Я напишу тобі про сьогоднішній день, розповідаючи, як сильно мене бісив таксист і як сміявся з його музичного смаку після. Як їхав з університету на гарному авто, в марці якого не розбираюся, тому шукав по номеру, до кого підсісти, хах.
Я не почую в голосових повідомленнях сміху, смайликів, які ти так колись любив відправляти. Ти прочитаєш текст і залишиш його на годину без відповіді.
Пам’ятаєш, нас рік тому, Те?
В один момент на мій телефон прийде повідомлення про твоє смс.
– Як довго ти будеш витрачати гроші на таксі, Чонгук? Що вже, на автобусі їздити не можеш псевдобізнесмен, а?
Пройде хвилина.
Дні.
Я буду дивитися на це повідомлення згадуючи, як ти підтримував моє бажання до комфортного існування. Як ми мріяли стати кимось важливими, щоб мати власний літак та відчувати можливість полетіти кудись без проблем.
На наступний день я поїду на автобусі.
Чи пам’ятаєш наскільки я терпіти не можу автобус, який їде в університет? Старий, маленький і в ньому неможливо дихати. Там завжди багато людей, і він кожен раз порушує норми находження людей в ньому, але всім чхати. Кожен буде їхати по справам, людям ніколи думати про інших. Дівчина біля першого вікна занепокоєна сваркою з батьками; хлопець, закоханий в її подругу; бабуся, яка зайняла останнє місце, терпіти не може свою доньку; а водій немає коштів на обід.
Я буду стояти підпираючи двері, бо моя зупинка далеко від початкової, мій погляд буде напрямлений у вікно за яким світитиме сонце. В кармані буде жуйка, бо стримувати погане самопочуття через поїздку, зможу лише з її допомогою.
Невже ми так змінили, Те?
Я хочу подивитися в твої очі. Вони дуже гарні, коли сонце відбивається в них. Ти всміхається очима, ти знав? Так неймовірно, що перехоплює подих і я заворожений дивлюся на чудо світу. Моє. Власне.
Твоє волосся буде пахнути милом та лавандом, я буду стримувати поклик зануритися в нього руками. В минулий раз, ти кричав з усмішкою на губах, що я тобі зламав зачіску. Тоді я взлохматив їх ще раз і побіг, ти перехопив мене та довго лоскотав, люди проходили повз, кожен їх погляд згодом нагороджував нас усмішкою та легеньким сміхом. Виходить, що навіть чуже щастя, може дарувати радість…
Всього пройшов рік.
В мене вже більше 30 замовлень в тиждень. Не знаю, але люди замовляють розпис речей для своїх близьких та розповідають цікаві історії, посил, того чи іншого замовлення. Я відчуваю себе частиною чужих спогадів, ніби… Всі живуть далі, а мені тяжко дихати без тебе поряд.
Ти підтримував мене на початку шляху, лагідно називаючи “мій маленький підприємець”. Я зробив тобі худі з розписом в кольорах твого улюбленого художника. Ти в ній навіть спав, поки я не забрав до прання. Чи є вона ще в тебе?
Коли щось пішло не так, Те?
Невже ми так змінилися?
Я все ще навчаюсь на ненависній професії, залишилося два роки і я зможу дихати вільно, а поки займаюся магазином та намагаюся розібратися з фізикою. Я впевнений вона придумана для катування.
Я дуже стрибаю з тем? Вибач, ти кожен раз бісився, що я кажу про одне, а думаю про інше, не доводячи свою думку.
Нормально втрачати почуття до людини, так? Розкажи, як? Техьон, розкажи, як відпустити мох почуття? Розкажи… Прошу розкажи…
В мене тепер є альбом з нашими фото, точніше їх три, кожен день дозволяю собі роздрукувати одне фото та прикріпити, додаю підписи і здається, на момент, я можу вільно дихати.
Чи є хтось в тебе вже?
Це буде остання сторінка, я обіцяю. Остання сторінка і я відпущу тебе, Те.
Я відпущу себе.
Я буду стояти на кухні запалюючи сірник, папери з моїми листами тобі, забере собі вогонь, вони будуть навіки поховані в його пам’яті, як споконвічне забуте кохання. Я буду дивитися і згадувати все, що ми пережили: знайомство, переїзд в квартиру, поїздку в гори, перший політ на літаку, сварки, наш останній вечір, мох сьози, твої смс…
– Ти… Знайшов когось?
– Ні, звичайно ні. Я просто… Я не хочу вже бути з тобою, для мене почуття пройшли…
– Давай спробуємо ще раз, давай, давай… Те, ні, ми не можемо…
Та якщо є, ким мене замінити, заміни. Відпусти і посміхайся іншому, перестано мене снитися, перестань.
Я буду дивитися на тліючий папір і посміхатися. Вперше за весь рік, я буду дихати вільно. Ні, це не те відчуття, ніби усе налагодилося, я все ще буду тебе згадувати, але тепер… Тепер я дам можливість жити собі далі, йти вперед та знаходити нових людей.
Чи будемо ми щасливі, Те?
Додати до улюблених