Тарталья дивиться у вікно – сонце вже майже зайшло за обрій, небо переливається всякими-можливими відтінками рожевого, помаранчевого та жовто-гарячого, ще трошки й почне сутеніти. Вона мала бути тут ще годину тому. Не те щоб він дуже переймався, Мандрівниця завжди була досить заклопотана, тож вона цілком могла забути про їхню щотижневу традицію. Та й у нього було ще багато невиконаних завдань. Але він все одно чекав. Чого? Тарталья й сам не знав. Ці їхні регулярні зустрічі давно перестали бути для нього лише засобом покращити свої бойові навички. Останнім часом він почав помічати, що просто хотів зустрітися з Люмін, послухати про її пригоди, потеревенити про усілякі дурниці. Виявилось, що дівчина була не лише гарним воїном, але й цікавим співрозмовником.
Від роздумів хлопця відволік неприємний скрип дверей. Увійшла вона. Світле волосся трохи розтріпалося од вітру, щічки зарум’янились від бігу й сама дівчина важко дихала. Тарталья застиг, а вона навіть не кинула на нього погляд, наче точно знала, що він ще тут, нікуди не пішов, чекає на неї. Мандрівниця пройшла залою впевненою ходою, стомлено позіхнула, розім’яла м’язи плечей.
– Люмін…
– Вибач, знаю, я пізно. Сьогодні було справді багато доручень у Гільдії і я… Можливо, покінчимо з цим якнайшвидше? День дув дуже довгий.
Вона нарешті підіймає на нього погляд і сині очі Чайльда зустрічаються з її золотавими. Вона тепло, трохи виснажено посміхається й хлопець помічає, що на щоці та шиї дівчини з’явилось декілька дрібних подряпин. Мабуть, отримала їх у якійсь битві, поки виконувала доручення та подорожувала Тейватом. Цей світ був надто небезпечним, хлопець знав це занадто добре. А доля мандрівників була ще більше сповнена загроз. Чайльд збрехав би, якби сказав, що зовсім не хвилюється за Люмін. Проте він, як ніхто, розумів, що дівчина не дасть себе скривдити. Тарталья наближається до неї й невагомо, майже ніжно, торкається пальцем невеличкої рани на щоці. Вона дозволяє, хоч й трохи здригається. Тарталья перехоплює її руку й залишає довгий цілунок на кісточках її пальців. Зазвичай у мандрівників сухі мозолисті руки, загартовані довгими подорожами та різноманітною роботою. Але у Люмін долонька м’яка та ніжна, як у справжньої принцеси. Дівчина у відповідь на це сахається, відступає декілька кроків назад і хлопець помічає, як її долоня лягає на руків’я меча.
– Ми можемо відкласти тренування, якщо ти погано себе почуваєш.
Насправді, Тарталья дійсно не проти провести цей час якось по-іншому. Тільки за умови, що Люмін не піде, а зостанеться з ним.
– Ні, – вона заперечно хитає головою і вже витягає меч з піхов. – Все добре.
Зазвичай Чайльд любить бійки. Ба більше, частіше за все сам на них напрошується. У запалі битви думки очищаються, кров закипає, а в голову б’є адреналін. І йому це дійсно подобається. Але зараз, коли Люмін замахується на нього мечем і робить випад, хлопець мало не пропускає удар, задивившись на неї у цій білій сукні, що так вдало підкреслює її тонкий стан. І начебто нічого незвичного, Мандрівниця майже постійно постає перед ним саме у цьому вбранні, але саме у сьогодні, у цей момент її войовнича поза й зосереджений вираз обличчя змушують серце Тартальї пропустити удар, а унизу живота неочікувано розпливається приємне тепло.
Проте хай там як, а Чайльд вмілий боєць. Ще мить і Люмін виявляється притиснутою до стіни. Все ж таки, він трохи сильніший за неї фізично. А можливо дається у знаки втома після важкої днини. Оголеними лопатками Люмін відчуває холод, що йде від каменю, а леза водяних клинків ось-ось і торкнуться шкіри на її шиї. Тарталья навіть не думає піддаватись, але й вона не поступиться. Дівчині доводиться зібрати залишки сил та енергії, щоб відштовхнути Передвісника від себе, ще й так, що той відступає на декілька кроків. Хлопець задоволено і навіть якось по-хижому всміхається. Мандрівниця ніколи його не розчаровувала. Ще декілька випадів, ударів і затиснутий у глухий кут уже він.
Її обличчя занадто, занадто близько до його. Хлопець майже чує, як калатає у грудях її серце й як шумно вона видихає повітря з легень. Він би із задоволенням поцілував би її зараз, але їх розділяє холодна гостра сталь. Люмін притискає лезо до його горла, ще трохи і піде кров. Передвісник навіть і не думає захищатись, наче насолоджується своїм програшем. Дівчина з усіх сил вдивляється в обличчя Чайльда, намагаючись розгледіти у ньому хоч-якусь спробу її зупинити, але той у відповідь одними лиш устами шепоче «Ну давай».
Провокує її, чортяка. От би прикінчити його прямо тут і зараз. Світ точно став би трохи кращим, якби Передвісників Фатуї стало на один менше. Але щось зупиняє її і Люмін, невдоволено фиркаючи, відступає.
– Ненормальний. Годі. На сьогодні досить.
Мандрівниця ховає меча й вже прямує до виходу, коли її раптово й трохи грубо хапають за талію й кидають на підлогу. Від неочікуваності вона голосно зойкає, глухий біль від падіння пронизує усе тіло. Тарталья нависає над нею, його губи вже торкаються її плечей, ключиць, а руки міцно тримають за талію, притискаючи до холодної мармурової підлоги.
– Аякс, не треба, – попрохала вона.
Але хлопця вже важко було зупинити. Навіть таке незвичне звернення на ім’я, яке він вже давно забув, на ім’я, яке прийшло з його минулого життя, не збило його. Тарталья точно знав, що вона хоче цього не менше, ніж він. І це додало йому впевненості. Поцілунки спускались нижче (і, о Архонти, якою ж солодкою та ніжною була її шкіра), а рука вже забралася під спідницю, пестячи стегно.
– Будь ласка, не треба, – знов прошепотіла Люмін.
Він заткнув її поцілунком. Цілувати її було чарівно і страшно, мов пригати у Безодню. Знову. Люмін не була схожа на жодну дівчину, з якими він був до цього. А, повірте, він знав багато дівчат по усьому Тейвату. Можливо справа була у тому, що Мандрівниця потрапила сюди з інших світів, а, можливо, у чомусь іще. Хай там як, Тарталья відчував, що з кожною секундою поцілунку наближається до відгадки цієї таємниці. Його руки все впевненіше блукали її тілом. Хлопець подумав, що зараз, у його обіймах, Люмін нагадує порцелянову ляльку, які продавались на ярмарках у Сніжній і якими так любить гратися його молодша сестричка – така ж гарна та тендітна.
Дівчина вже не чинила опору, не намагалась вивільнитись, чи відштовхнути його. Навпаки, поглибила поцілунок, притислась й коліном потерлася о збудження, що з кожною хвилиною зростало у штанях Передвісника. Час для нього зупинився. Тарталья почувався переможцем у битві, що застиг у період свого тріумфу і далі його чекало тільки безмежне щастя та блаженство. Омріяний приз був у нього в руках.
А у наступну мить світло у його очах затьмарилось. Тіло пронизало гострим та неочікуваним болем.
Вона вдарила його коліном поміж ніг. Люмін прийняла правила гри, відволікла своїми пестощами, а потім старанно вивіреним рухом нанесла руйнівний удар. Встромила йому ножа в спину, коли він не чекав. Хлопець з криком повалився на бік.
Люмін встала, обтрусила білу сукню, розглядила декілька складок на спідниці й кинула погляд на Чайльда, що скрутився клубочком на підлозі й щось хрипів. Було незвично бачити Одинадцятого Передвісника Фатуї таким, але усвідомлення того, що саме вона довела його до такого становища виявилось… цікавим.
Мандрівниця вивищувалась над ним, немов якась Богиня війни й від погляду на неї хлопець навіть на секунду забув про пекучий біль унизу.
– Тобі боляче?
Що за дурні питання? Звісно, боляче. Але у відповідь Тарталья зміг лише застогнати.
– Вибач, – вона опустилась перед ним навколішки, ніжно провела рукою по його волоссю й Чайльду здалося, що у її золотих очах дійсно промайнув жаль. – Я не хотіла. Ти мене змусив.
Він замружив очі. У глибинах душі Тарталья знав, що він дійсно її змусив. Запала тиша. Мандрівниця мовчки гладила його по голові, перебираючи між пальцями руді пасма, а хлопець млів під її дотиками. Біль повільно відступав. Аж тут її рука раптово зупинилась.
– Слухай, – перервала мовчанку дівчина. Тарталья підвів на неї очі, вона дивилась кудись уперед. – Я не проти якщо наші стосунки перейдуть на новий рівень. Але не так… Ну то що, дозволиш мені спокутати провину?
Коли він підвів на неї погляд, на обличчі дівчини грала зваблива посмішка.
Додати до улюблених