Ходімо зі мною

Сидівши в двох в пустій столовій, стояла тиша. Зал освітлювало проміння сонця які падали через дерев’яні на диво гарно покрашені вікна у світло білий. Промінчики яскравого сонця падали на білу, з гарним темно коричневим кольором візерунком плитку. Так блищать. Якщо б ці промінчики попали б комусь в очі  той би напевно осліпився, звичайно в переносному сенсі. Очі Лікса дивилися лише в стіну, так звичайно чортову білу стіну. А лампочка на потолкові? вона так дратувала хлопця. Невже не можна було хоча б саму дешеву люстру повісити? це лише додавало впевненості що за табором майже ніхто не дивиться. Лише вікна покрасили, дуже дивовижний подвиг, міг би подумати він.

– чому не їсишь? в одну точку дивишся,тобі по кайфу в білу обдряпану стіну дивитися?

Фелікс відразу здригнувся. Очі впали на тарілку. В ній була жарена бараболя та салат. В його склад входила не дуже червоним кольором помідор, огірок та цибуля. Що ж можна було сказати? Очікувано від табору за яким майже не дивляться.

– просто…мені так шкода природу… – промовив тихим голосом Лікс.

–природу?

– я дивлюся на табір…і помічаю, що за ним майже не дивляться, ти бачив яка вода в озері?!

Очі Хьонджіна загорілись. Неначе у нього з’явилась ідея. Фелікс звичайно це помітив.

–що? – запитав Лікс.

– я бачу ти природу любишь…

Хьонджін закусував виделку. Його думки були заполонені. Лікс дивиться на нього з не розумінням, його лице можна було зрівняти з смайликом “кам’яне лице” . Раптом Хван взяв того за руку, це було так не сподівань, що Фелікс трішки почервонів.

– я тут подумав і мені хочеться звести тебе в одне дуже гарне місце за межами табора в ночі! – промовив Хван.

– За межами? В ночі? ні, ні, ні я не зможу! Якщо мій вожатий побачить що мене немає вночі в хатинці, він мене вбьє…

– а хто твій вожатий?

– Чан…

– Чан? Я з ним дуже добре спілкуюсь, майже як друзі! Я все владнаю! тільки пішли, Будь ласка, будь ласка.

Лікс відвів погляд він не знав правильно це чи ні, але також йому було цікаво що це за місце, яке він хоче йому показати. Але це ж вночі, не дивлячись на те що він хлопець він боявся темноти, тому сама думка про темний ліс в ночі, його приводили мурашок на шкірі. Трішки подумавши він прийняв рішення піти, все ж таки йому було цікаво, а свої страхи потрібно підкорювати, на той момент думав так Фелікс.

– Ну добре! тільки пообіцяй що ми повернемося до того як буде 7 ранку!

– океюшки! Все буде заебумба, я пішов домовлятися з Чаном, зайду по тебе в одинадцять ночі,чекай.

Лікс лише кивнув. Хьонджін підірвався та побіг до виходу який був не дуже далеко. Рука махнула в знак прощання, на що Лікс відповів взаємністю. Коли той вибіг з столової, Фелікс відчув різки удар від дерев’яної швабри. Так саме вона, він добре знає як вона відчувається, адже коли він був у селі своєї бабусі вона частенько його будила таким способом в 6 ранку, що б іти працювати. Повернувшись, він побачив повариху табора. Що за чорт? Вона так на нього дивилась як ніби він, якась собака, яка забігла сюди випадково. Брова піднялась. Всередині були якісь змішані відчуття його тіло неначе все сіпало, а в грудях камінь. Злість? Ні скоріше всього просте роздратування. Рука потерла спину, але біль від швабри не полегшує, хотя вона не сильно вдарила тому не страшно.

– що? – роздратовано промовив Фелікс.

– Ти їсти збираєшся?! мені потрібно всі тарілки помити!

– вибачте я вже іду. – Лікс піднявся закотивши очі. Але це її робота тому, він не повинен злитися або дратуватися, він прекрасно це розумів.

На іншій стороні табору. Будинок, стіни всі сірі, але обвившісься ліани на стінах будівлі, з темно коричневими стебельцями і світло зеленим листям додавало краси цій будівлі. Він був старий тому матерьял був трішки облупляний. Вона виглядала не як всі інші хатинки в таборі. Будівля двох поверхова, не дуже висока, але якщо стати прям біля неї та подивитися на верх, можна було здатися, що вона заввишки як титан з якогось дуже популярного аніме або фільмів. Вікна були дерев’яні і помітно дуже давно не міняні і не крашені. Саме синім кольором були всі вікна, саме таким кольором чомусь колись красили вікна. Слава Богу будівля знаходилась на краю табору тому збоку був ліс з темними соснами та з світлою травою, в нього було темно, але не настільки, що б щось там не розгледіти, він додавав якоїсь краси та казковості цій старій будівлі. Саме в ній спали вожаті. На першому поверсі були кабінети. А вже на другому були спальні кімнати тих самих вожатих. На цей час в будівлі перед білими дерев’яними з ручкою покрашену в золотий колір дверима стояв Хьонджін. Рука зробила три різких, але не дуже гучних стука. Після чого повільно відкривши двері та ставши на світлий лінолеум, дивлячись в пол.

– Мож…– Піднявши голову Хьонджін застиг.

На столі того самого вожатого Чана, лежав його друг Чанбін зовсім без трусів. Також він помітив що той нависає над тим, міцно тримаючи його руки над ним. Їх обличчя були дуже вражені і Чан бистро відскочив від того та швидким рухом натягнув на себе шорти. Очі Хьонджіна почали бігати по всій кімнаті, то на дерев’яні полички заповненими книгами, то на обої на яких були гарні чи то тюльпани чи лілії чорт розбере. Коли очі бігали по всій кімнаті, а в голові вже добре виробився план як змусити Чана дозволити йому відпустити Фелікса, Чанбін вже натягнув на себе шорти та зліз зі столу. Чан сів на стілець який був за тим самим столом де недавно лежав друг Хьонджіна. Чанбін всперся на білий підвіконня ледве не знесши кактус від нервів. Уже із посмішкою на обличчі Хван сів на стілець перед столом Чана.

– що ти хотів Хьонджін? – запитав Чан.

– Хм…Я хотів би попросити вас, як через чур люблячого дітей вожатого, дозволити мені забрати Фелікса з вашого отряда на прогулянку на цілу ніч. – з невеликим смішком проявив Хьонджін.

– на що це ти натякнув? – спитався Чан.

– та ні на що, ну так що дозволяєте?

Чан подивився на свого потенційного коханця, його очі неначе запитували. Чанбін неохоче кивнув головою, зробивши губи качечькою, ніби натякаючи, що краще дозволити. Чан тяжко зітхнув та клацаючи ручкою. Обернувся та  подивився серйозними очима на Хвана.

– добре, тільки те що ти бачив ніколи не було.

– без проблем! я нічого не бачив. – Хьонджін посміхнувся та покрокувала до дверей.

Його посмішка говорила про те як він був задоволений собою, очі блищали хитрістю неначе для нього ішло все як по маслу. Вийшовши і закривши двері він почув фрази.

– ну що продовжимо мій пупсик?

– так, вовчику мій.

Той тихо засміявся і пішов, повільним кроком, він нікуди не спішив, однак до одинадцяти було ще довго.

Цілий день промайнув не замітно. Все було дуже однотонним. Вже була одинацята ночі, але здається Лікс зовсім про це забув, по скільки був зайняти з Джисоном дечім іншим.

– Чонін чому ти цілий день в ліжку лежишь? – промовив тихо Фелікс гладивши того по спині.

– так, Чонін скажи вже…а то якщо ти не скажешь ми тебе залоскочемо до смерті!

– Та відстаньте від мене все нормально! я просто трохи втомився! задовбали!

– все! все, заспокойся! І чому відразу задовбали? Ми переймаємося! ми так і образитися можемо – промовив Джисон надувши і так пухлі щоки.

– ладно, вибачте. Я просто реально втомився, дайте мені просто відпочити.

Раптом стук в вікно пролунав на всю кімнату. Всі відразу повернулися до вікна. Лікс відразу зрозумів що це Хван. Нормальним кроком підійшов до вікна та відкрив. Скрим був не дуже гучним але все одно неначе різало вуха.

– Привітик, Ліксі!

– по перше привіт! по друге Фелікс!

– аааа, який ти скучний. Привіт, Фелікс.

– привіт, ти вмовив вожатого?

– а як же, перед моєю наполегливістю ніхто не встоє!

Лікс відразу згадав як той просив вибачення у нього, і він тихо засміявся. Це була реально правда, бо впоратися з його наполегливістю було дуже складно. Хьонджін побачив легку посмішку Лікса на обличчі і ніжно посміхнувся. Рука підтягнулась до вікна.

– давай, хапайся за мою руку і вилазь!

– а…так тільки хлопцям скажу.

Лікс повернувся до Джисона і побачив, що той досі сидів на ліжку Чонані.

– Я піду, ви не проти?

– куди це ти зібрався? – запитав Джисон.

– ну з Хьонджіном погуляю. Він пообіцяв мені показати щось цікаве.

– з Хьонджіном? це той друг мого Хо? ну іди, іди. – з посмішкою яка дещо подозрівала промовив Джисон.

– ага. – награно закотив з посмішкою на обличчі очі.

Лікс повернувся, повільно залізши на підвіконня, він взяв за руку Хвана. Хьонджін міцно тримав його. Ноги відірвались, але бистро приземлились на землю. Повільно піднялась голова, Лікс помітив, що його тіло дуже близько до Хьонджіна. Відступив повільним кроком, його очі бачила як тому сподобалась така близькість він помітив його посмішку, але відвернув голову. Руки розійшлися Лікс досі дивився на землю яку освітлювало  жовте сяйво з вікна, травичка сяяла від світла лампи, але він не дуже зважав на це уваги.

– Куди нам?

– просто іди за мною.

Хьонджін покрокув в самий ліс. Стежки не було, зате трава яка могла лоскотати їх ноги була, могла але не лоскотала поскільки вони двоє були в чорних які були в Хвана та червоних які були в Лікса кедах. Звуки потріскавших гілок доносились до їх вух, але більшу увагу вони займали вітру який не був дуже сильним, але все одно відчувався. Фелікс на мить подумав що краще б він би одягнув би яку небудь товстовку чим цю чорну футболку. Яку і так його дратувала, але поскільки інші футболки вже були брудні прийшлось одягнути цю. Схоже Хвану зовсім всеодно на вітер, чи може він просто перетворюється, що б вдавати себе більш сильним та стійким, хто знає. Перед очима хлопців з’явилися гарні пейзажі, по типу худих та товстих стебел дерев які росли високо вверх, справді їхні стеблі були довгими, що додавало більшої атмосфери, голочки цих дерев неначе справжні йожики були зовсім високо вверху алей були і маленьку сосни які ще зовсім не встигли вирости і все їх стебло було в гілочках. Навколо було досить темно, але не далеко від них літали маленькі світлячки які робили дорогу у лісі на багато світлішою.

– слухай…я чув що вночі після одинадцяти в Лісі ходять охоронці з собаками, що б якщо що зловити якогось втікача. – промовив Лікс перебираючи своїми пальцями і розглядаючи краєвиди.

– ти віриш у цю маячню? якщо як ти раніше сказав за табором тут навіть не слідкують, то ти думаєшь що будуть по лісі з собаками ходити? Кому ця дурість треба.

– Але…

Хьонджін раптом повернувся та нахилився. Фелікс вчасно встиг зупинитися, але їхні лиця були в декількох сантиметрах один від одного. Це змусило лице і так наповнене веснянками заповнити щей красними плямами, які виглядали по кольору як гарна сакура на початку весни яка тільки тільки почала процвітати. В животі промайнули метелики, вони пройшли швидко але той факт що вони були його бентежив. Хван нахилив голову трохи на бік і посміхнувся світлою, як то сонце посмішкою.

–слухай якщо ти так боїшся, то може я візьму тебе за руку?

– не смій!

Хван захихотів і повернувся ідучи до того місця яке хотів показати. Лікс фиркнув та продовжив іти за ним. Але чомусь було відчуття як ніби за ним хтось іде. Коли голова поверталась, очі бачили що нікого не було. Параноя, він так боявся темноти, а тут щей в лісі. Звичайно він не казав цього Хвану, думав що той буде сміятися, що хлопець боїться темноти. Вони ішли вже хвилин десять і раптом потрапили на поляну вкрита лісовими квітами, різних кольорів рожевого, білого, жовтого, фіолетового. Всі ці кольори компонували дуже гарно.

– це те що ти хотів показати? – запитав Лікс піднявши брову.

– ні…ця поляна звичайно красива, але в мене є дещо краще.

Хван присів на впочипки, він вирвав жовту квітку, вона була маленькою та крихітною. Піднявшись він показав її Ліксу.

– бачишь? це “пшінка”, вона такаж гарна як і ти. – він заклав цю квітку Феліксу за вухо. На обличчі Хвана була ніжна посмішка.

– і нащо ти мені це говоришь?

– да так…просто говорю те що думаю.

Хван схилив голову та розвернувся попрямував далі. Лікс торкнувся свого вуха трохи при відкривши рота. Квітку він не викинув, щось в середині не дозволяло йому це зробити. Він підбіг до нього трохи ближче, що б не відставати. Вони крокували повільно не поспішаючи. Звичайно в них же ціла ніч попереду.

Вони ішли вже довгенько. Відчувалась та тиша яку можна відчути тільки в глибокому лісі. Але тиша деколи перебивалась шуршанням листків від вітру, від тріску гілок які впали з сосон, чулися сови, ці гугукання були лякаючими і в той ж час заспокійливими. Всі ці звуки додавали атмосферу, не дивлячись на те що Ліксу досі було моторошно. Неначе все було спокійно, але на спину Фелікса впала шишка, від чого він підскочив тремтіння пройшло по всьому його тілу. Він міцно обійняв Хвана ззаду за талію, хватка була дуже міцна, голова притулилась міцно до спини того. Хьонджін повільним повернув голову та побачив наляканого Ліксі, він посміхнувся.

– Ліксі що сталося? – Хван повернувся до того та поклав руки на його голову.

Фелікс відразу відскочив. Брови насупились, а руки схрестились на грудях.

– На моє плече щось впало…і… взагалі не називай мене Ліксі вже 2 раз кажу!

– ха… Фелікс це шишки з сосон падають.

Хван не дуже зауважив, що Лікс боїться, він просто розвернувся і пішов далі. Фелікс дуже здивувався коли той не посміявся над ним, він крокує за ним вже дивлячись на верх. Ясні зорі вже світили скрізь дерева. Сяйво місяця освітлювало деякі участки лісу, це виглядало красиво, в якійсь мірі навіть цей вид заспокоює і страх вже здається не таким сильним. Недалеко від них було чути як тече річка, як омиває вода кожний камінчик який був, близько до води. Десь з далека можна ще було почути як спілкуються кажани між собою, як падають пересохлі гілки з дерев на землю. Але не дивлячись на таку моторошну обстановку було в ній щось романтичне. Гул вітру що розвивав волосся хлопців, наче хотів їх зблизити та підштовхнути один до одного.

– десь річка? це те що ти хотів мені показати?

– ти таких вухатий. Так це річка, але це не те що я хотів тобі показати.

– Блін, ще довго?

– Не ний, ще трохи.

Через декілька метрів вийшли з полону соснових дерев, і перед їх очима засяяла неймовірна картина річки, яка була мілка, а вона прозора кожен камінь, мушлю, пісок було видно все. Сяйво місяця відбивалось від води що додавало краси цьому місцю. Стовбур дерева яке впало слугувало неначе мостом для місцевих тваринок. Очі Лікса засяяли хоть це було не те місце яке йому хотіли показати, але він вже був вражений красою цього на вигляд звичайного лісу. Хван з легкою посмішкою на лиці протягнув йому руку.

– ну ж бо пішли, я проведу тебе через це стовбур.

Лікс повільно кивнув та взявся за його руку. Хван став на міцний стовбур та почав повільно йти. Той слідував за ним. Раптом стовбур дерева хилитнуся і вони ледве не впали. Очі Лікса різко розширились, а рука ще міцніше схопилась за руку Хвана, але здається сам він не злякався зовсім.

–ти чого? все добре, якщо б ми б і впали б то все одно тут мілко не потонули б.–промовив Хван продовжуючи іти.

Лікс просто промовчав та повільно та акуратно ішов по стовбуру. Через декілька секунд їх ноги стали на вологу землю. Руки розійшлися і вони знову увійшли в ліс. Звуки води з часом зникли.

– чому мовчишь практично всю дорогу? – запитав Хван.

– а що ж казати?

– навіть не знаю…може бути ти можешь сказати який я красень?

– ага, то не я побіг?!

– до речі, квітка яку я тобі подарував все ще на твоєму вусі – промовив Хван і клацнув пальцями.

Поскільки Хьонджін ішов попереду то Лікс не міг бачити посміхається він чи ні. Але коли той промовив ті слова, він все ще не викинув квітку.

– а…ну мені просто так ще ніхто не казав…що я красивий як лісова квітка і все таке.

– ооооо справді? так я перший? це радує.

Хван став перед самими кущами які  виводили з лісу.

– А ось ми і тут.

– о, так?

Хван обернувся до нього обличчя, рука вже лижала на кущах, на обличчі грала посмішка.

– 3…2…1…0.

Він різко розкриває кущі і перед очима Лікса з’явився дивовижний краєвид. Це була неначе велика поляна з високим та низькими травичками, які вже були покриті росою, було багато квітів розові, жовті, фіолетові, сині, красні. Сяйво яке доходило з неба освітлювало невелике озеро посеред цієї поляни. Дві сосни які росли біля самого озера добавляли краси та затишку цьому дивовижному і неначе казковому місцю. Настільки це було дивовижно що Лікс при відкрив рота. Ось вона не тронута природа, ось яка вона без людей. Міг собі подумати Фелікс. Навіть до озера не було ніяких стежок все було в траві та дивовижно гарних лісових квітах. На його очі також попадались кущі з різними плодами ягоди, таких кущів він міг нарахувати штук з п’ять. Мало, але навіть цих п’ять кущів додавали ще більшої атмосфери. Загалом це виглядало як дивовижна картина якогось знаменитого стародавнього художника.

– це…це…дивовижно…– промовив Лікс з очима які неначе сяяли від вигляду пейзажу.

*****************************

мій тгк:https://t.me/mymymymy_re
буду дуже вдячна за підтримку♡

Додати до улюблених