Хе Сюань провів у садибі Чорних Вод не багато часу. Вона була нещодавно зведена й назвати це місце домом було б неприпустимим перебільшенням. Навряд чи він навіть через століття зможе сказати, що це його справжній дім. Вдома тиша заспокійлива, а не гнітюча. Вдома хочеться залишатися, а не тікати якнайдалі. Вдома ніколи не буває холоду, який морозить зсередини. А садиба Чорних Вод уся наповнена цим холодом. На цьому острові немає навіть маленького куточка, який би нагадував Хе Сюаню дім.
Тут немає людей, які перегукуються одне з одним з різних кінців садиби, ніхто не каже йому злегка докірливим тоном, що тут якось занадто темно. Немає малюнків на стінах, які полюбляла його дружина й по дому не розноситься запах його улюбленого супу, який часто готувала його мати. Немає навіть завжди тихого голосу батька, з роками все більше слабшого. У садибі Чорних Вод немає затишку й тепла, і тому це лише резиденція, а не дім.
Єдине, що Хе Сюаню подобається у цьому самотньому місці це безкрайнє непривітне море навколо. Воно таїть безліч таємниць у своїх глибинах, але ніколи й нікому їх не відкриє. Ще за життя він любив думати про те, скільки речей може бути приховано в морських глибинах. Скільки секретів і болю забрало в себе море й сховало назавжди? Взявши море під контроль, він все одно не може дізнатися про це. Море не відкриває свої секрети навіть йому.
Хе Сюаню подобається стояти під хвилями, бо їх холод ніколи не зрівняється з тим, який вже давно став його частиною. Одяг швидко повністю промокає, але він цього майже не помічає. Такі дрібниці не мають значення.
Хвилі вдаряються об нього й забирають із собою частину болю, який переслідує його всюди. Це тимчасово, але Хе Сюань не може не бути вдячним хоча б за короткочасне полегшення. Тільки на березі свого острову він може відчути, що минуле поступово відпускає його. Варто відступити на крок і все знов повертається на свої місця. Недостатньо багато часу минуло, щоб пережите могло звільнити його. Навіть тисячоліття буде недостатньо, щоб зцілити відкриту рану в грудях.
Якби він міг, то ніколи б не сходив з цього місця. Але він не може дозволити собі таке задоволення, доки не дізнається, що насправді сталося з його родиною. Для цього потрібно більше, ніж стояти під хвилями. І тому Хе Сюань або Чорновод, що топить кораблі, починає діяти.
.
.
.
.
.
Хе Сюань не поспішає. У світі живих про нього вже говорять, примари лякаються одного тільки імені, і він впевнений, що про нового короля привидів уже почули всіі небеса. Саме те, що йому потрібно.
Він збільшує свої сили, поглинаючи інших привидів, концентруючись на тих, чиї здібності зосереджені на воді. Сила наповнює його все більше, вона темна й приваблива. Хе Сюань вбирає її в себе, насолоджуючись кожною краплею. Вона потріскує у венах, тече в його тілі замість крові. Відчувати могутність у своїх руках приємно, але набагато приємніше знати, що навіть богам буде майже нічого йому протиставити.
Обриси подальших дій починають набувати більш конкретного вигляду. Хе Сюань майже впевнений, що міг би впоратися з усім сам, але так само він знає, що краще мати поряд когось, хто зможе виручити, у випадку неочікуваних подій. Йому відома тільки одна людина, яка має достатньо сил і влади, щоб бути корисною, але вмовити її може бути важко. Як добре, що в Хе Сюаня є час на вмовляння.
.
.
.
.
.
У Хе Сюаня були плани на першу зустріч з Хва Ченом, але всі вони виявляються непотрібними. Коли Хва Чен вперше з’являється на його острові, Хе Сюань дізнається про це тільки, коли привид постає перед ним. Без попередження зі сторони гостя й запрошення від господаря. Це міг би бути гарний початок, якби у волоссі Хе Сюаня не було маленьких травинок, які залишились ним не поміченими, коли він, після того, як його безцеремонно відірвали від споглядання неба, швидко піднімався с землі.
Хе Сюань не має жодного бажання говорити, але наступні кілька хвилин його посмертного життя можуть вирішити як у подальшому все для нього складеться. А тому він змушує себе підняти погляд на Хва Чена.
Перше, що помічає Хе Сюань дивлячись на гостя це те, що червоний одяг занадто сильно впадає в око в цій місцевості. Він занадто яскравий, щоб бути тут. Хе Сюаню здається, що сонце, якщо спуститься у глибини пекла, виглядатиме так само. Подумки він пирхає настільки недоречному порівнянню, але ніяк не може відбитися від нього й постійно згадує.
Погляди, обидва схожі на добре загострене лезо, зустрічаються і мовчання між ними досягає майже фізичної форми.
Секунда, друга, третя.
Кожна відбивається у Хе Сюаня в голові так, ніби там б’ють у дзвін. Він не хоче показувати, що нервує, але раптово травинки в волоссі починають впиватися у шкіру, хвіст стає зав’язаним надто туго, а просто встояти на місці здається схожим на нездійсненне завдання.
Хва Чен говорити не поспішає, він тільки дивиться, але в його очах танцюють яскраві вогники веселості, наче його забавляє вся ситуація. У Хе Сюаня виникає відчуття, що його випробовують і від того, що він буде робити далі залежить майбутнє. Це відчуття не має можливості пустити коріння, бо відразу після його появи губи Хва Чена розтягуються у посмішці, яка не обіцяє нічого хорошого, і він, ніби недбало, питає чи не бажає Чорновод співпрацювати.
Хе Сюань сподівається, що полегшення від того, що їх «поглядки» закінчилися не надто очевидне. Він безкінечну кількість разів думав про можливі наслідки їх угоди і не знайшов жодних причин для відмови.
.
.
.
.
.
Зустрічі у резиденції Чорновода, на яких вони планують організацію проникнення на небеса, швидко стають для Хе Сюаня найкращим, що відбувається у його посмертному житті. Їх розмови майже не виходять за рамки робочих питань, тільки іноді вони перериваються на обмін шпильками, але цього достатньо, щоб змусити серце одного з привидів, незважаючи на те, що воно не б’ється, пуститися в чвал.
Він починає ловити себе на тому, що видивляється серед дерев занадто яскравий червоний. Тільки тепер його яскравість не недоречна, а очікувана.
Одного вечора Хе Сюань помічає, що замість того, щоб слухати про що каже Хва Чен він думає яке на дотик волосся привида. Таке м’яке, як здається чи жорсткіше? Мабудь, щось в ньому змінюється і Хва Чен навіть запитує чи він його слухає. Його свідомість враз покидають усі невчасні думки, але це не рятує його від зізнання, що, взагалі-то, ні, він не слухав. Хва Чен у відповідь нагороджує його поглядом, від якого більшість істот падає на коліна й вибачається, навіть не знаючи за що.
Хе Сюань після того намагається слухати уважніше й брати участь в розмові, але бажання торкнутися Хва Чена не дозволяє йому зосередитися. Ту зустріч він закінчує раніше, пославшись на якусь вигадану раптову причину й Хва Чен просто не може не зрозуміти, що йому брешуть.
Хе Сюань не готовий впустити когось у своє серце, бо глибоко всередині старі почуття ще живі і не відпустили його, але поряд з Хва Ченом стає не так важко. Він знає про привида не так багато, але щось змушує його відчувати, що Хва Чен виявляє йому набагато більшу довіру, ніж повинен. Він вдячний за ту невелику кількість інформації, якою з ним поділились, не потребуючи нічого у відповідь. Хе Сюань думає, що колись поділиться з Хва Ченом більшою частиною свого минулого, ніж йому вже відомо.
.
.
.
.
.
В одну з таких зустрічей, коли вони проговорюють останні деталі перед відправленням Хе Сюаня на небеса, Хва Чен каже, що йому дещо потрібно. Він розповідає довгу історію про Спадкового принца Сяньле й просить — або скоріш наказує, хоч і не має такого права — щоб Хе Сюань обов’язково й відразу доповів йому, якщо Сє Лянь з’явиться на небесах. Хе Сюань слухає уважно й обіцяє так і зробити, але йому раптово стає важко вичавити з себе більше, ніж односкладні відповіді й він вдячний, що Хва Чену й не потрібно, щоб він був багатослівним. Очі привида світяться, як ніколи раніше, коли він згадує про Бога, і Хе Сюань розуміє, чому насправді Хва Чен взявся допомагати йому й подумки сварить себе, що допустив думку, що між ними можуть бути хоча б дружні стосунки. Хва Чен нічого йому не обіцяв і не давав ніяких натяків на те, що між ними щось можливе, але Хе Сюань не може змусити своє застигле серце не реагувати кожен раз, коли Хва Чен з’являється в його полі зору. Навіть зараз, коли слова привида роблять боляче, він все ще злегка тремтить, чуючи його глибокий голос, ніжність у якому направлена не на нього.
Але вони лише двоє привидів, яких зв’язують тільки спільні справи. Ніякої дружби й ніяких романтичних почуттів. Вони залишили це в минулому житті, яке люди жорстоко забрали в них. Хе Сюаню не подобається, що від цього йому набагато болячіше, ніж він розраховував.
.
.
.
.
.
На якийсь час Хе Сюаню вдається забути про Хва Чена. Період втиснення на небеса займає весь його час і думки, так що на жодні почуття у нього просто не залишається часу. Йому пощастило, що справжній Мін Ї ніколи не був багатослівним і товариським, отже вдавати з себе душу компанії не було потрібно. Але залишатися зовсім окремо він не міг, і тому не став особливо протестувати, коли пан бог вітрів, Ши Цінсюань, і молодший брат водяного деспота, який його цікавить, почав до нього чіплятися. В очах небес він швидко став «другом пана бога вітрів» і так його згадували набагато частіше, ніж власним ім’ям. Це його влаштовувало. Більш ніж влаштовувало.
Але коли перша метушня минула, його думки сповнилися різних облич кривавого дощу, що збирає квіти. Останнім часом вони зрідка зв’язувалися за допомогою мережі духовного спілкування, але це не могло замінити особистого спілкування, коли Хе Сюань міг бачити, чути голос не в голові, а поряд, відчувати запах чогось цитрусового, який завжди йшов від Хва Чена.
Хе Сюань щиро намагався змусити себе припинити думати про привида, але його мати не просто так завжди казала йому, що почуттями не можна керувати. Він згадує його хоча б раз на день і поступово починає відчувати, що в його почуттях до Хва Чена відбуваються зміни, яких не було раніше й вони майже стають проблемою. Спочатку Хе Сюань не розуміє, або не хоче розуміти, що це таке. Він вперто ігнорує, що думками все частіше повертається до Хва Чена й що йому все більше хочеться зв’язатися з ним без конкретної причини, хоч Хе Сюань і знає, що цьому не зрадіють. Коли й далі ігнорувати це стає складно, він визнає, що сумує за Хва Ченом. За кожною не надто щирою посмішкою і гострим, всепомічаючим поглядом обсидіанового ока, за часто різкими та непривітними словами. Він сумує навіть за розповідями про Спадкового принца Сяньле, бо бачити Хва Чена таким сяючим приємніше, ніж він колись думав.
Цього стає недостатньо й Хе Сюань розуміє ще одну важливу річ. Він не тільки сумує, він закохався.
Хе Сюань справді не знає, що робити з цим далі, а тому намагається сховати свої почуття і від самого себе. Навряд-чи йому вдасться обманути себе, але він спробує не показати цього іншим.
.
.
.
.
.
Складність життя на небесах проявилася там, де Хе Сюань не очікував. Обдурити всіх цих людей, які тільки й роблять, що насолоджуються своїми посадами було легше, ніж вони з Хва Ченом думали. Справжня складність була в тому, що Хе Сюань ані на секунду не міг позбутися Ши Цінсюаня, із присутністю якого він спочатку змирився, бо з його допомогою можна було підібратися ближче до водяного деспота, та й сам пан бог вітрів не був настільки вже поганим. А потім він почав нагадувати Хе Сюаню сестру. Ось в цей момент стало боляче. Нестерпно. Кожна хвилина поряд з паном богом вітрів ставала непотрібним нагадуванням про минулі часи, які Хе Сюань не хотів згадувати ніколи. Особливо, коли це стосується Ши Цінсюаня. Те, як він говорив, які використовував слова, як, жартуючи, пропонував розчесати привида-бога та зробити йому зачіску. А потім все в тому ж жартівливо-стурбованому тоні казав, що «Мін-сюн» повинен більше відпочивати й забути про справи хоча б на годинку.
«Лаоґе, твоє волосся у повному безладі, я занадто давно не торкалася його»
«Ти не зробиш нам краще, якщо звалишся від перевтомлення, братику. Тобі теж іноді потрібно відпочивати».
Хе Сюань не міг сказати, що зовсім не знав, як боротися з болем, який нагадує про себе у найбільш недоречний момент. Якби це дійсно було так, він би ніколи не вийшов зі своїх володінь. Але іноді це було занадто й цей день був саме таким. Хе Сюань лише сказав Ши Цінсюаню щось про те, що йому терміново потрібно повернутися до себе й неймовірним зусиллям змусив себе не перейти зі швидкого кроку на біг, коли палац з’явився в його полі зору.
Хе Сюань так сильно гупнув дверима, що зі стелі щось осипалось. Він сперся спиною об стіну, сповз на підлогу й заплющив очі, у спробі сховатися від самого себе, але це не спрацювало. Ніколи не працювало. Він знову згадав слова сестри, які вона повторювала в минулому: «Давай, лаоґе, я вірю в тебе, ти з усім впораєшся». Але він не впорається. Він тоне. І тому він хапає перший гострий предмет, який потрапляє йому на очі, і проводить по руці, чекаючи на кров, яка нарешті виступає тільки після довгого очікування. Навіть зараз він не може забути, що його тіло не живе. Що він помер. Що його не має тут бути.
Біль — талан живих, але, на щастя, мертві не позбавлені його. Хе Сюань всього на мить заплющує очі й дозволяє собі згадати як це бути живим, коли маленькі струмки теплої крові стікають з його руки й краплями приземляються на підлогу. Але це всього мить і поріз загоюється, залишаючи після себе тільки неушкоджену шкіру без найменших слідів, що там були рани.
Він не бачить сенсу довго чекати й ріже знову. В очікуванні не зводить погляду з руки й чекає на кров, але шкіра затягується усе швидше, випустивши тільки одну краплю, якої йому замало.
Хе Сюань чекає на біль, але він заслабкий. Біль відчувається тільки в закуточках свідомості, але цього завжди недостатньо. І тому Хе Сюань ріже знову.
І знову.
І знову.
Він ріже, доки на руці не залишається жодного місця, де б ще не було крові. Кров на шкірі розмивається його сльозами й він заходиться тихими криками, знаючи що всім буде все одно, навіть якщо він зірве голос, доки кричатиме. Хтось, можливо, прийде до Мін Ї, але ніхто не прийде до Хе Сюаня.
Скоро тільки непомітна на чорному одязі крапля крові свідчить про його нещодавній зрив, і Хе Сюань проти своєї волі думає, що його Мао Лін зараз ніжно цокнула б язиком і з легким докором відзначила, що кров важко вивести з тканини. Але, всупереч своєму тону, торкнулася б його руки й провела кінчиками пальців по тому місцю, де нещодавно були тільки темно-червоні нерівні лінії.
Сьогодні минуле особливо сильно нагадує про себе, але він не має сил протистояти йому. Хе Сюань не знає в який момент перед очима з’явилося прекрасне, до болю знайоме обличчя колись коханої ним дівчини. Йому хочеться торкнутися її, але замість цього вона однією рукою тягнеться до його обличчя і великим пальцем погладжує вилицю.
— А-Шень, чому ти так не бережеш себе? — шепоче вона.
Її погляд, як завжди такий ніжний і занепокоєний, в ньому так багато любові, і Хе Сюань все ж не втримується від того, щоб прибрати пасмо з її обличчя, але його пальці проходять крізь неї. Вони ловлять лише повітря і через мить перед ним більше нікого не має. Нікому не цікаво, що з ним зараз відбувається. Він мав би звикнути, бо це не вперше, але в серці з’являється старий біль, який ніколи нікуди не зникав. Хе Сюань стискає руку так, що нігті впиваються у шкіру. Легкий біль повертає йому свідомість. Він не може розкрити своє маскування, піддавшись короткочасний слабкості. Частина його потребує зачинити двері палацу, повернутися у резиденцію Чорновода й залишитися там найближче століття, але в нього є невідкладні молитви, до відповіді на які потрібно приступити зараз, і часу на жалість до себе він не має.
Хе Сюань повертається до життя Майстра Землі, яке в іншій ситуації могло б здатись йому непоганим.
Але тільки в іншій ситуації.
.
.
.
.
.
Той фатальний день, який змінив усе, починається звично. Молитви й Ши Цінсюань, у якого життєва енергія не закінчується ніколи, поряд. Хе Сюань не звертає на його слова особливої уваги, але згадка про переслідування божка порожніх слів змушує його прислухатися. Він не впевнений, що в цьому щось приховується, але після довгих пошуків Хе Сюань хапався за всі можливі варіанти. Десь у його свідомості з’являється доки затьмарена думка, яка могла стати не просто відповіддю на його питання, а чимось набагато більшим. Вона могла стати поясненням усього його життя.
Хе Сюань витрачає час на пошуки, але коли знаєш, що шукати, воно знаходиться швидко. Одне ім’я. День народження. Вік. Шанси на вознесіння. Божок порожніх слів.
Ноги ледве доводять його до палацу.
Розуміння, наскільки по-іншому могло скластися його життя змушує серце Хе Сюаня на мить стиснутися від жаху. Скільки щасливих днів було безжалісно знищено через те, що хтось вважав, що має право вирішувати, кому чия доля підійде краще.
Люди часто кажуть, що в критичні моменти все навколо стає лише одним нерозбірливим звуком, але для нього все було точно не так. В ту мить весь світ перетворився для Хе Сюаня на багато різних, але від цього не менш гучних звуків. Його сприйняття світу стало загостреним. Скрип дверей здавався збільшеним у десятки разів. Замість голосів небожителів, які лунали з вулиці, Хе Сюань чув голоси, більше схожі на крики, що ріжуть слух. Легенький вітерець, який задував у відкрите вікно, відчувався ураганом, а стіни палацу тиснули на нього, і ніби звужувались, нагадуючи, що тепер йому тут не місце, хоча колись такий палац і вся небесна столиця могли стати його домом.
Зникати з небесної столиці нікому нічого не сказавши в богів не прийнято й кому як не Хе Сюаню, знати це, але він не може знаходитися тут довше, він точно задихнеться повітрям, яке йому не потрібне, а ще він не хоче бути один і тому йде в єдине місце, де його приймуть, навіть якщо без особливої радості.
У наступну мить Хе Сюань майже влітає в одну з кімнат Райської садиби і йому доводиться докласти всіх зусиль щоб не впасти на підлогу перед Хва Ченом, одного погляду на якого достатньо, щоб побачити, що він не в захваті від раптового гостя.
Хе Сюань думав, що не зможе стримати сліз, якщо його світ розпадеться на шматки вдруге, але біль, який з’їдав його, напівдорозі висушив сльози своїм жаром. Він просто продовжував стояти, однією рукою спершись на стіл, який так доречно опинився поруч, і звично заплющивши очі, чекав, доки криваві картини останньої ночі його життя припинять миготіти перед очима. Після того, як він залишив небесну столицю далеко позаду, атмосфера навколо стала легше й поступово відчуття, ніби навколишній світ хоче задавити його, теж зникло.
Біль від правди, яка відкрилася йому тепер, відчувався так, ніби всередину його тіла насипали розпеченого до найвищих температур вугілля або змусили зайти в полум’я. Насправді, навіть такі порівняння не здавалися йому доречними. Полум’я болю, яке розгорнулося всередині нього, було набагато гірше, ніж якби він дійсно увійшов у вогонь. Воно нагадувало про те, скільки він втратив і що він ніколи не зможе повністю здихатися болю від минулого життя, який тепер стане тільки більше, якщо не зробиться головним у його житті. Хе Сюань вперше за роки коли став привидом, а потім вийшов з гори Тунлу відчуває, що сили на боротьбу поступово покидають його тіло й залишається тільки бажання обхопити себе руками й так покинути цей світ. Зараз, коли він ближче до помсти ніж будь-коли, Хе Сюань готовий скласти руки й дозволити тим, хто приніс його родині тільки біль і нещастя, жити далі.
Біль, схожий на той, який огорнув його багато років тому, коли він будучи ще живою людиною дізнався про жорстокі смерті його сестри та нареченої, а майже відразу за ними батьків, оселився в ньому. Він ніби переживав все це знов і не знав чи впорається з таким вдруге. Після того він помстився тим, хто був винен, але тепер, коли він має зробити те саме, у легенях ніби задушили свічку, яка мала горіти ще довго. Стільки років він йшов до правди, а тепер виявився не готовим до неї. Це навіть викликало в нього бажання засміятись і, можливо, він би так і зробив, якби до нього повернувся контроль над тілом і голосом.
Хе Сюань не помітив, що опинився на підлозі й сльози все ж таки полилися з очей, аж доки чиїсь руки не обхопили його обличчя і не змусили підняти погляд. Хва Чен. На якийсь час Хе Сюань забув, що він не один, і що він заявився додому до привида без попередження чим, можливо, відірвав його від справ. Хоча нічого ж не заважало вигнати його чи просто залишити самого?
Як тільки увага Хе Сюаня сфокусувалася на Хва Чені, він у той самий час прибрав руки від його обличчя.
— Ти так і будеш сидіти чи поясниш, що сталося?
Чого Хе Сюань не очікував, так це того, що слова поллються з нього вільним бурхливим потоком і він навіть майже не буде перериватися між реченнями. Насправді, він сказав набагато більше ніж планував, почавши не з сьогоднішнього дня, а з подій далеких років.
Коли його розповідь закінчилася, Хе Сюань відчув себе незручно. Він не мав наміру ось так розпастися на очах у Хва Чена, але він дійсно єдиний, хто міг прийняти Хе Сюаня і це місце єдине, куди він міг піти, окрім резиденції у Чорних Водах. Він не хотів слухати, що скаже Хва Чен далі. Зі страху почути відповідь, чи ще чогось, він був готовий зараз же покинути резиденцію, сказавши, що не може залишати небеса надовго, але він так і залишився прикутий до місця, коли по кімнаті рознісся низький голос Хва Чена. У ньому не було ніжності, але тверда рішучість додавала сил і самому Хе Сюаню.
— Чорноводе, ти дізнався те, заради чого взагалі став тим, ким ти є. Тепер у тебе є шанс щось зробити і реалізувати все, про що, я знаю, ти думав багато років, але ти не зможеш нічого зробити, якщо складеш руки. Невже ти готовий дозволити Ши Вуду забрати в тебе не тільки минуле життя, а й самого себе?
Хва Чен не договорив, але вони обидва знали, що мало пролунати далі. «Якщо ні, то піднімайся і зараз же повертайся назад на небеса. Немає часу на те, щоб сидіти тут і лити сльози по тому, що вже було».
Хе Сюань не міг виразити свою вдячність і насправді не вважав, що Хва Чену вона потрібна. Він взагалі не думав, що привиду потрібна якась відповідь. Але просто піти зараз здавалося так само неможливим, як повернутися і змінити минуле. А тому Хе Сюань зробив те, чого сам від себе не очікував, заспокоївши себе тим, що іншої такої можливості в нього не буде.
Він швидко простягнув руки й стиснув Хва Чена в обіймах так міцно, як міг. Хе Сюань не потребував обіймів у відповідь, але, здається, Хва Чен поклав руки йому на спину. Хе Сюань не дозволив собі затримуватися і дивитися на обличчя Хва Чена.
Він активував закляття переміщення і знов опинився у палаці пана бога Землі.
.
.
.
.
.
Перший тиждень після того Хе Сюань відчував слабкість у всьому тілі. Ніби розчавлений фрукт. Спочатку тільки слова, сказані в той день Хва Ченом, допомагають йому триматися. Потім він зрощує у собі ненависть. Він дозволяє їй пустити коріння і огорнути ними серце. Ще більша темрява розростається всередині нього. Хе Сюань мріє про той день, коли Ши Вуду відповість за свої дії, а Ши Цінсюань зрозуміє чого насправді варте його життя.
Всі думки Хе Сюаня заповнені цим. Уві сні він бачить, як помститься за страждання його родини. Він нарешті має не просто нечіткий образ бога, який невідомо як нашкодив. Тепер він знає хто й навіщо.
Тепер він має сили відповісти і обов’язково скористається ними.
Із часом все повертається у звичайний режим, хоча, насправді, ніхто й ніщо окрім Хе Сюаня з цього режиму не вибивалося. Він ділиться планами на помсту з Хва Ченом і вони, ніби повернулися в минуле, обговорюють їх у резиденції Чорновода. Доводиться докласти зусиль, щоб викроїти час, вільний від молитв, засідань і присутності Ши Цінсюаня, але Хе Сюань дійсно хоче обговорити все з Хва Ченом.
Свої почуття до нього він ховає, як може. На щастя, події того вечора Хва Чен жодного разу не згадує і Хе Сюань за це вдячний. Не тільки через те, що йому все ще ніяково через поведінку, так ще й тому, що він боїться зірватися вдруге й наговорити зайвого. Але цього не відбувається і подальші роки йдуть спокійно й звично.
До одного дня.
.
.
.
.
.
Час плине далі й ніхто на небесах не очікує того, що приблизно через десять хвилин загримить грім, якого не чули тут вже давно. Вже тоді Хе Сюань думає, що це — найцікавіше, що сталося з небесами за довгий час, але він не уявляє, наскільки для нього важливі події зараз відбуваються.
Вознесіння нового бога супроводжується падінням дзвону, зносом даху одного з палаців і хто знає чим ще. Хе Сюань добре пам’ятає про прохання — наказ — Хва Чена. Він завжди цікавиться новими богами, але тільки цього разу його цікавість виявляється корисною. Тільки цього разу на небесах з’явилася потрібна людина.
Спадковий принц Сяньле, Сє Лянь, вознісся втретє.
Той день знищує крихку, егоїстичну надію Хе Сюаня на те, що в них з Хва Ченом могло б щось бути. Але він дотримується обіцянки й одразу ж доповідає про подію Хва Чену. Хе Сюань впевнений, що якби він міг бачити привида, то став би свідком його сяючих очей і, вперше, щирої посмішки. Якщо для цього потрібно бути назавжди окремо — Хе Сюань згоден.
Поспілкуватися з Сє Лянем тоді не вдається і не те щоб він дуже хотів, але, якщо відкинути всі чутки й докласти до того що залишилось слова Хва Чена, він видається Хе Сюаню приємною людиною і привид сподівається, що це дійсно так.
Наступними днями все, що Хе Сюань знає про Хва Чена, він дізнається зі слів інших небесних «колег». Але продовжується це порівняно недовго, бо вони зустрічаються на перевалі Бань Юе.
Він впевнений, що якби Хва Чен тільки міг сяяти, саме це він зараз і робив би, настільки щасливий вигляд він має. Для інших це, можливо, непомітно, але Хе Сюань не може не побачити, як інакше виглядає Хва Чен, порівняно зі звичайним своїм настроєм. Йому вдається втримати на обличчі вираз, близький до того, що йому все одно на навколишні події, але поглядом Хе Сюань все одно повертається до Сє Ляня та Хва Чена.
Хе Сюань тільки трохи слухає, що каже Сє Лянь, його погляд знов затримується на привиді поряд. Незважаючи на незнайоме обличчя, впізнати Хва Чена зовсім неважко, навіть якщо не знаєш, що він тут. Хе Сюань намагається запам’ятати кожну деталь цього образу, бо він не знає, коли знову побачить Хва Чена. Можливо, через декілька днів, а може, минуть роки. Іноді необхідності бачитися не виникає і вони спілкуються виключно за допомогою мережі духовного спілкування. Хоча, тепер Сє Лянь тут і Хе Сюань майже впевнений, що ситуація може змінитися. Їм, як двом богам, напевне доведеться працювати разом, а Хва Чен тепер буде поряд з принцем стільки часу, скільки можливо. Але це ніколи не зможе замінити їхнього спілкування у його резиденції, де вони були тільки двома королями привидів, яким не обов’язково приховувати одне від одного, хто вони насправді. Хе Сюань хотів вірити, що Хва Чен теж може бути собою поряд із ним.
Коли він відчуває, що ходить по дуже тонкому лезу, готовий ось-ось зірватися, Хе Сюань повертає собі образ Мін Ї, і нагадує Ши Цінсюаню, що їм варто прискоритися. Він не дуже непокоїться тим, що зі сторони це може погано виглядати і відкрити усім, як сильно йому хочеться піти з цього місця. Мін Ї завжди був таким і ніхто не робив йому зауважень. Ще один раз нічого не змінить.
.
.
.
.
.
Наступна їх зустріч швидка й зосереджена тільки на справах. Мін Ї вдалося втекти й послати сигнал про небезпеку, що може завадити їхнім планам. Хва Чен приходить на зустріч, як завжди не показуючи ніяких емоцій і ніяк не згадавши про принца, але Хе Сюань не вірить жодному слову байдужості. Йому цікаво дізнатися більше, але він не питає. Якщо Хва Чен захоче розповісти, то зробить це, а якщо ні — немає сенсу питати.
Хе Сюань переносить Мін ї на свій острів, де розбереться із ним пізніше, а потім повертається у Примарне місто, щоб грати роль нещасного бога, який потрапив у пастку.
Вони прощаються швидко й без люб’язностей, але голос Хва Чена звучить м’якше, ніж зазвичай. Хе Сюань звертає на це увагу, але спихує на появу Сє Ляня.
.
.
.
.
.
День, коли Хе Сюань починає втілювати свій план у життя, йде не за планом із самого початку. Замість того, щоб задовольнитися його допомогою, Ши Цінсюань іде до Сє Ляня. Сказати, що Хе Сюань не хоче зараз знаходитися там, буквально означає не сказати нічого. Він робить усе, що б відмовити пана Бога вітрів звертатися до принца, але це не працює, бо якщо вже Ши Цінсюань захотів щось зробити — відмовити його стає неможливим.
Хе Сюань не хотів втягувати в його особисту справу інших людей. Навіть Хва Чена, єдиного, кому він довіряв, Хе Сюань просить залишитися осторонь і не заважати. Ось тільки тепер, коли з’явився Сє Лянь, це неможливо. Їх обох доводиться взяти до уваги.
Напруга в повітрі між «Мін Ї» і Хва Ченом майже не потребує від них акторської гри. Замість того, щоб привітатись, чи що там зазвичай роблять звичайні люди, Хва Чен каже, що Сє Лянь має вийти абсолютно неушкодженим, навіть якщо полізе в пекло. Хе Сюань і не збирався завдавати йому шкоди в будь-якому разі, але таке «вітання» не найкращим чином впливає на його настрій.
Наступними днями Хе Сюань сподівається, що Сє Лянь більше не буде торкатися цієї справи, але принц не був би принцом, якби залишив все напівдорозі. Вони зустрічаються в кімнаті Ши Цінсюаня і тоді Хе Сюань розуміє, що всі спроби Хва Чена стримати Сє Ляня, виявилися невдалими.
Сє Лянь полізе в саме пекло й не зупиниться.
На додачу до незапланованих людей, Хе Сюань незрозуміло для чого дає Ши Цінсюаню шанс врятувати своє життя. Перегороджує йому шлях, хоч і розуміє, що той ніколи не кине брата, навіть знаючи, що той зробив. Усе стається саме так і це робить Хе Сюаню тільки гірше.
Хе Сюань радіє, коли відсилає з острову зайвих людей і сподівається, що тепер він відчує те, чого так хотів.
Очікування стає майже болючим і той момент, коли Хе Сюань показує Ши Вуду та його брату своє справжнє обличчя перетворюється на справжню винагороду за століття, проведені під чужим ім’ям. Тільки ось у нього є передчуття, що щось не так. Щось йде дуже, дуже не так.
Закований у ланцюги Ши Цінсюань перед ним кричить, плаче, він виє, але це не приносить Хе Сюаню задоволення. Ці звуки дратують його, викликають огиду, але він не знає до кого.
Щось у Ши Цінсюані знову його насторожує і коли Хе Сюань розуміє що, він відчуває гостру потребу закричати й втекти звідси. Хе Сюань злиться, злиться, злиться, він йде в мережу духовного спілкування із Хва Ченом і вимагає негайно забрати Сє Ляня з тіла Ши Цінсюаня, бо це починає заважати йому. Принц не може облишити цю справу навіть коли стає зрозуміло, що це ніяк його не стосується.
Все й далі йде зовсім не так, як Хе Сюань розраховував. Він не бачить навіть тіні страху в очах Ши Вуду, тільки чує огидні слова й в жахливому пориві гніву він відриває йому голову. Це не те, що він планував і це дратує його.
Чому, чому, чому все йде не так, як він хотів? Чому він не почувається краще?
Хе Сюань забирає Ши Цінсюаня з собою й лікує якусь частину його ран. Він залишає його в столиці навіть не змінюючи долю і не знає, нащо він це робить. Просто Хе Сюаню не хочеться повертатися в резиденцію, знаючи, що він зробив те саме, що колись Ши Вуду.
.
.
.
.
.
Хе Сюань повертається на острів і дивиться як навколо ходять небесні чиновники, не здогадуючись, що він нікуди не ховався, а спостерігав за їх діями. Поки вони тут, у нього немає можливості залишитися наодинці зі своїми думками, але коли вони йдуть, Хе Сюань відчуває себе так, ніби втратив частину себе.
Весь цей час він гнався за помстою, але тепер, коли вона була здійснена, нічого в його житті не стало краще. Навіть навпаки. Хе Сюань сподівався, що жорстоко покінчивши з Ши Вуду та зруйнувавши життя Ши Цінсюаня, він зробить своє власне життя менш нестерпним. Він чекав на цей день, планував кожну деталь, кожне слово.
Він жив цим днем.
Хе Сюань сподівався, що біль перестане стискати серце так, ніби його намір у тому, щоб ніколи не відпустити. Він зможе схилитися перед прахом його рідних і нарешті прийняти, що їх більше немає і нічого в цьому світі їх не поверне. Можливо, йому навіть вдасться почати щось схоже на нове життя.
Його ненависть розросталася століттями, вона росла і росла, займаючи в ньому все, окрім тієї частки, яку Хе Сюань залишив для кохання. Тільки ненависть і жага помсти вели його далі, вони давали сили на продовження життя. А ще вони потребували виходу й Хе Сюань дав його їм. Після того мало прийти полегшення. Але воно не прийшло. Тільки на додаток до старих ран, у грудях заскреблося огидне, неприємне відчуття, що для Ши Цінсюаня він став тим, ким був для нього Ши Вуду — людиною, яка зруйнувала все життя. Навіть якщо Ши Цінсюань погодився, що заслужив на це, Хе Сюань відчував щось схоже на провину. Він не жалкував про те, що зробив з Ши Вуду, але щодо іншої частини помсти більше не був впевнений.
Жах в очах того, кому відійшла його доля повинен був принести радість, але викликав тільки відчуття ще більшої порожнечі. Не було ніяких тепла і радості від зробленого, тільки ще сильніший крижаний холод, який пробирав до кісток навіть Хе Сюаня, хоч він і мертвий. Тільки чужі крики, які все ніяк не переставали лунати в голові і в якийсь момент поєдналися з його власними.
Крики не стали музикою. Вони стали ще одним прокляттям, яке він нестиме наодинці.
.
.
.
.
.
Життя стає все більш нестерпним і, мабуть, тільки від цього й нудьги — тільки від цього, а не тому, що Хе Сюань хоче побачити Хва Чена хоча б краєм ока — він бере участь у боротьбі небес проти Дзюнь Ву. Майже весь його острів зруйновано, а дракони постраждали, але все це варте того, щоб почути в мережі духовного спілкування коротке «дякую».
Його достатньо, щоб у Хе Сюаня знову з’явилися сили жити далі.
.
.
.
.
.
Коли стає відомо про те, що Хва Чен розсіявся, віддавши всі свої духовні сили Сє Ляню, Хе Сюань відчуває все й нічого одночасно. Він злиться на цього нерозумного привида; злиться, бо дозволив цьому статися, хоча ніяк не міг би завадити, але коли перша злість проходить, залишається тільки біль.
Хе Сюань знову втратив найдорожчу для нього людину й не зміг зробити нічого, щоб запобігти цьому. Навіть не спробував допомогти й не сказав, як щемить серце щоразу, коли вони разом; як сильно хочеться притиснути його до себе й обіймати міцно-міцно; як хочеться перебирати волосся між пальцями, ніжно цілувати й просто кохати його всім своїм серцем, так, щоб про це знали. Але в нього більше не буде можливості сказати про це, бо навіть якщо Хва Чен повернеться, тепер у нього є той, хто буде з ним назавжди, і слова Хе Сюаня про власні почуття залишаться несказаними. Він запізнився. Але зараз це не має значення, бо важливе тільки щастя Хва Чена. Тільки б воно прийшло. Тільки б він повернувся.
Страхи Хе Сюаня безпідставні, на відміну від небесних чиновників і багатьох привидів, він знає Хва Чена й впевнений, що він повернеться. Просто не може не повернутися. Страхи безглузді, але все ще роблять боляче й розуміння, що це не назавжди, не зменшує біль від втрати.
Хе Сюань відчуває, ніби знов повернувся у стан розгубленого, маленького привида, яким був, доки не дістався до гори Тунлу. Його сил зараз не вистачає на найменші дії й насправді він не думає, що зможе змінити це. Він не хоче нічого змінювати.
.
.
.
.
.
Життя після смерті, схоже на пекло більше, ніж будь-коли, стало звичним для Хе Сюаня, Чорновода чи просто привида, який не знає хто він і чому існує. Він спустошений, голодний і його одяг напевне весь мокрий від води, що вже затекла в резиденцію після останньої великої хвилі, яку Хе Сюань не став стримувати. Його існування не має сенсу й він ще не розсіявся тільки тому, що чекає хоча б на маленький знак про повернення кривавого дощу, що збирає квіти. Усе інше не має значення.
.
.
.
.
.
Він тоне, тоне, тоне, він задихається і не має ніяких сил на те, щоб боротися з течією. Море намагається говорити з ним, воно голубить своїми хвилями й в резиденцію іноді затікають теплі води, але Хе Сюань не чує слів моря, бо все що він зараз робить — це намагається втримати залишки здорового глузду, тільки б дочекатися.
.
.
.
.
.
Коли щось в ньому сколихується і все, що він глибоко сховав всередині себе виходить назовні, Хе Сюань знов намагається втекти від болю втрат за допомогою фізичного болю. Він заливає підлогу червоною кров’ю, яка змішана з калюжею блювотиння, хоча він не пам’ятає коли і як це сталося. Тільки знає, що давно не їв, але це нічого нового, це звично. У його втомленого тіла навіть немає сил на зцілювання ран і доведеться чекати, доки порізи загояться самі, що не надто хвилює Хе Сюаня. Це просто ще один день, який закінчиться.
Його давно не відвідували привиди минулого, але коли він бачить Хва Чена перед собою, то хоче вірити, що це не просто гра його підсвідомості.
Хе Сюань дивиться крізь Хва Чена порожнім, втомленим поглядом. Це схоже на те, як до нього приходила його Мао Лін, але далекі голоси в його голові кажуть, що Хва Чен тут і він справжній. Втома в змученому тілі Хе Сюаня майже перемагає і його рука тремтить, коли він протягує її до Хва Чена, і замість звичного повітря відчуває холодну шкіру. Він обережно проводить пальцями по щоці й заправляє за вухо пасмо волосся. Хе Сюань не розуміє, чому Хва Чен все ще тут, чому дозволяє торкатися його й чому не зупиняє його. Він вирішує, що подумає про це пізніше.
Хе Сюань хоче посміхнутися, але сил на цю просту дію не залишилося і він просто продовжує зачаровано дивитися на привида перед ним.
Маленький сяючий сріблом метелик легко торкається ще не загоєних порізів і коли він відлітає, на руці вже нічого немає. Це не необхідно, але Хва Чену боляче бачити кров на блідій руці.
— Що ти тут робиш?
Голос Хе Сюаня хрипкий і ледве чутний, а слова, що він каже, не ті, які б він хотів сказати, але на більше він не здатен. Йому здалося, що він встиг помітити в єдиному оці Хва Чена занепокоєння, але мабудь Хе Сюаню лише здалося. До нього швидко повернувся погляд, який каже, що йому на всіх все одно, але щось було не так.
— Ти не відповідав на повідомлення у мережі духовного спілкування і я був вимушений прийти подивитися, які в тебе є справи, важливіші за відповідь мені. Я не розраховував знайти тебе закривавленого й менш схожого на живу людину, ніж завжди.
Хе Сюань не знав, навіщо Хва Чен зв’язувався з ним, бо він мав би насолоджуватися товариством принца після повернення, але він не міг спитати й не хотів чути відповідь. Можливо, привиду щось знадобилось і йому не сподобалося, що Хе Сюань ігнорує його. Він навіть не знав, що ослаб настільки, що не міг користуватися мережею духовного спілкування, все одно з ним ніхто не зв’язувався. У будь-якому разі, Хва Чен вже мав побачити, що він зараз не здатен допомогти, то чому все ще не пішов?
Хе Сюань зарікся не давати собі зайвих надій, але чому, чому в голосі Хва Чена чулося приховане хвилювання? Хе Сюаню більше подобалася звичайна байдужість, ніж надія, що розквітла в серці, ігноруючи здоровий ґлузд.
Можливо, не всім все одно, що йому боляче?
Заглибитися у ще один вир думок Хе Сюань не мав змоги. У наступну хвилину він відчув, як його чола торкнулася холодна рука й м’яко погрузила в сон.
.
.
.
.
.
М’якість під тілом, замість твердої підлоги, спочатку вибиває Хе Сюаня із рівноваги. Він не розуміє, де він і чому він тут. Хе Сюань почувається так, ніби прокинувся після довгого сну, і йому думається, що можливо останні три століття дійсно були сном, але ні — навколо холодні стіни його резиденції, тільки щось в них змінилося.
Втома все ще лишається з ним і Хе Сюань не розуміє, що саме не так, а потім він рухається і не відчуває нової хвилі холоду.
Тепло.
Це не змінює холоду всередині нього, але навколо його оточує тільки справжнє тепло. Хтось накрив його ковдрою, навіть декількома й це настільки незвично, що Хе Сюань спочатку губиться і ошелешено дивиться на ковдри. Він спирається на лікті й намагається сісти. Тіло відповідає болем у всіх можливих місцях, але він витримує і все ж таки сідає. Поряд із ліжком бачить чашку, наповнену чаєм аж настільки гарячим, що з нього піднімається пар. Коли він тягнеться до чашки, двері в кімнату відкриваються і в них майже впливає людина в яскраво червоному одязі. Хода Хва Чена не така, як завжди: від звичної недбалості не залишилося і сліду. Він підходить ближче й сідає поряд із Хе Сюанем на ліжко.
— Невже прокинувся? Ти пролежав без свідомості три дні.
Хе Сюань лише дивиться на Хва Чена й нічого не відповідає. Три дні тому він не був в стані зрозуміти, що відбувається, але тепер, коли Хва Чен сидить поряд, говорить з ним і дивиться по-справжньому схвильовано, Хе Сюань ледве втримується від того, щоб знову знепритомніти.
— Ти… повернувся? — голос зрадницьки тремтить і Хе Сюань нічого більше не каже. Він хотів би зупинити час і залишитися в цьому моменті назавжди, щоб більше ніколи не повертатися до самотності, не залишатися наодинці в цьому похмурому та темному місці. Але Хва Чен зараз перевірить його стан і піде до себе, а цей день назавжди залишиться тільки в пам’яті.
Хе Сюань згадує, як почувався рік тому, коли Хва Чен зник, як він жалкував, що навіть не спробував зізнатися, а тому зараз він віднаходить в собі залишки хоробрості, робить непотрібний глибокий вдих і швидко промовляє, доки не встиг змінити свого рішення:
— Я знаю, що ти кохаєш спадкового принца Сяньле і скоро повернешся до нього, але я не можу мовчати навіть якщо це буде крапкою у нашій співпраці. Я кохаю тебе.
Хе Сюань міцно заплющив очі, щоб не бачити обличчя Хва Чена і яким же було його здивування, коли замість різкої відповіді, він відчув легкий дотик до його руки.
— Можна доторкнутися до тебе?
Хе Сюань хоче відкрити очі, щоб переконатися, що це йому не почулося, але він не робить цього, тільки недовірливо киває.
— Гаразд, — холодна рука торкається його й стискає. — Дякую, що дозволяєш мені.
Хва Чен мовчить декілька секунд.
— Я думаю, ти зрозумів мене неправильно. Його Високість важливий для мене, але між нами дружні стосунки, а не романтичні. Ми ніколи не були закоханими. Мені шкода, якщо я дав тобі привід думати інакше, бо можливо, якби я цього не зробив, ти б знайшов в собі сили раніше зізнатися мені, — він робить павзу. — Хе Сюане, тобі не потрібно боятися, розплющ очі. Я хочу бачити тебе, коли казатиму найсміливіші слова за свої вісімсот років.
Хе Сюань повільно розплющує очі й не хоче знати, які емоції зараз відображаються в них. Йому трохи соромно за те, яким він себе показує, але поряд із Хва Ченом він не має соромитись. Він все ще не дозволяє собі сподіватись, але все йде до того, що Хва Чен збирається сказати те, що почути він навіть не мріяв. Привид тим часом дивиться задумливо, але м’яко.
— Століттями я чекав на Його Високість. Я думав, що якщо він захоче мати поряд людину, яка буде для нього більше, ніж другом, то цією людиною зможу стати я. Мої почуття не мали значення. А потім з’явився ти й змусив мене переглянути свої погляди на майбутнє. На те, щоб зрозуміти й прийняти свої почуття мені знадобилися десятиліття. Я не хотів визнавати, що можу відчувати щось до когось іншого, окрім Його Високості. Я не думав, що маю право на це, бо обіцяв завжди бути вірним йому. У всьому. Але з кожним новим днем, з кожним словом, сказаним тобою, я закохувався усе більше й не визнавати своїх почуттів було неможливо. Зізнатися тобі я не встиг, бо тоді Його Високість вознісся втретє і весь час я приділяв йому, хоча вже знав, що не зможу віддати йому все.
Тоді я знов збирався прийти до тебе, але стало відомо, хто насправді Дзюнь Ву і я віддав Його Високості свої сили, щоб звільнити його. На жаль, після цього я був вимушений піти у «відпустку». Якби я знав, що повернувшись знайду тебе в такому стані, то одразу прийшов би сюди. Однак мені знадобилося декілька днів, щоб занепокоїтися, бо ти не відповідаєш. Як тільки я зрозумів, що щось не так, то одразу вирушив сюди. Хе Сюане, мені шкода, що я не прийшов раніше.
Хе Сюань чекав, що Хва Чен зараз скаже, що це всього лише жорстокий жарт, але нічого такого не сталося. Він виглядав серйозно й ніби…чекав на відповідь? Дійсно чекав, що скаже Хе Сюань? А він не міг вичавити з себе навіть слова, навіть не міг повірити в реальність того, що відбувається.
— Хе Сюань? Я сказав щось не так? Вибач, скажи, що не так?
Він дійсно плаче. Навіть думати не хочеться, який раз він знаходиться перед Хва Ченом в такому слабкому стані, але Хе Сюань настільки давно не чув, що потрібен комусь, і він так хотів знову відчути себе коханим, що просто не може стримати надривних ридань, коли кидається обіймати Хва Чена.
— Ти правильно все сказав. Більше ніж правильно.
Хва Чен у відповідь притискає його до себе і ставить підборіддя на маківку, ніжно погладжуючи по спині, доки Хе Сюань шепоче ледве розбірливе «дякую, дякую, дякую».
.
.
.
.
.
Наступні дні, тижні, місяці більше нагадують Хе Сюаню казки, у які він ніколи не вірив. Хва Чен оточує його турботою. Хва Чен обіймає його, цілує та заспокоює. Хва Чен не тисне: він мовчить, якщо Хе Сюаню потрібно побути наодинці з собою або мовчки тримає за руку й просто сидить поряд. Хва Чен переносить Хе Сюаня на ліжко, коли він знову десь засинає або приносить йому улюблений чай.
Хе Сюань намагається відповідати тим самим: він розчісує Хва Чену волосся, допомагає зі справами в Примарному місті, читає вголос, бо Хва Чен каже, що йому дуже подобається слухати. Він навіть іноді співає, хоча востаннє робив це, коли його родина ще була жива.
Коли декілька місяців тому вони дізналися про почуття один одного, то одразу вирішили, що в Хе Сюаня більше не буде потреби повертатися в садибу Чорних вод, так що тепер він жив у Примарному місті разом із Хва Ченом. Тільки іноді навідувався на свій острів, щоб наодинці побути з морем, яке все ще відмовляється відкривати свої таємниці, але охоче вислуховує його.
Стояти на березі моря приємно, особливо тепер, коли немає необхідності підставляти тіло під холодні хвилі, щоб віддати їм біль, бо він більше не ріже серце гострим ножем. Хе Сюань не дозволяє минулому робити йому так боляче. Йому ніколи не здихатися цього повністю, минуле житиме в ньому, але ніколи більше не отримає влади, як і крижаний холод, який нарешті розтанув.
Від думок його відриває постать у червоному, що вийшла з тіней і обійняла зі спини.
— Сумував?
Насправді, вони бачилися декілька годин тому, але цього достатньо, щоб знов забажати тепла, яке завжди дарує йому привид. Можливо, раніше він би ніколи не зізнався у цьому, але він чекав достатньо довго, щоб зрозуміти, що мовчати про свої почуття безглуздо.
— Звісно.
Хе Сюань розвернувся в обіймах Хва Чена й притиснувся губами до його губ, вклавши в поцілунок усі емоції, які міг. Скільки б поцілунків вони вже не розділили, кожен був інакший і кращий за минулий. Кожен був вартий того, щоб віддати за нього життя. Поцілунком Хе Сюань казав те, що не міг пояснити словами, намагався розповісти про глибину свого кохання, яку неможливо описати жодною мовою в цьому світі.
Море поряд спокійно продовжувало колихатися, бо ще століття тому, вперше побачивши їх разом, знало, що все закінчиться так.
Додати до улюблених