– Ми вирушимо у Хогвартс
– Тут ми вже можемо аппарувати? – запитав Гаррі. Думка про повернення в Хогвартс давала йому ще трохи сил. Зараз найбільше юнак хотів нарешті трохи відпочити.
– Гадаю, так, інакше як чарівники сюди добираються? Не думаю, що вони б погодилися добиратися вплав, – відповів Ріддл, озираючись на всі боки. Але навколо не було жодного клаптика землі, тільки темні хвилі, що розкочували батисферу, і яскраво сяючий маяк. Чи був там хтось зараз?
– Почекай, значить, тут замішані чарівники? – трохи здивовано промовив Гаррі. Хоча, звісно, вони тут замішані – кров чарівників використовували для створення штучного чаклунства. Щоправда, Поттер не думав, що хтось тут добровільно здавав свою кров.
– Звичайно ж за цим стоять чарівники. Я особисто пам’ятаю, що з притулку мене перенесли до маяка. А магли не придумали тонік переміщення, хоча, думаю, це справа часу. Та й антиапараційний щит навряд чи поставили не чарівники. У будь-якому разі зараз це не важливо, – міркував Том, а потім, зробивши кілька пасів паличкою, щоб зняти маскування, простягнув руку в бік Гаррі.
Поттер зрозумів, що зараз станеться, і міцно вхопився за передпліччя мага. Тіло скрутило в тугий ком, а свідомість помутніла.
Усе закінчилося за секунди, коли, розплющивши очі, хлопчик вдихнув на повні груди повітря, що було явно тепліше за вітер океану. Вони опинилися на пустельній вулиці якогось містечка. Але Поттер навіть не встиг озирнутися, як послідувала наступна апарація. Потім ще зупинки дві, і Волан-де-Морт нарешті відпустив руку юнака. Коліна Поттера трохи підкосилися від такої подорожі, але він усе ж устояв на ногах. Нарешті спокійно озирнувшись, хлопець побачив знайомі обриси Хогсміда.
– І знову тут, – пробурмотів Ріддл і, мабуть, вирішивши не гаяти часу, пішов прямо в бік Хогвартсу.
Коли Гаррі побачив перед собою величний замок, серце стиснуло від туги. Замок усе ще був цілий і від нього не віяло тією безнадією, що міцно окільцювала його в тому, нібито минулому житті. Хоч і було темно, але багато вікон виблискували теплим світлом, ваблячи до себе, зазиваючи в безпеку кам’яного, здавалося б, неприступного замку.
Поттер навіть зараз сумував за безтурботними днями з друзями. Якби тільки людини, що йшла поруч – не існувало. Ні, не людини – монстра.
Подумати тільки: через нього одного життя безлічі людей змінилися в гірший бік, а то й узагалі обірвалися. Що б було, якби Волан-де-Морта спочатку не існувало? Гаррі був би простим звичайним чарівником, з люблячою сім’єю і звичайнісінькими шкільними роками.
Погляд мимоволі ковзнув по фігурі Ріддла. Безлад на голові, пошарпаний одяг і зосереджений погляд уперед. Якби Поттер не знав, хто це, то ніколи не подумав би, що мільйони людей боятимуться навіть вимовляти ім’я цього юнака.
Узагалі, було дивно, що Ріддл досі його не покинув, але, швидше за все, маг переслідував особисті цілі. Гаррі вирішив, що потрібно якнайшвидше зірвати зв’язки з Томом. Або взяти хоч якусь перевагу. Без зброї і без чіткого плану Поттер почувався заздалегідь переможеним.
– Я думаю, моєї палички ти вже не потребуєш. Вороги позаду, тому віддай її, – спокійно промовив Поттер. Хоч усередині він і відчував цілковиту відразу від взаємодій з Ріддлом, але сваритися зараз було б украй нерозумно. Ріддл і бровою не повів, лише дивився на замок перед собою, мабуть, щось обмірковуючи.
– Як би не так, – з насмішкою подивився на Поттера Волан-де-Морт. – Щойно куплю нову – віддам. Поттер, ти володієш оклюменцією?
– Віддай паличку, тоді й поговоримо, – ще раз повторив Гаррі, не звертаючи уваги на слова хлопця.
– Отже, не володієш. Внесемо ясність – у мене немає в планах твого вбивства. Принаймні, найближчим часом. Зараз я поставлю тобі захист і ми обговоримо нашу “історію”, – розмірено сказав Том і підніс руку до чола Гаррі. Той, своєю чергою, машинально ринувся назад. Волан-де-Морт скептично подивився на цей рефлекс і кивком натякнув підійти.
– Тобто ти щойно використав легіліменцію, щоб перевірити мене? – трохи обурився Гаррі, так і не підходячи до мага. Якщо його здогадка правильна, то Поттер ще в більш невигідному становищі. Він навіть проникнення у свою голову не відчув.
– Який ти догадливий. Давай без безглуздих запитань і непотрібних дій ти зробиш те, що я попросив, – із роздратованою посмішкою промовив Ріддл і, підійшовши, все-таки поклав руку на лоб Гаррі, а іншу руку з паличкою наставив на обличчя юнака.
Поттер відчув тепло в ділянці шраму. Не те тепло, що буває від дотику теплих рук, адже долоня в Ріддла була крижаною. У той самий момент Гаррі відчув, що рука мага здригнулася.
Волан-де-Морт перемістив долоню так, щоб великий палець торкався давнього поранення. Практично невагомо торкаючись, він окреслив межі рубця, від верху до низу. Подивившись у сині смутні очі Ріддла, Поттер ніби вийшов із заціпеніння.
– Не думаю, що це частина заклинання, – вилаявся хлопець, скинувши з себе чужу руку.
– Дивно, – прошепотів Том.
– Що саме? – запитав Поттер, витираючи лоб, ніби його торкнулося щось бридке.
– Я поставив бар’єр. Тепер маги, які спробують залізти до тебе в голову, бачитимуть те, що я захочу. Звісно ж це на певний час, я не бездонний колодязь магії. Тому нам потрібно заслужити довіру якомога швидше, – як ні в чому не бувало продовжив Том. – Зараз триває війна, все ж 1942 рік. Буде не дивно, якщо ми скажемо, що наших батьків убили, а ми втекли в Англію до сестри матері, яка виявилася мертвою. Ми почули про Хогвартс і через Хогсмід потрапили сюди. Якщо не повірять, я підтверджу спогадами.
– 1942 рік? – з невірою пробурмотів Гаррі. Як це можливо взагалі? – І які ще ми? Ми представимося родичами?
– Зведені брати. Думаю, скажемо, що тебе взяли з притулку, дізнавшись, що ти володієш магією. Мати й батько будуть напівкровками. У магічні школи до цього не ходили, бо в нас було домашнє навчання. Це все, що тобі потрібно знати – відповів Том, не приховуючи свого презирства до маглів.
– І чому це я з притулку? – суто з інтересу запитав Гаррі.
– Та тому що ти гриффіндорець від вух до п’ят. А мені якось треба налагоджувати зв’язки на Слізеріні спочатку, – ніби нетямущій дитині пояснив Волан-де-Морт. Після цього він розвернувся і пішов у напрямку входу до замку.
– Ти справді думаєш, це спрацює? – навздогін крикнув Поттер, не впевнений у тому, що їхню брехню приймуть за правду. – Чому ми не можемо сказати все як є? Магічний світ має дізнатися про все.
– Чому ти думаєш, що Хогвартс ще не перебуває під впливом Захвату? І чи є в тебе неспростовні докази? Перш ніж щось робити, треба бути в цьому впевненим, – зарозуміло заговорив Темний Лорд, і Поттер, не знайшовши що відповісти, просто пішов за ним.
***
– Директор Діппет! Під час обходу я знайшов двох пошарпаних юнаків, які заявили, що просять притулку.
Саме від цих слів прокинувся директор школи чаклунства і магії Хогвартс – Армандо Діппет. Проганяючи залишки неясного сну, він невербально закликав окуляри і, одягнувши їх, вийшов зі своїх покоїв, щоб зустріти стурбованого завгоспа Прінгла.
– І де ж вони? – поцікавився директор.
– Я замкнув їх у своїй коморі, – відповів Аполліон і, паличкою освітлюючи шлях, пішов до комори.
Пройшовши кілька коридорів і почувши витіюваті лайки від картинних мешканців, чарівники підійшли до потрібної кімнати. Алохомора, і двері відчинено. Одним плеском завгосп запалив кілька ліхтарів, що освітили двох хлопців, зв’язаних мотузкою.
– Розв’яжи їх, – занепокоєно сказав директор, дивлячись на юнаків з пересторогою і жалістю водночас. Пас паличкою, і пута впали.
Гаррі й Том піднялися й обтрусилися. Для Поттера було несподівано, що завгосп володіє магією і не має вигляду опудала. Чоловік хоч і був похилого віку, але виглядав доволі доглянуто попри те, що погляд його був суворий. Згадуючи мерзенного Філча, який був розлючений на всіх і вся, крім своєї кішки, Гаррі скривився.
– Доброго дня. Я припускаю, ви – директор? – ввічливо почав Ріддл, дивлячись в очі старому чарівникові.
– Правильно вважаєте. Не думаю, що це найкраще місце для обговорення цієї ситуації. Пропоную вам пройти в мій кабінет, – відповів Діппет і повернувся до завгоспа. – Прінгл, приведи професора Дамблдора до мене.
– Так, сер, – кивнув чоловік і, кинувши підозрілий погляд на хлопців, вийшов із кімнати.
– Слідуйте за мною, – оголосив директор.
Поттер намагався придушити свою нервозність. Зараз він зустрінеться з Дамблдором. З усе ще живим Дамблдором. І як він зможе приховати від нього правду? Як він узагалі зможе дивитися йому в очі?
Адже Гаррі не впорався. Так, юнак розумів, що Альбус просто заслав його на вірну смерть, але іншого вибору не було, адже так? Обдурити найкращого світлого чарівника буде дуже складно. Поттер усе ще пам’ятав цей пронизливий мудрий погляд. Юнак просто сподівався, що щит Волан-де-Морта спрацює. Остання думка хоч і викликала відторгнення, але на щось інше сподіватися не доводилося.
– Опівнічний гіпогриф, – голосно й чітко назвав пароль директор, і всі зайшли в його кабінет. Вогні запалилися, і Гаррі оцінив оточення.
У порівнянні з кабінетом за Дамблдора, цей виглядав менш… Ексцентрично, чи що?
Було менше всіляких незрозумілих магічних приладів, а на столі не стояло звичних лимонних часточок чи інших солодких дрібниць у мисці. Не було клітки Фоукса, як і самого фенікса.
– Чаю? – поцікавився директор, дивлячись на хлопців із певною розгубленістю. На це й була ставка, коли Ріддл вирішив не змінювати їхній пошарпаний одяг, лише прибрав кров із сорочки Поттера. Нехай зовнішній вигляд буде лише ще одним підтвердженням їхньої вигаданої історії.
– Мабуть, так, – відповів Ріддл, слабко посміхнувшись, і сів на диванчик. Гаррі просто кивнув і сів поруч.
Водячи паличкою, Діппет переніс на стіл сервіз із візерунком зоряного неба. Чашки з гарячим запашним напоєм підлетіли до хлопців.
– Дочекаємося професора, і ви розповісте все послідовно. А поки що розслабтеся, думаю, що ви багато чого пережили. Дуже неспокійні зараз часи, – співчутливо похитав головою Діппет і теж узяв до рук чашку.
Декілька хвилин у кабінеті панувала тиша, яку переривало лише цокання зачарованого годинника. Гаррі насолоджувався досить смачним чаєм і просто дивився вперед себе. Йому все ще не вірилося в усе, що відбувається, а відчуття моторошної втоми й зовсім притупляло реальність.
– Директоре Діппет, ви мене звали? – почувся знайомий голос за дверима. Гаррі стиснувся чи то від страху, чи то від передчуття.
– Так, так, Альбус! Заходь, – відповів нинішній директор Хогвартсу. Двері відчинилися, і Гаррі нарешті побачив Дамблдора. Поттер був здивований. Маг хоч і був старим, але виглядав він набагато молодшим за того Альбуса, якого Гаррі пам’ятав.
Коротке руде волосся, що вже межувало із сивиною, і така сама коротка борідка, невеликі зморшки та живі блакитні очі, які, як і колись, дивилися наче в саму душу. Ну й пурпурова піжама з візерунком доповнювала весь образ. Це був Дамблдор, тільки не так сильно обтяжений проблемами. Він був живим і енергійним. Гаррі відчував тугу, дивлячись на професора.
– Доброї ночі всім, – привітав Альбус, трохи здивовано оглянувши хлопців. Гаррі боковим зором спостерігав за Волан-де-Мортом, адже знав, що той терпіти не міг Дамблдора. Але Том уміло тримав маску втомленого і трохи наляканого біженця.
– Так, тепер усі в зборі. Для початку представтеся, ну, і розкажіть, у чому, власне, справа, – сказав Діппет і з підтримкою кивнув хлопцям, коли Альбус сів в одне з крісел.
Поставивши чашку на стіл, Ріддл підняв голову і заговорив:
– Що ж. Мене звати Том Ріддл, а це мій зведений брат – Гаррі Ріддл, – вказав Том на Поттера. Вони заздалегідь домовилися, що візьмуть прізвище Ріддл, тому що це прізвище було непопулярним у магічному світі, а прізвище Поттер було б надто неправдоподібним для їхньої історії, враховуючи, що Поттери в цей час навіть не підозрювали про Гаррі. – Через війну місто, де ми жили, зруйнували, і в бомбардуванні померли наші батьки. Мати була слабка попри те, що вона чарівниця. Батько теж був чарівником, але не захотів покидати свою дружину. Так ми аппарували до порталу, що вів до Англії. Від переправника ми дізналися, що в Хогвартсі нам можуть допомогти. Ми вирушили до тітки, що жила недалеко від Лондона, але виявилося, що вона давно вже там не живе. Зрештою ми почали шукати Хогвартс, і чоловік у Косій Алеї люб’язно погодився перенести нас у Хогсмід за невелику плату. Звідти ми одразу прийшли до замку, де й зустріли завгоспа, – роблячи драматичні паузи й іноді збиваючись, розповів Ріддл. Це було досить правдоподібно. Не знав би Гаррі правди, то точно б повірив.
Волан-де-Морт завжди був гарним актором, уміло приховував свої справжні емоції й бажання, показуючи тільки те, що йому потрібно й вигідно.
Тут Гаррі відчув на своєму обличчі вологу. Значить, Ріддл усе ж застосував сльозогінне заклинання. Поттер просто намагався ні на кого не дивитися, щоб не завалити весь план своїми діями. Піднісши передпліччя до обличчя, юнак витер підроблені сльози й напружено звів брови.
– Вибачте. Ми справді не знаємо, що робити далі. У нас нічого й нікого не залишилося… – якомога жалісливіше вимовив Гаррі. Сам же хлопець сподівався, що це не виглядало надто показушно й нерозумно.
– Заспокойся, ми вже в безпеці, – сказав Волан-де-Морт і стиснув руку Гаррі. Поттер хотів убити його за це, але сам лише розслаблено видихнув, адже такою і має бути реакція на підтримку. Подумки він похвалив себе за таку витримку.
– Ох, хлопчики. Ви багато чого пережили. Думаю, ви прийшли за адресою. Хогвартс – це не просто школа чарівництва, це місце, яке допоможе тому, хто цього потребує. Вам більше й справді нема про що переживати, – з гордістю й упевненістю говорив Діппет, намагаючись заспокоїти юнаків.
– Якщо дозволите, директоре, то гадаю, потрібно їх перевірити, перш ніж виносити остаточне рішення. Дайте мені подивитися їхні спогади, – висловився Дамблдор і з підозрою упереміш із жалістю подивився на Гаррі. У Поттера стало важко на душі. Ось так обманювати того, хто був для нього мало не кумиром. Це просто лицемірно.
– Ти маєш рацію, думаю, так буде правильно. Не бійтеся, хлопчики, це буде не боляче, – запевнив директор, і Альбус підвівся, підходячи до дивана.
Коли чарівник проник у голову Гаррі, хлопець відчув сильний дискомфорт. Думки плуталися настільки, що Поттер сам не міг зрозуміти, про що він все-таки думав. Коли голова почала буквально розколюватися, хлопець застогнав і Дамблдор усе ж припинив. Усе це тривало не більш як хвилину.
– Альбус, обережніше! – втрутився Діппет, схопившись зі свого місця. – Може, води, Гаррі?
– Ні, дякую, – відповів хлопець на автоматі. Голова все ще боліла, і Поттер не міг нормально зосередитися. Тим часом Дамблдор, напружено кивнувши, підійшов до Тома.
Пройшло довгих кілька хвилин, перш ніж Альбус повернувся до свого крісла. Ріддл виглядав у рази краще за Гаррі. Поки Дамблдор нишпорив у його голові, Волан-де-морт ніби просто розслабився, прикривши очі.
– Що ж, хлопчики говорили правду. Гадаю, для них достатньо потрясінь на сьогодні. Відправте їх відпочивати, а ми обміркуємо всю цю ситуацію, – уже трохи доброзичливіше сказав Альбус. Він винувато подивився на Гаррі, поглядом ще раз вибачаючись.
– Тобіус! – покликав директор, і в кабінеті з’явився домовик. – Проведи цих юнаків у гостьові покої.
– Так, директоре Діппет, сер, – поважно вимовив домовик і підійшов до Гаррі й Тома. – Слідуйте за мною.
– На добраніч, хлопчики, – побажав наостанок Дамблдор.
– На добраніч професор, директор, – чемно кивнув Ріддл, і хлопці вийшли з кабінету. Думка про відпочинок затьмарила всі інші в голові Поттера. Він до біса втомився.
Домовик привів їх до дверей, зникнувши, щойно юнаки зайшли всередину. Там було досить затишно: два ліжка з балдахінами в золотих тонах, невеличкий стіл посеред кімнати, кілька тумбочок і м’який килим, а також ще двоє дверей, що вели у ванну і вбиральню. Усе, чого Поттер хотів у ту мить – це лягти в м’яке ліжко і заснути, забувши цей день, як черговий страшний сон.
– Роби, що хочеш, але я просто хочу спати, – прямо заявив Гаррі Ріддлу і з розгону впав на ліжко. Поспіхом знявши з себе туфлі та сорочку, Поттер заліз під ковдру і розслаблено зітхнув, прикривши очі. Про всі проблеми він подумає потім, коли прокинеться. А зараз він просто викине все з голови. Дрімота навалилася стрімко швидко, і Гаррі заснув.
Ріддл же ще довго не міг зімкнути очей, обдумуючи своє минуле з обох життів.
***
– Добрий день. Обід, як просив містер Ріддл, – промовив домовик, і Гаррі прокинувся. Ліниво розплющивши очі, хлопець спочатку взагалі не зрозумів, де він перебуває. Але потім пам’ять послужливо підкинула спогади про вчорашній день, і Поттер знову захотів заснути, бажано назавжди. Але подивившись на їжу, що стояла на столі, хлопчик зрозумів, що не їв нормально відтоді, як утік із дому Візлі.
– Скільки зараз часу? – вирішив уточнити Гаррі.
– Третя година дня, сер. Якщо ще що-небудь буде потрібно, просто скажіть “Тобіус”, – відповів домовик і, покрутившись на місці, зник.
Волан-де-Морта в кімнаті не було, і Гаррі вирішив спочатку прийняти душ. Але змусити себе вилізти з-під м’якої й теплої ковдри хлопчик просто не міг. Пролежавши так ще кілька хвилин, він опанував себе і все ж пішов до ванної кімнати.
Там, на подив хлопчика, лежало все потрібне приладдя і навіть комплект змінного одягу.
Швидко закінчивши з душем, Поттер взявся обідати. Якраз у цей момент до кімнати зайшов Том. Глянувши на Гаррі, він сів за той самий стіл і почав говорити:
– Зараз кінець серпня, тому завтра нам видадуть бюджет і ми підемо на Косу Алею. Там треба зробити скриньки в банку, щоб підтвердити особу. Потім нас розподілять і ми офіційно станемо учнями п’ятого курсу. Я не знав, скільки тобі років, тому сказав, що ми однолітки і нам по шістнадцять. Звісно, було б краще, якби вступили одразу на шостий курс, але СОВ для нас ніхто проводити не буде, – по черзі розповів Том і, не чекаючи відповіді Гаррі, взявся за їжу.
– Ясно. Я зрозумів. Тобто зараз у нас вільний час і ми можемо сходити до Виручай-кімнати? – запитав Поттер. Йому не терпілося сходити туди і зрозуміти, про що ж говорили близнюки.
– Ні, не думаю. Завгосп Прінгл зараз патрулює замок майже цілодобово, і якщо ми підемо на восьмий поверх школи, в якій ми перший день, то це буде дуже підозріло. Краще зайнятися цим, коли почнеться навчання, – відповів Ріддл, і юнаки мовчки продовжили їсти. Говорити з Волан-де-Мортом Гаррі не дуже й хотілося.
Увесь день Том провів у бібліотеці, а Гаррі просидів біля озера, вкотре прокручуючи те, що сталося, в голові й ніяк не знаходячи відповідей.
***
– Ви точно самі розберетеся в Косій Алеї? – укотре з чималим переживанням запитував директор Діппет.
– Так, директоре, ми розберемося, – знову запевняв директора Том.
– Ну гаразд, гаразд. Ви ж коли-небудь користувалися каміном, як засобом переміщення? – нарешті здався директор, і Гаррі кивнув. – Що ж, тоді удачі, хлопчики. Список потрібного для навчання у вас є.
Гаррі підійшов до каміна, зачерпнув летючий порох і чітко вимовив назву Косої Алеї. Він зовсім не хотів повторення інциденту з “Косолією”. Розплющив очі хлопець уже в залі, де було кілька таких камінів.
Чарівники раз у раз з’являлися в них, і Гаррі, вирішивши не заважати, відійшов убік. Обтрусившись, Поттер побачив Ріддла, який накладав невербальне очищувальне на свій одяг.
Коли юнаки вийшли на вулицю, Гаррі відчув справжнісіньку ностальгію. Вулиця була жива. Не було тих сірих тонів, розбитих крамничок і наляканих людей. Була атмосфера радості й справжнісінького чаклунства. Учні бродили туди-сюди, тримаючи в руках свої величезні покупки, які тоді, на першому курсі, Гаррі здавалися до неможливості дивними. Біля крамниці мітел незмінно стояв натовп, який бажав найновішу мітлу. А хтось примудрився загубити свого кота і тепер ходив, вигукуючи ім’я вихованця.
Це нагадало про легендарну жабу Невілла. Поттер придушив смішок. Настрій різко злетів, і хлопчик дозволив собі розчинитися в цій атмосфері дива.
– Ходімо. Спочатку зайдемо в банк, – сказав Ріддл. Як не дивно, Волан-де-Морт не виглядав похмуро і цілком вписувався в атмосферу, що панувала навкруги. Швидко відвернувшись, Поттер пішов за Ріддлом.
У банку хлопці затрималися на години дві точно. Уся паперова тяганина неабияк втомлювала. Перевірка крові, видача документів і відкриття скриньок. Коли гроші з бюджету школи перейшли на осередки юнаків, Ріддл також обміняв гроші, які захопив із Захвату в продавця в крамниці. Вийшла немаленька сума.
Далі вони попрямували одразу за паличками. Ріддл сказав, що паличка, що була в Гаррі, зламалася. Він пояснив це тим, що якби паличку знайшли, то довелося б віддавати її на перевірку, під час якої ще й могли б побачити всі закляття, що надсилалися за допомогою неї.
– Ласкаво просимо до крамниці Оллівандера! Прийшли по палички? Значить прийшли за адресою. Зараз швидко вам підберемо. Дивлюся, ви в мене вперше? Тоді як вас звати, молоді люди? – сходу почав містер Оллівандр. Гаррі усміхнувся, спостерігаючи за метушнею у величезних запорошених стелажах. Мірна стрічка почала вимірювати Поттера, хоча він досі не розумів, навіщо це.
– Так, уперше. Я Том Ріддл, а це мій брат – Гаррі Ріддл, – чемно розповів Том чоловікові. Для Поттера було дуже незвично чути це “Гаррі Ріддл”. Звучало жахливо неправильно.
– Ясно, спробуйте ці, – чоловік вручив дві коробки юнакам. Гаррі змахнув, але очікувано, паличка не підійшла, як і Ріддлу.
Через кілька невдалих спроб, Волан-де-Морту попалася потрібна. Юнак усміхнувся і якось заворожено погладив держак палички. Поттер же все ще пробував. Хотілося вже просто взяти й сказати, яка саме паличка йому потрібна.
– А може? – Прошепотів продавець. Незабаром він дав Гаррі паличку, і Поттер зрозумів, що це вона.
– Ну звісно, гостролист одинадцять дюймів! Ви ж знаєте, що стрижень для палички унікальний? Але одного разу фенікс дав два пера і вийшли єдині палички-сестри у світі, які ви зараз тримаєте в руках. Дивовижно, навіть зважаючи на те, що ви брати, – плеснув у долоні чоловік, з неабиякою гордістю дивлячись на свої творіння. – Думаю, на вас чекають великі справи, молоді люди!
Ріддл з домішкою здивування й зацікавленості глянув на Поттера, але тут же відвернувся. Розплатившись за палички, юнаки вийшли.
– Тут ми можемо розділитися. У мене зараз є справи, тож, гадаю, ти й сам зможеш купити решту й дістатися замку, – сказав Том і розвернувся, щоб піти.
– Які ще справи? – з недовірливістю запитай Гаррі, щоправда, вже знав приблизну відповідь.
– А це вже точно тебе не стосується. Якщо підеш за мною, я вб’ю тебе, – Волан-де-Морт пішов, і Поттер вирішив продовжити займатися покупками. Усе-таки краще не нариватися. Потрібно поводитися обережніше, якщо Гаррі хотів знайти відповіді й перемогти свого ворога.
***
Перше вересня настало стрімко. Із самого ранку Гаррі був на голках. Він і сам не розумів, чому так нервував, але нічого із собою вдіяти не міг. Директор сказав, що їх розподілять разом із першокурсниками, як і ще одну дівчину, що була молодша за них на рік.
Хоч у світі й точилася війна, але магічний світ до неї не мав жодного стосунку. Поттер очікував, що дітей, які втекли від війни, буде більше в Хогвартсі.
Вже був вечір, і учні ось-ось мали приїхати. Гаррі вирішив почекати біля Великої зали. Де носило Ріддла, він не знав. За ці кілька днів юнак майже не бачив його. І це на краще. У Поттера був який-ніякий відпочинок і час, щоб усе переосмислити, зібратися з силами.
Коли учні почали заходити до Великої зали, Гаррі побачив смутно знайомі обличчя. Одного з Малфоїв, наприклад, він упізнав одразу. Та сама гордовита хода, через яку Драко порівнювали з павичем, довге білосніжне волосся в укладці й тінь презирства до всього на обличчі. Поруч із ним Поттер побачив хлопця, який був дуже схожий на Сіріуса, тільки волосся було темнішим. Найімовірніше, це один із Блеків. Після згадки хрещеного стало якось сумно.
– Містер Ріддл. Коли почнуть заходити першокурсники, просто зайдіть із ними. І де це ваш брат? – запитав Прінгл, котрий тихо підкрався. – Міс Кеннеді, вас це теж стосується.
Гаррі тільки зараз помітив, що недалеко від нього стояла білява дівчина. Вона зніяковіло кивнула і відвернулася.
Зовсім скоро Гаррі побачив Альбуса Дамблдора та кілька десятків дітей за ним. Професор усміхнувся Гаррі й відчинив двері до Великої зали. Поттер не помітив, коли Том з’явився просто поруч із ним. Вони попрямували за професором до зали.
На собі Гаррі ловив погляди з усіх боків. Хотілося, щоб ця церемонія швидше минула, та й Поттер бажав нарешті побачити рідну вітальню Гриффіндора. Ріддл же впевнено йшов, навіть не дивлячись на всі боки. Ну, а першокурсники, звісно ж, задивлялися на зачаровану стелю, що як завжди приковувала до себе погляд. Попереду вже стояв табурет разом із капелюхом. Гаррі й справді відчув себе першокурсником, який переживав, на який факультет він потрапить.
– Коли я назву ваше прізвище, виходьте та одягайте капелюх на голову. Почнемо зі старшокурсників. Кеннеді, Ебігейл, – голосно проголосив Дамблдор.
Дівчина вийшла вперед і одягла капелюх. За кілька десятків секунд капелюх голосно вимовив:
– Когтевран! – посипалися гучні оплески зі столу синіх. Дівчина скромно посміхнулася і попрямувала в їхній бік.
– Наступний Ріддл, Гаррі! – Поттеру все ще було незвично чути прізвище заклятого ворога поруч зі своїм ім’ям. Хлопець сів на стілець і одягнув старий пошарпаний капелюх. Тієї ж миті він почув буркотливий голос у своїй голові:
– О як! Цікаво. Дуже цікаво! І що ж це ми тут робимо? Приємно знову вас бачити, містере Поттер, укотре… Я вже не знаю, куди вас відправити на цей раз. Мабуть, нехай буде…
Гаррі не встиг нічого на це відповісти. Та що вже там, він не встиг навіть осмислити дивний монолог, як капелюх уже проголошував на весь зал:
– Слізерин!
Поттер подумав, що оглухнув. Цього не могло бути, чому саме Слізерин? Він встав і похмуро подивився на зміїний факультет. Оплески лунали у вухах, але Гаррі бачив усі ці погляди, що варіюються від байдужих до презирливих.
Також Гаррі зловив нечитабельний погляд Волан-де-Морта. Тільки цього не вистачало. Якби Поттер би навчався на Гриффіндорі, то йому було б набагато легше. Усе-таки він завжди вважав цей факультет другою домівкою. Але що сталося, те сталося. Оскаржувати рішення капелюха зараз було б украй нерозумно. Тож, узявши себе в руки, Поттер сів за край столу і почав чекати не зрозуміло чого.
Він прослухав, як Тома розподілили, і пропустив момент, коли він сів поруч.
– Так, Гаррі. Ти вмієш дивувати, – сказав Ріддл і з неприхованим глузуванням дивився на Поттера, хоча очі його відливали холодом.
Чорт. Чому саме Слізерин? Про що взагалі говорив той недоумкуватий капелюх?
Додати до улюблених