«Хтивість — непомірковане жадання злягання (часто до межі самозадоволення), яке інколи набирає насильницький характер.»
“Та що ви про це знаєте? Коли перед тобою ідеал, результат усіх твоїх мрій, зʼявляється тільки вона, тільки хтивість.” – ось так думав Єсен після їх зустрічі. Та щось зупинило його від тієї хтивості, не дало її виявити, що аж до тремтіння рук, але він і пальцем не торкнувся її краси. Щось більше за неї. Переважніше.
•••
Вони домовилися зустрітися вдосвіта, рано вранці, коли Єсен медитував. Хоча привід для зустрічі був таким офіційним, як вивчення магії, хто взагалі про неї тоді думав? Для Марії такий ранній підйом був взагалі нехарактерним, і хто-хто, а Стейсі, вже звикнувши до поведінки своєї сусідки, дуже на цю раптову зміну нарікала:
– О-о-отакої! Не спиться, сусідко?
Хвилювання перед названим навчанням викликало непомірне роздратування характером Стейсі:
– Не спиться, не спиться…давай потім обговоримо це, домовились? Най щастить.
Стейсі пробурмотіла щось незрозуміле на кшталт:
– Тьфу…най, най.
Марія і не зважала. Пішла собі, перед тим вклавши багато зусиль у свій вигляд. Вона намагалася подивитися на себе його прискіпливими, як вона думала, очима. А Єсен зовсім не так на неї дивився: він вважав її довершеною. У житті він був чутливий лише до двох видів краси з багатьох: краси природи і краси жіночої, як тільки став зростати. Та не міг він дозволити собі цієї слабкості, глядіти так, наче ця любота є все, що йому треба.
Поздоровкалися, розпитали одне одного про самопочуття, а далі…розмова не клеїлася. Ніхто не думав займатися магією, усе було ясно з самого початку, але двом залежним від умовностей людям ці умовності пояснюють складні почуття. Лише інколи перекидаючись дивними, обірваними короткими фразами вони прогулювалися академією. Що далі вони йшли, тим частіше світлі очі Єсена зупинялися на тілі Марії, оминаючи обличчя, він задивлявся на її вбрання – напівпрозору блузу, яка красиво освітлювала її груди – та розгледіти їх було неможливо, оскільки уся копиця волосся лежала по її боки, красиво відблискуючи на сонці. Ще нижче, шорти з високою талією, які кричачи нагадували текст пісні “Sweater Weather”:
Touch my neck and I’ll touch yours
You in those little high waisted shorts, oh…
І як він дійсно сподівався, що вона знає, про що він думає, що розуміє його розгубленість, що може йому пробачити його готовність валятися у її ніг.
Але цього не сталося. З її боку це була готовність повірити у розчарування, що усе, що вона нафантазувала ніколи не справдиться, і навіть сподіватися було дурістю. Що це є уроком на усе життя – не закохуватись, чи що? Не закохуватись, не знаючи людини, певно…Вона була дуже схильною до радикальних думок і радикальних вирішень проблем відповідно, так що прямо у той момент, вона була готова бігти, і бігти далеко.
– Вибач, Єсене, але я б з радістю прогулялася далі, та мені дуже терміново потрібно закінчити одне…завдання…одним словом, пробач, я піду.
Єсену ж здалося що на його обличчі фізично показалося розчарування і туга. Наче в тебе забрали вже спійманий улов, наче те, що мало належати тобі раптом збунтувалося і покинуло тебе. Природа, його улюблена природа не зарадила йому в момент цього наслання, звабила і залишила ні з чим, і навіть не подарувала взамін цієї омани спокій. Він був тепер як натягнута струна – але дав їй піти з миром, не сказав ані слова, тільки усміхнувся на знак згоди.
Його розчарування помітила вона, і на якийсь момент навіть пожалкувала про свою категоричність. Але назад дороги немає.
•••
Знову-таки стіни бібліотеки. Але тепер сама, тепер без нього – і наче краса цього місця кудись зникла, і неможливо буде це почуття пробудити знов, поки він не прийде. Замість того аби розчаруватися у ньому, вона розчарувалася у собі.
«Як я так від нього пішла? Його очі так зі мною говорили…Що я тепер скажу? Як вибачусь?»
•••
Природа поряд, але не вона. Знову-таки сам. У своєму улюбленому місці, де його ніколи непомітно, хоча він ніби на виду. Він провів туди Марію, просто вона не дала йому шансу сказати, пояснити, де вони. Від досади Єсен знову згадався про свою руйнівну звичку минулого, прикурив цигарку з улюбленим вишневим тютюном – власного виробництва – чомусь це втішало його.
«Як вона так від мене пішла? Її очі зі мною говорили, я ж не сліпий… і що мені тепер сказати? Як себе виправдати?»
Додати до улюблених