— Подивись! Там песик! — радісний дитячий голос пролунав доволі близько. Хлопчик вказував пальцем на маленького цуцика, який бродив по вулиці. Схоже, що його залишили виживати на вулицях великого міста. Або ж просто загубився.
— Він такий милий! Проте замурзаний і схоже, що наляканий. Віднесемо його до мого дяді? Він ветеринар, тому підкаже, що з цим малюком робити, — доки дівчинка перебувала у своїх думках, її знайомий вже тримав цуцика у руках. Вона подумала, що вони були схожі. Цей песик і хлопчик.
— Нумо, пішли! — його голос був настільки дзвінким і радісним. Наче він знайшов скарб, а не собаку. Дівчинка не встигла зрозуміти, як вже йшла поряд з ним. Вона була сором’язливою і через це тихою. Говорила небагато, боючись сказати щось не те. Її знайомого, схоже, це не сильно турбувало.
“Тоді я буду говорити за нас двох! Просто натякай, якщо тобі раптом буде погано чи незручно. Можемо навіть вигадати якісь спеціальні знаки, щоб я краще розумів твій стан”, — сказав він одного разу. І з того часу їх дружба лише міцнішала. Вони разом навчалися у школі, а потім вступили в один університет. Тільки на різні спеціальності: він на ветеринара, а вона обрала економічний напрям. І на це була причина — хлопець мріяв відкрити власну ветеринарну клініку. Де можна було б лікувати не тільки домашніх, але й безпритульних тварин. А дівчина розуміла — будь-якій лікарні потрібні не лише лікарі, але й гарний менеджер.
— Я буду допомагати тобі. На шляху до відкриття власної ветеринарної клініки. — сказала вона йому одного разу, приголомшуючи друга раптовою прямолінійністю. Студент дивився на неї здивовано. Її слова чомусь навіть змусили його зашарітися. Але за декілька секунд дівчина змогла побачити неймовірно щасливу посмішку і почути радісне: “Дякую!”. Хтось сказав би, що одна мрія на двох — це дурниці. І що такого не буває. А вони мовчки продовжували йти до мети разом. Не дивлячись на всі ті заздрісні розмови, що ходили навколо них.
— Не розумію… Ти популярний студент, навколо тебе купа дівчат і хлопців ходять. З тобою хочуть дружити всі. Але ти весь час бігаєш лише за нею. Що цікавого в дівчині, яка весь час мовчить? — подібні запитання він чув ледь не щодня. Це цікавило абсолютно всіх. Хлопець лише посміхався і завжди відповідав однаково.
— Насправді, вона говорить доволі багато. Ви просто не хочете цього помічати. У неї особлива мова. — казав той, а потім просто йшов на пошуки своєї подруги. Тому що не міг бути без неї занадто довго. Хвилювався, що хтось зробить їй боляче через те, що вона тиха. Так, дівчина говорила небагато. Проте, це не означало, що студентка весь час мовчить. Люди просто не хотіли помічати її “справжньої мови”. Доторки, рухи, погляди, дії — за допомогою цього вона могла сказати йому набагато більше, ніж інші люди за допомогою слів. І хлопець вважав це справжнім скарбом. Оберігав цей скарб як тільки міг.
Дещо подібне, до речі, питали і в неї. Всім було цікаво, як вона змогла утримати біля себе популярного студента. Спочатку дівчина просто мовчала, не бажаючи розповідати всім про особисте. Але запитання продовжували сипатися з різних сторін і одного разу студентка просто не витримала.
— Я його не тримаю. І ми обоє це знаємо. Я просто дала йому тишу. А він почув мої слова. — її відповідь багатьом здалася дивною. Проте були й ті, хто зрозумів ці слова. Для неї ж найголовнішим було те, що її розуміє одна конкретна людина. Хлопець, поряд з яким їй не потрібно постійно бути у гарному настрої і багато розмовляти. Разом з яким вона йде до спільної мети. Той, хто не змушує її змінюватися, проте викликає бажання ставати краще. А ще, доволі сильно нагадує їй цуценя. Якого хочеться оберігати від усього поганого, що є в цьому світі.
— Юнхо, а хто ця прекрасна дівчина, що постійно приходить вранці і приносить тобі їжу? Твоя сестра? — питає одного разу працівник ветеринарної лікарні, де хлопець проходив практику. Це запитання змушує його тихо засміятися, а потім зашарітися. Їх не рідко називали братом і сестрою, тому чути подібне було не в новинку.
— Спочатку ми були друзями. Але нещодавно вона стала моєю дівчиною. — з щасливою посмішкою відповідає той, почісуючи потилицю. Він і сам тоді ще не вірив, що вони тепер пара. І, на диво, першою у коханні зізналась саме вона. Чон Юнхо — саме так звучало повне ім’я хлопця — тоді ледь не плигав від радощів. Тому що тепер міг офіційно всім казати — вона його особистий скарб. Який він нікому не віддасть. Проте… Чи збиралась вона кудись від нього йти? Її відповідь — ні. Тому що кохає його. Тому що Юнхо став для неї мотивацією жити так, як вона того хоче. Йти своїм шляхом, не зважаючи на думки інших.
І вони доводять своє кохання, коли стоять поруч на випуску з університету. Підтримуючи одне одного, коли знаходять свою першу роботу. Разом шукаючи квартиру, де могли б почати створення домашнього затишку і власної родини. А ще…
— Ти таки зміг відкрити власну ветеринарну клініку! Вітаю, друже! Щиро за тебе радий, лікарю Чон, — потискаючи йому руку, каже молодий чоловік. Це був той самий працівник з практики, а тепер ще й його найкращий друг — Кім Хонджун.
— Не я. Ми змогли. — з гордістю відповідає Юнхо. І вказує на дівчину, що стояла біля рецепції і вирішувала якісь питання з працівниками. Хонджун, не приховуючи власного захоплення і поваги, знову потискає йому руку.
— Це дійсно викликає повагу до вас двох. Ти і твоя дівчина просто неймовірні люди! — захоплено говорить друг. Він досі не вірить, що знайомий з такою чудовою парою. А Юнхо мовчки витягує руку, яка весь цей час була у кишені лікарського халату. На одному з пальців сяє обручка.
— Вона моя дружина. — виправляє молодий лікар, спостерігаючи за здивуванням друга. Тому що він вперше чує про те, що ці двоє вже одружені. І через це одразу питає — чому ж Юнхо нічого не сказав раніше? Той з щасливою усмішкою і закоханим поглядом дивиться на свою дружину, яка тепер розмовляла про щось з клієнтами клініки. І спокійно відповідає:
— Просто наше кохання любить тишу…
Додати до улюблених