Він прийшов першої неділі по Великодні – гість із лісу, вродливий і красний, наче молодий ясень. Ти одразу зрозуміла, хто він – воїн, якому ніхто не скаже зневажливого слова, бо навіть найниціші, самі пропащі люди в селі поважали і, чого вже, трошки побоювалися їх – перших дітей панича Місяця і Діви Лісів, давніх хазяїв і хранителів цієї землі. Його вбрання було вишите золотом і сріблом, гаптоване перлами. Ніхто з князів не міг мати ані такої зброї – дорогої, прикрашеної всіляким камінням, міцної і вірної, гострішої за будь-який меч, кований людиною, ані такого породистого коня – карої масті, з сильними прудкими ногами і дужими м’язами. Він попросив в тебе дати йому води – і ти принесла йому напитись, і пустила в дім, і він залишився на день і на ніч, і на ранок поїхав на Північ, звідки знову йшли темні зграї, поїхав, залишивши тобі спогади про своє довге чорне волосся, яке пахло вітром і вересом, про свої блакитні глибокі очі і ледь помітну посмішку, а також перстень і присягу – повернутися до зими.
Не сказав лише – до якої.
Ти питала про нього у духів лісів та озер, у вітрів і зірок, у Сонця і Місяця. Молилася Тому, до Кого зазвичай не звертаються смертні. У снах та видіннях білим птахом летіла за ним – туди, у полум’я, туди, де війна, де орди песиголовців і вовкулак палили і руйнували, ґвалтували і катували, молитви твої і пам’ять твоя, як два дужих крила, берегли його від усякої біди – від стріли і меча, від пазурів та кликів, від злого ворожіння та темного чаклунства. Твоє серце не знало спокою, і праця, якою ти намагалася завантажити себе, аби хоч на мить забутись роботою, з рук тобі падала, і ти кидала геть усе, і цілими днями блукала лісом, який був зовсім неподалік від вашої хати – крайньої в селі. І недобрий поговір йшов між людьми (чому вештається десь донька твоя, старий, чому молиться до Того, Кого не людині тривожити, чому не живе як усі, чому погордує вона ліпшими серед нас парубками?), і сварив тебе батько, і крадькома плакала мати, і важким каменем на твоїх грудях лежав людський осуд.
Недобрий поговір йшов між людьми, казали, ніби те тобі таке пороблено, ніби злітав уночі до твоєї спальні чорний ворон – не ворон, а чаклун із лісу, ніби билася в пальцях його твоя душа, ніби вийняв він її з тебе разом із серцем, і заховав у столітньому дубі у хащі темній, ніби ось побачите, людоньки добрі, скоро округлиться її живіт, і народиться – людина – не людина, звір – не звір, птах – не птах, не на дев’ятому місяці, то на дванадцятому, нелюдське бо дитя вона носить у череві… І в ім’я Сил Небесних, ліпше б воно вже і справді було так!
І билося серце твоє в долонях його, і блукаючи лісом ти ніби чула його голос, він ніби був поруч, і розповідав тобі давні перекази, чарівні легенди снів цієї землі, давніші від людей, давніші навіть від них, не давніші хіба що від Господа Бога: про Місяця і Діву Лісів, і про те, як навесні завітає до них Громовик – найславетніший з лицарів, перший у битві, полюванні на всякого звіра і благородній пиятиці, воїн, коваль, мисливець і хлібороб, і як ліси наповнюються святами, наповнюються пирами і ловами, і як юнаки змагаються у силі і спритності, як розважаються, намагаючись на спір підняти його меч Блискавицю, що скував він його з небесного полум’я молотом-громом, – жоден від віку ще не підняв цей меч крім хазяїна, – розповідав про їхнього давнього мудреця, такого давнього, що навіть серед безсмертних ніхто не знає, скільки йому, що навіть трьохтисячолітні діти Місяця кажуть, що малими він знав їхніх дідусів та бабусь, як він обертається Білим Оленем, і йде у такі глибокі хащі, що й вони туди не ходять, до потаємного джерела, щоб пити з нього воду мудрості і життя; розповідав про святого Юру – вовчого пастиря, як поразив він вогненного змія, за що й дано йому було панувати над вовками, вовки бо – не те, що вовкулаки, благородні створіння, вовкулаки ж – враже поріддя, і як повз той смертельно ранений змій подихати в гори, і кров його уходила глибоко під землю, песиголовці ж тепер її добувають і роблять з неї зілля, яким освітлюють свої бридкі нори і палять доми добрих дітей Благословенного.
І всі свої сни та видіння, всі ці його розповіді (чи ж були вони?) зберігала ти у своєму серці.
***
Так минула перша зима і друга, а на третє Різдво з лісу прийшла коляда.
І лунала під стріхою хати пісня – прекрасна і предивна, така, якої ніхто ще тут не чув: чи є в домі вашому Пан Господар і Мати Божа, а як є, то чи дозволять нам колядувати у цей святий вечір, добрий вечір, коли прийшли тріє царі зі Сходу поклонитись Рожденому, і знижалися анголи на старий вертеп, а інший цар з очима підлої лисиці, не лисиці – шакалу, задумав лихе, і бігла Матір Божа з Сином, переховувалась від гонителів, по світу ходила, і вся твар Її приймала, не приймали тільки злі люде, і як є в цій хаті Божа Мати, то нехай князь-хазяїн і його княгиня-дружина, і діти їх – князівни і княжата ходять в золоті і сріблі, в перлах і рубінах, в соболях і куницях, нехай мечі їх не тупляться і коні вірні не оступаються, стріли не хиблять і соколи літають високо, пшениця й овес родять і товар котиться.
Переляканим птахом метався твій погляд від одного гостя до іншого – де ж він, де той, на кого чекала ти? І обірвалося серце, і полетіло кудись униз – нема! Нема! Не повернувся! І навіщо простягає тобі перший серед них дари (о, ти впізнала їх!), що не дівчині личать – знамено червоне із білою зорею о восьми променях, кольчугу із місячного срібла, меч, прикрашений всіляким камінням, міцний і вірний, та не вірніший за смерть? Не повернувся чаклун, що вкрав твою душу, героєм залишився там, де полум’я, де кров, де поле брані. І плаче мати твоя, і мовчить твій батько, і навіть на його лице впала глибока тінь.
Нема його. І не буде. І нічого більше не буде.
Від того Різдва оселилася в домі вашому скорбота. Тричі приходили після того старости з словами про царевича і куницю – і всякий раз запросив твій батько їх сісти поговорити. Відпустив без позору, не дав гарбуза – але і без тебе. Спасибі йому.
Замовчали злі язики. Самим балакучим відкоша дали ті самі парубки, що до тебе сватались. Спасибі їм.
Тобі дали спокій – і ти не знала спокою. Знову – ще більше – блукала ти цілими днями по лісам, і все нагадувало тобі про нього. Про нього співали птахи, про нього шепотів вітер у віттях дерев, про нього мовчали озера і ріки.
Так минула зима і почався Великий Піст.
І ось, напередодні Вербної Неділі, коли вже опустився вечір на землю, вийшла ти на поляну, де було розложене вогнище. Поруч сидів світлий юнак у ясній броні, коло нього лежав спис, пасся білий кінь і ластилися до хлопця двоє вовків.
Вовчий Пастир! Ти і налякалася б, та вже давно не було сил, а до того ж – таким мирним був цей парубок, і вовки, і ватра, і так спокійно поскубував траву кінь, і наче на тебе чекав Божий Мисливець…
– Сідай до вогню, дівчино.
Він простягнув тобі золоту чашу.
– Пий.
Кришталева холодна вода – не вино.
Вовчий Пастир дістав із торби хліб, переломив, посипав сіллю.
– Їж.
І ти їла цей білий, панський хліб, боячись уронити з рук хоч кусочок, хоч крихітку.
Юнак підвівся і торкнувся твого лоба.
– Смерті нема, дитя. Іди собі з миром. Смерті нема.
“Смерті нема” – прошелестів вітер у листях.
“Смерті нема” – ухнула сова в хащі.
“Смерті нема” – казав тобі погляд вовчих очей.
Коли ти вже ішла, Юра окликнув тебе:
– Пам’ятай про джерело Удан.
І минув тиждень, і прийшов Великдень, і дзвони у храмах звіщали: нема смерті, переможено змія, згинув останній ворог!
І божевільна надія билася в твоєму серці.
Так минули ще два тижні. І ось, у світлий день Радуниці, близько полудня наче щось промовило до тебе: вийди на двір!
На карому коні їхав по дорозі – він!
Коли зіскочив він з коня, коли минулися обійми, поцілунки і трохи вгамувалася перша радість, коли розділив він обід із твоєю сім’єю – почалася розповідь.
– Пам’ятаєш, я казав тобі про нашого мудреця?
Ти киваєш головою. Для тебе давно вже нема різниці між снами, видіннями й дійсністю.
– Кожен рік обертається він Білим Оленем і йде у саме серце хащ лісових. Там – джерело, в якому б’ють два ключі – один з водою мудрості, а інший – з водою життя. А за джерелом – печера. Не кожен із смертних може війти у неї, а вийти – і з безсмертних не кожен. У тій печері – хід, а веде він – у Землю Блаженних, у світлий край. І коли ми вмираємо – наші душі не відлітають у небо – вони йдуть туди. І там ми знов набуваємо тіло і ніхто вже звідти не виходить, ніхто не покидає цієї країни – немає навіщо. Там зціляються ранені темрявою серця, отримують спокій душі. Але серед цього раю на землі, серед цього світлого Ирію мені не вистачало – тебе. І я просив Діву Лісів, я не відходив від неї ані на крок – дозволь повернутись у землі людські, не все ще закінчено, не вийшов час, я потрібен там, на мене чекають і люблять. І Діва Лісів змилосердилася.
Лише Білий Олень може провести туди або звідти – і коли настав день, і прийшов він пити воду мудрості і воду життя, з’явилася йому наша Пані, і він переплив джерело, і перевів мене через тунель.
Він зітхнув і затягнувся люлькою.
– А зветься те джерело – джерелом Удан.
Додати до улюблених