Це було завжди. Вони весь час вештались десь поряд. Пробиралися у будинки, сиділи перед носом, навіть робили те, що більшість замовчувала, але залишались непомітними. Але будь-де є якийсь дефект.
Максим назавжди забув свій восьмий день народження. Батьки казали, що то було неймовірне свято. Усі були щасливі, особливо їх син. Тоді було багато ігор, різнокольорових кульок, їжі та посмішок. Купа подарункових пакетів, які принесла купа родичів, називаючи це святковими обгортками. Ніхто тоді не знав, що було під ними. Отож Максим прокинувся наступного ранку, просто знаючи, що йому вже вісім. Але він не вередував і не засмучувався, як будь-яка дитина, що пропустила вечірку. Він ніби не звернув уваги на зникнення одного важливого дня свого життя. Авжеж, після того дня життя маленької дитини змінилося назавжди, але ніхто цього не зрозумів, навіть він сам.
Ось одного дня маленький хлопчик опинився в селі, на дачі. Жарке літнє сонце та теплий вітер, могли здатися комусь нестерпними, пекельними мов смерть на вогнищі, але тут усі звикли до такої погоди. Ніхто вже давно не дивується такій погоді. Головне — часто відвідувати “блаженне місце” — затінок з водою. Не обов’язково там повинна бути водойма, головне, щоб там була прохолодна вода. От Максим сидів у такому чудовому місці на подвір’ї. Десь співали пташки, а вода лилася зі шланга, поливаючи доволі занедбану клумбу.
— Гей! Ти хто? — почулося звідкись. Хлопець почав озиратись, але нікого так і не побачив, — Та подивись ти через паркан!
І справді, через шпарину в паркані на подвір’я зазирав хлопчисько. На вигляд він був однолітком Максима, а назвався Вовою. Почалися дитячі балачки про всякі нісенітниці та іграшки. Потім діти вилізли на сам паркан. Вже ніхто з них не думав про пекельне сонце. Хлопчики лізли з одної сторони паркану до іншої: мінялися, робили то навипередки. Дітям захотілося екстриму й вони перелізли на вулицю. Порожня похила дорога, по обидва боки від якої вишикувалися будинки, ніби вони на військовому навчанні. Десь прослизнув рудий кіт, але не був помічений ні ким. Десь між парканами будинків залишався простір. Так утворювалися провулки, що закінчувалися лісом. Не темним і не страшним, а звичайним гаєм.
— Ходімо! — несподівано пролунало з уст Вови.
Хлопчик показав пальцем на невеличкий провулок, перед яким самотньо стояв колодязь. Завулок виглядав занедбаним, але не закинутим: їм користуються, але всім лінь доглядати. Бетонні плити були ніби вигнуті посередині від постійного натиску людей, які проходили ними, а навколо них буйно росла різноманітна трава.
— До колодязя? — з сарказмом відповів Максим.
— Ні, до лісу.
Вовині очі заіскрилися, натякаючи, що там їх чекає купа пригод. Хлопчик схопив нового друга за руку та потягнув до провулка, минаючи колодязь. Сонце все ще яскраво світило, напікаючи дітям голови. Провулок ставав усе вужчим, бетонні плити залишали все менше місця дикій траві, яка прагнула прорости звідусіль. І от вони дійшли до кінця. Їх манила до себе прекрасна діброва: зелені дерева, сонячні промінчики, що просочувались крізь листя та співи птахів. Неймовірне місце, що точно не віщує нічого поганого, а лише гарний настрій та веселу прогулянку. І от діти підійшли до самого краєчку: один крок — і ти в лісі. Але в цей самий момент щось схопило Максима за іншу руку. Він обернувся, але з того боку було лише чисте повітря. А Вова, у свою чергу, смикнув свого друга, роблячи рішучі кроки вперед. На мить повітря навкруги стало вологим і пташки зупинили свої співи, але на це Максим не звернув уваги. А Вова застиг.
— Гей! Ти що, знущаєшся з мене? — вирвалося з уст місцевого хлопчика, той кого він тільки що тримав за руку зник, так ніби був лише галюцинацією.
Максим опинився у лісі, але його новий друг, що тільки що був попереду розчинився, залишаючи лише запитання у повітрі. Хлопець тепер чітко відчував, що позаду нього є хтось, або щось, що тримає його за руку. Ліс вже не виглядав таким безтурботним, сонячного світла стало набагато менше, а за спиною точно хтось дихав. Максим різко обернувся і побачив неочікуване. Його уява вже декілька секунд малювала страшного монстра позаду нього: такого великого, чорного, зубатого. Але там був доволі милий та приємний хлопчина. Окей, деякі й таке назвали б монстром. Крізь світле волосся пробивалися руді мохнаті вушка, а за спиною завивалися два хвости.
— Хто ти, блять, такий? — перше, що вирвалось з уст Максима.
— А ти нахуя сюди приперся? — хлопчик-котик все ще міцно тримав за руку небажаного попаданця. Почувся дивний горн і перед тим, як жбурнути Максима в кущі він додав: — Ніколи, чуєш, ніколи, сюди не вертайся.
Максим вивалився з куща, і тут його зустрів сміх його нового “друга”.
— Ахахаххааха, ти що, ссикло, злякався звичайного лісу так, що втік у кущі. Аххахаха, міське ссикло.
Діти – жорстокі створіння. Навіть, не бажаючи образити вони це роблять. Вони висміюють будь-яку маленьку деталь, що відрізняється від більшості: будь то окуляри, поведінка, зовнішність або вади. Вони безжально звернуть на це увагу. Ображений Максим втік від того місця додому, бажаючи більше ніколи не спілкуватися з Вовою. А на наступний день все стало ще гірше. Ще з ранку через вікно до хати залітали гнівні коментарі незнайомих дітей, для яких то було розвагою. А Максима не покидало відчуття, що його хтось обіймає та гладить по спині, навіть коли батьків не було поряд. Тепле, приємне й огортаюче відчуття заспокоєння відчувалось у цих невидимих дотиках.
Додати до улюблених