би приємним воно не було, це відчуття швидко зникло через збентеження, коли Яструб штовхнув його. Битва закінчилася, Шиґаракі важко дихав, наближаючись до них обох, і виглядав зовсім незадоволеним.

– Сер, я…

– Ні слова, – він швидко перервав розмову, його очі здебільшого дивилися на Тою. Це була проблема Яструба, а не Тої, але він не наважився заговорити знову, бо Шиґаракі дивився на нього пильним поглядом. – Використовуй своє пір’я, прочеши територію на предмет будь-якої документації, телефонів, флешки – мені байдуже, що це, просто знайди це.

Яструб кивнув і швидко взявся до роботи, розпустивши пір’я, щоб прочесати територію. Тоя підвівся за мить і пішов слідом за Шиґаракі. Вони, мабуть, надягали наручники на лиходіїв. Трохи дивно, що тут взагалі були люди, які охороняли це місце, вони ж були готові до бійки – наче все було заздалегідь сплановано. Зручно, що у них навіть був лиходій з частотним квірком. Вони не обов’язково були рідкісними, просто було дивно бачити такого. Навіть якби вони очікували боротьби з Лігою, це був би не найкращий вибір. Ренегат наче знав, що Яструб зараз буде слідувати за ним. Він витрусив цю думку з голови, відкликаючи своє перо. Дехто з них ніс стоси паперів, кілька розбитих мобільних телефонів, жорсткий диск з неробочого ноутбука – і зламаний шматок блискучого металу, який Яструб швидко поклав собі в кишеню. Йому не потрібно було нікому це пояснювати, але він вже відчував себе комфортно, просто відчуваючи його вагу в кишені.

Шиґаракі повернувся невдовзі після того, як принесли папери. Він швидко переглянув їх, на його обличчі з’являлося дедалі більше розчарування. Яструб відчув, як його крила опустилися.

– Це…?

– Так, –  відповів Шиґаракі, відкладаючи папери вбік. – Схоже, нас підставили. А це означає, що один з цих покидьків точно знає, що відбувається. – Шиґаракі розвернувся з убивчим наміром, очі його палали. – Зачекаємо, поки сюди приїдуть копи, присягаюся, ми витягнемо з цих виродків все до останнього шматочка інформації.

Тоя кивнув, підійшовши до свого ватажка і заговоривши до нього тихим тоном. Це не турбувало Яструба, бо давало йому час самому переглянути папери. Йому було байдуже, про що вони говорили, ця місія навіть не була його власною, тож йому потрібно було знати лише необхідний мінімум, щоб виконати свої завдання. Можливо, вони попросять його піти. Він знизав плечима, продовжуючи гортати залишені сторінки, у нього свербіли крила від бажання вилетіти за двері й подивитися, чи той маленький камінь все ще сидить там. Час спливав повільно, коли нарешті почали прибувати поліціянти, які одягали наручники на негідників і розпитували Шиґаракі про те, що саме тут сталося. Кілька з них намагалися отримати більше інформації від Яструба, оскільки він був вищим за рангом героєм, але він переадресував усі їхні запитання до Шиґаракі. Він був головним у цій місії, тож саме він відповідатиме на запитання.

Яструб першим вийшов за двері, коли Шиґаракі нарешті дав добро. Те, що він був героєм вищого рангу, не давало йому права обирати, які накази виконувати, і було лише шанобливо чекати, поки Шиґаракі звільнить їх усіх, коли він, зрештою, лише допомагав їм у роботі над справою. Це не було його вимогою. Втім, це не мало значення. Поки жоден інший птах не бачив блискучого камінця, він міг піти та взяти, просто подивитись на нього. Навіть не для того, щоб залишити собі, ну, можливо, щоб зберегти, але це було б чимось особистим. Нікому не потрібно було знати про постійно зростаючу колекцію каміння та сміття, яке він підбирав на вулицях. Його крила здригалися від думки, що люди дізнаються про це, їм буде так огидно, що його швидко скасують.

Його серце трохи стислося, коли він натрапив на місце в траві, на яке він дивився раніше, воно було порожнє. Лише трава та кілька гілочок і листя. Навіть коли він копнув ногою по тому місцю, де він чітко пам’ятав, що був камінь, нічого не з’явилося. Він намагався не показувати цього на обличчі, але відчував, як опускаються його крила. Тут нікого не було, він міг би сумувати, навіть не знаючи, на що саме він зараз дивився, всі були зайняті всередині.

– Чому такий сумний?

Яструб швидко підняв крила назад, його серце калатало, коли він обернувся і побачив, що за ним стоїть не хто інший, як Тоя.

– Зважаючи на те, як швидко ти вибіг за двері, я подумав, що ти вже давно пішов, – він засунув руки в кишені куртки, а очі дивилися на Яструба з холодною відстороненістю. До такого погляду Яструб вже добре звик. Тоя був ще однією річчю, з якою Яструбу не вистачало терпіння мати справу, він не хотів мати справу з втратою каменю і ще однією річчю, яку він не міг витримати.

– О, так, мабуть, я думав про місію, – Яструб легко збрехав, розвернувшись до Тої обличчям. Якщо він збирався наполягати на тому, щоб вони поговорили, то Яструб міг би бути привітним. – Погано, що ми даремно гналися за цією зачіпкою і все таке, розумієш?

Тоя мовчав довгу незручну мить.

– Так, шкода, – пробурчав він, коли нарешті заговорив, втупивши погляд у лісові простори, що оточували їх. Сонце зайшло, тому було темно, занадто темно, щоб розгледіти що-небудь навколо, Яструб відчував пір’ям, що вони були самі, але він міг лише уявити, як було б моторошно, якби це було не так. Нарешті Тоя озирнулася на нього. – І це все? Тебе більше нічого не турбує?

Яструб не міг сказати, чи це було запитання з підступом. Якщо він і відчував себе загнаним у кут, попри повну свободу, то це виглядало б трохи дивно, якби він без слів злетів у небо. Яструб важко ковтнув, очі сором’язливо відвели вбік.

– Ні, звісно, ні, ти ж знаєш, як погано мені даються ці місії.

Тоя роздратовано пирхнув, підійшовши в зону особистого простору Яструба. Він підійшов так близько, що Яструб відчув слабкий запах його одеколону, боже, він завжди так добре пахнув, що у нього паморочилося в голові. Тоя взяв його за руку, не надто ніжно, Яструбині крила застережливо розправилися за його спиною.

– Бери, що хочеш, дурна пташко, – він прошипів, і Яструб не мав жодної причини для нападу, оскільки Тоя вклав йому в руку в рукавичці якийсь предмет. Предмет, який якимось чином був досить гладким, щоб відбивати місяць. Камінь. Яструб відчув, як його серце підскочило до горла, а очі здивовано втупилися в камінь у його руці. Він був тут, його не підібрала інша пташка, камінь лежав у нього в руці. Він кинув погляд на Тою, але той вже розвернувся і попрямував назад до будівлі. Камінь, мізерний за розміром, раптом став важким у його руці.

 

______________________________________

 

Дощ був приємною несподіванкою. Дощу не було, коли вони вперше увійшли до похмурої схованки, тож те, що він почався – абсолютно нізвідки – було схоже на відро нещастя, зроблене спеціально для Яструба. Він був непотрібний протягом усієї погоні по провулках і вулицях, настільки швидким, наскільки він був, обтяжений важкими крилами, що сповільнювали його швидкість. Значно. Якби з ними не було Компреса, вони могли б втратити лідерство. Він з’явився нізвідки, підхопивши хлопця в один зі своїх кульок, наче нічого не сталося. Він навіть мав нахабство бути сухим, нести з собою парасольку, виглядаючи цілком спокійним. Яструб хотів штовхнути його в найближчу калюжу. Він не зробив цього, але, бог свідок, подумав.

 

Яструбу стало гидко. Його сорочка, яка й так облягала тіло, наче друга шкіра, якось ще більше обтягнула, черевики перетворилися на калюжі, а волосся прилипло до обличчя. Дощова вода змішалася з його власним потом і брудом від того, що він натикався на стіни й калюжі, ухиляючись від нападів лиходія, якого вони переслідували, і в цілому він відчував себе огидно. Але найгіршим було відчуття від крил, важких, які тягнули за собою. Він не наважувався зайти далі в їхню маленьку базу, він знав, що схованка Ліги була для них чимось на кшталт другого дому. Він почувався б жахливо, якби пройшов через будинок у воді. Спіннер співчутливо подивився на нього.

– Ти змок.

Яструб розсміявся, його губи розтяглися в щирій посмішці, попри те, наскільки нещасним він себе почував.

– Я не міг сказати, – він ніжно пробурмотів, звільняючись від куртки. Вона була такою ж важкою і незручною, як і його крила. – Ти ж не думаєш повертатися додому в таку погоду?

Яструб відчув, як холодок пробіг по його хребту, боже, ні, він не збирався провести ніч тут, з Лігою. Це не було проблемою з усіма ними, лише з деякими, з якими він не міг уявити, що знову ділитиме кімнату – або навіть просто дах. Та й Тоя, мабуть, общипав би його, як курча, якби він на це погодився.

– Я мушу, вибач, Спіннере.

Спіннер виглядав глибоко стурбованим.

– Ти не можеш летіти, а це довга дорога, та ще й у шторм, – Яструб трохи розсміявся, смикаючи за промоклі кінці своєї льотної куртки.

– Я маю на увазі, що я вже мокрий, чувак, нічого не може статися, чого б уже не сталося.

Спіннер не виглядав анітрохи заспокоєним.

– Гаразд, залишайся тут, я принесу тобі парасольку, – він не став чекати на відповідь Яструба, розвернувся і поспішив до бази. Він зник з поля зору ще до того, як Яструб встиг відкрити рота.

Тоя з’явився невдовзі після того, як Спіннер утік, з прилиплим до обличчя волоссям, що капало з довгих вій. Боже, він був такий гарний, і Яструб відчував себе збоченцем, дивлячись на нього зараз, коли його біла сорочка прилипла до шкіри та не залишала нічого для уяви. Звісно, нічого такого він не бачив раніше, але коли йшлося про Тою, то не мало значення, скільки разів Яструб міг його бачити, це завжди було щось нове і зворушливе. Він був просто новим. Яструб відвів погляд, зосередившись на носках своїх черевиків. Спіннер не міг більше терпіти з цією парасолькою, він вже наскрізь промок, і як би Яструб не високо цінував почуття парасольки, це мало що змінювало.

– Чому ти просто стоїш тут?

Яструб підняв погляд і побачив, що Тоя дивиться на нього з цікавістю, явно нічого не розуміючи. Може, йому краще, щоб Яструб повернувся туди без парасольки. Чому Яструб взагалі думав про це? Просто щоб зробити свого колишнього щасливим? Він проковтнув цю думку.

– Спіннер наполягав на тому, щоб я взяв парасольку, вибач, я більше не буду тобі заважати, щойно він повернеться.

Тоя на мить подивився винувато, очі його трохи розширилися, але це було недовго. Настільки коротко, що Яструб був наполовину переконаний, що йому це привиділося. Він швидко опустив очі знову. Він не повертався на базу відтоді, як вони розлучилися.

– Ти їдеш? – Яструб знову відчув себе маленьким. Це завжди був Тоя,  змушував  відчувати себе ідіотом,  це було боляче, тому що раніше так не було, Яструб ніколи не відчував, що кожен вибір був неправильним, коли справа стосувалася Тої. Він був єдиним, поруч з ким він відчував себе в безпеці, щоб навіть робити вибір. – У такий дощ? –  перепитав Тоя, підійшовши трохи ближче.

Яструб знизав плечима, якби його крила не були обтяжені дощовою водою, він був упевнений, що вони все одно були б опущені. Йому не подобалася увага Тої, хоч він і думав, що навпаки. Він так давно хотів знову побачити Тою, але ця місія була виснажливою, намагання прочитати всі знаки, які викидав Тоя, стало неможливим, він все ще був людиною – все ще тільки людиною, скільки б репортерів не сперечалися з цим. Він не міг зробити все це.

– Мені треба поспати, Дабі.

Очі Тої трохи звузилися.

– Тоді спи тут, – це прозвучало як погроза, але Яструб знав його досить добре, щоб зрозуміти, що він просто не знав, як правильно донести свої слова. Яструб звів погляд назад, трохи запаморочившись від близькості. І він проклинав це, він ненавидів відчувати себе таким пригніченим і таким нужденним, в той час, як з Тоєю було все гаразд, ніби вони були друзями, а не просто колегами.

– Дабі.

– Ти можеш одягнути щось з моїх речей, це не є чимось таким, чого ти не робив раніше, ми виперемо твій одяг, і ти зможеш одягнути його знову завтра. Ти також можеш скористатися моїм душем, я впевнений, що твоє пір’я зараз не в найкращому стані.

Яструб міг тільки дивитися, серце калатало в грудях. Для них це не було чимось новим, вони постійно ділилися один з одним речами. Кейґо вагався, все ще відчуваючи, що це не найкраща ідея, але не схоже, що він мав кращий план, а його кістки вже боліли від виснаження, і він не хотів іти додому під проливним дощем. Тоя простягнув і взяв його за руку, тягнучи за собою стежкою, якою він ходив незліченну кількість разів раніше. Він знав дорогу до кімнати Тої, це була єдина кімната на базі, до якої він знав дорогу, єдина, яку він потрудився вивчити. Спіннер відчинив двері, коли вони проходили повз.

– О, дякую, Спіннере, але все гаразд, думаю, я залишуся тут.

Спіннер виглядав трохи розгубленим, а потім раптом засоромився, піднісши парасольку трохи ближче до себе.

– О-оу, я маю на увазі оу…

– Це не те, що ти, тупа підліткова ящірка-ніндзя-мутант подумав, – Тоя гавкнув так несподівано, що Яструб випередив його через відчинені двері своєї спальні. – Я не такий монстр, як ти думаєш, і він явно не збирається носити твоє дивне спорядження ніндзя.

Яструб придушив сміх рукою, йдучи далі в кімнату. Він все ще чув, як вони сперечаються за спиною, але його більше відволікла зміна обстановки. Кімната Тої на базі виглядала майже так само, як і тоді, коли Яструб бачив її востаннє, єдиною відмінністю були незначні розбіжності. На тумбочці біля ліжка вже не було пера Яструба, не було їхньої спільної фотографії в рамці, не було жодної його речі. Це було так, ніби його ніколи не існувало в цьому просторі, і це було боляче – так до біса боляче, що Яструбові спало на думку розвернутися і швидко піти, або, можливо, втекти через вікно.

Він не встиг зробити ні того, ні іншого, бо Тоя щільно зачинив двері, розчаровано зітхнувши.

– Боже, він іноді такий надокучливий, – він буркнув, підходячи до комода, шукаючи щось для Яструба.

– Ти був не дуже ввічливий, Дабі. Не треба було називати його тупим, – Тоя підняв свої чарівні очі кольору океану на Яструба, і в них так виразно відбилася любов, що Яструб ледь не відвів очі.

– Я весь час називаю тебе тупим, і ти позитивно на це реагуєш.

Яструб відчув, як його обличчя нагрівається, він ненавидів, наскільки важкими були його крила, зараз був би найкращий час використати їх як своєрідний щит між ним і пильним поглядом Тої. Інша річ, коли він так розмовляв з Яструбом, це була ніжність, це був спосіб прихильності Тої, і це змушувало Яструба відчувати себе розгубленим всередині – що могло б лише довести, що, можливо, Тоя мав рацію. Протягом всієї місії, незважаючи на те, наскільки це здавалося неможливим, Яструб все більше і більше закохувався в Тою. Це була не зовсім його провина, Тоя був м’яким з ним, дарував йому доброту, якою вони ділилися лише вдвох, як бідне пташине серце Яструба мало впоратися з цим?

– Ось, – Тоя тицьнув Яструбові в руки пару спальних штанів.  – Давай я виріжу спинку цього светра, і ти теж зможеш його вдягнути, я знаю, як ти мерзнеш.

Яструб запанікував, міцно стискаючи запропоновану йому піжаму.

– Ти не мусиш цього робити, Дабі, я можу позбутися пір’я і…

– Ні, – Тоя подивився на нього на коротку мить, перш ніж повернувся до светра, в якому вже почав розрізати спину. – Тобі буде незручно, у мене багато светрів і сорочок, одна з них може порватися.

Він закінчив свою роботу і запропонував перероблений светр Яструбу, який вагався, чи прийняти його.

– Йди в душ, а я позичу інший, я впевнений, що тобі все одно знадобиться довший светр через твоє пір’я, –  Яструб відчув тепло і поколювання по всьому тілу, хоча й знав, наскільки це нерозумно.

– О, так, гаразд, – він трохи відступив, перш ніж твердо кивнути. – Дякую.

– Не думай про це, пташко, коли ти закінчиш, я уже буду тут, – Тоя розвернувся, знову риючись у шухляді в пошуках чогось для себе. Яструб більше не затримувався, вдячний, що між ним і задушливою енергією, яку, здавалося, створювали ці двоє, були двері. Тепер він міг зосередитися на душі, такому необхідному душі, кожна окрема пір’їнка відчувала себе брудною і засмальцьованою. Він відклав убік одяг, який йому дали, тихо зітхнувши, принаймні зараз він міг потурбуватися про себе.

 

_______________________

 

Душ був приємним, кістки розслабилися, і навіть пір’я знову стало кращим і легшим. Він підтягнув спальні штани, відзначивши, які в Тої довгі, дуже довгі ноги, бо кінці їх волочилися по його ступнях. Принаймні, це було лише на одну ніч. Напевно, Тоя запропонував йому ці штани, щоб він міг бути більш прикритим, щоб йому не було незручно бути таким оголеним поруч з Тоєю та іншими членами Ліги. Це був добрий вчинок, але Тоя завжди віддавав перевагу високому одягу. Яструб, з іншого боку, був занадто малий для одягу Тої. Коли він натягнув светр на груди, то зрозумів це ще більше. Він поглинув його тіло, змусив його знову відчути себе делікатним. Рукава трохи звисали над кісточками пальців. Але тканина була дорогою і затишною, це, мабуть, був подарунок від сестри, навіщо він вирізав на спині дірки для яструбиних крил, залишиться загадкою. Серце підказувало йому, що це був романтичний жест, особисті речі Тої мають менше значення, ніж комфорт Яструба, але він знав, що це не так. Можливо, светр і був зручним, але затертий виріз горловини давав Яструбу зрозуміти, що його використовували досить часто, і що робило його ще більш дорогим. Светр трохи звисав з плеча, і коли він дивився на себе в дзеркало – щойно вимитого, з пухнастим волоссям і крилами, щойно висушеними – він не міг не відчувати себе трохи приголомшеним. Коли він дивився на себе, то відчував себе так, ніби належав комусь, ніби Тоя все ще міг хотіти його. Йому також подобалося, коли він бачив, що був чимось більшим, ніж натренованою зброєю, тим, хто заслуговував на м’які дотики та ніжність.

Він проковтнув ці думки, перш ніж швидко вимкнути світло і вийти з ванної кімнати. Тоя вже повернувся з душу, що було цілком очікувано, оскільки Яструб мав кілька пір’їн, які потрібно було почистити й висушити, він лежав, відкинувшись на спинку ліжка у футболці та піжамі. Він виглядав неймовірно затишним і м’яким, Яструбу було майже шкода, що він до нього втрутився. Коли Яструб зачинив двері ванної кімнати, Тоя підняв погляд від телефону, його очі ненадовго розширилися, перш ніж він знову опустив погляд на телефон. Можливо, він був засмучений.

– Ну, я піду спати на диван. Дякую за одяг.

Тоя міцно стиснув телефон, його погляд був зосереджений виключно на ньому, наче Яструба навіть не було в кімнаті, можливо, він шкодував, що розірвав светр. Яструб неодмінно зшиє його вранці.

– А що з твоїми крилами? – раптом запитав Тоя, звучачи трохи напружено, чи, може, він задихався.

Яструб не міг сказати, настільки тихим був його голос.

– Вибач?

Тоя глибоко вдихнув, перш ніж нарешті підняв погляд і зустрівся з допитливими очима Яструба.

– Твої крила, твоє пір’я, ти ж мусиш їх причепурити, чи не так? – Яструб відчув, як його накрила хвиля збентеження. Тоя ніколи не відчував ніяковості, коли доводилося доглядати за Яструбом, а в кількох рідкісних випадках навіть допомагав йому – змушував пташине серце Яструба співати мелодії, на які той навіть не підозрював, що здатен.

Але зараз все було не так, як тоді, причепурювання було інтимним завданням для Яструба, це було питанням особистого зв’язку з його крилами, і йому було некомфортно дозволяти будь-кому цим займатися.

– Е-е, я не збирався сюди йти через усе це пір’я і безлад, але коли я повернуся додому…

– Це дурниця, тобі буде незручно всю ніч, якщо ти не подбаєш про це, – Тоя поклав телефон на тумбочку біля ліжка, перш ніж сісти, поплескавши по місцю перед собою.  – Давай, якщо ти дозволиш мені допомогти, то все буде зроблено швидше, ти ж знаєш, що я не проти метушні.

Яструб відчував себе розгубленим. З одного боку, йому дуже хотілося знову залізти в ліжко до Тої з будь-якої причини, Тоя міг би сказати йому, що збирається спалити його живцем, і Яструб із задоволенням ліг би й дозволив йому це зробити, але з іншого боку, його більш раціональні інстинкти підказували, що вони порушують територію, на якій не повинні перебувати. Територію, яка, ймовірно, зробить Яструба ще більш зломленим, ніж він вже був. Люди не були сліпими до почуттів Яструба до Тої, він був його першим коханням і першою людиною, з якою він думав прожити решту свого життя. Тоя, можливо, зміг би жити далі та спати з іншими після розриву, але Яструб ні  йому ставало погано щоразу, коли він намагався піти на побачення з кимось новим. ЗМІ підхопили це, всі знали, що Яструб  не забув, Тоя не міг цього не знати. Тож він використав цю слабкість проти нього, можливо, попросить більше сьогодні ввечері, знаючи, що Яструб не в змозі йому відмовити, і це змусило частину його відчути себе розбитим. Він хотів Тою не на одну ніч, він хотів його на все життя. Відтоді, як Яструб погодився приєднатися до місії, Тоя тільки й робив, що збивав з пантелику: про кігті зі скелею, про крила, про все, що Яструб міг робити, що він звик робити до того, як Тоя з’явився, щоб поставити це під сумнів. Він був добрим, м’яким і заспокійливим, а наступної миті він був похмурим, холодним і різким, це не мало сенсу, і Яструб відчайдушно намагався розібратися в цьому.

– Дабі…

– Кейґо, – ось він, спусковий гачок, звісно, першим його натиснув Тоя. Серце Яструба не могло витримати проти шовкових слів. Він сильно прикусив язика. – Якщо тобі незручно, можеш відмовитися. Просто я вже робив це раніше, а ти виглядаєш так, ніби тобі треба поспати.

Яструб ще секунду вагався, перш ніж зробити маленький крок ближче.

– Ти впевнений? – запитав він таким тихим і боязким голосом, що на мить злякався, чи почув його Тоя.

– Ніколи в житті не був більш впевненим у чомусь іншому, – його тон був легким, але він давив на серце Яструба, як ковадло.

Він уже знав, що прийняв рішення, і яким би неправильним воно не було, змінити його було неможливо. Він мовчки заліз на ліжко, повернувшись обличчям до Тої, щоб мати кращий доступ до своїх крил.

– Гаразд… Ти можеш працювати над одним, а я візьмуся за інше, це буде відносно швидко.

Тоя не відповів словесно, натомість провів руками по основі кожного крила, ніжно, як і раніше. Яструба здивувало, що він торкається не пір’я, а чогось іншого, адже він знав, наскільки чутливою є ця частина крил. Він здригнувся, коли Тоя стиснув кожен придаток трохи міцніше, великими пальцями втираючи заспокійливі кола в м’язи, це було так приємно. Його крила згиналися і тремтіли від цього відчуття, притискаючись до гарячих дотиків, коли Тоя перемикнувся так, що обидві руки масажували одне крило.

– Д-дабі… – він обірвав себе, затамувавши подих, коли Тоя розминав його трохи сильніше, і крило розслабилося в його руках.

– Ти такий напружений, тобі тут нічого не загрожує, ти ж знаєш.

Можливо, не фізично, але Яструб вже відчував, який емоційний удар все це завдавало його серцю. Як він мав повернутися до самотнього життя вранці? Як він взагалі повинен був функціонувати, коли його тіло було схоже на желе, а крила – на свинець? Він навіть не міг сформулювати жодної прямолінійної думки, будь-яке застереження, яке він намагався дати собі, губилося в статиці насолоди. Вже так давно ніхто не торкався його крил, Тоя був останнім. Тоя був єдиним з усіх його коханців, кого він просив торкатися своїх крил, єдиним, кого він хотів, Тоя поводився з ними, як з реквізитом – він не тягнув занадто сильно, завжди був обережним і усвідомлював той факт, що вони були чутливими. Його дотики завжди були бажаними.

– О Боже, Дабі… – він трохи нахилився вперед, вчепившись руками в матрац, щоб сидіти рівно, і низько опустивши голову між плечима, він відчував, як його тіло нагрівається від сорому. Йому слід було б припинити це, забрати своє крило назад і вийти з кімнати, але він все ще був лише людиною, і це було так давно.

– Тобі приємно, Кей? – його пальці ковзнули нижче, притискаючись ближче до спини, Яструб щосили намагався мовчати. Не було нічого більш незручного, ніж неправильно витлумачити дотик Тої, хоча це було трохи інтимніше, ніж коли друг допомагає іншому причепуритися, але особливо інтимним воно стало, коли Тоя відсмикнув руки, щоб просунути їх під светр Яструба, тверді й мозолясті пальці пройшлися по його боках і хребту, кісточками  розтираючи місце між його крилами. Це не можна було неправильно витлумачити. Тоя знав усі ознаки Яструбиного тіла, знав, де саме доторкнутися, щоб зробити його слабким, тож не було іншого способу інтерпретувати це. Він затамував подих, коли заговорив знову, відчайдушно намагаючись звучати твердо.

– Дабі, ми дійсно не повинні.

Тоя хихикнув, звук був низький і темний, від нього по тілу Яструба прокотилося тепло.

– Я просто хочу допомогти тобі розслабитися, гарненька пташко, хіба ти не хочеш цього?

І так, боже, так, він хотів цього, він хотів цього, як і вчора. Він просто знав, що, мабуть, не варто було цього робити, що це погана ідея з самого початку. Тоя вивільнив руки, підхопивши його під плечі Яструба, щоб притягнути ближче, і Яструб знав, що йому слід було встати й піти, але його розум був занадто затуманений, щоб навіть почати обробляти, як встати, тож він дозволив цьому статися. Дозволив Тої притягнути себе назад, поки не опинився врівень з його широкими грудьми, дозволив блукаючим рукам залізти йому під сорочку, по розпашілій шкірі. Його голова впала назад на плече Тої, пальці стиснули його стегна з обох боків  це було гріховне відчуття – і він не міг зупинити дихання, коли пальці Тої цілеспрямовано провели по обох його сосках. Він трохи вигнувся від дотику, відчуваючи посмішку Тої на своїй скроні.

– Чутливі, чи не так? – Яструб важко видихнув, намагаючись ігнорувати те, як голос Тої змушував його відчувати.

– Дивись, – пробурмотів Тоя, ткнувшись носом у щелепу Яструба, і це була команда, яку Яструб був безсилий проігнорувати. Яскраві золоті очі опустилися вчасно, щоб побачити, як одна з вправних рук Тої задирає светр, відкриваючи все більше і більше розпалену шкіру. Йому мало б бути соромно, що він знову так оголився перед Тоєю. Але він не міг поєднати дроти в голові, щоб вимовити хоч одне слово, він був безпорадним, і тому лише різко вдихнув і підняв своє тіло в жадібні руки Тої. Одна рука ковзнула вгору по його скульптурних грудях, зупиняючись, щоб інтимно окреслити кожен окремий вигин, перш ніж вона приземлилася на його грудях – але інша продовжувала опускатися все нижче і нижче. Вниз по тремтячому животу Яструба до пояса його спальних штанів, кінчики пальців ледь-ледь занурювалися під них, залишаючи Яструба тремтячим і нужденним.

– Дабі! – вирвалось у нього, коли Тоя впився нігтями в чутливу плоть, а зуби ледь не надто сильно вчепилися в його вухо.

– Скажи моє ім’я, Кейґо. Скажи його правильно, і я дам тобі те, що ти хочеш.

Яструб заскиглив, знову схиливши голову на плече Тої, це було не те, чого він хотів, чи не так? Боже, звичайно ж, це було те, він хотів Тою так довго, хотів так агресивно, що це стало межею нестабільності. Він ніколи в житті не відчував себе таким некерованим, таким самотнім, таким розбитим – а розривів у нього було чимало. Навіть зараз, коли він знав у глибині свого серця, що Тоя хотів його тільки для цього, тільки зараз, тільки в цю мить, і що він не подзвонить йому – не прийме назад. Яструбу було байдуже, він просто хотів згадати, як це – знову відчути його, він навіть не відчував свого сорому, коли говорив, голос його був задиханий і відчайдушний.

– Тоя, будь ласка.

Тоя важко видихнув, перш ніж поцілувати його, водночас зануривши руку нижче, щоб міцно вхопитися за болючий член Яструба. Яструб не міг зосередитися на тому, що було найприємнішим: язик Тої, що опановував його рот, чи постійні рухи  руки по збудженому члену – будь-якої миті він був упевнений, що його тіло згорить у вогні – він забув, як це добре, коли губишся в насолоді. Яструб першим відсахнувся, намагаючись втягнути в себе достатньо повітря, щоб впоратися із запамороченням в голові – пильний погляд Тої, що стежив за кожним його виразом, не допомагав.

– О, Боже… – очі Яструба заплющилися, брови нахмурилися, коли насолода повільно, мов мед, розтікалася по його шкірі, змушуючи його задихатися і крутити стегнами назустріч нетерплячій руці, що повільно погладжувала його все ближче і ближче до краю. Його власна рука піднялася, гострі кігті впилися в чутливу плоть біцепса Тої, він відчував, як м’язи напружуються під дотиком, майже впиваючись нігтями в шкіру.

– Боже, бачив би ти себе, Кей, який же ти гарний.

Його рука прискорилася, Тоя опустив голову, щоб поцілувати мокру шию Яструба, а інша рука невблаганно стискала і перекочувалася по його соску. Яструб не міг дихати, не міг зосередитися, не міг думати, він був так близько – так близько, що стогнав уже відкритіше, надто переповнений, щоб спробувати заспокоїтися. Він  сподівався не розбудити інших членів Ліги, але нічого не міг вдіяти з тим, що Тоя вдихала вогонь у його вени, спалюючи зсередини, він ніколи не відчував себе так добре від чогось такого мінімального, йому подобалося думати, що це просто через те, як давно це було, але в глибині душі він знав, що це щось більше, що якби він заліз у ліжко з кимось іншим, то не відчував би того ж самого. Котушка насолоди в його животі затягувалася все сильніше і сильніше, його дихання ставало все більш поверхневим, пальці, можливо, занадто сильно впивалися в пружну плоть Тої, але, чорт забирай, він потребував цієї розрядки більше, ніж дихати.

– Тою, я… – він обірвався з криком, коли насолода накрила його, очі заплющилися, а п’яти впилися в простирадла, коли він знову притиснувся до обіймів Тої. Він не чув, що шепотів йому на вухо Тоя, не відчував, як б’ється його серце в грудях, він був упевнений, що перестав дихати – він не міг нічого зробити, оскільки його тіло міцно замкнулося від насолоди. Йому було надто добре, краще, ніж будь-коли, краще, ніж будь-хто інший. Лише Тоя – він належав лише Тої. Йому було так добре, що він хотів плакати. Його очі розплющилися, коли хвиля відпустила його, тіло без кісток припало до грудей Тої, він очікував відчути сором і жаль за те, що взяв участь у чомусь, від чого він давно зарікся.

Він відкинув голову назад, швидко ігноруючи прискорене биття серця і проштовхуючи повз зростаюче тепло, помітивши прихильність, що тонула в блакиті очей Тої, щоб натомість впитися губами в його губи в палкому поцілунку. Спочатку було трохи незручно, але Яструб змістився так, щоб краще цілувати його, і Тоя не збирався йому відмовляти.

Якщо він збирався робити те, від чого йому буде погано, то зробить до кінця. Він ще сильніше притиснувся до Тої в поцілунку, притискаючись до його грудей, аж поки той не припав до ліжка, і поцілував його у відповідь так, наче він був дорожчий за золото. Руки Тої міцно обхопили його стегна, руки знову ковзнули під светр, щоб стягнути його з нього.

– Ми можемо зупинитися, – промовив Тоя між їхніми спільними поцілунками, нігтиками м’яко дряпаючи по попереку Яструба. Герой похитав головою, натомість вирішивши відповісти йому ще одним поцілунком, більш п’янким, Тоя, здавалося, не заперечував, скоріше навпаки, застогнав від насолоди в рот Яструба. Вони розійшлися на достатньо довгий час, щоб Яструб зміг стягнути свою сорочку, відчуваючи себе занадто збудженим, коли допомагав Тої зняти власну. Але якщо Тоя і заперечував проти того, що Яструбині пазурі роздирають стару сорочку, він не виказав цього голосом.

Вони швидко помінялися позиціями, Яструб розпластався на ліжку, а Тоя опинилася між його розсунутими ногами. Це був знайомий танець для них обох, і якимось чином, навіть знаючи, що це буде лише один раз, він все одно відчувався інтимним. Дотик Тої був більше допитливим, ніж вимогливим, відчуваючи Яструба так, ніби йому потрібно було заново вивчити кожен сантиметр свого тіла, це запалило його бажанням і потребою, яку тільки Тоя міг погасити. Він заглушив свій біль у серці, притискаючи тіло Тої до себе, дозволяючи вогню, що палав усередині них, повністю поглинути його.

 

______________________________

 

Ранок настав надто рано, як на Яструба. Світло проходило крізь опущені штори й падало прямо на обличчя, вириваючи його з найкомфортнішого сну за останні місяці. Він уже збирався розігнати пір’я, коли його свідомість нарешті наздогнала тепле тіло під щокою. Він розплющив очі, і перше, що побачив, був знайомий візерунок татуювань на блідій шкірі. Він не був упевнений, чому і як, але йому вдалося переконати себе, поки він спав, що минула ніч була сном, який видавав бажане за дійсне. Але під ковдрою він відчував явну нестачу одягу, а в кістках новий біль. Але його крила почувалися дивовижно, і коли він підняв одне з них, щоб поглянути на нього, то зрозумів, що пір’я більше не зав’язане у вузлики. Мабуть, Тоя причепурив його, коли він заснув. Яструб відчув, як щось тепле і чуже дряпається в нього в грудях, і ледве зміг стримати тихе воркування, що вібрувало в глибині горла. Ніхто ніколи не подбає про нього так, як Тоя.

Він трохи посунувся, перевіряючи, чи не спить Тоя — той, здавалося, вимкнувся, як світло. Тоя завжди спав міцніше за всіх, і Яструб звинувачував у цьому свій жахливий графік – якби він намагався лягати спати в розумну годину хоча б раз на тиждень, то, можливо, не був би таким виснаженим, як завжди. Не те щоб Яструб міг говорити про перевтому. Він відділився від сплячого героя, пересунувши подушку замість свого тіла, але ще не пішов. Минуло так багато часу, так багато речей він сприймав як належне. Спостереження за сном Тої було однією з них.

Тоя ніколи не виглядав умиротвореним, він завжди був напруженим і готовим до бою, навіть тоді, коли вони були тільки вдвох. У його погляді завжди була якась напруга, що загрожувала розірвати на шматки мирний маленький притулок, який вони збудували. Обидва вони походили з бідних родин, і якщо Яструб навчився цінувати моменти, коли вони наставали, то Тоя навчився їх боятися, наче він був за кілька секунд від того, щоб зруйнувати все, над чим вони працювали. Яструб дозволив собі потішити себе, змахнувши вороняче пасмо з обличчя Тої. Той виглядав таким розслабленим, таким м’яким, таким задоволеним, що йому було боляче усвідомлювати, що йому, напевно, не дозволять бачити такі речі. Ні, вирішив він, більше ніколи.

Це було надто важким тягарем на його серці, він не міг зробити це знову, не міг повернутися в це ліжко чи будь-яке інше. Можливо, для Тої було б легко повернутися до того, на чому вони зупинилися в спальні, не зв’язуючи нікого з них нитками, але Яструб не міг цього зробити – він не міг мати частину Тої та не мати всього його. Його серце вже відчувало себе розбитим, робити це знову було б просто самокатуванням. Він не просто так любив Тою. Нахилившись, він притискає ніжний поцілунок до його чола.

– Прощавай, Тоя, – прошепотів він, перш ніж піднятися з ліжка.

Його одяг вже висох, чому він був вдячний, бо більше не доведеться нічого позичати у Тої. Він мовчки одягнувся, підхопивши подертий светр, коли виходив з кімнати. Принаймні, він багато чому навчився. Він нічого не хотів більше, ніж мати Тою, скільки б йому не дозволили, ще тоді, коли все, про що він міг думати, – це те, яким розбитим і загубленим він був без нього. Однак тепер він нарешті зрозумів, наскільки це було нездорово – хотіти, щоб Тоя повернувся в його життя лише через те, що Яструб за ним сумував, було несправедливо. Тоя пішов далі, і Яструбу потрібно було навчитися радіти за нього, йому потрібно було навчитися підтримувати себе, щоб більше не покладатися на Тою, і вперше за довгий час він відчув, що він нарешті став самостійним. Це було боляче.

– Яструб?

Він здивовано підняв погляд і побачив, що Компрес стоїть у кінці коридору, лише за крок чи два від кімнати, він виглядав стурбованим.

– Усе гаразд? Ти виглядаєш трохи похмурим, – Яструб не намагався підробляти посмішку, з Компресом все було гаразд, він знав, що Яструб почувається не у своїй тарілці під впливом його сонячної вдачі.

– Так, власне, у тебе є якісь нитки для шиття, які я міг би позичити?

Компрес дивився на нього довгу тиху мить, перш ніж кивнув, жестом показуючи назад до своєї кімнати.

– Сюди, давай, тихо. Інші ще сплять, – Яструб пішов за ним тихими, натренованими кроками. Його кімната відрізнялася від кімнати Тої, чого й слід було очікувати, але не так, як Яструб собі уявляв. Вона не була надто барвистою, все було… зі смаком. У нього були кіноафіші зі старих п’єс, вази з порцеляни, наповнені ліліями, а гобелен, що висів на стіні, складався з низки складних і заплутаних візерунків, які надавали кімнаті завершеного вигляду.

– Я не знав, що ти так любиш п’єси, – пробурмотів Яструб, коли Компрес присунув йому крісло і почав шукати в комоді матеріали для шиття.

– Кожен з нас здивує тебе, любий Яструбе, ти ніколи не проводив з нами забагато часу, коли був з Дабі.

Яструб насупився, влаштовуючись на сидінні, коли Компрес повернувся до столу.

– І не проси вибачення, будь ласка. Це зрозуміло, ти завжди здавався сором’язливим, і ми завдали тобі набагато більше клопоту, ніж ти на це заслуговував.

Його слова звучали грайливо, але Яструб не міг зупинити почуття провини, що підіймалося в його грудях.

– Все було не так. Я просто. . . думав, що не дуже вам подобаюся.

Компресс розсміявся, зі щирою посмішкою підсовуючи матеріали Яструбу.

– З усіх інтрижок Дабі, ти був нашим улюбленим.

Яструбу було неприємно усвідомлювати, що його все ще вважають однією з “іграшок” Тої. Він думав, що все було набагато глибше, але, з іншого боку, Тоя дозволяв кожному думати лише те, що він хотів, його маніпуляції були майстерним мистецтвом, і Яструб просто вирішив, що він не був одним з тих, ким маніпулював Тоя. Він намагався не показувати цього на своєму обличчі, коли узявся до шиття потрібного візерунка на тканині, йому було легше не зосереджуватися на таких речах, коли він мав щось робити руками.

– Ви з Дабі були особливими, – Компрес знову заговорив, відкинувшись на спинку стільця і змахнувши рукою. – Ти щось з ним зробив, це точно. Я ніколи не бачив Дабі щасливим, принаймні по-справжньому. Він і так легкий на підйом, але з тобою? Це було схоже на те, що сонце нарешті зійшло в його житті, я ніколи не бачив його таким раніше.

Яструб припинив те, що робив, люто піднявши очі догори, йому не потрібно було цього чути. Але у нього перехопило подих від щирості, що заграла на обличчі Компреса.

– У нас все було не так, – натомість заявив Яструб, опустивши очі на светр, не в змозі переконати себе почати шити знову. – Ми просто використовували одне одного на певний час. Я не кохав його.

Компрес знову замовк на довгу мить, було трохи незручно, погано говорити про когось своєму другові, це було дивно. Але не схоже було, що він збирається втекти й розповісти Тої про те, про що вони говорили.

– Може, це й правда, але це не для нього, дорогий Яструбе, – Компрес відкинув голову, надовго втупившись очима у вікно. – Ми всі говорили Дабі, що він поводиться з тобою несправедливо, всі ми. Навіть Шіґаракі, а він вважає, що ти занадто голосний.

Яструб не знайшов у цьому нічого смішного, тому швидко почав шити знову, намагаючись рухатися швидше. Що швидше він закінчить, то швидше зможе вийти з цієї кімнати та знову дихати на повні груди.

– Думаю, він боявся когось впустити, мало хто знає про Тою Тодорокі, але я думаю, що можу зарахувати тебе до тих небагатьох, – він задумливо зітхнув. – Шкода, що він порвав з тобою. Дабі часто говорив про тебе.

Яструб, всупереч собі, не міг зупинити тріпотіння надії, що проростала густим листям у його грудях. Його медовий погляд ненадовго піднявся, щоб побачити, що Компрес уже спостерігає за ним.

– Взагалі-то, постійно. Щоразу, коли ти з’являєшся в новинах, щоразу, коли успішно ловиш лиходія, коли поранений або зниклий безвісти – він абсолютно безутішно сумує в ці моменти.

Яструб знову опустив очі.

– Навіщо ти мені це говориш?

Компресс нахилився вперед, забираючи светр з рук Яструба, щоб переглянути шви.

— Тому, що, якщо хтось і здатен допомогти моєму другові стати кращим, то це ти, –  виглядаючи досить задоволеним, він запропонував светр назад Яструбу. – Тим більше, що ти нам теж дорогий. І ти теж не дбаєш про себе, ви обидва на швидкому шляху до загибелі, а я хочу кращого для вас обох. Просто ти завжди оточував себе не тими людьми, Яструбе. – він не здригнувся, коли один з кігтів Яструба торкнувся його пальців, коли він приймав светр назад. – Дабі допоміг тобі побачити, хто ти є, чи не так?

Він відчув, що задихається. Він швидко стягнув светр назад, крила надулися за його спиною.

– Він зробив мене слабкішим героєм, – поспішно заявив Яструб, піднімаючись зі стільця. – Він намагався зруйнувати мій публічний імідж.

– Він намагався зробити так, щоб тобі було комфортно у своїй шкурі, Яструбе. Шкода, що ти так легко повернулася назад, те ж саме можна сказати і про Дабі. У нього все було так добре, коли ви зустрічалися, він був щасливішим, сповненим надій, менш песимістичним. Він не був і наполовину таким безрозсудним, як зараз. Але, мабуть, ти маєш рацію, –  Компрес плавно знизав плечима, перш ніж відвів погляд. – Можливо, ви двоє не підходили одне одному, можливо, тобі краще ховатися, а йому краще робити те, що він робить. Хандрити, мабуть.

Яструб ковтнув. Для журналістів Тоя виглядав щасливим, як ніколи, і він не хотів думати, що, можливо, це неправда. Якщо він так сильно хотів Яструба, то міг би його отримати.

Він похитав головою.

– Спасибі тобі, Компресс.

Компресс посміхнувся йому у відповідь.

– Будь ласка, після всього цього часу? Називай мене Сако, – він ввічливо нахилив голову. – Ще побачимося, Яструбе.

 

______________________

 

Через кілька днів Яструб знову побачив Лігу. Шіґаракі практично з піною біля рота, розпашілий і готовий кинутися в бій, Яструб не мав особливого вибору, окрім як піти з ним. Тоя майже не дивився на нього, коли вони вирушали в бій, він не дивився на нього і тоді, коли вони обговорювали свої плани. Там, де потрібно було розташуватися, Яструб здебільшого роздумував про підтримку, він був швидким, тож міг бути скрізь, коли це було потрібно. Шіґаракі, Тоя і Сако були тими, хто йшов проти самого Ренегата. І з усіх місць, де він міг бути, корпоративна офісна будівля в центрі Фукуоки здавалася останнім місцем, де його могли б знайти – але що Яструб знав? Він знав лише те, що коли Шіґаракі віддав наказ, почалося справжнє пекло.

Яструб здебільшого присвятив себе обороні, евакуації цивільного населення та відстрілював пару пір’їн, щоб допомогти Твайсу, коли лиходії ставали надто численними. Загалом, він був хорошим напарником, принаймні в першій половині битви. Яструб дедалі більше турбувалися про структурну безпеку будівлі, квірк Ренегата був гучним і потужним. Він міг створювати розриви в землі, навіть не спітнівши, і якщо його не утримувати належним чином, то ймовірність того, що ця будівля і всі сусідні будівлі обваляться, була досить великою.

Проте вони продовжували працювати, Твайс запевняючи його та кількох інших героїв, які з’явилися, що все буде добре. Все, що зараз мало значення – це вивести цивільних з оточення і вибити якомога більше лиходіїв. Але Яструб не даремно хвилювався, адже завдяки своєму пір’ю він раніше за інших почув, як тріснув фундамент. І він кинувся вперед ще до того, як той усвідомив, збивши Твайса з ніг, коли уламки обвалилися вниз.

Яструб опинився там, розплющив очі, відчуваючи, наскільки важким стало його тіло, і не дуже допомогло те, що одне з його крил було розчавлене під масою каміння. Коли він раніше думав про те, як він помре, задихнутися під купою уламків не було одним з варіантів. Він заслуговував на більшу славу, як вогняний смерч, скільки людей могли б написати на своїх надгробках, що їх буквально знищив вогняний смерч? Він відігнав цю думку. Він не помирав тут, йому просто потрібно було знайти вихід. Він не був достатньо сильним, щоб відштовхувати каміння від себе, але тут була гарна маленька схованка, якщо він зможе звільнити своє крило. Металеві балки будівлі не дали йому розбитися ще більше. Він був такий вдячний, що Твайс опинився поза небезпекою, бо Тоя, мабуть, не витримав би, якби хтось із його друзів постраждав. Він намагався не думати про те, як боліло його серце від цієї думки. Якби він помер тут, то єдиною людиною, яка могла б оплакувати його, була б Румі, пані президент, можливо, оплакувала б втрату часу і грошей, але не живого, героя, який трагічно загинув. Він відігнав цю думку, йому треба було перестати бути таким песимістом, він не помре тут.

Він висмикнув один зі своїх клинків з єдиного працюючого крила, нагострив лезо, перш ніж встромити його під купу каміння, що утримувала його в полоні. У нього не було багато сили, і це було до біса боляче, але якщо він притулився всім тілом до меча, він міг використати цю вагу, щоб розсунути скелю настільки, щоб просунути більшу частину свого крила крізь неї. Він відчував, як рветься пір’я, яке застрягло надто міцно, щоб його можна було вирвати, його нудило від болю, коли він перекинувся, даючи собі хвилину спокою, поки біль повільно вщухав, повертаючись назад у небуття. Тепер, коли він не був приклеєний до певного місця, він, мабуть, міг зосередитися на тому, щоб звільнитися.

Він не встиг навіть розплющити очі, як яскраве світло затьмарило його зір. Вогонь, дуже, дуже, дуже яскравий вогонь. Нерозумно яскравий, насправді. І він плавив стежку прямо крізь скелю, наче нічого не було. Тоя виглядав справді знищеним. Яструб уявляв, що битва з Ренегатом буде важкою, але побачивши пошкодження, яких зазнав Тоя, його серце стислося від болю. Бідолашний Тоя… ой, у нього, мабуть, зараз галюцинації. Не може бути, щоб він…

– Кейґо, – галюцинація Тої закричав, швидко падаючи на коліна біля Яструба. Попри те, що Яструб знав, що він намагається, Тоя виглядав жахливо. Він важко дихав, його руки тремтіли, очі блищали, ніби він був за кілька секунд від того, щоб розплакатися. Він ніколи не бачив Тою таким раніше, чому його розум міг вигадати щось таке страшне? Тоя підхопив його на руки – а востаннє, коли Яструб перевіряв, він не повинен був відчувати галюцинацій. – Боже мій, Кей, я думав, я думав, що ти…

Він стиснув його міцніше, трохи занадто міцно, бо Яструб не відчував нічого, окрім болю від обіймів.

– Гей, легше.

Тоя відпустив його, очі горіли тепер чимось лютим, захисним.

– Ти що, дурень? Як ти можеш кидатися на небезпеку, коли у тебе буквально пір’я для цього створене?” – Яструб моргнув, гаразд, можливо, це не галюцинація – його лаяли? Він втратив одне з крил, рятуючи друга, як можна було його за це сварити? Він трохи похитнувся, намагаючись звестися на ноги, Тоя тримав його за лікті, щоб допомогти йому піднятися.

– Тоя, припини, я щойно зробив щось героїчне, чому ти кричиш на мене?

Туя виглядав розлюченим.

– Тому, що я думав, що втратив тебе, Кейґо! Я думав, що ти помер, – Кейґо моргнув, це звучало серйозно. – Але ти…

– Я хотів відштовхнути тебе, бо думав, що тобі буде безпечніше якомога далі від мене, думав, що так буде краще для тебе, що ти будеш краще про себе дбати! – його руки ковзнули вгору по руці Яструба, ніжні й обережні, натомість він поклав руки на його щелепу, а арктичні очі втупилися в Яструба вогнем. – Бачити, як ти повертаєшся назад у себе, було боляче, але я подумав, що, можливо, ти робиш це, щоб помститися мені, я подумав, що якщо я дам тобі більше часу, ти вилізеш зі своєї шкаралупи – я покинув тебе не через твої чарівні пташині нахили, ти, дурний птах – я покинув тебе, тому що я був поганим, тому що ти заслуговуєш на краще, тому що ти маєш бути щасливим з кимось, хто може дати тобі більше, ніж я.

Було багато інформації для обробки в цей момент, можливо, навіть занадто багато, враховуючи, що голова Яструба відчувала себе розколотою навпіл, а його тіло протестувало проти того, щоб він навіть дихав.

– Кейґо, боже Кейґо, коли Твайс розповів нам, що ти зробив, я подумав, що це кінець, вони були настільки готові почати оплакувати тебе, що я подумав, що мені доведеться знайти труп під землею.

– Я не хотів, щоб ти засмутився через те, що втратив Твайса, – Яструб нарешті заговорив, хрипким і тихим голосом. На секунду Тоя виглядав розпачливим.

–Тому, що втратити тебе було б легше? Ти так думаєш? – Яструб знизав плечима, перш ніж відвів погляд.

– Я не знаю, що думати, коли мова йде про тебе, Тоя.

Вони довго мовчали, Яструбу дуже хотілося прилягти десь і розібратися з емоціями Тої іншим разом, коли його тіло не так сильно намагатиметься відключитися.

– Кейґо, я кохаю тебе. – серце неспокійно забилося, коли він знову почув ці слова. – І ніколи не переставав, втрачаючи тебе… – він обірвався, і його руки знову опустилися на плечі Яструба. – Я не можу сказати тобі, що б це зі мною зробило. Але сьогодні? Думати, що ти можеш… Кейґо, пробач, мені дуже шкода.

І це звучало справді щиро, в його очах було таке трагічне спустошення, ніби Тоя ледь не втратив увесь свій світ – через просту плутанину, помилку, яку легко виправити. Якби Кейґо був більш обізнаним, то, можливо, – ні, він зупинив цю думку. Ніхто не помер, тож не було жодної причини плакати.

– Гей, – Яструб легко промовив, його власні руки піднялися, щоб з любов’ю потримати обличчя Тої, великими пальцями змахуючи сльози, він був упевнений, що Тоя не знав, що він плаче. – Я живий, так? Я тут, Тоя, тобі не треба більше боятися.

Тоя пригорнув його ближче, а Яструб обійняв у відповідь, обвивши руками і занурившись обличчям у його шию. Він був живий завдяки Тої. Все буде добре, він дозволив своєму тілу нарешті розслабитися.

 

_

 

Яструб сидів на краю машини швидкої допомоги, після того, як Тоя допоміг йому вибратися з ущелини, все було як у тумані. Після цього його виснаження далося взнаки. Ліга надто емоційно сприйняла його порятунок, особливо Твайс, який, мабуть, ридав відтоді, як Яструб застряг, – він цінував їхні почуття. Навіть Шіґаракі після допиту відвідав його в машині швидкої допомоги, питаючи, чи з ним усе гаразд і, чи може він чимось допомогти. Щось про те, що Ліга в боргу перед ним за його службу, але насправді вони зробили б те ж саме. Тоя врятував його з його маленької печери смерті, тож він вважав, що ми квити.

Сонце вже давно зайшло, коли Тоя нарешті дістався туди, де все ще сидів Яструб. Його крило було перев’язане, і окрім вищипування залишків пір’я, більше нічого не можна було зробити. Кістка була сильно зламана, йому просто потрібно було тримати її в гіпсі, поки вона не зростеться. Або до того часу, поки Яструб не знайде когось, хто вміє зцілювати, але його влаштовувало і те, і інше. Йому б не завадив вихідний. Він відкинув цю думку, дурний пташиний мозок швидко думав про все і вся, він не повинен був відволікатися, коли Тоя буквально стояв прямо перед ним.

– Я здивований, що тебе ще не забрали, – почав Тоя, обережно добираючи слова. Було кумедно, наскільки він знову замкнувся в собі, після того, як практично виклав Яструбу своє серце під завалами.

– Я наполягав, щоб вони залишилися і надали допомогу багатьом іншим, перш ніж везти мене в лікарню, це крило не стане ще більш зламаним, якщо я почекаю, – Тоя хмикнув у відповідь, засунувши руки в кишені шкіряної куртки. Він виглядав ніяково. Добре. Яструб був задоволений. Після всього того часу, що Яструб провів, бувши незручним, маленьким і невпевненим, настав час, щоб і Тоя відчув це на смак. – Ти…?

– Так, – швидко відповів Тоя. – Так, Ренегата більше немає. – Яструб кивнув разом з ним, притулившись до стіни, що вела до карети швидкої допомоги. Він все ще був втомлений, все ще готовий згорнутися калачиком і лягти спати, чому він знову не спав? А, точно, Тоя.

– Це добре, це добре.

– Зустрічайся зі мною, – красномовно сказав Тоя, знову вкравши серце Яструба своїм романтичним язиком. Яструбу довелося дуже постаратися, щоб не розсміятися, звук вийшов більше схожим на писк, а не технічно на сміх, тож він зарахував би це як перемогу.

– Тоя…

– Я знаю, що це був не найкращий спосіб попросити тебе, але, але це все. Я не можу написати вірша, чому ти повинен зустрічатися зі мною знову, я навіть не заслуговую на це, але я сумую за тобою, – він відповів правдиво, очі бігали по рисах обличчя Яструба з любов’ю, від якої йому хотілося згорнутися в клубок, проклинати своє крило за те, що воно зламане, що він не може захиститися однією половиною крила. Він намагався боротися зі жаром, що підіймався до вух, знаючи, що це не спрацює.

– Ти збираєшся продовжувати зникати і не казати мені, що ти все ще живий?

Тоя засміявся, підхопивши одну з рук Яструба в обидві свої.

– Ні, – пробурмотів він, притискаючи ніжні поцілунки до кожного кігтя, що прикрашав його пальці. Він завжди мав якесь дивне зачарування від кігтів Яструба.

– Ти перестанеш носити ці дурні рукавички і стримувати себе від збирання тупих камінців і шматочків металу? – Яструб видав якийсь звук у горлі, застрягши на півдорозі між чимось розмовним і пташиним, відчуваючи себе ображеним, коли він марно намагався відсмикнути руку назад.

– Я не завжди збираю дурні блискучі камінці, – Тоя хмикнув, відкриваючи долоню Яструба, щоб притиснути ніжний поцілунок до середини.

– Але це роблю я, бо знаю, що це зробить тебе щасливим, можливо, якщо ти зустрічатимешся зі мною, я дозволю тобі побачити мою колекцію.

Яструбині крила трохи піднялися, він не збирався підкуповувати стосунки, яким би вишуканим не був хабар.

– Я подумаю про це, – натомість він пробурчав, і Тоя притиснув його до себе трохи ближче.

– Звучить як “так” для мене, гарненька пташко, – його серце не тріпотіло від цього прізвиська. Ні в якому разі. Він також не видав задоволеного воркування, ні. Це, мабуть, була інша пташка, що сиділа поруч, а не він. Тоя ніяк не прокоментував це, лише притягнув ближче і поцілував, і цього разу це було схоже на початок вічності.

Примітки перекладача:

Дякую за прочитання!!! Підтримайте автора цієї роботи і поставте kudos.

Підписуйтесь на мій телеграм-канал, якщо вам буде цікаво: https://t.me/+ITB1KhNDeIA5OWE6

Додати до улюблених