Прокинувся Кенма ближче до обіду. Як би це не було дивно, але Куроо його не розбудив, хоча те, що останнім часом він лише так і прокидався було просто аксіомою. Потягнувшись, як виспаний кіт, Кенма подумав про те, що не дарма вчився в школі Некома, і що цілком підходить на роль домашнього, лінивого, жирного кота, якого люблячий господар буде годувати, холити та леліяти, поки котяра буде взирати на жалюгідного неотесаного раба з висоти своєї гордості й п’ятиповерхової котячої лежанки. Від такого Кенма б точно не відмовився.
Поки куча вранішніх (наскільки обід може вважатися ранком (мовчать! Цар сам рішає коли буде ранок!)) думок поступово зникала як смачненька картопелька, смажена під покровом ночі, Кенма по одному розліпив оченята і думав про те що спав дійсно прекрасно.
Наступне, що Кенма пам’ятає, це те як сильно стукали у двері та усвідомлення того, хто той, що так ризикує здоров’ям (ні). Інтуїція, здоровий глузд, чортеня на плечі й джерело всіх пригод на ім’я п’ята точка говорили одне і те ж, а разом вони точно не могли помилятися. Це Куроо.
Не залишалося нічого, крім як відчинити двері.
— Кенма! Все пропало! — Куроо був розпатланий, хоча краще сказати, що він був розпатланіший ніж зазвичай, в пом’ятій чорній футболці, яку Кенма пам’ятав ще з першого курсу, а очі були такими шальними, що можна було втратити глузд лише заглянувши в них.
— Що пропало?
— Все! Кенмо, пропало ВСЕ! — Куроо ширяло з кута в кут як божевільного, — вже обід! Я поняття не маю як я так довго спав! От же ж Бокуто. Звалив з Акааші з самого ранку, а про бро і не подумав!
— В чому власне проблема?
— Да я ж знать не знаю де Цукі шукати! Бро ж сказав сьогодні… — він замислився, — прасувати провину? Якось так говорив.
— Дурню, тобі б футболку прасувати. А Бокуто-сан сказав загладжувати.
— А мені б зараз Цукі по руці гладити!
— Куроо, ти істеричка, — прямо в лоб.
— Шо?
— Говорю йди одягнись. І не так, як вчора.
— Ааа, — безвольно бурмотів Тецуро, пока Козуме виштовхував його з номера,
— А Цукі?
— Гівно вопрос, найдемо ми твого Цукі, а зараз киш звідси, — прошипів Кенма, починаючи ритись в телефоні.
Через п’ять хвилин Куроо був зібраний, А Цукішима знайдений.
— Кенмо, ти найкращий! — фарбований почув цей віддалений крик через секунду з коридору і подумав, що з такою швидкістю Куроо тільки в атлетику і йти. Що він забув на біохімі?
Ну, нехай летить на зустріч коханню. Тьфу ти блін, пора зав’язувати з цією ванільною хрінню.
На годиннику три дні, на телефоні 100% заряду, під очима не такі великі мішки як завжди, на вулиці сонце, в Інстаграмі нова фотка Яку, в Ютубі безкрая любов фанатів, в Лайні збережена переписка з Шойо, на безіменному пальці нова подряпина. Все прекрасно.
Ні. Не вистачає одного: їстоньки. Кенма хоче їстоньки.
Ведений звуком з самих глибин шлунку, надія всієї архітектури топає в напрямку ресторанчика, в якому був учора.
Добре.
Тепер все точно прекрасно. Бокуто з Акааші на побаченні, Куроо теж, Кенмі нічого не заважає, не набридає і не дратує. Повернутись до готелю? Ще чого.
В компанії друзів його іноді жартома називають хакером (мгм, а ще задротом, ГЕЙмером, Пікачу і котенятком). Він справді може знайти в мережі більше ніж інші, але це не через його особисту крутість, а скорше через невмілість друзів у цій сфері. Він вже знайшов для Тецуро Цукі, так що йому заважає знайти милого рижика для себе?
— О, Кенмо, що ти тут робиш? — на лиці Шойо зобразилася суміш розгубленості та зацікавленості.
— Просто гуляв, — брехня, — а ти?
— У нас робота над пейзажами! Правда ж гарно? Погода сьогодні просто ідеальна!
Тільки після цих слів Кенма звернув увагу на парк в якому вони стояли. Погода була морозною, але яскраво світило сонце, а невеликі кучугури снігу були ще одною яскравою плямою.
— Так.
— Ось-ось! Зазвичай взимку все небо в хмарах. Велике щастя, що сьогодні їх нема, — Хіната продовжував малювати, але це не завадило йому яскраво усміхатися і підтримувати розмову з Козуме, — Тобі подобається коли всюди так яскраво?
— Не дуже.
— О, в тебе напевне очі втомлюються.
— Трохи, — він не сказав, що якщо малює Шойо, то йому все одно. Кенмі б сподобалось, навіть якби Хіната намалював зелений квадрат і назвав це проривом у мистецтві, будьте впевнені Козуме купив би його за більшу ціну ніж квадрат Малевича і виставив би в Луврі.
— Ем, Кенмо, можна питання?
— Звісно.
— Це нічого, що я зву тебе на ім’я? — Шойо продовжив малювати вже не так активно, як секунду тому.
— Ні, я ж теж так до тебе звертаюсь. Ти не проти?
— Ні! Звісно ні! Просто ти ж старший, — Шойо трішки помахав руками, а потім відвів погляд.
— Мені ніколи не подобались формальності, — так само тихо як і завжди відповів Кенма.
— Правда?
— Так, — Козуме вдав, наче зайнятий чимось в телефоні, щоб не відволікати Шойо від картини, а сам, раз у раз кидав погляди на процес створення чергового витвору мистецтва.
Архітектору подобалось спостерігати за зайнятим Шойо. Він іноді висовував кінчик язика або мимоволі хмурився від старання, яке вкладував у кожний мазок пензлика.
— Пробач, тобі доводиться мене тут чекати, — винувато усміхаючись сказав Хіната, — Я тут вже давно, так що скоро закінчу.
— Давно? Наскільки?
— Хмм, не впевнений, ей, ти куди?
— Я зараз повернуся, продовжуй, я швидко.
— Ну, добре, — на лиці Шойо було видне сум’яття і легке нерозуміння, але він продовжував працювати на картиною.
Сварячи себе за некмітливість, Кенма швидко (для Кенми це взагалі якщо не швидкість світла, то хоча б звуку) йшов холодною вулицею.
— О, ти повернувся, — Рудий вже збирав речі в сумку, в очах Хінати промайнула радість, але незабаром він знову виглядав спантеличеним.
Кенму це не збентежило, він спокійно поставив стаканчик з гарячою кавою на лавку і почав зав’язувати на Шойо жовтий теплий шарф і надягати на нього таку ж шапку. Опісля, він спокійно всунув в руки Хінаті стаканчик, а сам, під здивованим поглядом хлопця, дозбирав його речі.
— Цей… — Почав Шойо.
— Пий, а то захворієш.
Додати до улюблених