— Усього, що маю сьогодні, я досяг сам. Я боротимуся за те, чого в мене немає. Я зміню долю, якої не володію. Моя доля залежить від мене, а не від небес!
Ши Вду все було байдуже. Він дивився прямо в очі Хе Сюаня і заливався сміхом, потішаючись над демоном, життя якого будувалося на бажанні помститися. Хе Сюань мріяв принизити його, опустити нижче пекла та розтоптати. І це йому вдалося. Декілька хвилин він насолоджувався видовищем, як небожитель, розпластавшись на підлозі, кланяється решткам його сім’ї і корчиться, розсипаючи вибачення, як з рогу достатку, але цей момент був мізерно малим. Ши Цінсюань заливався сльозами і благав про помилування, він, навіть перебуваючи в блаженному невіданні щодо дій брата та своєї долі, все ще щиро благав про милосерддя. Немов вірив, що демон знаю це поняття.
«Помста», – скандували голоси в голові.
«Смерть», — кричали душі голосами рідні.
«Кара і пекло», — підвивали всі образи та скалічена есенція Хе Сюаня.
Але Ши Вду все було байдуже. Володар Вод навіть без свого віяла, скований, зламаний і побитий, все ще реготав. Витерши кров, що стікає з куточків губ, він мав нахабство сміятися і говорити. До того ж не просто слова. Він мав нахабство вважати себе переможцем. Це було нестерпно. Гул у вухах демона ставав дедалі голоснішим. Через стільки років той, хто зламав йому життя двічі, був у його владі, і мав нахабство говорити, відкинувши каяття?
— І ти ще мене вважаєш монстром? — прошипів Хе Сюань, відвішуючи від усієї своєї мертвої душі удар по лицю Ши Вуду, але той лише сильніше засміявся.
– Бідний маленький Чорновод. За стільки років не зміг змиритись. Боже, та ти гідний всього, що сталося з тобою. Така розмазня не повинна була взагалі вибратися з бруду, в який я тебе штовхнув.
— Я був готовий тебе пробачити. Не зараз, ні, твої брехливі вибачення і поклони не врятували б сьогодні ваші шкури, тебе і твого брата, але тоді… Чотири сотні років тому… Те, що ти зробив зі мною на святі Середини осені, — обличчя Хе Сюаня знову скривилося, а губи переломилися у гримасі огиди. Ши Вуду замовк на кілька хвилин, намагаючись щось пригадати і відхаркуючи чергову порцію крові, що заповнила горло.
– Ахахахахах! — пролунав знову заливистий гуркіт сміху. – А ти все ще пам’ятаєш? Не можеш забути, га? Боже… Це тому, що я потім не покликав тебе? Чи тому, що не подарував квіти? — Ши Вуду безперечно не отримував нічого з цього уроку. Навпаки, він висміював усе, чим Черновод жив. Кожен його спогад.
— Запитав би Цінсюаня, як поводитися треба було. Він би сказав, що правило «розслабся і отримуй задоволення» працює.
Чорновод, який уже заніс ногу для чергового стусана, який вибив би зуби клятому небожителю, який так і не вибрав для себе покарання, раптом завмер. Останні п’ятсот років пролетіли перед очима в одну мить, а всі дрібні деталі склалися в єдиний коллаж. Тонкі руки Ши Цінсюаня, вічно приховані рукавами, те, як він здригався, якщо хтось підходив ззаду і опускав долоню йому на плече, тугий воріт, який регулярно на протязі століть «натирав» йому шию, періодичні нездужання юнака, пов’язані з вітряними бурями, за які він же і відповідав…
– О так, солоденький. Тобі дісталося лише раз. І то – я був нетверезий і втомлений. А уяви, який гарний був мій братик. Він, молодчинка, навчився навіть без олії. Я навчив, — здається, у словах Ши Уду навіть звучала гордість, коли він говорив про свого брата. Ши Цінсюань же біля стіни не плакав, а задихався, давлячись сльозами та риданнями.
— Ти ґвалтував свого брата? — це було навіть не питання, а твердження.
— Ні! Мій брат збожеволів! Він божевільний! — ледь помітно сипів Ши Цінсюань, але Черновод уже не чув його слів. Одним рухом він опустив руку на голову Володаря Вод і ривком відокремив її від тіла, дозволяючи фонтану хлинути з рани. Наступним рухом чоловік наступив прямо на груди, проламуючи їх з усією своєю демонічною силою і перетворюючи серце і, що найголовніше, ослаблене золоте ядро бога на ніщо.
— Ні! — крик Ши Цінсюаня був чутний, мабуть, у всіх світах, якби в нього ще залишалися якісь сили, але ні магічної, ні навіть звичайної енергії небожителеві не вистачало. Він просто дивився на те, як кров брата заливає підлогу і тече струмками до нього, тоді як краплі швидко барабанять по озеру, що розливається, стікаючи з голови, що знаходиться в руці Хе Сюаня.
Божевільні, що наповнювали кути кімнати, наче водні гулі, стали поступово стікатися до тіла, ляскаючи в долоні і притоптуючи, від чого бризки розносилися ще сильніше і потрапляли на одяг та обличчя Ши Цінсюаня.
— Ха-ха-ха, він мертвий! Він мертвий! — лунало з усіх боків. Мабуть, тільки блаженні тварюки і могли зараз щось робити і рухатися. Обидва безсмертні створіння ж завмерли, кожен у своєму моменті.
Хе Сюань дивився на свої руки, забруднені в крові чоловіка. Він не одразу усвідомив, що власноруч убив того, кому не обіцяв легкої смерті. Але однієї фрази, здавалося, вистачило, щоб весь план, який шліфувався сотнями років, пішов крахом. Він міг скільки завгодно переконувати себе, що однаково ненавидить цих братів, але те, що він дізнався, не залишило йому вибору.
Хе Сюань так сподівався, що біль Ши Вуду заглушить його власний, що, вибери той смерть брата, Чорновод зможе спокійно дихати, виконавши своє призначення і позбавившись водночас свого вічного головного болю і тривоги. Але… Навіть він, будучи мертвим демоном рангу неперевершеного, не розумів, якою хворою тварюкою треба бути…
— Ши Цінсюань… — обернувся, дивлячись на юнака, але той, зустрівшись поглядом з мертвими очима брата, відключився. Не виключено, звичайно, що у своїх катаннях він врізався потилицею в металеве кріплення для ланцюгів. Але Хе Сюань був неспроможний оцінити ситуацію. Голова чоловіка випала з його рук і покотилася по підлозі. Хтось із безумців тут же розвернувся і, підхопивши іграшку з-під носа у повелителя, помчав грати з нею.
Хе Сюань підійшов ближче до несвідомого тіла і, занісши руку, одним потужним ударом зламав металеву скобу, увігнану в стіну. Кістка в руці, на жаль, дії не витримала і хруснула, потягнувши за собою ще парочку, але до болю він був звичний, так що навіть не крикнув, хоч, мабуть, варто було б. Колишні почуття повністю відключилися, давши дорогу новим. Він так намагався ненавидіти Ши Цінсюаня, за будь-якої нагоди нагадував собі, що саме ця людина вкрала колись його долю і щасливо жила в невіданні, а вона… Було неможливо ненавидіти Володаря Вітру. Навіть зараз, жалюгідний, покритий бризками крові брата, він все одно виглядав як той, хто хоче жити; як зачароване полум’я свічки, що тягнеться вгору навіть під вітром.
Вцілілою рукою Хе Сюань вхопив з натовпу божевільного, що проходив повз. Той тріпався буквально пару секунд і обвис у долоні чоловіка, як і будь-яка інша душа, підвладна Володарю Чорних Вод. Так просто… Взяти і змінити їх долі. Надіслати Ши Цінсюаня назад, у світ смертних. Відібрати ядро і нарешті завершити це коло пороку. Так легко і так неможливо. Плюхнувшись на підлогу, божевільний поспішив забрати ноги подалі від Черновода, а той, вибухнувши лайкою, нахилився і підхопив Ши Цинсюаня на руки, прямуючи геть із зали в глибину свого палацу.
— Я тебе ненавиджу. Якого ж я вбив його? Чому твоя доля мені небайдужа? Ти ж украв її в мене. То чому я відчуваю порожнечу і ненависть до себе за одну лише думку про те, що тебе більше не буде поряд? Навіщо ти на мою голову? І як ти загалом вижив?
Додати до улюблених
Дякую за працю над розділом💕💕