Жінка піднялася з постелі, накидуючи халат на голе тіло. Відкинула чорне волосся, позіхнула. Підійшла до вікна й розкрила штори. Сонце зараз же пробилось крізь скло, яскраво освітивши кімнату. Тільки при такому освітлені жінка могла побачити хоч щось. Вже деякий час вона звикала дивитися на світ наче через мутну й запилену лінзу. В якій при яскравому світлі можна було розгледіти силуєти, обриси й деякі кольори.
-Мад, лягай назад. Ще рано.- сонно протягнув детектив з ліжка.
Так, вони прокинулись разом. І вже не один ранок прокидались. Поштовхом до того став той самий вечір, коли Мадлен наковталася пігулок. Тоді він напросився переночувати з нею, а зранку… зранку нічого не передбачувало “Біди”.
Вони прокинулись майже одночасно. Чи то Шерлок збудив її, чи вона його. Але вставати ніхто не поспішав.
-Я не зовсім пам’ятаю як опинився тут.- сказав ледь чутно Холмс.- певно маю вибачитись.
-Та нічого. Ти лиш завалився п’яний як чіп й сказав, що я прекрасна, слізно попросився заночувати тут й подарував мені діамантові сережки.
-Дідько… хоч щось з цього брехня?- зітхнув сонно.
-Як бачиш, в моїх вухах не сяють діаманти.- всміхнулася дівчина.
-Краще б сяяли. Якщо я куплю їх тобі, ми зможемо зробити вигляд, що нічого не сталося?
-Телепень, я сліпа, на чорта мені діаманти, яких я навіть не зможу розгледіти?
-Тобто шансу відкупитись в мене нема?
-Жодного.- пирхнула вона.
-Хтось ще знає?
-Ватсон, може міссіс Хадсон і пара п’яниць з бару.- спокійно вимовила вона.
-І що мені з цим тепер робити?- звернувся сам до себе.
-Ганьбитись до кінця.
-Тобто?
-Можемо зайнятись сексом, збільшимо тягар ганьби на твоїх плечах, якщо вони витримають.
Чоловік з секунду помовчав, щось обдумуючи, а потім потягнувся до неї.
-Ай, біс з ним. Витримають.- видихнув їй у шкіру.
Він думав, що то колись мало статися. Але вірив, що все буде так як в тому сні. А зараз… зараз все віддавало присмаком печалі. Й не настільки, певно, вона хотіла його, як якоїсь надії, тепла та чиєїсь присутності поруч. Він не зміг їй відмовити зараз в коханні, бо відмовив вчора в усьому вище згаданому.
Він торкався її, цілував, але якесь прокляте відчуття гризло його зсередини, не дозволяючи розслабитись та відчутти хоч дрібку радощів. Детектив боявся зустрітися з її пустим поглядом, побачити там ще більшу відчуженність ніж завжди. Це все настільки не в’язалось з тим образом, що йому снився, який тішив його колись в важку годину. Шерлок відчував себе мерзенно, дивлячись на неї, ніби він якийсь ґвалтівник, що користується ситуацією. В кінці кінців не витримав. Випустив її з рук й сів. Закрив обличчя долонями.
-Що таке?- вперше за весь час її голос прозвучав розгублено.
-Я… не можу так. Вибач.- сказав ледь чутно.
-Кажи прямо. Я знаю, що ні в кого не викликає великого бажання каліка. Я тобі огидна, я розумію. То ти вибач. Щось таке до голови прийшло…- з посмішкою й повними очима сліз махнула рукою, наче жартуючи.
-Мад, боже, ні.- він обернувся до неї, почувши як надломився її голос.- ти дійсно чудова. Яка є, й яка була. Але я… я відчуваю себе потворою коли погоджуюсь. Тобі потрібен не я. Ти хочеш задавити свій розпач хоч якось. А я наче той стерв’ятник, що таки діждався свого часу. Я буду огидною хтивою твариною, якщо візьму тебе. Але тобі не стане легше після. Мені страшно, що на додачу ти будеш почуватися використаною.
Вона втерла сльози долонею і з якоюсь злобою подивилася на нього, наче дійсно його бачила.
-Може ти даси мені можливість самій вирішувати чого я хочу?
-Я лиш хочу як краще, Мад.
-Тоді роздягайся й повернись до ліжка. Так буде краще. А якщо ти, бісів ідіот, зараз підеш, то можеш більше ніколи не розмовляти зі мною.
Холмс зітхнув. Зняв свій одяг. Глянув за вікно. Певно вже нікого крім них немає вдома. То й добре.
Чоловік наблизився до неї впритул. Заплющив очі й пообіцяв собі не відкривати їх, поки все не скінчиться. Так вони будуть в рівних умовах. Навпомацки зняв з неї нічну сорочку. Обережно торкнувся волосся, обличчя, плечей. Вивчав її так, як вона певно знала в цьому домі кожен дюйм. На дотик. Вона мовчала. І він лише міг здогадуватися, подобається то їй чи приносить дискомфорт. Перед ним була лиш темрява, та обриси цієї жінки. Вона не торкалася його, напевно думаючи над сказаним.
А потім він зрозумів. Вона давно не бачила нікого. Чи пам’ятає як виглядає його обличчя? Чи знає яке воно на дотик?
Чоловік м’яко взяв її руки. Одну поклав собі на плече, іншу на щоку.
-Якщо тобі буде неприємно, будь ласка, скажи мені. І ми закінчимо з цим.- сказав ледь чутно.
-Добре.- відповіла так само.
Все ще тепла постіль прийняла їх назад. Але вже оголених, більш близьких, більш розпалених і гарячих.
До цього він вважав, що не бачачи її перед собою багато втратить, й все певно й не запам’ятається. Проте зараз, заплющивши очі, детектив дійсно зрозумів, яким чином в людини без зору загострюються всі інші відчуття. Його слух ловив кожен її подих, навіть самий тихий, пробираючи цим тихеньким звуком аж до кісток, наче вибуховою хвилею. Він точно міг сказати чим пахне її шкіра, а чим волосся, й поклястися був готовий, що то геть різні запахи, кожен з яких дурманив й без того похмільну голову. На губах присмак терпкого тютюнового диму, мабуть вона вставала й курила вночі, поки він спав. А тіло… все тіло тонуло в цьому темному, одночасно осяжному кожною клітинкою шкіри, й водночас геть нематеріальному чомусь. Все було не як у сні. Все було до чортиків краще.
-Не хочу.- зітхнула жінка, відходячи від вікна.- заходив Джон, сказав, що під дверями вже збираються журналісти.
-Ну і до біса їх. Будеш щось крім кави?- чоловік встав з ліжка, одягнувся і подивився на задуману Мад, що вертіла в руках щітку для волосся, не наважуючись таки причесатись.
Вона не відповіла.
-Мад, ти чуєш?- спитав, підійшовши ближче й забравши в неї з рук предмет.
-А, що? Я думала. Ти заважав.
-Я питав чи будеш ти снідати.- відповів, причесуючи її волосся.
-Ні, лиш каву. Як завжди.
-В Лондоні прийнято смачно і поживно їсти зранку.- всміхнувся, відклавши щітку.
-В деякій відсталій країні зранку прийнято гасити чарку горілки, то що мені тепер спитись?
-Не рівняй “дещо” до палки. Тобі треба їсти.
-Тобі теж. Всім потрібно.
-Я й їм. Що б ти не казала, та як би не брикалась, Джон купив тобі тістечко до кави.
-Тістечко з’їм. Але не намагайтесь впхати в мене якусь кашу. Я ще годину від пробудження не функціоную як організм.
За столом вони зібрались як завжди втрьох. Шерлок і Джон стукали виделками об тарілки, Мадлен пила каву з тістечком. На диво мовчала.
-Мад, що тебе турбує, якщо це не особисте й не секрет?- спитав детектив.
Джон подумав, що зараз почнеться якась інтимна розмова, та вже хотів було підвестись і піти, як товариш жестом попросив його лишитись.
Дівчина трохи помовчала, потім таки віпдповіла:
-Журналісти. Я думаю, що мені це принесе і чи не краще було б поїхати звідси.
-Відпустити тебе саму невідомо куди?- пирхнув Джон.- про це не може бути й мови.- Тобі потрібна компанія і ми з цим непогано справляємось.
-Ти тут знаєш кожен дюйм. А новий дім ще не скоро стане для тебе звичним.- додав Холмс.- поїхати – дурна ідея.
Дівчина відпила кави, обмірковуючи почуте.
-Не думала, що колись це визнаю, але ви маєте рацію. Обидва. Я безпорадна. Але тут я можу потрапити в чийсь об’єктив, стати ледь не героїнею сюжету, і навіть не побачу в чий.
-Ти геній маскування. Невже ми щось не придумаємо?
-Мене шукають, Шерлоку. Нехай вже не так серйозно як перші півроку, але таки всі тримають вуха по вітру. Хоча я й сподіваюсь, що мене визнали мертвою.
-З чого б то?- всміхнувся Ватсон.
-Було діло.- відмахнулась Мад.- ми з Майкрофтом розіграли невеликий театр, на кшталт того, що розіграла Адлер.
-Це ж чудово. Навіть якщо ніхто не повірив у твою смерть, тебе там точно не вважають дурепою, і нізащо не повірять, що тобі вистачило ідіотства поселитись тут і потрапити в об’єктив. Це ж треба бути геть пришелепкуватою. – Шерлок відклав виделку.
-Не можу вловити твою думку. Чи то комплімент, чи ти ,паскудник, мене ідіоткою назвав.- з посмішкою відповіла дівчина.
-Я захоплююсь тим, як твої дурні кроки згодом набувають рис геніальності.
-Ти геть не вмієш робити компліментів.- лукар всміхнувся і встав з-за столу.
-Мені твоїх вистачає, Джоне.- посміхнулась вона.- вони хоч не несуть двозначністю.
Ватсон вийшов з кімнати лишивши їх на самоті.
-В мене зрозумілі компліменти.- фиркнув детектив.
-Поки з твоїх вуст не доноситься щось із розряду ” Гарний задок”, всі твої компліменти мене влаштовують.
-А якби донеслось?
-Прострелила б тобі коліно.- знизала плечима, допиваючи каву.
-Добре, бо я б такого не сказав.
-Хочеш сказати протилежне?
-Я знаю, що ти непроти в мене вистрілити, не магайся підловити на слові. Я не буду обговорювати це.
-Правильно, дорогенький. Тест на ставлення до вульгарності пройдено. Ти справжній джентльмен.
-А ти справжня язва, нестерпна і дратуюча, особливо зранку..- він з посмішкою поцілував її в скроню й вийшов геть.
Мад лишилась сама, сумно допиваючи каву, і дивлячись в нікуди. Зараз, в хлопців діла пішли в гору. “Рейхенбах” й інші гучні справи підносили детектива на верхівку всіх газетних шпальт, разом з ним і його вірного супутника. Інтервью, діамантові запонки в подарунок від вдячних клієнтів, запрошення до високопоставлених людей, ідеальна репутація. Дівчина хотіла б за них порадіти, але не могла сама собі брехати. Вона заздрила, відчайдушно і гірко. Життя проносилось повз, цікаві справи доходили до неї лише з вуст цих двох чоловіків, один з яких навіть намагався включати її в процес. Але нічим крім бесіди та поради Мадлен не могла зарадити. Інша справа була колись! Нічь, стрільба, пекельний пес! Та навіть бюрократія в офісі Майкрофта вже здавалася не такою гидотною. В ті часи вона бігала наввипередки з небезпекою й ловила удачу за хвіст. Тоді все було чудово, тоді життя було життям, повним радостей, енергійним, гарним!
Двері скрипнули. Хтось увійшов. Кроки ніби знайомі, але вона так давно їх не чула.
-Мад, сонечко, як справи?- почулось з іншого краю столу.
-Джим? – видихнула, впізнавши голос.
-Саме так. Я б зайшов і раніше, проте були справи, щей ці двоє тут постійно крутились. Ті бездарні лікарі так і не повернули тобі нормальний зір?
-Ні, нажаль. Але вони робили, що могли. Я потихеньку звикаю до цього. Не звикну лиш, що я тепер легка мішень. Хто завгодно може отак зайти і всадити мені кулю в лоба.
-Ти все ще боїся Лідію.- зітхнув співрозмовник, покрутивши салфетку в руках.
-Звичайно, вона спить і бачить мене в труні.
-Тут ти маєш рацію. Ліді вважає тебе мертвою. Я перевірив. А навіть якщо правда розкриється, нічого не бійся, поки я живий і поки ти у цьому місці. Можеш гулять по вулицям, можеш потрапляти до камер журналюг. Гуляй, дівчинко, а я все приберу й все оплачу.
-Це вселяє надію.- знизала плечима.
-Тому, як ті зануди повернуться, сходи прогуляйся. Досить сидіти тут.- брат підійшов і поклав їй руку на плече.- все буде добре. Іначе ніяк, малеча. Ти маєш бути щасливою, бо нащо я тоді живу?
Вона поплескала його по долоні.
-Все в порядку.- всміхнулась натягнуто.
-Бережи себе.- чоловік легенько поцілував її в щоку і пішов на вихід.
В Мад на душі лишився якийсь тривожний осад. Він був якимось таким… урочистим? І цей тон, наче прощався. Але це дурість. Навіщо їм прощатися, коли вони тільки нещодавно зустрілися? Чому пішов так швидко?
Купа питань заполонили її голову, а душа відчувала наближення чогось жахливого. Але зараз, в своєму положенні, вона вже не могла розібрати, де власний відчай, а де дійсно передчуття. Візит брата, який мав би підняти їй настрій, навпаки в кінець його втоптав в багнюку. Вона не знала чим себе зайняти, та нічого й не хотілося. Ще й міссіс Хадсон пішла у гості, як на зло. Ні з ким навіть попліткувати.
Дуже скоро дівчина вирішила таки саботувати цей день і повернулася до ліжка. Вляглася, накрившись ковдрою ледь не з головою й спробувала заснути.
Ввечері, коли Шерлок і Джон поверталися додому, другий зустрів свою знайому. Все ще бажаючи налагодити своє особисте життя, Ватсон попрощався з другом та пішов з жінкою до найближчої кав’ярні. Спочатку детектив на це ніяк не відреагував, пішов далі сам, зосереджено дивлячись під ноги. Вже потім його голову осяяла думка. Прямо навпроти квіткового магазину. Не вагаючись він зайшов всередину. Продавець в бурому фартуху з ним ввічливо привітався, потім спитав чи шукає покупець щось конкретне.
-Є троянди, хризантеми, лілії…- сказав квіткар.
-Мені треба квіти, які дуже гарно пахнуть.- зразу заявив покупець.
-Майже всі вони гарно пахнуть…- розгубився чоловік.
Але Холмс вже відходив до кожного букету і кожної вазочки, нюхав квіти, що були там. Ті самі троянди, хризантеми й лілії оминув зразу. Їх аромат був йому знайомий, і це не зовсім те, що він шукав. Затримався на нарцисах. Запах його наче влаштовував. Пильно подивився на квітки. Нарциси… ні, точно ні. Не зараз. Пішов далі. Півонії, іриси… чоловік вже збився з рахунку. Певно продавець мав рацію. Більшість пахла гарно, але жоден сорт не викликав в ньому нічого прям такого, як хотілося б.
Він вже збирався купити ті кляті троянди, як квіткар його окликнув:
-Чекайте, пане, я згадав. Є тут в мене дещо. Небагато, їх не часто купують.- чоловік пішов до підсобки і виніс звідти вазу з кількома гілками, усіяними величенькими, біло – рожевими квітками.- Магнолії.- сказав гордо.
Шерлок взяв квіти. Вдихнув аромат, та ледь не впустив вазу з рук. Магнолії! Чорт забирай, ось чим пахли її парфуми!
-Я беру всі, що в вас є.- сказав впевнено.
-Це всі, пане. Кажу ж, не дуже зручні вони. Мало хто купує.
-Добре, упакуй тоді ці.- кивнув Холмс, повертаючи вазу власнику.
-Яку упаковку бажаєте? Є гарні кольорові, підберу до квітів.
-А рельєфні є?- подумавши спитав детектив.
-Десь були.- чолов’яга всміхнувся і поліз під прилавок.- певно капризна в вас дама. Вперше чую такі чіткі критерії до букетів.
-Капризна.- всміхнувся Шерлок.
Через якийсь час, до своєї квартири повернувся детектив з оберемком пахучих магнолій в руках. Мимоволі згадав, як нарвав ківітів з клумби, п’яний як чіп, і поніс їх за цим же напрямком. Боже, як добре, що Ватсон забрав того віника і Мад не взнала про другий акт алкогольного спектаклю. Стільки підколів і жартиків від неї він би не витримав. “Гроза клумб” ,”Квітковий злодій”, яких тільки прізвищ вона йому б не вигадала! Певно вони б тоді знов зчепились як собаки і почали лаятись, як останні ідіоти. Джон молодець, позбавив його цього. Певну данину поваги йому віддати треба. Щось в спілкуванні з жінками він таки тямить.
На порозі поруч із звичною кореспонденцією лежала якась не та газета. Таку ніхто в будинку не виписував. Тим не менш чоловіка це зацікавило і він згріб пошту вільною рукою й поніс нагору. Ранком почитає, що то за новини.
Двері скрипнули. Пресса тихо лягла на журнальний столик. Шерлок гукнув:
-Мад! Я сподіваюсь ти нікуди не поділась.
Йому не відповіли. Детектив насторожився. Оглянув пусті кімнати. Нікого. Ще раз гукнув, вже голосніше:
-Мад, чорти б тебе побрали!
Секундна тиша. Потім кроки з спальні. Відкриваються двері, та в коридорі перед ним постає жінка, заспанна, ніби дитина зранку перед школою. Все ще млява, та вже достатньо роздратована.
-Чого ти кричиш? – питає невдоволено.
-Ти що проспала весь день?- всміхається скоріше з подивом.- а вночі що робитимеш?
-Спатиму. Коли в тебе що ніч, що день відрізняються тільки метушнею за вікнами, немає різниці коли спати. Непогано було б спати годин двадцять на добу. Думаю, ті чотири що лишались би, я могла б слухати ваші балачки.
-Або готуватися до сну.
-Чому б ні?- всміхається вже вона.
-Погано, що ти не при параді. Я маю ідею. Крім того дещо тобі приніс.- чоловік обережно вручив їй квіти.
Мадлен відчула їх запах, торкнулась обгортки з пресованим орнаментом, потім ледь-ледь пройшлась пальцями по пелюстках, боячись зламати. Посміхнулася.
-Магнолії.- сказала тихо.- я їх дуже люблю, дякую. Як ти дізнався? Я ніколи не казала і не давала натяків.
-Твої парфуми. Вони пахнуть дуже схоже до них. От я і вирішив, що тобі сподобається.
-Дивно, раніше ти ніяк не міг визначити, чим таким вони пахнуть.
-Я задіяв усі ресурси свого мозку, аби здивувати тебе.
-Не дарма так напружувався. Я дійсно здивована. Поставиш їх у вазу?
Вона зачекала, поки детектив виконає прохання й повернеться до неї.
-Ще раз дякую.- дівчина міцно обійняла його.
-Це ж просто квіти.- всміхнувся чоловік, відповідаючи на жест.
-Ти обирав букет, знаючи, що я ніколи його не побачу. Ти обирав його виходячи з мого сприйняття. Запах, дотик…
-Ну досить вже розповідати мені як я постарався.- він поцілував її, не даючи продовжити мову. Перервався через кілька секунд.- про ідею. Повечеряєш зі мною?
-Ми й так завжди вечеряємо разом.
-Не вдома. Підемо до ресторану.
Вона розсміялася. Гірко.
-Шерлоку, любий, якщо ти хочеш гарно провести час, то запроси якусь іншу жінку. Я буду посміховиськом. Іноді мені здається, що ти дещо забуваєш.
-Ні, люба,- передразнив її, – я геть нічого не забуваю. І ти ніяк не будеш посміховиськом. Я тобі це обіцяю.
-Знаєш, я взагалі проти того, що ми живемо разом. – вивільнилась з його рук та сіла у крісло.- твоє життя швидке та цікаве. Ти постійно рухаєшся. А я… я навіть не твоя тваринка, як собака чи кішка, я чортова дурнувата акваріумна рибка, яка не завжди бачить де закінчується її акваріум, та б’ється в стінку головою.
-Якщо для того, щоб ти пішла зі мною повечеряти, мені треба буде пересадити тебе в банку з водою та нести в руках, я це зроблю.
-Запроси Моллі. Ти їй подобаєшся. Повечеряєте гарно.
-Я вже визначився з тим, кого запрошую. Не будь такою упертою.
-Або запроси свою любу Адлер.
-Ти її застрелила, Мад! Яка до біса Адлер?
-Тебе це засмутило?- награнно зітхнула дівчина.
-Ні, але можна було обійтись більш гуманними методами.
-А ось мене засмутило, що ти вирішив пускати слину на жінку, яка навіть пароль до телефону оригінальний придумати не може.
-Нічого я не пускав. Ви вигадали це, аби мене стібати. Я вже тисячу разів казав тобі, що вона мені байдужа. А ти між іншим, вбила невинну людину. І ніхто тебе тим не попрікав.
-Треба було лишити її? Знаючи, що сьогодні – завтра її пащека, за нещасні три центи, розпатякає кому треба про мене.
-Вона була не настільки розумна, щоб то зробити. Ти вбила її з ревності.
-То тобі так хочеться вважати, чи ти справді в те віриш?- всміхнулася злісно.
-В тебе нічого не вийде.- зітхнув тяжко.- не намагайся зі мною посваритися на пустому місці. Я давно вивчив твої методи і все одно прошу піти зі мною.
-Нічого ти не вивчив, ідіот.- дівчина відвернулася від нього.
-Мад,- чоловік підійшов до неї і присів коло крісла. Взяв її за руки.- ти не така падлюка, як хочеш всім довести. І тим паче не каліка. Я принесу тобі сукню й все інше, і ми сходимо повечеряємо. Добре?
Всупереч його очікуванням, сусідка не висмикнула долоней. Якийсь час помовчала. Згодом кивнула.
-Чорт з тобою. Неси.
-Яку сукню ти б хотіла?- спитав тихенько.
-Мені однаково. Вибери сам.
Шерлок поспіхом збіг в її гардеробну. Увімкнув світло в запиленій кімнатці. Мад тут не з’являлася вже довго. З тих самих пір, напевно, як втратила зір. Повсякденні її речі вони з Джоном перенесли нагору, а прекрасні вечерні сукні лишили внизу. Мад все одно їх не вдягала, і нікуди не ходила. Зараз же перед детективом відкрився світ різноманітності жіночих вбрань. Тут на відміну від звичайного одягу, розмаїття кольорів було трохи більшим. Сукні і червоні, й білі, як завжди чорні, темно-зелені й такої ж тональності сині. І куди вона тільки могла їх надягати? Він жодного разу не бачив їх на Мад. Трохи подумавши, Холмс взяв вішак з довгою оксамитовою червоною сукнею, дорогою й важкою. Знайшов до неї туфлі, захопив по дорозі її косметичку та прикраси.
Вона так і чекала його сидячи в кріслі. Встала, коли почула його кроки. Він вручив їй сукню.
-Тобі допомогти?- спитав, відставляючи у бік все інше, що приніс.
Сусідка зважила в руках одяг.
-Червона оксамитова?- всміхнулася.- в тебе точно є смак. Я впораюсь сама.
-Ти знаєш їх всі на дотик?- майже здивувався чоловік.
-Так, звичайно. Багато хто знає свої улюблені сукні на дотик.- з цими словами вона сховалась за дверима спальні.
Не знаючи, чим би таким себе зайняти, детектив взяв ту саму невідому газету, й почав поспіхом гортати. Дуже швидко цінність цього клаптика паперу зросла в рази. А все через одну з перших статей. Газетна колонка сповіщала, про відомого хірурга – офтальмолога, що приїжджає до Англії. Якщо вірити журналістам, цей чоловік міг творити кляті дива. Шерлок ледь не підскочив з місця від радості. Будь то збіг обставин, чи хтось спеціально підкинув цю газету їм під двері, наразі не мало значення. Важливо було лиш те, що це сталося, і що вже завтра Мад буде на прийомі. Відірвавши його від перечитування статті, жінка вийшла до нього вже в сукні.
Червоний оксамит гарно спадав до підлоги, важкими і переливчастими складками тканини, притримуючись на плечах лише тоненькими бретелями.
Секунду обидва мовчали. Чоловік з захватов оглядав її, вона наче чекала вердикту.
-Сподіваюсь, я не погладшала.- буркнула собі під носа.
-Яке там, ти схудла як тичка, на своїй каві з печивом. Будеш й надалі від їжі відмовлятись нормальної, губитимеш спідниці на ходу.
Детектив відкрив коробочку з прикрасами й дістав звідти нитку перлів. Звернув в кілька разів й надів на шию Мад. Потім знайшов сережки з цього ж комплекту. Допоміг надіти й їх.
-Ти заспокоївся, Крістіан Діор?- підстібнула його.- якщо так, то дай мені вже причесатись й ходімо до твого генделику.
-Секунду. Остання деталь.- дістав з кишені тубус з червоною помадою,- розімкни трохи губи.
-Ти що збоченець?- всміхнулася дівчина.
-Дідько, просто зроби як я прошу, це й так непросто.
В кінці кінців він таки зміг рівно нафарбувати їй вуста в колір сукні. Поклав косметику назад до піджаку.
-Тепер жодних поцілунків.- Мадлен з іронією поплескала його по плечу й пішла до спальні по щітку для волосся. Зачіску вона собі зараз,звичайно, не зробить, але хоч причешеться.
-Я й не розраховував.- всміхнувся їй навздогін.- доречі в мене гарно вийшло з тою помадою!
-Мені байдуже, я того не бачу. Якщо що, соромно буде тобі.- відповіла з іншої кімнати.
Поки вона копирсалась з волоссям, Холмс вже викликав таксі, приніс їй пальто й підготував туфлі. Довго чекати не довелось. Спочатку під’їхала машина за вікном, потім з спальні вийшла Мад. Чоловік допоміг їй взутись, накинув пальто й з задоволенням посадив в таксі.
Заговорили знов вже аж коли сіли за столик і підійшов час замовляти. Мад забажала каву, але її супутник всеодно замовив страви на свій смак, прекрасно знаючи, що жінка цілий день нічого не їла.
Вино обирала вже Мадлен. Біле напів солодке.
-І ось ми тут, як справжнісінька парочка закоханих ідіотів. Тобі не гидко?- спитала, колупаючи виделкою вишуканий салат.
-Як на мене, то я лише вечеряю з розкішною жінкою. Всі навкруги заздрять, грає приємна музика і навіть салат, до речі смачний. Не бачу нічого гидкого.
-Скажи чесно, ти ширнувся?- скривилась, запиваючи вином їжу.
-З чого б, Мад? Я не вживаю, і ти це знаєш. Ти мені за день такі гойдалки влаштовуєш, що боюсь найменша доза будь чого мене вб’є.
-Якийсь ти дивно веселий і щасливий. Навіть не посварився зі мною, хоч я й приклала зусиль.
-В мене для тебе просто є сюрприз. Він запланований на завтра.- всміхнувся Шерлок.- тому до завтрашнього дня, як не намагайся, ми не посваримось.
-Ти мене лякаєш. Ось ця потішність і панькання зі мною скоро зірвуть тобі дах, і ти будеш сидіти в камері з м’якими стінами та рахувати кольорових гномиків.
-Обіцяю застрелитись як тільки почну їх бачити, щоб тобі не було соромно за мене, та не довелось носити передачки до клініки.
-Ти до дідька радісний, мене воротить.- продовжила спокійно.- може таки сходимо до Моллі? Здаси аналіз, хай скаже мені чи ти дійсно чистий.
-І до Моллі сходимо і до Ірен на могилку.- всміхнувся, розуміючи, що сварка все ж таки буде. Та хай буде. Мад виллє на нього трохи того відчаю й болю, що заповнює її аж до верхів, а потім заспокоїться, може навіть вибачиться. Але їй то треба ледь не фізично. Хай кричить, хай б’є посуд та звинувачує його у всіх гріхах світу. Аби їй полегшало.
-То може купиш квітів тій мертвій хвойді? Покладемо разом. Можу ще сльозу пустити коло пам’ятника.- фиркнула роздратовано.
-Я не хотів би брати тебе до коханки.- продовжував віджартовуватись від неї.
-Ні, не соромся. Якби між нами щось було, то тоді треба було б подумати. А так, ходімо. Які квіти її улюблені? Дві гвоздички?
Він слухав її, стримуючи нав’язливе бажання поцілувати прямо тут і зараз. Відчути гірку та терпку отруту її слів на своїх губах. Яка вона таки неперевершена в цьому! Слухав би до знеможіння. Захлинувся б у потоці її відбірної лайки та образливих епітетів. Певно, якби дійсно хотіла, могла б убити його самим лише гострим словом. Проте вона не хотіла. Останнім часом, вона насправді майже нічого не хотіла. На це не можна було дивитись без болючого уколу десь в душі, особливо якщо ти знав її до вибуху.
Але цим вечором Шерлок дивився на неї без звичної печалі. Вся вона в його очах зараз світилась надією, яку сама ще не зрозуміла та не відчула.
-Нагадаю, що я не бачу твого виразу обличчя, відповідай у голос.- сказала, байдуже доїдаючи салат.
-Вибач. На чому ми зупинились?- детектив виринув із думок.
-На двох гвоздичках, любий.
-Най будуть гвоздички. Показати її могилку?
-А в тебе туди протоптана стежка?- всміхнулася лукаво.
-Якщо ти так вважаєш, то певно, що так і є.
-Тоді знайду й сама.
-Не підсковзнись на моїх гірких сльозах, вони по всій дорозі туди й назад.
-Йой, тоді доведеться викликати машину. Сподіваюсь твій братик допоможе дамі у біді.- зітхнула награно.
-Хоч з поваги до своєї минулої коханки, він повинен підвезти тебе.- всміхається чоловік.
-Минулої? Дивно, ми з ним так не вважаємо.
Шерлок розсміявся.
-Досить, ти виграла.- відмахнувся, відкидаючись на спинку стільця.- переграла, як школяра. В мене скінчились репліки.
-Тоді ти винен мені бажання.- всміхнулась, задоволено.
-Вважатиму за честь.
-Це добре. Йдемо звідси вже. Ми повечеряли.
Детектив зітхнув, але все ж таки попросив рахунок.
На вулиці, дівчина прикинулась п’яною, аби ніхто не помітив її вади. Йшла вціпившись в його руку, наче ледь стояла на ногах. І знов злилася. Лаялася на таксиста, що припаркувався чорт зна де. Її супутник не витримав. Зупинився. Розвернув її до себе і впився в губи гарячим поцілунком.
-Що ти в біса робиш? Серед вулиці!- розсміялася відштовхуючи його від себе.
-Якби ти в ресторані таки не замовкла, я б ще там не втримався. Слухаю твою лайку, і аж щелепи зводить, така ти у тому прекрасна.
Вона посерйознішала.
-Ти останнім часом дуже дивний. Скажи ти захворів? Ти помираєш? Раніше це тебе дратувало до чортиків, зараз хоч до ранки прикладай.
-Раніше я дивився на тебе як детектив, а не як чоловік. О, ось і наше таксі…
Додати до улюблених