Чуя бачив його незліченну кількість разів, підганяючого свого коня без жодних поблажок, але й без перебільшень, розсікаючого пустелю на впевненій швидкості, часто із піснею. Завжди з незмінною відкритою посмішкою і завжди у тих самих пошарпаних молодою ярою душею штанях. Таких, як у самого Чуї: у того була своя історія з кіньми.
Однак зв’язались вони не цією ниткою. Дазай любив випити, не надто піклуючись про своє майбутнє, тож на своєму таємничому шляху заглядав до Чуї у бар. Там все одно рідко хто бував, а Дазай був не проти провести час зі схожою на себе інтересами людиною — він якось вивів Чую на цю розмову, примітивши його одяг, але чоловік достоту не був багатослівним. Єдине було ясно: кинув цю справу, кинув давно, і все ж сумував за нею. Казав, коня на пенсію здав, а іншого брати вже й не хотілося. Дазай йому не вірив, проте лагідно погоджувався, мовляв, правильно зробив, тварина, як будь-яка людина, поза нашою пам’яттю — річ не вічна.
Дазай теж не зізнавався, куди весь час прямує і чому повертається, тому у порівнянні Чуя ще був доволі відвертим. Просто від Дазая дивним було чути так мало, хоч він і був вкрай задумливим, доброзичливості це в нього не віднімало. Людей любив, видно. Ніколи своєю ношею не грузив. А іноді було шкода, що не грузив. Та згодом, з плином часу це стало простіше сприймати.
Паралельно Чуя мав на нього свої плани, і достатньо чітко окреслені, та він залишав Дазаю можливість зробити перший крок, наблизитись до нього з власного бажання. Того дня, коли було особливо помітно, як Дазай відпустив волосся, що йому довелось зібрати їх у хвіст, Чуя сильно задумався над тим, чи воно того варте — чекати. Та й це святе створіння, певне, навіть у глибині душі таких думок ще не мало: настільки Дазай здавався чистим і нескладним. В Чуї урвався терпець. Не прийшла гора до Магомета, то Магомет прийшов до гори.
І це справді відчувається, ніби лізти на високу гору, тому що Чую переповнюють ріки сумнівів і стільки ж — думок про те, як добре Дазай виглядає. Важко втриматись й не побігти стрімголов йому назустріч, аби пришвидшити процес, і важко вигадати виправдання тому, що він збирається зробити. Отож він вперше за увесь час їхнього контакту не виходить за п’ятнадцять хвилин до прибуття Дазая — лише чекає, спершись на барну стійку, та нервово курить.
Дазай, звісно, глибоко здивований і спантеличений, не знає, з чого почати й чим закінчувати. Чуя лише трохи поводить бровою, коли бачить його, намагаючись сконцентруватись. Він кидає під ноги, взуті у важкі черевики, скручену з газети цигарку, але вагається, перш ніж її загасити.
— Тобі як завжди?
Дазай натягнуто посміхається, хоча нічого поганого поки не відбулось.
— Ага, — він потирає потилицю, збираючись з думками, — А чому ти сьогодні тут? Забув про мене?
— Ні, що ти, — Боже, ясне діло, що не забув, — то все спека смертельна. Все валиться з рук, — він проходить на робоче місце і різко зупиняється, — І ще, Дазай… Здається, у мене закінчився коньяк.
— Так? — Дазай дивиться вичікувально, — А це проблема?
Дійсно. Чи це проблема? Ні. Це навіть не правда. Треба виглядати впевненішим. Зберись, Чуя.
— Ні, — так невимушено, як чоловік тільки може.
Поки він крутиться між коробок у пильній підсобці, вкотре прокручує всередині хвилююче передчуття. Чуї не потрібно було нишпорити так наполегливо, він знав тут все як свої п’ять пальців, але якби ви знали, яке велике значення має цей момент, тягнули б час так само.
— Вибач, я справді замотався з цією погодою, — Чуя лукавить, йому не обов’язково штовхати ящик ногою, його ніколи не бере жодна спека, — Поглянь сюди, — киває на простір під прилавком і подумки зхрещує пальці, — Обирай.
Дазай перехиляється через усю стійку, аби розглянути арсенал, й в Чуї вмить усе перевертається, тому що той знаходиться нижче, ніж того вимагала ситуація, — він, в біса, високий засранець, — так, що він навіть не може підняти на Чую очі. Він абсолютно точно не хоче, проте обдумує те, що ще кілька сантиметрів, і Дазай би був навпроти змійки його штанів. Можливо, це зіграло йому на руку, тому що таким чином це додаткову хвилину-дві мало невинну форму, але потім хованки втрачають сенс. Чуя нарешті наважується та дозволяє своєму голосу знизитись на грайливий, хоч і досі безпечний рівень.
— У тебе відросло волосся?
Дазай, чого він і домагався, розгинається, реагуючи на зауваження, і скромно посміхається, та від Чуї не віддаляється. Чоловік завбачує в його погляді якусь зміну. Це, певне, Чуї здається, він просто надто зациклений на тому, щоб розпізнавати найменші сигнали. Ну й на Дазаї трохи теж, так.
— То що? — він вже не займає голову переживаннями, лише дивиться на дазаєві губи, ждучи, коли він заговорить.
Дазай відкриває рота, набравши повітря, аби видихнути відповідь, і саме тоді Чуя цілує його. Він ловить поцілунок, мовби тільки цього й хотів, але активну участь не бере: лише стримано стискає чужий комір і зміцнює хватку на стійці. Чуя дбайливо тримає його лице обома руками, ніби захищаючи від вітру, який може запросто роздути цю жменю кульбаб, що займає усе місце під шкірою. Дазай м’який, як в кіно, та блідий, як у журналах. Чуї стає спокійніше, тому що зрозуміло, що на нього неможливо було не будувати планів, звичайно, що його всі перехожі хочуть затягти у ліжко, природньо, що він вабить до себе, червоніючи, наче янгол, який в житті поцілунків навіть зі сторони не бачив, наче це не він щойно пройшовся зубами Чуї язиком так майстерно, що той почав сумніватись у собі. Це релігійний досвід, якщо спитаєте.
Коли вони, мовчки це узгодивши, розривають контакт і відновлюють дихання, це положення здається по-шахрайськи зручним, в ньому хочеться завмерти на тисячу років, але Чуя побачив замало, аби закінчити на цьому. Поки він обходить страшно довгий прилавок, Дазай непомітно тремтливо видихає. Чесно, для нього це все в якомусь сенсі дуже нове. І дуже кльове.
Чуя розважливо підходить до нього та розташовує руки по обидві сторони від Дазая, й очі того на коротку мить сяють іскрами.
— Я здогадувався, що вам подобаються помолодше, містер Накахара, але щоб хлопці…
— Ти маєш щось проти? — він мав кинути виклик, та його голос відверто напружений, тому що Дазай ще ніколи не звертався до нього так, і він із жахом визнає, що хоче почути це звертання ще.
Дазай загадково посміхається, опускаючи погляд туди, де його тонкі пальці визволяють ґудзики від петельок, і Чуя з якоїсь причини терміново хапає їх та складає їхні долоні разом, розпочинаючи новий, більш розв’язний поцілунок.
Приємно себе відпустити. Чуя думає про це, коли з силою штовхає Дазая на один зі столиків, щоби він майже усією поверхнею тіла умістився на розжареному металі, та затримується рукою на оголених грудях на зайву секунду. Приємно бути бажаним. Чуя думає про це, коли бачить, як Дазай вишукує його мутним поглядом, підіймаючись на ліктях, і зосереджується ним на ремені Чуї у відвертому нетерпінні. Приємно задовольнити потребу. Чуя думає про це, коли тягне Дазая за поли сорочки до себе й цілує, не відмовляючи собі в тому, щоб стиснути у кулак темне волосся, з якого все почалось, і суворо приставити чужі стегна впритул до своїх.
— Раптом що, я не збираюсь кататись на тобі, звіре, — в нього так збилось дихання, що зовсім не здається, що Дазаю ця ідея не подобається. Чуя має це запам’ятати.
Хай там як, він ніяк не забуде, як Дазай затих після його слів:
— А я не пропонував тобі підставляти свій зад.
Те, що дазай виявився — вибачте — повією, робить речі більш насиченими, й від того відволікаючими. Чуя не може залізти колінами на стіл без уважного спостерігаючого погляду на собі, Дазай беззвучно супроводжує його своїм зацікавленим карим кольором доти, доки Чуя не влаштовується зручніше, а потім, на моменті контакту подає голос. Масивні черевики Чуї, що тепер вільно висять у повітрі, починають заважати, тому що в нього згинаються пальці на ногах. Вони тільки на третині всього шляху, а йому вже так важко тримати думки у купі.
Переймаючись через це, він вирішує відсунутись назад. Він хоче вибити з Дазая ще один стогін, він хоче знову і знову гніватись на взуття, водночас навіть не думаючи його скинути, тому що він може лише уявити, як гаряче це виглядає зі сторони, і тому що це пускає по ньому розряд жару. Він хоче спробувати все можливе стільки, скільки йому відведено Богом, він хоче цього паскудного хлопця, однак саме тому йому треба бути обережним, не обірвати те, що так довго зшивалось.
Дазай все ще намертво прикутий очима до рухів Чуї, тож той, задоволений увагою, усміхається, поки розбирається із одягом. Один лише ремінь летить за борт, а штані скупо спускаються до колін. Він чує, як Дазай ковтає, і робить вигляд, що намагається всістись. Ну, тобто, може і не робить — це правда не найкраще місце, хоча тут з альтернатив хіба що підлога. Але він явно применшує емоцію на обличчі, бо кров приливає до його щік, а голова забита тільки двома пульсуючими питаннями — чи Дазай вражений і яким, матінко, чином він такий збуджений.
Дазай, тим часом, з незвички переминає руками. Він дуже хоче торкнутись чого-небудь, — чи всього — але не ризикує й просто бігає очима від напружених м’яз до твердого на вигляд члена. Кидає шалений погляд догори лише тоді, коли помічає, що Чуя змочує собі пальці, і шкодує, що не поглянув раніше, тому що мить перед тим, як Чуя заведе руку назад, пекельно коротка.
Він поступово вводить перший і тремтить, тож підтримує пальці іншою рукою, замазуючи її слиною, і Дазай страждально видихає на те, як вона сяє на молочній шкірі. Чуя не затримується, додає палець та зміщує другу руку на ще більш вологий, ніж раніше, член, здається, переключившись на насолоду. Його прикриті вії ніби разом з рештою тіла реагують на дотики, брови супляться, всередині горла вібрує низький звук, і Дазай, який від самого початку цієї частини дихає суто ротом, незрозуміло з якого переляку обирає саме цей момент, аби втрутитись. Цей самий Дазай розташовує свою суху долоню на вільне місце вкрай акуратним чином, щоб не дай Боже не подразнити чутливу шкіру, й обирає поки з самого логічного: легко погладжує і кілька разів тисне на голівку. Він в курсі, що робити, але це відчувається таким особливим, що йому доведеться вчитись всьому по другому колу.
Чуя підставляється під рухи Дазая, приємно здивований його настирливістю. Він ще не думав про це, і… Скільки разів Дазай встиг опинитись в таких ситуаціях до нього? В нього темніє свідомість від усіх можливих варіантів, які він собі уявляє, але його повертає в реальність один незграбний рух, за який він готовий дякувати Дазаю так, як тому й не снилося, хоча все, що з нього виривається — нерозбірливий вигук. Такий виразний, що Дазай інстинктивно хапається за застібку своїх штанів, але на цьому і зупиняється. Чую це не влаштовує. Він кладе свою руку на руку Дазая та починає керувати рухами. Дазай помічає, наскільки жорсткішими вони стають, і вважає правильним не питати про це, тільки тихо сходить з розуму.
Втім, це триває не довго, тому що Чую, взагалі-то, це не влаштовує. Він показово дивиться вниз і слабо посміхається. Дазай жалюгідно скиглить. Чуї цього недостатньо. Він переводить погляд, заглядаючи Дазаю прямо в очі, і голосно стогне, аби Дазай прекрасно розчув, а той чує, тому стогне разом із ним й нарешті добиває застібку. Він рішуче відтягує штані рівно на потрібну відстань, й, не гаячи часу, проводить декілька швидких разів по всій довжині. Чуя усвідомлює, що віднайшов те, на чому Дазай запросто розтане, тому не планує зупинятись. Чуї навіть не треба симулювати, улюблений ритм руками цього хлопця і тиск на простату — своєю виганяють з голови усі розумні думки, дозволяючи центрувати увагу на підживленні нерозумних.
У Дазая в мізках щось клацає і він розуміє, що якби Чуя не був розтягнутий до цього, все би виглядало не так. Чуя просто розбещує його. Це ясно, як білий день. І він ведеться на це, відповідає на кожен цей своєрідний запит. Не може не робити цього, інакше заходи посилюються, й йому доводиться до білих кісточок стискати чуже стегно замість свого члену, залишаючи подряпини, через те, як близько він до кінця. Прямо як зараз. Різниця лише у тому, що він тримає руку подалі від гріха довше, ніж зазвичай, і рухи іншої припиняє. Намагається охолонути.
Чуя цілком розуміє, тож стає на коліна, аби нахилитись до обличчя Дазая, й невагомо цілує. Ні на що не провокує, хоча направляє його руки вздовж своєї спини: ніби нагадує, що в нього є свобода дій. Дазаю не треба повторювати двічі — він сміливо обмацує міцне тіло і майже одразу заводить пальці між сідниць, на що Чуя здригається. Дазай не робить нічого більшого, але чоловіка це підштовхує до продовження.
Він цьомає Дазая востаннє, сідає на ньому, і відбувається довгоочікуване зіткнення. Дазай відчуває Чую шкірою до шкіри, Чую, який от-от розкриється навколо нього, і полегшено видихає. Та той не перериває гри, й коли передбачається щось кардинально інше, дає самий мінімум. Підтримує свій образ, наче йому все це байдуже, хоча нерівномірність ривків його нещадно видає. Він не отримує від цього фізичного задоволення, а запалюється не на жарт. Дазай роздратований, тому що якого чорта Чуї треба прикидатись, виглядаючи при цьому так? Він грубо тягне його за стегна на себе, назад на свій член, та чує вдячний стогін приблизно разом із холодними кінцівками на основі, що вкотре задають напрямок. Добре. Отак і має бути.
Чуя впускає його повністю й тільки тоді ділиться почуттями, лаючись хриплим голосом. Справа в тому, що Дазай ніколи не чув від нього лайки. Чи то рахувався за дитину, чи то змушував слідкувати за собою з подвійною силою. Так чи інакше, це побуджує його штовхнутись у тісноту Чуї, спонукаючи вронити, на диво, ще гірше слово й втративши зв’язок з тілом. Він починає об’їжджати його стегна самотужки, тому що не впевнений, чи Дазай мав чути те, що почув, і все одно стогне з тим відчаєм, який дуже хотілось би лишити при собі. Він скручує сорочку Дазая у кулак, як робив це з його волоссям, аби стриматись, але й тут програє свідомості, яка підкидує нові і нові речі, від яких хочеться вити. Дазай натурально помирає. Духота оточує його з усіх боків, і він згадує, що досі вдягнений.
— Чуя, зніми її вже.
Все, на що Чуя реагує — його благаючий тон. Дазай поспіхом обмірковує усе, що сталось, аби зрозуміти, чому Чуя не дозволив йому роздягтись. Квапився? Можливо, тому що його прикриття було дуже крихким, як для ретельно продуманого плану. Серйозно, хто ініціює поцілунок так? Але те, що Чуя не потребував підготовки, попри це розігравши маленьку виставу… З цим щось нечисто.
— Ти казав, спека?
— Так, — Чуя впевнено киває, йому немає куди подітись, тож він вже не шкодує ні про що, — просто на тобі вона добре сидить.
Від картинки, що на цей раз з’являється у нього перед очима, Чуя затамовує подих, прискорюючись. Дазай вкладає свою руку в його долоню. Це зворушливо — приймати на себе чужу вагу, коли Чуя стомлюється, й не розключати замок, приймати до краю цнотливий поцілунок у контрасті з відверто розставленими ногами, звисаючими з його власних. Бути у такій довірливій турботі — от що зворушливо. За це хочеться платити. Гарно платити.
Дазай відточує вивчені за вечір рухи на члені Чуї, паралельно вбиваючись в нього так, що він не міг би навіть в теорії зв’язно протестувати. На практиці він вганяє Дазаю під ребра нігті, несамовито стискаючи його в собі, і Дазаю нестерпно боляче, але він перечікує цю мить, тому що шипіння Чуї, яке перебивається криками, й вираз його обличчя зараз — безцінні.
Він по-справжньому на межі того, щоб знепритомніти, і коли він усвідомлює, що його кінець теж незабаром, мов ошпарений, знімає Чую з себе. Ну, пробує.
— Не треба.
— Чуя, я скоро…
— Нумо, не сперечайся, — Чуя — навмисно чи ні — таки лається втретє, та суміш цього з усією перевагою, якою віє від чоловіка, не лишає Дазаю варіантів.
Він, скоріш за все, поставить Чуї синці, але йому необхідно щось, що його втримає, тому що Дазай втрачає будь-який контроль над собою, і добре, що він може спрямувати увесь потік почуттів, який вирує в ньому, в одну точку. Він чує самим краєм вуха, як ним пишаються, як ним задоволені, як його… Що? Він не може ідентифікувати останню фразу, а в своє припущення щодо неї не вірить, тож відправляє це подалі від думок.
Чуя витягає з себе член Дазая, першим оговтавшись, тому бере на себе відповідальність за виправлення незручного моменту:
— Якщо тобі цікаво, того коня мені подарував мій тодішній хлопець. Ми розійшлися, й, — він мружиться від спогадів та робить паузу, — довелось вчинити так, як я вчинив.
— Господи, Чуя, — Дазай все ще глибоко дихає. Він відводить погляд, — А я катаюсь весь час до міста… за звичкою, — йому теж нелегко вести цей діалог, але він продовжує, — Раніше я їздив до нього щоденно, ми чудово розумілися, але раптом все змінилось. Коли він мене залишив, виявилось, що мені більше не було чим жити. Прикинь? — він відкидає голову назад, наче на порозі сліз, і кусає губу, — Я намагаюсь знайти там когось схожого на нього, щоб якось рухатись далі, — Дазай не прослідковує на обличчі Чуї огиди, коли той прямо так натягає на себе одяг, і більше не вагається, перш ніж продовжити, — але можливо, мені більше не треба шукати.
Чуя одним швидким рухом пригортає його до себе за руки у цупкі обійми. В повітрі зависає мовчання, повне розуміння і спокою.
— Іноді варто звернути увагу на те, що тебе оточує, а не ганятись за чимось абстрактним. Повертайся до своєї справи, Чуя. Ніколи не пізно це зробити, — Чуя безмежно цінує це, але поки відкладає тему на потім, акуратно застібаючи штані Дазая й розправляючи його сорочку. Він злізає зі столу та, фактично, пускає Дазая у вільне плавання, — Тепер ти даси мені випити?
— Тобі тільки випити, — він зустрічається очима з ніжним поглядом, — Додому мені вже треба, а не тебе поїти.
— А де ти живеш?
— Недалеко, — він серйозно обдумує наступну фразу, хоча усміхається до самих вух, — Заходь у гості, ковбою.
— Іншим разом.
Перш ніж зникнути за дверми у теміні ночі, Дазай кидає останню нахабну посмішку. На щастя, останню тільки на сьогодні.
Додати до улюблених