– Ну… – зітхнув Ештон, схоже, поїздка відміняється.
– Як відміняється? – обурилась Ванесса…
– У мене підданий помирає! Пропонуєш кинути його і їхати відпочивати? – огризнувся Ештон. Він і сам був не в захваті, і зовсім не в настрої. Ванесса замовкла. Її біохвилі виражали неохочу згоду.
– Що ж я тоді скажу Макнармерам, що ми приїдемо пізніше… – Рікон вже налаштувався вирішувати проблеми свого фронту…
– Ні, ви їдьте. – зітхнув знову Ештон.
– Ештон! Я тобі потрібен зараз тут… – біохвилі Рікона виражали не просто занепокоєння, а майже паніку.
– У вас уже все готово. Раніше поїдете, раніше приїдете. – Ештон пожалів би його… Але на це потрібні хоч якісь моральні сили…
Рікон не відповів, просто мовчки дивився на Ештона, всією своєю напруженою позою, мімікою та біохвилями виражаючи мовчазну незгоду, але Ештон знав, як і Рікон, що зараз сперечатися немає сенсу – потрібно вирішувати проблеми, а не витрачати час на суперечки.
– А Некрополь? – якось невпевнено запитала Ванесса.
– Всі пристрої вже готові, з урядом домовлено. Розвідники й самі впораються. А ми потім приїдемо й все перевіримо. – зітхнув Ештон, тручи своє нещасне перенісся.
***
Одразу після коректування, Ештон пішов в Елізіум забрати малого.
Він не очікував, що буде просто. Але щойно Ештон постукавши зайшов в кімнату, Єкімі з підлоги вскочив на ліжко, сів посередині, аби, як розуміє Ештон, не торкатися ані до провідникової системи, ані до стін Храму (раз Ештон з ним в спілці). Ось це так рівень недовіри… Ештон навіть розгубився, не розуміючи що йому говорити і що робити. Не те щоб він претендував на його довіру, але… Якось же допомогти треба, а для цього потрібен діалог та співпраця… Ні, Ештон розуміє – образив пацана. Наказав йому не найприємніші для нього речі, гримав на нього, коли йому було погано… Але ж допоміг… Та, для нього, мабуть, це на другому плані. А на першому – не приємне знайомство…
– Привіт. – Ну, хоч привітався. Ештон замовк. Малий на нього з-під лоба дивився, не зводячи властивого ларам погляду хижака. – Слухай, ну я ж хочу допомогти…
Та малий ані пози, ані погляду не змінив. Хех… Ну, гаразд. Раз по-доброму не виходить…
– Послухай. – вже суворіше почав Ештон. Все ж перед ним не дитина, а достатньо дорослий пацан. Який приймає дорослі рішення. Скільки йому?.. Ештон зосередився на мить аби пригадати його вік… Двадцять?.. Десь так. – Ти мені вчора сказав, що хочеш жити. Так? – Ештон серйозно і холодно на нього поглянув, скосивши погляд, та ретельно стримуючи волю, яка разом з строгістю так і поривалася на поверхню…
– Так… – стиснувши губи погодився він.
– Тоді слід щось робити. Ти розумієш, що помреш такими темпами? Ти ще вчора загинув би. Це факт. Скільки раз ще спрацює фокус з океаном? Раз? Два? Це заходи реанімації, розумієш?
Замість відповіді малий кивнув. Ештон якось впевненіше продовжив:
– Якщо не усунути причину, то рано чи пізно ти згориш прямо у воді. – чиста правда. Його стан схожий на гарячку. А гарячка не завжди збивається, якими б методами ти не користувався. Інколи, що не роби – а людина (чи не зовсім людина) помирає. Та малий, що не зовсім малий… Словом, Єкімі й сам добре розуміє що до чого…
– Гаразд. Давай почнемо з того, чому ти не приєднуєшся ні до кого й не укладаєш договір? У тебе був не один шанс. – все так же грубо й без прикрас запитав Ештон.
Єкімі на це лише очі опустив й заховав обличчя в колінах, які обіймав. Ештону стало його шкода… Але… Треба діяти… Хех… Ештон повільно видихнув, тамуючи зітхання. Гаразд. Не хоче говорити?
– Тоді давай хоча б визначимо наскільки все плачевно з твоїм станом і скільки у тебе є часу. – запропонував Ештон.
Малий знову підняв погляд на Ештона. Говорити ні, а робити – так? Ну… Гаразд…
– Потрібно вийти з Храму. Зазвичай я просто засікаю час за який збиваються біохвилі. Ремісія без Храму. А опісля вирівняю тобі біоритм і поверну в Храм. – Ештон постарався максимально чітко описати йому план дій, використовуючи мінімум слів. Чомусь це здавалось правильним, раз малий неохочий до розмов.
Єкімі задумався, відвівши очі вбік, і стиснувши губи так, наче намагався ними перетиснути невидимий дріт, як кусачками… А тоді зітхнув і з болючою гримасою на обличчі притис долоню до лоба, ретельно його розтираючи…
– Гаразд… – виродив нарешті.
– Гаразд, так гаразд. Одягайся, я чекаю знизу. І швидко. Ми вже запізнюємось на зустріч.
***
Щойно у малого збився біоритм Ештон поглянув у ключ і спалахнув:
– Пів години, Єкімі! – грюкнув Ештон по столі, не стримавшись, та люто зиркнув на малого. Ні, воно ясно, що малий на межі… Але щоб двадцять вісім хвилин? Та навіть перша зустріч не пройшла. Он сидять роти роззявивши, що Серце Шазарії на підданого кричить, не зрозуміло чому… Та він і сам не зовсім розумів, чому ця ситуація його так дратує. Хоча здогадувався, що вся справа в Шепоті Повелителя та іншій хріні, що так непомітно окутувала його душу, весь цей час… Десь поза увагою Ештона. Десь глибоко… Тихо. Безболісно…
Єкімі стиснув губи й відвернувся. Все. Треба діяти. Немає часу розсусолюватися… Ештон глибоко, безшумно і максимально непомітно вдихнув. Потрібно заспокоїтись. А то біоритм не вдасться вирівняти.
– Гаразд. – вже спокійно сказав Ештон, дивлячись в стіл, тоді перевів погляд на Єкімі. – Давай вирівняю тобі біоритм, опісля підеш в Храм, гаразд? Тебе проведуть. – пошукав Ештон свій супровід, хто б міг з цим допомогти.
Малий напружився, наче струна, коли Ештон до нього торкнувся.
– Розслабся. Інакше нічого не вийде. – тоном дбайливої матусі пояснював Ештон, хоч був певен, що малий й так все знає.
Та малий не розслабився. Біоритм вирівняти не виходило, хоч ти трісни. Єкімі сидів ні живий, ні мертвий, ніби Ештон його тут катує, намертво вчепившись в край столу, що загрожував тріснути під мертвою хваткою лара.
– Слухай, ну я ж тебе не ображаю… – якось примирливо зітхнув Ештон.
Та малий не реагував ні на що. Ані на вмовляння, ані на заспокійливі біохвилі, посил теж не працював. Просто не виходило.
– Ну, гаразд. – плюнув Ештон на цю затію. – Ходімо. Відведу тебе в Храм. – знайшов очима хлопців зі свити: – Перенесіть зустріч. – тоді звернувся до присутніх, що уже й так зрозуміли, що діла не буде. – Вибачте, я прийму Вас в найближчий час, гаразд?
***
Ештон чесно намагався вгамуватися, й не дратуватися, не злитися й не йти надто швидко, виміщаючи в швидкості ходьби роздратування. Малий мовчки йшов поруч, і у Ештона зараз, хоч вбий не виходило на ньому зосередитись. В голову лізли різного роду думки, що поступово заплутувались в клубок, плутаючи самого Ештона. Чому уся ця ситуація так його злить? Як глибоко Шепіт Повелителя в нього в`ївся? Чому Ештон не чув тривожних відголосків у Храмі? Чому Єкімі не пристає до когось? Чому доводить себе до цього? Чому не говорить? І… Невже він і справді заслуговує на таку недовіру з точки зору малого? Та хоч ця думка різанула по серцю, гордості, чи чому там ще… Ештон відкинув її як не важливу. Його почуття не важливі на разі. Ештон просто перетерпить. Допоможе пацану. Не маленький.
– Що тепер? – це тихе звертання висмикнуло Ештона з цього замкнутого кола. Він різко зупинився і знайшов Єкімі поглядом. Той теж зупинився й опустив очі в підлогу. Ештон, нарешті, зміг зосередитись на його біохвилях. Єкімі відчував якесь тягуче… Приниження? Біль… І очікування… Чогось поганого.
– А що далі? – усміхнувся Ештон з такими ж «усміхненими» біохвилями. Раз малий йде на зустріч, то і Ештон не проти. Не будуть же вони один одному нерви псувати, це точно ні до якого результату не приведе.
Малий підвів на нього уважний погляд. І ці очі кольору прозорого аквамарину пронизливо просканували Ештона. Такого гострого, чіпкого погляду він давно не бачив.
Малий стис губи лише, і Ештон відчув, як малий відгороджується від нього біохвилями. Інакше це не назвеш… Ештон ще такого не бачив. Він не закривався… Його біохвилі ніби оминали Ештона, й він не розумів що це малий робить і навіщо. Хоча, мабуть, він робить це інстинктивно. Не хоче торкатися Ештона біохвилями? Серйозно? Він аж так не подобається Єкімі? Ніби на його дружелюбність відповідають відмовою…
– Ну… – знову стиснув губи, ретельно обдумуючи кожне слово хлопець. – Ви казали, що потрібно щось робити… То… Після того, як я повернуся в Храм… Щось далі робитимемо? – десь всередині репліки він опустив очі і знову став дивитися в підлогу, явно хорошої відповіді не очікуючи.
І Ештон тяжко і протяжно зітхнув, майже простогнав, здаючись. Ніяких люб`язностей з малим розводити не виходило. Але Ештон немав ніяких моральних сил підбирати до нього «ключики».
– Та, що… Вожака тобі шукати потрібно. Часу обмаль. – повернувся Ештон в сторону Елізіума, ніби відповідь була там, тим не більше не рушаючи.
– Вибачте… – Ештон не сподівався зараз це почути. Він прислухався до малого, і в тому «букеті» негативних емоцій затесалися ще й винуваті біохвилі, хоч і були менш помітними.
– За те що біоритм вирівняти не вдалося? Ну… – Ештон спробував вникнути в ситуацію, але малий був такий якийсь пригнічений, що хоч і хотілося б конструктиву, та його було банально шкода. Тож Ештон відкинув все, що відчував кілька хвилин назад і просто вирішив його втішити: – Не переживай через це… – хотів Ештон ще утішно його потрусити по плечі чи передпліччі, та малий відсахнувся від руки, наче це розпечена кочерга… Ештон аж завмер. Так від нього ще не сахались. Стало трохи образливо, та Ештон запхнув це подалі. Він не школярка. Тож начепив на себе терплячу усмішку, повільно опустив руку, і сказав, випромінюючи максимально дружелюбні біохвилі, на які був зараз здатен: – Ну, пішли… – про що тут ще говорити? Ну, не всім же подобатись.
– Просто!!! – спохопився малий, ніби бажаючи надолужити, і разом з тим бажаючи виправити непорозуміння: – Там було стільки людей! Давайте ще раз! – і він роззирнувся гарячково по коридору, переконуючись, що окрім них тут і справді нікого немає. – Я постараюсь. – ніби за останню павутинку над прірвою вхопився. Це він так переживає, через те що Ештон дратувався? Щось він аж дуже близько до серця приймає… Ні, Ештон то позлився, звичайно, і не ховався від малого, та не думав, що він це так сприйме.
– Гаразд. – не впевнено, але акуратно погодився Ештон. Не зовсім зрозуміло для чого це – вони ж уже майже дійшли до Елізіуму, але Єкімі так відчайдушно пішов на цей крок, що Ештон просто не посмів перечити.
Та перш ніж він встиг бодай ще хоч щось сказати, чи зробити, малий ступив кілька кроків назад, болісно скривився та обперся спиною об стіну. Тоді став інтенсивно терти собі лоб відкритою долонею, та втискаючи моментами лоб у цю руку. Ой, тяжко ж йому це дається. Та якщо це така проблема, то це ж не обов`язково… Та Ештон знову не встиг розтулити рот:
– Що Ви робитимете? – серйозно й болісно, виснажено й приречено поглянув малий в очі Ештону, так різко, що аж несподівано. Ештон розгубився вже начисто. Що робитиме… біоритм вирівнювати як? Чи що??
– Ну… – Ештон спробував зібрати думки в купу… – просто вливатиму енергію маленькими порційними хвилями, імітуючи ритм Храму…
– Храму? Ясно. – Єкімі болісно перевів погляд десь Ештону на пупок, але дивився він крізь нього. Й цим невидячим поглядом давав Ештону зрозуміти лише, що він зовсім не тут. – Гаразд… – раптом озвався десь зі свого внутрішнього діалогу, принаймні, звертався він точно не до Ештона. – Гаразд. – вже твердо поглянув він Ештону в очі і для ваги рішуче кивнув.
– Гаразд. – знову, вже побоюючись зробити чи сказати щось зайве, аби малий знову не дав задню, Ештон повільно, з витягнутою долонею рушив до Єкімі. Так, наче наближається до пораненого хижака, яким Єкімі, по суті, і є.
І хоч Ештон, мабуть, робив все правильно, плавно і повільно, по мірі наближення, малий витягувався в струну, вчепившись в стіну позаду руками, й не зводячи нажаханого погляду з руки Ештона.
Ештон не торкнувся, зупинившись за півкроку до малого:
– Мені потрібно торкнутися. – повідомив Ештон, він бачив стан малого, і повідомити його про це виглядало логічним.
Єкімі перевів цей погляд повний… усього найжахливішого на світі і кивнув. Ештон майже фізично відчував, як в нього пересохло в роті. Й бачив, що він просто не готовий, і того що є явно мало:
– Я не зашкоджу ніяк. Тільки вирівняю біоритм і одразу відійду. – запевнив Ештон. – Я дуже акуратно. Не буде ніяких негативних відчуттів. – Ештон вже й забув коли востаннє вмовляв когось так і заспокоював… Звик уже, видно, до тієї цілковитої довіри його народу. Не те щоб він торкався до всіх ларів підряд, та був певен, якби виникла б така потреба, ніхто не був би проти. І не боявся б ніхто. Ештон вважав це пройденим етапом… І, мабуть, помилявся. Або ж мова йде про цього конкретного лара. Як би там не було, а це теж вибісило Ештона. Стало однією з причин, чому він так лютував цілий вечір та ранок. Просто… Ця якась дивна гордість Хранителя, чи що воно? Щось явно новеньке… Та дибільне. Не може він вимагати від кожного зі свого народу цілковитої довіри та душі навстіж… Не може він подобатися всім і кожному… І ця пауза, поки Ештон думав, очевидно, дала Єкімі необхідну перерву. Тому що він хоч і зважувався, наче перед стрибком у безодню, та вигляд мав уже менш побитий. – Просто тепло розіллється по тілу…
– Хвилі, наче в Храмі, так? – уточнив малий.
Ештон мовчки, поспішно кивнув.
– Гаразд. – закивав малий, все ще не зводячи погляду з долоні за пів кроку до його грудей, й з якоюсь компромісною згодою кивнув знову, ніби вмовляючи самого себе.
Ештон вже не зволікаючи, бо не вірив, що буде краще, плавно але швидко поклав руку Єкімі на груди й майже одномоментно став вирівнювати йому біоритм, ретельно вивіряючи порції енергії, несучи максимально нейтральний посил, та до невиданих раніше параметрів міряючи ритм, аби він максимально наближено повторював ритм Храму. Ще більш делікатної процедури по вирівнюванню біоритму Ештон не проводив. Тим часом малий з таким зосередженим виглядом «розслаблявся», що Ештон попри свою концентрацію здивувався. Малий не просто вирівняв емоційний фон, а… «розслабив» біохвилі. Вони відчувалися як желейна каша, і хвилі, що посилав їх Ештон в тіло Єкімі, не просто вирівнювали вже існуючий ритм, а… задавали повністю новий. І щойно цей новий ритм став рівним, і до жаху нагадував ритм Храму, Ештон негайно припинив, відступивши кілька кроків назад.
Малий відліпився від стіни, і зробив якийсь такий рух… Ніби курка обтрушується… І Ештона це в іншій ситуації насмішило б… Але зараз було зовсім не до сміху…
Що. Це. Було?
***
Ештон намагався обдумати останні події та враження. Ніяких думок та пояснень не приходило. Звісно, можна сперти ці вміння Єкімі на якийсь специфічний талант. Та… Який? Що він, а головне, як зробив? Як можна взяти і зупинити роботу всіх органів, нервової системи, серця… Ну, а як інакше пояснити те, що витворив малий? Ніяких ідей…
Але окрім цього фокусу… Є й загальніші проблеми. Треба з ним поговорити.
– Єкімі, – як то б делікатніше запитати, так щоб малий знову від нього на кілометр не відскочив… – Потрібно вибрати вожака. – Ештон скоса спостерігав за реакцією хлопця: той різко зупинився, і Ештон здивувався, що той не простогнав у весь голос… З такими то біохвилями…
Малий закинув голову назад, дивлячись на стелю Елізіуму, руки безвольно повисли вздовж тіла. І в цій золотій траві він виглядав… Наче зморений вовк, що хоче завити на місяць, та сили вже на це немає. Якось не помічав раніше він, та в Єкімі дивний колір волосся. Ештону раніше здавалося, що воно чорне, ніби як шатен. Та зараз бачив, що це не так. Воно було сірим. Темно-темно-сірим. І це ще більш доповнило цей вовчий образ. І Ештону якось заболіла за нього душа. Щось воно йому тяжко це все… На ці Ештонові почуття, не інакше, малий блискавично перевів на нього різкий погляд, поглянувши в очі майже агресивно, й зробив кілька кроків від нього убік. Та що на цей раз Ештон не так зробив!?
Ештон вже відкрив рот, аби обурюватись, тому що, ну нічого ж він йому не робить! Але малий випередив:
– Треба.
– Що треба? – не зрозумів Ештон.
– Вожака шукати. – насупився малий. – Треба.
– Ну, воно ясно що треба… – та просто він його з думки збив!!! От Ештон і тупить безбожно! Він зітхнув і ввімкнув думалку. Хех… Ну, з чого ж почати… – Послухай для початку потрібно розібратися в чому річ. От скажи мені, тільки чесно, ну, от невже за весь час, що ти був на зустрічах з потенційними вожаками, не було нікого, хто б викликав у тебе поклик?
Та малий замість відповіді злісно набурмосився, і навіть трохи оскалився на Ештона. Ні, ну от з якого боку до нього підходити? Здивовано вже просто дивився Ештон на Єкімі.
– Ну… Гаразд. Не хочеш говорити, окей. Що тоді пропонуєш? – підняв брову Ештон.
Малий знову болісно скривився і почав терти лоб відкритою долонею. Це його якийсь індивідуальний рух. Не жест раси. Ештон точно раніше такого не бачив. Він так думає на болючі теми. Схоже на те. Хвилі роздумів якісь такі специфічні…
– Треба хтось, кого лари не цікавлять. – повільно вимовив він, підсумовуючи свої думки. – Хтось такий, кому буде на мене все одно. – і вишенька на торті: – Щоб я йому був не потрібен.
Ештон вухам не вірив. Ці критерії наштовхували лише на одну думку:
– Ти що… Знову хочеш бути омегою?
Малий кивнув, якось вже порожньо дивлячись вперед, кудись трохи вбік, складалося враження, що він зовсім не на цей світ дивиться.
***
Ввечері в порожню спальню Ештона постукав, а потім, не чекаючи дозволу, зайшов Рікон, і попрямував прямо в ліжко, даючи всім своїм виглядом зрозуміти, що Ештону не вдасться його вигнати.
– Ти точно останню ніч не з Сірін хочеш провести, а зі мною? – кривувато-іронічно усміхнувся Ештон.
– Я тобі потрібен. – безапеляційно, максимально рішуче, без жодних вагань, так щоб Ештон з ним не сперечався заявив Рікон.
Ну, гаразд…
***
А вранці Рікон та Кір пішли на ізоляцію під проводи всієї зграї.
Додати до улюблених