«Холод твоїх рук»

Холод.
Що є «холод»? Що саме означає «холод»?
Коли взимку, руками ліпиш білосніжні кульки, щоб почати бійку з напарником…чи коли в темряві йдеш по холодній підлозі й задихаєшся від нестачі кисню…чи може коли найближча людина, каже останні слова тобі у вічі, прямо перед смертю…?…
Що саме холод?
Чи може зараз? Може, прямо зараз, він відчуває це дивне почуття(?). Коли сидить у ванній, тримаючи в руках гострий ніж, з кінчика якого стікають краплі крові…
Крижані стіни, вкриті білою плиткою, трохи пожовтіли. На підлозі лежать зім‘яті речі, ніби вони дешеві, не потрібні ганчірки. А сам він сидить у ванні, майже до кінця наповненій водою в перемішку з кров‘ю, яка все швидше й швидше фарбувала в темніший колір, він дивився на свої руки з байдужим виразом обличчя. Ніби це все норма.
Сорочка прилипла до тіла й намочила бинти під нею. Зараз його голова порожня: ні одної нав‘язливої думки, на диво, немає. Рани на руках легко пощипують через попадання води. Щоб зайвий раз не відчувати біль, він не рухався. Старався навіть не дихати.
Він застиг, ніби скляна статуетка, в якої пішли тріщини від значного удару, і яка от-от розпадеться на шматочки. Шатен прекрасно знає своє тіло, ідеально знає. Пам‘ятає кожний поріз, кожну залишену мітку на тілі. Пам‘ятає, коли саме, де і чому. Найбільший шрам, глибокий та вздовж вени, залишився на руці, залишився і на серці…
Все, що він зараз чує – це своє серцебиття, яке то повільне в такт пісні, то швидке, ніби хлопець пробіг марафон. В очах з‘являються плями, та він старається зосередитися на живому серці. Ноги вже оніміли, тож тяжко буде вибратися з цього океану болі. Та кароокий навіть і не думає, хоч якось протистояти цьому. Лише слідкує, як з організму повільно виходить життя.
Він був би радий, якби зараз двері відчинила смерть та винесла його на руках. Забрала з собою в темні, потойбічні місця.
Та, на жаль, мозок вловив тихий звук відкривання дверей та цокання невеличких підборів. Двері в ванну відчинились повністю і перед ним постала до болю знайома постать…
В ніздрі вдарив різкий запах шинелівських парфумів, що змішався з цигарками. Цей запах дурманив його, притягував. На рефлексі він спробував нахилитися до дверей, але зупинився, відчувши різкий біль в руках. А рудий хлопець сперся плечем об двері та склав руки в замок, ніби обіймаючи себе. Шатен кинув погляд на грудну клітину: чи то сил не вистачило поглянути в голубі очі, чи що….
Він не вперше робить це, але огидне почуття здавлює десь там в животі.
Голова трохи паморочиться, але він старається фокусуватися на руках, занурених в брудну воду.

–мовчиш…- глухим шепотом констатував кароокий.

-а я маю щось сказати? – після хвилинної паузи спитав рудоволосий, хоча на язиці крутилось: «мені немає, що сказати».

Око шатена трохи сіпнулось від цієї фрази. Він очікував, що Чюя почне кричати на весь дім чи швидко шукати аптечку, водночас матюкаючись найгіршими словами…але він не очікував тиші. Вона вбиває. Як тоді, після вистрілу, залишаючи глибокий слід в Осаму. Як він кожен день заходив в порожню квартиру, в якій підлога геть вкрита пилом. Як сидів на вологій землі та як спину обпалювала холодом мармурова могила. Тиша, яку б він хотів знищити в собі…
Чюя дивився на трохи опущенні очі свого друга колишнього напарника. Він хоче зірватися з місця та вдарити, хоче дістати з кишені бинти та ліки і швидко перев‘язати руки. Та голубоокий нічого з цього не робить, а просто стоїть. Їхавши швидко сюди, він взагалі не те відчував – злість бушувала в його венах. Але зараз він беземоційно дивиться на цю трагічну картину. В голові промайнула думка, що якби він був художником то неодмінно б намалював цей вид і підписав як «Страждання розуму».
Тихо видихаючи повітря, він зняв капелюх та повісив його на ручку дверей.
Краєм ока шатен помітив рух і, не дивлячись на сам об‘єкт, прислухався. Рудоволосий сів на бортик ванни перед ним. На коліна обережно поклав рушник і взяв праву руку Дадзая. Останній спостерігав за цими граціозними рухами – він би міг порівняти Накахару з аристократом.
Легенько приклавши до ран рушник, хлопець обережно увібрав ним вологу. І дістав з кишені свою маленьку аптечку.
Брови Дадзая легенько піднялись та швидко прийняли назад своє положення.

-ти знав….?..-зовсім не те, що хотів вимовити кароокий

-звісно ж знав…-спокійно сказав Чюя, навіть не думаючи, чи задав питання спірозмовник -..я тебе стільки років знаю і можу відрізнити по голосу твій стан.

Його життєвий досвід налічував багато різних ситуацій. І вивчивши на пам‘ять кожний тон, він добре знає, чи хлопцю нудно, чи йому потрібна допомога, чи той знов скоїв невдалу спробу самогубства. Він може зрозуміти все по одній фразі «приїдь до мене».
Дадзай вперше сумнівався, чи приїде до нього цей трохи набридливий хлопець. Він розумів злість Накахари на нього і без слів приймав її. Знав, що той може плюнути на це і не виконати прохання, але вірив в зворотнє.
Закінчивши з другою рукою, Чюя поглянув у карі очі. При поганому освітленні вони здавались чорними, ніби прірва, яка так і заманює в смертельний танець.
Після нескінченних хвилин, він притягнув до себе замерзле тіло Дадзая та міцно обійняв. Шатен застиг як укопаний на місці, напружившись всім тілом.
До вуха дійшов приглушений смішок та…

–Ідіот…

Губи розплились повільно в усмішці. Прикривши очі, він чолом уперся в плече Накахари і вдихнув цей приємний запах….
Тиша розчинилась в повітрі…

Додати до улюблених