Спустившись зранку до вітальні я знайшла невеличкий клаптик паперу — записку.
«Пішов у справах.»
Що ж побути самій зараз не викликало в мене жодної паніки. Від вчорашніх емоцій не залишилось і сліду. Частково завдяки Вовку.
Як я вже думала раніше, поряд із ним спокійно, чомусь спокійно. Дивно відкопувати такі думки в голові лиш після кількох днів знайомства, проте не погано відчувати легкість, залишивши нарешті, позаду ворох останніх сумбурних подій.
Тож прийняти думку побути сьогодні наодинці виявилось легко і приємно.
Цей час мій і лише мій.
Цей час на спілкування мене зі мною.
Цей час про мене й казковий для мене він.
Цей час лишитись наодинці із самим собою.
Зараз я дійсно так думала. Це не було втішанням. Не було зловтішанням над самою собою. Нарешті, матиму вільну хвилину, аби розкласти все по поличках:
«Що мені робити?»
«В якій «патовій» ситуації опинилась?»
«Та найголовніше, що відчуваю зараз?»
Якби нинішня перспектива мене не зігрівала просто так сісти й роздумувати навряд зможу. До всього цього є більш нагальні проблеми.
Перше, хотілось поснідати.
Під звуки бурчання шлунку я, нарешті, вийшла зі ступору. Зім’яла папірець, який досі тримала в руці й направилась до кухні.
«Пам’ятаю там був смітник.»
Або це просто само собою зрозуміла інформація, яка завантажилась у мій мозок.
Заодно навідаюсь до холодильника. Та й у шухлядки позаглядаю. Найперше що потрібно зробити, якщо хочеш їсти. З погляду логіки. (Дивно шукати спершу смітник, а не холодильник — це як піти срати не поївши).
Я зовсім не проти відповідати за приготування сніданку і в цьому домі. Це звична для мене змалечку рутина. Потрібно тільки налаштувати свій режим, аби сніданок залишався сніданком, а не переходив в обід. Зараз після всього пережитого стресу, я дозволяю своєму організму хотіти спати в будь-який час.
«В такий спосіб ми, очевидно, переховуємось від зовнішніх негараздів.»
Взагалі, встаю рано, навіть якщо лягаю пізно вночі. Зранку легше дихається, думається і працюється, бо нікого ж нема…
«Хахахахах. Ой леле, невже собі й тут брехала?»
Я справді, рання пташка чи просто мені подобалось зайвий раз не перетинатися із мачухою?
Відповіді не пролунало. Перше питання залишилось відкритим.
***
Якщо в цьому холодильнику й повісилась миша, то Вовк її з’їв.
«Це норма для нього жити так?»
Певно, що.
Учора він розповідав дещо про своє життя. Найперше що запам’яталось — йому не потрібно ні за що платити.
« — Так от чому ми в ресторані в Кота не розраховувались?»
« — Саме так.»
«Цікаво, напевно, складається життя, коли ти не прив’язний до матеріальних витрат. Можна робити, що заманеться.»
Такі перші думки прошмигнули в моїй голові. Та це не правда. Вовк отримав такі привілеї тільки тому, що постійно захищає Ліс і його жителів. Ніякої свободи тут, по суті, нема. І вибору.
«Тоді, чому він не здавався загнаним у кут, як я?»
Це надихає. Можливість вільного життя в кайданах. Свої зламати не можу, то хоч зміню перспективу їх розгляду.
Між цим я побачила світло в кінці тунелю і знайшла в холодильнику яйця, а на стільниці хліб.
«Врятована від голодної смерті! Чекайте на мене гріночки і яєчня!»
Думаю, якісь спеції до цього всього теж знайдуться.
Усе виявилось простіше, ніж я навигадувала. Відкривши верхню шухлядку на мене чекали стандартні сіль та перець і ще деякі прянощі. А що, саме головне, чайочок та кава. Друге в мене особливого ентузіазму не викликало, а от чай не міг не порадувати.
«М’ята, звіробій, ромашка, листочки смородини — богічна суміш для моїх зіпсованих нервів.»
І поряд невеличкий мішечок із сушеною липою.
Просто скарб якийсь! Не віриться, що Вовк міг це посушити, але якщо так — то він молодець.
«Файно дякую, пане.»
Хотілось зробити реверанс уявному залицяльнику або почати танцювати. Надихало на такі пориви ще й відсутність поглядів.
Думала, коли черговий раз вдихала неперевершений запах. Думки починали вальсувати під ритми невідомої мелодії. Я перестала напружуватись, бо вже до кінця покуштувала радість самотності.
«Тепер діло за малим, знайти, на чому готувати й з чого б поїсти.»
Не довелось довго мучитися.
«А чи не в цій горі немитого сміття, я зможу знайти тарілку?»
Взагалі, робити акцент на немитому посуді було якось не чесно по відношенню, до іншого безладу на кухні.
Ось так і випливло наступне питання, яке мене переслідувало:
«Треба зібратись із силами й поприбирати, якщо я тут житиму!»
***
Мами не стало рано. Мені тоді було років чотири, п’ять? Не пам’ятаю. Усе як у тумані. Та це й не страшно. Мої роздуми не похилились зараз у цей бік, я лиш думала про те, що непоганою хазяйкою стала. Тато не силував і не привчав мене ні до чого. Просто йшов на роботу. Спочатку я залишалась із сусідкою, яка ласкаво погодилась зі мною посидіти, бо «як же ця крихітка сама».
Стара відьма, вважала я в дитинстві. Вона була занадто дивною, аби сидіти з дітьми. І пахла старечим одягом. Весь мій час проходив за тим, що ми їли, багато їли. Готувала вона дуже смачно й дуже занадто, як і всі реальні й вигадані бабусі на планеті. Під фразу «подиви, яка ти худенька» в мій рот відправлялась чергова порція солодкого. Відтоді у мене на одну фобію більше.
Також вона постійно розповідала про родину, яка роз’їхалась від неї й показувала старі фотокартки.
Іноді вкладала спати в день, коли її розмови не були цікавішими для неї. Тільки тоді мені вдавалось залишитись у тиші й подумати.
Я швидко дійшла висновку з приводу своєї самостійності. Гарних років п’ять довелось «постраждати», та вже в десять батько міг залишити мене саму, чому я була безмежно рада. Хатня робота не займала весь вільний час, як можна було подумати. Я не була «бідною, стражденною дитиною, яку, навіть, за мітлою не видно, а вона вже мусить тягнути на собі все господарство.«Це постійно говорили сусідки, проходячи, повз наш будинок. Як і про мою мати.
«ВОНА МЕНЕ НЕ КИДАЛА, ЗРОЗУМІЛО!!!»
«Ай».
Я поранила палець, відшкрябуючи, підгорівший чайник. З посудом та поверхнями швидко впоралась, а от він не піддавався. Знайшла якусь стару металеву губку та й почала відтирати. Думки занадто сильно мене поглинули і ненароком відчистила частину шкіри з пальця, а не металевий бік.
«Хоч би хворобу яку не занести.»
Ми з нею були схожі. Я і стара по сусідству. Нас обох кинули.
Між тим кухня була прибрана, а сніданок зготовано. Також уже і стіл у вітальні протерла, не їсти ж стоячи.
«Ммммм, а вийшло досить пристойно з тим набором, що в мене був.»
Я насолодилась сніданком і ароматним чаєм, але процес уже було запущено.
«Обов’язково заварю собі ще філіжанку, коли піду відпарюватись у ванній, а зараз…»
А зараз вже не могла всидіти. Прибравши на кухні руки самі тягнулись до наступної купи бруду, а тіло вимагало руху.
«Теж свого роду медитація.»
Взагалі, тут не так і багато роботи. На кухні я вже прибрала, у моїй кімнаті чисто, хіба що пострушувати пил, до Вовка, очевидно, не піду, тож залишились лише вітальня, сходи, ванна й туалет. Та перш за все треба знайти якесь знаряддя.
«Вовче, обіцяю, якщо тут нічого для прибирання немає порву твій одяг на ганчір’я!»
Щось таки було.
Робота почала кипіти.
У порівнянні з домом ця оселя не вимагала багато. Там у мене ще і своя господа була. Не багато лиш із десяток кур, гусей, та одна корова. А з того всього мали яйця іноді, на продаж, пір’я й пух у подушки, молоко, а коли в тата був час і настрій, то сир. Та при такому улові за кожним потрібен був індивідуальний догляд.
Невеличкий город, вимагав той самий набір затрат мого часу.
І садочок для душі. Туди тільки я руку прикладала. Я захотіла, я і зробила.
«Це ж він тепер пропаде…»
Аж завмерла посеред кімнати.
«Та ні, мачусі не вистачить марнославства загубити такі гарні дерева і квітник, на які всі сусіди заглядались.»
Та все ж засумувала за своєю «дитинкою».
Знову мої думки повернулись до саду, коли знімала фіранки з вікна й погляд прошмигнув по кронах красивезних яблуньок.
«Вааааа, обов’язково вийду й роздивлюсь, коли білизну вивішуватиму!»
А тим часом в оселі розчищались ознаки приміщення, в якому міг хтось жити.
Це не заважає мені.
Це медитує.
Думки мої рівнесенько по поличках складає
і шеренгою направляє туди,
де кожна своє місце займає.
Без порядку залишаюсь тільки я.
У саду, і справді, було прекрасно. Вдихнувши на повні груди морозне осіннє повітря наповнене запахом хвої, і вже тут, яблук, я чітко зрозуміла:
«Більше сьогодні працювати не зможу.»
Мій внутрішній годинник пробив дванадцяту. Карета стала гарбузом. А полювання на бруд і пил закінчились.
«Добре, що вирішила вийти сюди лиш після того, як закінчу всю роботу.»
Одне підштовхувало інше.
У яблучка на деревах жадібно вгризались останні промінчики сонця, не бажаючи залишати цей гарний краєвид ароматів лиш мені. Та тобі треба йти на відпочинок сонячний Боже.
Зібравши останні сили я відвела погляд, та рушила до будинку.
«Не думаю, що білизну хтось вкраде вночі.»
Це була остання «робоча» думка.
Будинок знову зігріла пара від чайника та аромат квітів. Моя пахуча чашечка була готова.
«Час йти відлежуватись!»
Хоч ванна супер невеличка, але наповнюючись паром ставала затишною. Приймала у свої теплі обійми. Останнє, що я зробила — випрала брудний одяг. І відразу занурилась у теплу воду, поставивши чашку з чаєм на кахель поряд.
Я весь день то боролась, то піддавалась спогадам. Та моє серце не на хвилинку не заспокоювалось. Факт, що все закінчилось саме так не давав втішитись.
Саме образливе, я не мала планів. Не мріяла піти з дому й почати краще життя, хоча постійно й жалілась на погані стосунки з батьком та знущання мачухи. Була з цим потоком одним цілим. Не сподівалась на щось краще чи на гірше.
«Певно, це єдиний можливий фінал?»
Відсутність планів компенсувало життя. Тепер, грай із тими картами, що є, як ти завжди й робиш. Лиш дурень чекатиме на кращу пару.
«Вовк мене з’їсть?»
Можливо. А, може, й ні. Це все виглядає дуже дивно, неправильно і збочено… Та я його зовсім не знаю. Зараз мені цього не хочеться. Та все ж таки. Якби тоді в лісі сказала інші слова, де б була зараз? Чи забрав би Вовк із собою? Чи прихистив би?
Головний, і єдиний за сумісництвом, мій ресурс — час. Маю або його наміри спростувати, або знайти шляхи відступу для себе: роботу, інше житло, знайомства завести врешті-решт якісь.
Так хочеться вірити в везіння, хоч зараз. Нехай це просто точка мого маршруту. Не кінцева. Схованок від бурі.
Я хочу вірити, що зараз пощастить.
Що твої очі кольору бурштину — не обмануть.
«Про нові знайомства, так?»
Найгірший пункт плану. Вчепитись кліщатами за Вовка — не варіант. Але, чесно кажучи, думаю мені просто пофортунило тоді вночі. У моєму поселені люди зі мною майже не спілкувались, а якщо й доводилось, то зводили розмови до мінімуму. Не було цього, коли ви зустрічаєтесь сусідом на вулиці й безтурботне «привіт» обростало цілою розмовою про те «Як не вродило в цьому році».
«Ні, не мій випадок.»
Зі мною не завжди то і вітались. Іноді просто кивали головою у відповідь. Або удавали, що не побачили.
«Можливо, це через маму?»
Якщо почну життя на новому місці, то щось зміниться? Головне, очевидно, не боятись. І вилізти з ванної.
Я добру годину поніжилась у гарячій водичці. Навіть примудрилась роздобути піну. Вона ні чим не пахла, але було приємно. Також довелось використати шампунь Вовка.
«Сподіваюсь він не проти. Наче були ще якісь варіанти?»
Пахне від мене тепер «справжнім чоловіком».
Скільки ще всяких деталей потрібно утрясти, якщо тут житиму.
«Ох, чуже постійно використовувати не правильно. Та думку про те, що залишусь теж у голову заселити не можу.»
Ну нічого. Усе з часом. Не всі конфлікти можна вирішити наодинці. Можливо, Вовк сам проявить ініціативу до чогось.
Виходячи з ванної я зрозуміла дві речі. По-перше, весь мій одяг попрано і з варіантів перевдягнутись тільки рушник. По-друге, у будинку вже хтось був.
«Чому хтось, якщо це, очевидно, Вовк. Його ж оселя.»
Та все одно стало якось ніяково від збігу цих двох обставин.
Так, усе що можна прикрито. Інших варіантів немає. Спускаюсь.
У вітальні все ж таки був Вовк.
«Що й так було зрозуміло!»
Злилась я на себе.
Він присів біля комина й намагався його розпалити.
— Кхм, привіт.
Вовк повернувся в мій бік. Здивування він свого не виказав, та я розуміла, який вигляд зараз маю. Поруччя сходів допомагали прикривати рушнику оголену мене.
«Хлопці, у вас, очевидно, не виходить.»
Чим довше ця німа сцена продовжувалась, а погляд Вовка тримався на мені, тим більше я червоніла.
«Треба було придумати щось інше!»
— Наступного разу, перед тим, як йти у ванну, розпали комин.
Під ці слова він перевів погляд на вогонь, що палав і потонув у ньому.
— На вулиці вже досить холодно. Вдень ще можна потішити себе прогулянками під сонечком, а на вечір — топи.
— Зрозуміла.
— Зрозуміла б, то не виперлась розпарена після ванної, босоніж та ще й із мокрою головою.
Точно, я ж помила підлогу й тому не боялась ступати роззутою.
— Не думала, що просиджу так довго.
Вовк знову підняв погляд на мене, в якому чітко читалось «а треба було». Та цього не сказав. Наступним кроком він встав і підставив один зі стільців ближче до комина.
— Сідай і грійся.
«Фух»
Відчуття були, наче я оминула сварки з мамою за непомитий посуд.
Поки сиділа біля вогню Вовк пропав у своїй кімнаті. Через хвилину вийшов із чимось у руках. То були коц, який він накинув мені на плечі й чорна футболка. Одна з багатьох однакових, як мені здалось.
— Перевдягнешся поки в це, а завтра сходимо тобі за новим одягом.
«Ого, цікаво які тут магазини!»
Та з мого рота вилетіло тільки
— Не потрібно на мене витрачатись.
Навіщо я це сказала, знаю ж що безкоштовно вийде. То все звичка.
Бамс. Прилетів мені по лобі щиголь. Та ще й так боляче.
— А, може, боляче?!
— А, може, перестанеш говорити дурню?!
Вовк нахилився до мене.
— Ми про що, бляха, тільки вчора домовлялись? М?
— «Я не буду думати, що заважаю тобі.»
— А результат де?!
— Не кричи!
Я підскочила зі стільця.
— Все моє життя таке. Я не можу за секунду змінитись.
Погляд Вовка перемінився. Знову ця жалість. Та від неї чомусь не хотілось втікати.
— Мала, будь, нарешті, більш егоїстичною, а не згадуй про себе тільки коли потрібно захищатись.
Це було так неочікувано. Такі правильно підібрані в моменті слова.
Я підняла очі й зустрілась із ним поглядом.
— Зрозуміла?
«Так»
— То в який магазин підемо?
— Завтра й побачиш.
Вовк посміхнувся і відійшов.
— До речі, я ключ знайшов. Але з цим усім твоїм стриптизом зовсім про нього забув.
Він знову глянув на мене, але вже якось оцінюючи.
Хвиля реальності накотила з такою силою, що я ледь на ногах втрималась.
«Бляха, про що взагалі думала, виходячи, ось так?»
Подивившись вниз, наче сподівалась побачити там щось інше, лиш зрозуміла що знову стою в самому рушнику, а коцик спочиває на стільці.
Наскільки швидко мої тремтячі руки дозволяли накинула його на себе, й нарешті, закуталась.
— Боже, ти іноді така кумедна.
Вовк простягнув мені ключ. Я за секунду вихватила його і сховала разом із рукою.
Отак ми й продовжили стояти, підбираючи, слова в уявному діалозі.
Вовк першим розбив цю стіну незграбного зніяковіння…
— В нас нічого немає на вечерю?
І перетворив її на сором.
«Чому я нічого не приготувала?»
Та ж не було з чого! Не бреши сама собі! Там ще залишались яйця і хліб. Можна було хоч щось придумати.
— Вибач.
— Ахах, я скоро заплачу.
Після цієї фрази він здався ще більше втомленим.
— Щойно ж проговорювали. Це моя вина. Моя.
Тицьнув рукою собі в груди.
— Сам знаю, що в холодильнику «шаром покоти». Ще й тобі нічого не залишив. Ти мала сказати «в нас нема з чого готувати!».
— В нас є яйця.
— Забий. Піду спати. Ти хоч не голодна?
— Ні.
— Ну й супер. Завтра покажу також лавочки, куди можна за продуктами сходити й познайомлю з власниками, аби знали, що від мене. У принципі, можна й у ресторан до Кота.
«Ригаю, від такої думки.»
— Добре.
— На добраніч, маленька.
Вовк легенько пройшовся рукою по моїй голові й направився у свою кімнату.
— Вовк, я можу прибирати й готувати поки залишаюсь тут.
— Це не твій обов’язок. І ти не маєш мені відпрацьовувати за житло.
— Угу. Та я можу це робити. Для мене таке не буде тягарем.
Запала секунда тиша.
«Не розумію, що не так із моєю пропозицією?»
— Буду радий, якщо ти станеш хазяйкою цього дому.
Проговорив Вовк не повертаючись. Щось я однозначно не мала бачити.
— Поки живеш тут.
Докинув він, як рятувальний круг для себе. Можливість для відступу. І швидко зайшов до своєї кімнати.
— На добраніч.
Сказала я в порожнечу. Взяла футболку покинуту на столі й пішла до себе.
Не всі прості рішення даються легко.
Додати до улюблених