Смерть – кінець. Вона нікого не минає. Але Плаксивий герой – доказ зовсім іншого. Це чоловік, котрий пережив не одну смерть, як своїх друзів так і свою. Що може буди гірше, ніж прокинутися після того як ти з мабуть найдорожчою людиною впали з багатоповерхівки? Ось і Такемічі не знає…
Очі, наче свинцем нашиті, відчиняються. В голові відчуває гул, тіло протестує, не бажаючи слухатися. Не у змозі поврухнутися, до голови героя почали приходити картинки. Ось у нього вистрілив Майкі, а Ось уже він хапає його за руку, зупиняючи падіння. Слабкість у руках, та липка кров досі нікуди не пішла.
Що знову могло піти не так? – Ця думка ні як не покидала голову хлопця.
Все, наче, було нормально, але Майкі. Цей егоїстичний маленький дурень, котрий не може прийняти простягненої руки, поринаючи у темряву з головою, змушуючи страждати і себе і навколишніх.
Думки ще деякий час штурмували хлопця. Після того, як голова трохи прояснилася наш герой спробував встати. Не з першого разу в нього це вийшло.
Не пам’ятаю щоб у наш час люди спали на футонах – здивування та нерозуміння наповнило його. Очі почали бігати по кімнаті, чіплявшись за, до цього невідомі меблі і речі, про котрих той взагалі не знав. Паніка підбиралася до горла комом. Страх невідомого змушував серце битися у двічі швидше. Вивчивши удосталь інтер’єр кімнати, і взявши з низького столу свічку, він пішов до роздвижних дверей. Ті, на диво, легко відчинилися. Світло від свічки створювало інтимну, у якійсь мірі, атмосферу. Запах воску подразнював ніс. Ступивши трохи далі, очам відкрився коридор. Пару разів повертівши головою у пошуках не зная чого, хлопець навшпиньках покрокував на право. Прислуховуючись до навколишніх звуків він чув лише капання воску на підсвічник. Пройшовши ще трохи далі коридор розійшовся у різні боки. Побачивши тьм’яне світло, хлопець без роздумів направився туди.
– Оце так… Перед ним представ місяць у всій своїй таємничій красі. Зорі, наче розсипані якимсь розтяпою, підмигували всім тим, кому не спиться у такий час. Очі зупинилися на доглянутому дворі. – Все наче з якогось підручника по історіі – прошепотів він, не бажаючи заважати цій ідилії. Цвіркуни наспівували легку мелодію, а вітер, наче підспівував, хапався за верхівки дерев.
Все це здавалося до страшного неможливим. Подивившись знову на небо, Такемічі вдихнувши, перевів погляд на себе. Очі вийшли з орбіт. На ньому була юката… ЮКАТА, котрої у нього і з роду не було. Звичайна, у наче б то жовтому кольорі з незрозумілим візерунком понизу. Штатнів не було, натомість щось схоже на шорти.
– Такемічі, чого досі не у ліжку? Підстрибнувши від несподіванки, голова повернулася на голос. У декількох кроках стояв високий чоловік, опершись на стінку. Чорне волосся, під світлом місяця, переливалося синім, але серед всього цього найбільше виділялися очі. Такі самі як і у нього, але куди більш глибокі і чарівні.
– Ще раз питаю, чого досі не у ліжку? – Кошмар… Перше, що спало на думку нашому герою. Частково воно було саме так. Кошмар, від якого він не знає куди подітися. У голову знову полізли спогади. Смак жовчні з’явившийся на язику ніяк не хотів покидати його. Голова опустилася. Погляд зупинився на начебто дуже цікавій підлозі. Очі знову наповнила вже давно відома волога, шипаючи їх.
До цього суровий погляд змінився на печаль і співчуття. За мить на плечах Такемічі лежали великі долоні батька.
– Пішли звідси, захворієш.
Блискучі очі подивилися у батькові. Від його погляду на душі стало якось незрозуміло тяжко. Напевно він навіть не здогадувався, як сумував за ним. У майбутньому (чи минулому, той сам заплутався вже) його не було поруч. Після його смерті і мати до нього похолоділа. Часу вдома та намагалася проводити якнайменше, і Такемічі ні в чому її не звинувачує. Їй було важко, і хлопець це розуміє як ніхто інший.
До тями його привело легке підштовхування у напрямку вже відомої кімнати. Тепла долоня з плеча зникла. Ханагакі молодший ухопив батька за руку, не умозі нічого зробити з страхом і тремтінням у тілі. На вулиці і справді холодно. Як він того одразу не помітив? Ноги ледь волочилися, але надійна рука не давала можливості впасти.
Полум’я свічки танцювало, створюючи дивні візерунки на стінах.
Вже у ліжку хлопець зрозумів на скільки той втомився. Позіхання нещадно тероризували щелепу. Свічка зайняла своє місце на тому ж столі. Батько копирсався у шафі. За мить у його руках виднівся ще один футон.
Вже лежачи Такемічі перебрався до батька під бік, не бажаючи знову залишатися одному.
Що може бути краще ніж засинати у обіймах людини, котра захистить від усіх негараздів? Спокійний шепіт і приемні погладжування по голові. Це було останнє що запам’ятав Такемічі перед тим як заснути, на диву спокійним сном.
Додати до улюблених