Розділ 12 – Цей Вельмишановний поцілував не того… Курва!!!
Попередження: Кретин-собака цілується і не питає дозволу, перш ніж запустити свої лапи.
Юнак блукав і блукав химерним царством та не міг втелепати куди прямувати.
Запах “Сотні Метеликів” у повітрі тільки сильнішав. У тих, хто довго вдихав ці пахощі, загострювались почуття та емоції, що заохочували людей коїти божевільні речі.
Мо Жань ставав ще більш неспокійним і збудженим. Здавалося, наче у його шлунку зродився маленький вогник, який повільно мандрував судинами, запалюючи кров.
Води… Мені конче потрібно віднайти воду. Де ж, бляха, це джерело?
Він точно знав, що в ефемерному царстві було джерело. Коли він натрапив на нього у минулому житті, в його горлі зовсім пересохло, а голова йшла обертом. Іншого вибору не було. Молодик декілька разів черпнув руками води та випив, вирішивши:
Та пішло воно все до сраки! Краще померти від отрути, ніж від спраги!
Випивши джерельної води, Мо Вейю відчув, що світ паморочиться все більше. У минулому він майже знепритомнів, коли його знайшов Ши Мей. Шисьон добре володів цілющими техніками, тому одразу ж почав виводити отруту з тіла молодика. Втративши увесь здоровий глузд, під впливом отрути Мо Жань, наче божевільний, прижавсь вустами до вуст Ши Мея.
Стрімкий, неначе вітер, і лютий, немов грім, колишній імператор світу людей шалено жадав повторити зустріч зі своїм коханим уві сні. Молодик довго блукав манівцями, доки нарешті не почув кришталевий дзвін джерельної води. Зрадівши, він прожогом кинувсь туди й, без роздумів, напився вволю.
Як й очікувалося, вода джерела ще більше посилила збудження, зроджене запахом пудри. Мо Жаню нестерпно схотілось зайти до джерела поглибше. Не встиг він й оговтатись, як половина тіла поринула у воду.
Все сталось як у минулому.
Коли Мо Вейю майже зомлів, чиясь рука з силою потягнула його вгору, розбризкуючи навкруги воду. Повітря знов полинуло до носа, юнак надсадно вдихнув. Вії, на яких застигли краплини води, затріпотіли. Хлопець продер очі, аби розгледіти постать перед собою.
Фігура повільно набувала чіткості, а її голос видавався розгніваним.
– Зважився пити місцеву воду? Ти що, загибелі жадаєш?!
Мо Жань стряхнув із себе воду, немов мокрий собака, і полегшено зітхнув, побачивши хто це.
– Ши Мею…
– Припини базікати й прийми ці ліки!
Молодик відкрив рота і слухняно проковтнув пурпурову пігулку, не відриваючи закоханого погляду від незрівнянно прекрасного обличчя Ши Мея.
Зненацька, як і в минулому житті, тіло охопило сильне збудження, якому Мо Жань був неспроможний опиратись та й треба сказати, що шляхетністю він теж ніколи не вирізнявся.
Схопивши Ши Мея за зап’ясток, він вмить припав до коханих губ, перш ніж той встиг відмовити.
Миттєво навкруги розлетілись іскри, а розум Мо Жаня остаточно затьмарився.
Володар людського світу славився своєю розпусністю та безліком коханців, утім, пристрасть у ліжку не потребувала ані тепла губ, ані любостей. Тому тілесних захоплень було хоч греблю гати, а поцілунків – лишень на пальцях полічити.
Ши Мей зовсім не очікував такого стрімкого нападу, тож увесь задерев’янів. Тільки-но язик Мо Жаня пробравсь до його рота, шисьон оговтався та став опиратись.
– Що ти вчиня… ммф!
Він встиг промовити тільки половину фрази, перш ніж його обличчя різко розвернули назад і знов накрили палкі вуста. Цього разу Мо Жань цілував ще пристрасніше, аніж у минулому. Їх тіла сплелися в єдине ціле біля джерела. Мо Вейю міцно пригорнув Ши Мея до себе, цілуючи вологі прохолодні вуста, які п’янили розум, а потім торкавсь губами до щок, вух…
– Не рухайся…
Хрипкий від бажання голос здивував навіть самого молодика.
Матері твоїй ковінька.
Здається, вплив джерельної води значно сильніший, ніж у минулому…
У перебутому він не зміг так довго обіймати Ши Мея. Тоді хлопець зазнав мук совісті, отримавши декілька ударів від коханого. Його хват послабився, і Ши Мей одразу ж встав та втік, ступаючи по воді завдяки цінґону[1].
[1] Цін ґон (轻功 qìng gōng) – означає “мистецтво легкості” і є однією з технік ґонфу. Вона дозволяє робити тіло “легким немов пір’їнка” внаслідок зміни розподілу та потоку ці. Також людина може пересуватися з надзвичайною швидкістю, високо стрибати й м’яко опускатись на кінчики пальців ніг.
Однак у цьому житті він був безсоромним та мерзенним юнаком якого совість аж ніяк не душила, тільки бажання спонукало його до дій. Він цілував стільки, скільки жадав, притискаючи до себе шисьона.
Ши Мей під ним відчайдушно опирався та надсадно кричав, але Мо Жань був настільки одержимим, що нічого й не чув. В його очах розпливалося прекрасне обличчя, відкривались і стулялись п’янкі вологі вуста.
У животі запалало багаття. Мо Вейю повністю віддався своїм бажанням. Поцілунки ставали шаленішими один від одного. Він розсував щелепу Ши Мея, вривавсь язиком до рота, вбираючи усю його солодкість.
Серце в грудях стукало, неначе барабан.
У сум’ятті молодик зірвав із Ши Мея мудроване верхнє ханьфу та розв’язав пасок. Його рука проникла під одяг і торкнулася гладкої пружної шкіри. Чоловік під ним підскочив від доторку, а Мо Жань знов пригорнув його до себе.
Прикусивши вухо Ши Мея, юнак прошепотів:
– Будь слухняним, це сподобається нам обом.
– МО ВЕЙЮ!!!
– Ах, невже ти настільки розсердивсь, що звертаєшся до мене наче ми й не знайомі?
Мо Жань усміхнувсь, облизуючи мочку вуха шисьона. Його руки теж без діла не лишилися та оповили талію.
Звісно ж, шістнадцятирічний чортів бевзень був не рівня тридцятидворічному Мо Жаню.
Нахабство цього дурня росло з кожним днем!
Ши Мей напружився всім тілом. Мо Вейю відчував, як він злегка тремтить. Шисьон мав струнку статуру, проте тіло під рукою Мо Жаня було навдивовижу підтягнутим.
Нестримно жадаючи, юнак потягнув за спіднє Ши Мея.
Нарешті терпець шисьона увірвався і той злісно викрикнув:
– МО ВЕЙЮ! ТИ ШУКАЄШ ПОГИБЕЛІ!!!
Раптом пролунав гучний удар і потужний потік духовної енергії відкинув Мо Жаня в бік! Енергія лютої сили настигла молодика зненацька: тіло перекинулось у повітрі й влетіло у скелю біля джерела. Молодику так добряче перепало, що він ледве не сплюнув повний рот крові.
Ши Мей вп’явся в фантиння колись прекрасного ханьфу та піднявся. Несамовита золотава духовна енергія шалено витанцьовувала на долоні, іскри розлітались навкруги, а в крижаних очах піднялось всеохопне багаття.
Від удару в Мо Жаня все ще паморочилось у голові, але в серці закралося невиразне почуття, що щось тут геть не чисто.
– Тяньвень, сюди!
У відповідь на заклик золота вербова лоза подібно до тигра вистрибнула з руки Ши Мея. Верболіз яскраво запроменів, час від часу спалахуючи золотими та полум’яними іскрами; вербові листочки кружляли у повітрі.
Мо Вейю стояв ні живий ні мертвий.
Коли це Ши Мей навчився викликати Тяньвень?..
Не встиг він й оком змигнути, як вербова лоза прорізала повітря і з розмаху ляснула по обличчю молодика! Кров чортового покидька Тасянь-дзюня пролилася без усілякої жалості. Якби хтось із постраждалих від руки Мо Жаня, на кшталт Жон Дзьоу, уздрів таку сцену, вони б із радістю нагородили цей вчинок оплесками та вигуками:
– Молодчага! Просто неймовірно! Ану-бо по другій щоці його жахни! Зроби нам милість, лясни та посильніш! Який шляхетний вчинок![2]
[2] Ваньніне, їбаш його блять та посильніш (≧▽≦)
Після шквалу безперервних жорстоких ударів юнак нарешті протверезів.
Ши Мей такий тендітний і ніжний, хіба він зміг би когось вдарити? Хто ще може настільки вправно хльостати лозою крім Чу Ваньніна!!!
Тільки коли рука втомилась шмагати, Вчитель зупинився, щоб перевести подих, потираючи зап’ясток. Він якраз збиравсь продовжити, коли Мо Жань прихилився до скелі та несподівано харкнув кров’ю.
– …Кхе-кхе, б-благаю, більше не треба бити, ще один удар і я дійсно помру…
Мо Жань сплюнув ще більше крові та відчув, як серце безнадійно провалюється в безодню. Це була, без сумнівів, найвидатніша, найяскравіша з подій у його розпусному житті.
З біса лисого сюди приперся саме він? Більш того, чому Чу Ваньнін мав обличчя Ши Мея і навіть його голос звучав так само!
Мо Вейю витер кров із кутиків рота й підняв голову, задихаючись.
Можливо його настільки добряче відгамлесили божественною зброєю, а може справа в пігулці, яка нарешті почала діяти, однак піднявши очі, перед ним стояв уже не Ши Мей.
Чу Ваньнін кипів від люті, тримаючись під вітами дерева. Волосся зовсім розтріпалось, обличчя видавалося похмурішим за дощову хмару, а погляд вергав блискавки.
Злостивий і лютий погляд очей фенікса змушував кров застигати в жилах.
Проте…
Кинувши короткий погляд на Наставника, юнак зрозумів, що… ганебно затвердів.
Чу Ваньнин завжди мав бездоганний вигляд: жодна волосина не вибивалася з його зачіски. Але нині його мудровані сніжно-білі одежі, зазвичай ретельно запахнуті хрест-навхрест, являли собою дрантя, що трималось лишень міцним хватом його блідих тонких рук. Вуста видавалися червонястими й припухлими від шалених поцілунків, а на шиї красувалися покуси пристрасті. Вираз обличчя сочився люттю, проте це тільки приваблювало Мо Жаня.
Всі ці спогади про Чу Ваньніна з минулого: божевілля, жага до крові, ненависть, розпуста, підкорення та насолода – тільки збирались до купи.
Мо Вейю не бажав думати про це та й нічого згадувати теж не збирався, однак у повітрі іржавий запах крові разом із ароматом “Сотні Метеликів” не давали спогадам вщухнути.
Вони наринули, немов цунамі, та заполонили всі його думки.
Чорт забирай, я не можу бажати Вчителя у такому вигляді.
Навіть якщо він ненавидів його, ненавидів настільки, що жадав порубити його на шматки, зліпити з нього вонтони та з’їсти, але… Мо Жань все одно мав це визнати.
У минулому житті найпристрасніші відносини, найсильніші кульмінації, яких він коли-небудь зазнав – все це було від тіла Чу Ваньніна.
Ненавидіти – це одне.
Проте для чоловіка настільки безсоромного та паскудного, як Мо Вейю, інстинктивна реакція була зовсім іншою справою.
Вчитель повільно видихнув. Він увесь лютував, а рука, що тримала Тяньвень, злегка тремтіла.
– Отямився?
Юнак проковтнув криваву піну:
– …Так, Вчителю.
Здавалось Чу Ваньнін волів би продовжити прочуханку лозою, але передумав. Все ж Мо Жань був під впливом ілюзії і не міг себе контролювати. На мить Вчитель завагався та врешті-решт прибрав вербову лозу.
– Те, що сталося сьогодні…
Юнак поспішно заговорив, не давши Наставнику й домовити:
– Крім нас з вами ніхто ні про що не довідається! Я нічого не скажу! Небеса мені свідок! Хай мене грім поб’є, коли з мого язика бодай одне слово про це злетить!
Чу Ваньнін на секунду замовчав, а потім похмуро посміхнувся.
– Я чув ці обітниці щонайменше сто разів й ані разу вони не справджувалися.
– Цього разу це чиста правда!
Звісно тіло юнака відреагувало, однак, на думку Мо Жаня, бажання видрати Чу Ваньніна як Сидорову козу було подібним до жадання скуштувати смердючий тофу. Ані те, ані інше не можна було виставляти напоказ.
Просто їж свій сморідний тофу десь у кутику, аби інші не відчули цей огидний запах.
Бажання завалити Чу Ваньніна до ліжка було таким самим.
Молодик повсякчас на дух не переносив Вчителя. Тож як він міг заявити іншим, що з одного боку, він люто його ненавидить, а з іншого – потай жадає його віджарити?
Що ж це за хвороба така?
І всі ці огидні розпусні речі, що я коїв із Чу Ваньніном… Пішло воно під три чорти! Навіть згадувати не бажаю!
– Вплив цієї мари вкрай сильний. Хто б не трапився тобі на шляху всередині, він приймає взір людини, яку понад усе жадає побачити твоє серце, – пояснив Наставник, крокуючи поряд із Мо Вейю.
– Твій розум має залишатися холодним, аби уникнути її впливу.
– Звісно…
Га? Зачекайте!
Несподівано перед очима юнака промайнула думка, від якої все тіло здригнулось.
Якщо…
Звісно якщо це дійсно так, тоді Ши Мей, з яким я стрівся в ефемерному царстві, теж міг бути зовсім… не Ши Меєм?
Що, як це був…
Молодик косо глянув на Вчителя і знов затремтів.
Та бути такого не може!
Якби я поцілував Чу Ваньніна в минулому житті, тоді б неодмінно березової каші скуштував! Чи, як мінімум, смáчного ляпаса отримав би!
Та який ще Чу Ваньнін? Не міг це бути він! Безперечно ні!
У голові Мо Вейю роїлися сотні запитань без відповідей, коли Чу Ваньнін зненацька зупинився та потягнув Мо Жаня за собою:
– Мовчи.
– Що сталось?
– Попереду щось рухається.
Усе виявилось зовсім не так, як було в минувшині, тому молодик гадки не мав, що трапиться згодом.
Почувши Вчителя, юнак відповів:
– Може це Ши Мей?
Чу Ваньнін насупив брови й промовив:
– Перебуваючи в химерному царстві, зарубай собі на носі: за жодних умов не уявляй того, кого ти можеш зустріти попереду. Хто б не стрівся тобі дорогою, він прийме подобу тієї людини. Відкинь усі зайві думки та зосередься.
– ……
Мо Жань спробував, однак все було марно.
Наставник пильно глянув на юнака. В його руці з’явився кинджал, сформований із духовної енергії. Мить і зброя встромилась у руку Мо Жаня.
– Ааа!..
– Не верещи.
Вчитель передбачив і це: інша рука золотим сяйвом торкнулася до губ Мо Вейю, та відразу ж той не зміг і звуку вимовити.
– Боляче?
– …… А ви як гадаєте?! Чому б вам самому руку не проштрикнути й не подивитись, боляче це чи ні!
Молодик жалібно кивнув. В очах стояли сльози.
– Гаразд. Сконцентруйся на болю й не думай ні про що інше. Йди за мною, поглянемо, що там.
Мо Жань мовчки посилав прокльони Вчителю, невагомо ступаючи за ним звивистою стежиною. Чим ближче вони наближалися до храму, тим сильніше лунав гомін тисячі голосів та їх сміх. Все це виглядало вкрай підозрілим у настільки безлюдному місці.
Обійшовши високу стіну, що тягнулась на сотні миль, двоє чоловіків нарешті дісталися місця, звідки їм чулись голоси.
Садиба в червоних із зеленим тонах яскраво сяяла в беззоряній ночі; жаристі шовки м’яко колихались на вітрі. У просторому внутрішньому дворі стояло більше сотні банкетних столів, заставлених усілякими вишуканими стравами. Життя тут било через край, запрошені гості трапезували та веселись уволю.
Двері до головної зали були широко відкриті. Особливо привертав увагу великий, кольору свіжої крові ієрогліф “Сі”[3]. Судячи з усього, це були весільні гуляння.
[3] Сі (囍 xǐ) – ієрогліф, що означає удачу, зазвичай асоціюється зі шлюбом.
– Вчителю… – прошепотів молодик. – Погляньте на людей, що чатують на весіллі… їх обличчя… їх немає…
Нотатки авторки:
Цей бездиханний собака бажає поставити запитання.
– У минулому житті… з ким саме я цілувався?
Додати до улюблених