Це був ранок, Марта досі спала на дивані, а я вирішив приготувати їй сніданок у якості вибачення, раптом вона не пробачила мене ще, то хоч вибачусь за вчорашнє, через півгодини вже був готовий мій фірмовий омлет із сиром та яєшня з укропом, і я відчув ззаду якісь кроки, це була Марта:
— Доброго ранку, а я відчула приємний запах, а тут хазяйнує Макс домогосподарочка. – з усмішкою сказала та, а Щербина лише відмахнувся і відказав:
— Ой йой, тепер вже злочин робити приємне комусь.
— Ні не злочин, але я вдячна тобі).
— Приємного сніданку.
— Дякую). Обов’язково напишу тобі потім. — журналіст поглянув на годинник і вимовив:
— Бля, мені вже на роботу треба. Вибач за вчора і бувай — промовив хлопець і на мить взяв її за руку, коли той пішов, я взялася за свої замовлення, повезло Ладі, вона буде з ним працювати, а я ні
POV: Квартира Лади:
Невже на годиннику 9:30 ранку, чорт я писала статтю вчора до 3:00 ночі, і все ж я дописала і відправила на пошту, поки буду чекати відповідь, піду за кавою, здається з кожним днем мій стан покращується, хоча я не впевнена у цьому, однак поживемо побачимо, втім по дорозі зустріла не того кого б мені хотілось, це був Толік:
— О привіт, людина депресивінсть.
— Привіт, а хто тобі дозволив так називати мене?.
— Ну ти ж приходила така вся депресивна, а зараз усміхаєшся, все добре. Може на жалість хотіла надавити?.
— Ні, я просто почала жити нормальним життям.
— Ну так, звісно. Я знаю людей які по півроку можуть бути в такому стані, а ти хоп і все.
— Я 5 років була в цьому стані, ти думаєш мені було легко з цим жити!.
— Не бреши сама собі.
— Я і не брешу, я розумію що ти мене не знаєш, втім моє особисте життя тебе не стосується.
— Може звільнишся?.
— Ще чого, ні. Будь ласка, дай спокій. — я збиралася вже йти, проте Остапенко сильно схопив мене за зап’ясток і випалив:
— Я зроблю все, аби ти пішла звідси!.
— Сумніваюсь!. — після того діалогу я з задоволенням хотіла б застрелити його, бо він ще той покидьок, хоч він теж став тільки нещодавно жити нормально як і я, після цього вирішила замовити таксі і поїхати до книгарні, давно вже не читала якісь книги, а так хоч буде чим зайнятись по одиноких вечорах з покривалом і чашечкою міцної кави, неочікувано я побачила по тротуару того сусіда Марти, і те як той привітався з Толіком, тепер ми спільні колеги як то кажуть:
— О Лада, здається?.
— Так, я.
— Дякую тобі за вчорашній сеанс психотерапії.
— Таа, немає за що дякувати. Це лише перша освіта, нічого більше. До речі, якщо ти казав вчора про те що я твоя вічна боржниця, то можеш підвести до книгарні будь ласка.
— Окей, а це далеко?. Бо мені на студію потрібно.
— Та ні, від студії якраз 5 хвилин.
— Тоді залітай в авто. — я була рада цьому, хоч одна нормальна людина є поряд, і можливо це стане моїм початком нормального життя:
— То це правда, що тепер ти наша колега?
— Так, це правда. Але Толік проти мене..
— Чому, я не розумію?.
— Бо ненавидить мене, а за що?. Я не знаю, нехай робить що хочеш.
— Та він рік тому залишився сам, дружину забрав серцевий напад..
— Про це мені відомо, а розслідування якесь було, може це вбивство.
— Ні, це природня смерть.
— Зрозуміло, а розкажи щось про нього.
— Тобі цікаво чи хочеш помститися йому?
— Цікаво.
— Окей, ну він з Запоріжжя, любить тіктонік, дивитись фільми, ще розслідування любить і читати, та і так.
— Я тобі вдячна. Скажи Макс, а скільки Толік на той момент жив разом з його дружиною?
— З Юлею? Та десь 7 років, якщо не помиляюсь. А чого ти питаєш, що ти задумала?
— Нічого я не задумала!.
— По тобі видно, зізнавайся. Я нікому не розповім, обіцяю.
— Хочу з’ясувати чи природня смерть у неї, можливо це було якесь попередження для нього. А на нього нападали колись?
— Щодо попередження можливо, але у Юлі були проблеми з серцем, тому природня смерть цілком можлива. А от на рахунок нападів, так було, але там лише гематоми. Більше нічого не було. Але будь обережна, я прошу тебе. Бо не хотілося б щоб у Толіка пропадала така прекрасна співведуча.
— Дякую, а от ми і доїхали вже. — колеги вийшли з машини, і Канішевська швидко побігла до книгарні, а повернувшись вже з двома книгами, то побачила повідомлення від Чиркова:
— Доброго дня, сьогодні будемо записувати новини з вашою участю. Сьогодні о 18:00, без запізнень, до зустрічі.
— Максе).
— Що?.
— Сьогодні зі мною буде перший випуск на каналі!!.
— Вітаю!. — Щербина прилетів до неї і міцно обійняв дівчину, це було схоже на дійсно дружні стосунки, з Толіком у нас були трабли, хоч потім буде багато чого що нас пов’язуватиме з ним:
— Дякую Макс, гаразд я вже поїду до себе, бо мені тільки на 6 годин до студії.
— А я буду писати сценарій до випуску, Толік вже там, будемо вигадувати щось до нового випуску.
— Удачі).
— Дякую, тобі теж сьогодні удача не завадить.
Запоріжжя, 20 років тому, батьківська квартира Лади:
Мені було 7 років на той момент, я була молодшою сестрою, і у мене є старший брат Дмитро, йому вже 12, на цей мене залишили з ним, бо мати поїхала в гості, тоді я ще не знала що станеться, так от брат відлучився на хвилину, до нього подзвонив друг, а я підійшла до плити і пролила на себе кип’яток, з тих пір у мене є опік на спині який нагадує про дурість дитинства
Київ, теперішній час, квартира Лади:
Я читала книгу яку купила в книгарні, дякувати богу час є, але не шкодую про це, на самотні вечори потрібно якось час витрачати, ненавиджу цю любов, а що в ній гарного, рано чи пізно хтось почне зраджувати, від того тільки розбивається серце одного з партнерів, в моєму ж випадку трохи інакше, бо у мене було домашнє насилля і я боюсь фрази щось по типу ти не така як мої колишні і мені завжди подобалися такі дівчата як ти, тому так і виходить, допоки я читала і водночас роздумувала над черговим спогадом, до мене набрав Остапенко, що він хоче, мені ж на 6 тільки:
— Так, що таке. І звідки ти знайшов мій номер?.
— Ти де?.
— Вдома, мені ж тільки на 6.
— Бігом до студії, ми тільки тебе чекаємо!.
— Чорт, я скоро буду — журналіст вибив слухавку і подумав:
— «Перший розіграш удався, тепер буде наступний як тільки вона з’явиться» – Канішевська швидко вибігла з квартири і сіла в найближче таксі, аби вже доїхати до роботи, тільки от не знала яка на неї очікуватиме несподіванка, а тим часом та знову поринула у спогади минулого
Київ, 6 років тому:
Це був літній день, місто вирувало життям і я гуляла наодинці, Олег був поїхав у Кропивницький по роботі, чесно кажучи не вистачає таких моментів на самоті, і раптом до мене підходить хлопець з фотоапаратом і каже:
— Дівчино, чи можна сфотографувати вас?.
— Звісно). – я усміхнулась і той почав фотографувати, всілякі пози вибирала, таке інше, і вийшло доволі гарно:
— До речі, як вас звуть?. Мене Толік.
— Я Лада, тільки не жартуйте про марку машини.
— Я і не збирався, але для автомобіля ви занадто гарна.
— Дякую, це приємно.
— Перепрошую за мою нескромне питання, але що у вас за синці.
— Це неважливо.
— Може розповісте, я можливо чимось можу допомогти?.
— Ні дякую, ви вже допомогли мені.
— Залиште хоча б свій номер, будь ласка..
— Ось, дякую вам за фото..
Київ, теперішній час, студія Телебачення Торонто:
Дійшовши до студії, я нікого не побачила, була тиша, в ній можна було почути навіть моє дихання, аж раптом на мою голову посипалось щось, це було борошно, а зверху ржав Толік:
— Як ти могла на це повестись, сьогодні взагалі-то вихідний. – сміючись, вимовив колега:
— Знаєш що?! Добре що я тоді не розкрила тобі свою душу, ти б не зрозумів мене всеодно..
— Коли?.
— 6 років тому, самий центр Києва, до мене підійшов фотограф і представився Толіком.
— Це інший Толік був, з чого ти взяла що це був я?.
— У мене гарна зорова пам’ять.
— Я не пам’ятаю цього, вибач.
— Придурок, краще б ти зі мною не працював!.
— Це взаємно, дорогенька!)
— Пішов ти в сраку, і додам я ще дещо, ти байдужий скотина.
— Чия б корова мичала, не дави на жалість і йди звідси, я все одно працювати спокійно не дам
— Толь, не я цю війну розпочинала. Тому у тебе теж буде неспокійне життя, повір я не слабка і я можу це влаштувати
— Ну так, так. Бреши, бреши.
— Ти мені надоїв, сам напросився!. – Лада вдарила з кулака свого колегу:
— Що ти робиш?! Ти що зовсім дурна?.
— Не треба було злити мене!. Все, арівідерчі!
— «Сучка»
— Я все чую — як відчуваючи, випалила Лада, тепер 1:1, дорогий колега
Додати до улюблених