«Дівчисько з траси на виїзд з Атланти, що випадково попадає до людей, які змінять її життя назавжди, ставши їй некровною родиною. Але одне «але» завжди буде, і в цьому випадку – мова. Або незнання її.»
Персонажі розмовляють українською – Персонажі розмовляють англійською
– Стефо, я тобі кажу, йдіть з Сержем до нашої машини пішки, бо ви до мене не доїдете. Траса забита так, що яблуку впасти ніде, навіть байкери тут проїхати не можуть! Нафіга ви взагалі за речами назад поїхали, нам в центрі все одно все дадуть!
– Ну Соломію, де я ще знайду бандуру в Атланті! – відповідає жіночий голос зі слухавки.
– Та і пістолети нам теж будуть в нагоді, а то люди тут шаленіють, – додає чоловічий. – Там тебе ніхто не чіпає? Якщо що, ти нам одразу дзвони. Ну, якщо мобілу не відіжмуть.
– Купиш ті патрони і не треба буде дзвонити! – відрізає дівчина, прикурюючи цигарку в вустах, – Я взагалі не розумію, чому ви мене тут одну залишили. Краще б Стефа в машині залишилась, а ми б з тобою автостопом поїхали назад…
– Перепрошую? – обурюється десь далеко в слухавці телефону Стефанія.
– Ти ж знаєш, її з більшою імовірністю всякі довбні будуть чіпати, ніж тебе.
– Що-що? А ти не в курсі, братику мій рідненький, що ми близнюки?
– Ну, в тебе погляд такий… суровий.
Дівчина качає головою, зітхає хмаркою диму, та струшує попіл на асфальт траси, не прибираючи слухавку від вуха. Туди-сюди снують втомлені люди, які вже не сподіваються швиденько проїхати до центру біженців, про який на всіх станціях радіоприймача програють одне й і те саме повідомлення. Діти бігають, граючись в «квача», чи як в США цю гру називають. Дорослі розставляють стільці, їдять маленькі припаси у вигляді яблук чи печива. Хтось палить цигарки, хтось плаче, хтось дзвонить по телефону до рідних. Мов маленький мурашник просто неба.
Недопалок попадає в пусту коробку цигарок. По телефону чутно, як Серж та Стефа сваряться на якусь абсолютно дурну тему, напевно, що молодша сестра може спокійно вижити і без опіки старшого брата. Соломія ставить цю розмову на гучний зв’язок, відкриваючи бардачок та шукаючи нову пачку. Нерви вже мало витримують усю цю напругу. Як же невчасно занесло в Америку, коли по троху починається кінець світу!
Дверцята машини хлопнули, Соломія різко повернула голову на незнайомку. Мале дівчисько, коротке біле волосся, якась фіолетова футболка з єдинорогом, років сім, чи може, вісім. Вона теж не очікувала тут побачити дівчину, бо очі явно були здивовані, і дуже швидко почали наповнюватись вологою.
– Ти хто така? – проговорила Соломія.
Сльози почали по-троху текти по щокам малої, Соломія захвилювалась.
– Гей-гей, тільки не плач! – з заднього сидіння тут же дістала свій словник, відкриваючи першу сторінку, де олівцем були написані корисні фрази. – Мене звати Соло. Як звати тебе?
Дівчинка голосно ковтнула повітря, тремтячим голосом відповідаючи.
– Софія.
На секунду Соломію пробив холод, але вона швидко взяла себе в руки, гортаючи маленький словничок з таким само маленьким шрифтом. Зі слухавки дуже вчасно роздався голос сестри.
– Гей, що сталося? Алло!
– Та тут до мене якась дівчинка підсіла, я не знаю що робити! – проговорила дівчина.
– Дай їй слухавку.
Софія здивовано прийняла телефон, уважно слухаючи по ту сторону Стефанію. Через декілька хвилин розмови на англійській, малеча заспокоїлась, і віддала телефон володарці.
– Соломія, Софія розділилась зі своїм батьком, коли ходила в туалет, хотіла швидко добігти до машини і твою переплутала зі своєю. Краще відведи її до мами, Керол, вона має бути по логіці десь недалеко, після машини з трьома помаранчевими стільчиками. У її мами коротке сиве волосся і вона в сукні у квіти.
– Боже, треба було тобі тут залишитись, а то від цього словничка користь як від собачого лайна.
– Не лайся при дитині! Якби ти вчила англійську…
– Та вона ж мене все одно не зрозуміє! Все, па-па.
Дзвінок закінчився, та закривши машину, Соломія, взявши за ручку Софію, пішла по забитій трасі, думаючи про те, що сестра точно була права.
Додати до улюблених