Чонін продовжував намотувати кола по кімнаті й нервово смикав задирок на великому пальці. Губи були покусані до крові так, що на них не залишилося й живого місця. Дурна звичка.
-Я ж казав тобі, – нарешті сказав він витріщаючись злим поглядом на Бан Чана, – мені потрібно було помити руки ще два рази, щоб йому не потрібно було платити за концерт.
Чонін був наймолодшим, тому його й найбільше опікали. Особливо Бан Чан. Він в меншому душі не чаїв, оберігав як найважливіший скарб. Інші думали що вони в стосунках. Іронічно, але на це питання навіть самі не змогли б відповісти. Це продовжувалося з дитбудинку, коли мініатюрного семирічного Чоніна підсили до них. Старші одразу запримітили в ньому нову іграшку і тільки Бан Чан став за нього горою. З того часу молодший так і в’ється за ним хвостиком. В них різниця тільки три роки, але здається всі десять. Коли вони підросли, це переросло в щось більше і вони просто не могли бути поодинці. Бан Чан обіймав того уві сні, тому що у Чоніна завжди були холодні руки і постійні нічні кошмари. Вони могли всю ніч дивитися старі японські фільми і їсти мармеладки в лимонній кислоті в погані дні, коли сон взагалі не йшов. Вони були більше схожі на рідні душі ніж на коханців. Чонін у вільний час любив в’язати светра, але вони завжди виходили на пару і після першого ж прання всі відносили їх Бан Чану. Через це його гардероб буквально складався тільки з них. Одного разу в дитбудинку хтось облив Чоніна перекиссю і все волосся освітлилося. П’ятнадцятирічний хлопчик пів дня проплакав в туалеті, а коли вийшов побачив свого друга з таким же білим волоссям, а кривдників з зеленими обличчя від зеленки і безліччю синяків. Після цього випадку він так полюбив цей колір, що пізніше й сам почав фарбуватися попелястого блондина.
Але було одне але. Чонін мав ОКР. І інколи він лякав всіх, зокрема і Бан Чана. Як правило він міг вітатися з кимось по три рази, швидше за всіх випивав гарячий чай. Але одного разу він підпалив свою кімнату, щоб тільки ніхто не помер. Все обійшлося добре, але після цього всі обходили Чоніна десятою дорогою ще довго. Всі окрім Бан Чана. Він не боявся хлопця, він боявся його втратити. Він не залишав спроб хоч якось вилікувати хлопця і з усіх сил присікав на кореню всі нав’язливі думки хлопця.
Але іноді спроби хлопця рушив такий випадок і всі зусилля коту під хвіст.
Бан Чан не витримав метушіння хлопця і легенько потягнув того за руку, саджаючи біля себе на диван.
– Перестань, це просто збіг, – сказав він легенько приобіймаючи того за плечі і лагідно погладжуючи, – ти в цьому не винен.
– Але ж ти не знаєш, – відповів Чонін, повертаючись в руках того і міцно стиснув руку Бан Чана, – може якби я просто помив руки ще два рази Мінхо б дозволили виступати безкоштовно.
Бан Чан стомлено прикрив очі, не змігши відстояти свою думку. Він старається пояснити хлопцю вже десь три роки, що він ні в чому не винен і Чоніну не потрібно робити все по три рази.
Мінхо в той час вирулює з ванни кімнати і падає на ще один розкладний диван біля Фелікса. Той не відводячи пильного погляду від телевізора промовляє:
– Мінхо, знаєш чому щасливий, живий, небайдужий підліток стає млявим, похмурим і байдужим?
– Ні, чому?, – відповідає він, водночас витираючи мокре волосся старим рушником.
– Наркотики.
З крісла навпроти чується смішок. Хьонджин підіймає свій погляд від якоїсь старої книги і запускає чіпсинку в щоку Фелікса.
– Насправді він ніколи не був щасливим і бла-бла, – після цього коментаря Фелікс витріщається на нього, як би поглядом вимагає пояснень. Хьонджин стомлено зітхає, невдоволений тим, що йому потрібно розжовувати такі очевидні слова, на його думку.
– Він завжди був таким, просто дорослим раніше було байдуже і вони не звертали на це уваги, думаючи що їх дитина апріорі була небайдужа і радісна.
Про цих двох осіб теж можна було написати книгу. Фелікс і Хьонджин були друзями з самого народження. Вони не пам’ятають життя до дитбудинку. Вони могли сваритися по п’ять разів на день, але кожен раз коли Хьонджин вплутувався в якісь бійки і приходив весь побитий, Фелікс обробляв його синяки не перестаючи капати на мізки як це небезпечно. Саме Хьонджин врятував друга, коли Чонін підпалив їх кімнату. Після того випадку у нього залишилися шрами на ногах і руках, які він всім боявся показувати. Фелікс з дитинства був миленьким хлопчиком, з пухленькими щічками, яскравою посмішкою і ластовинням. А таких в дитбудинку недолюблюють. Його били стільки раз, що він зненавидів себе, а найбільшим страхом було дзеркало. В сильний рецидив Феліксу було настільки погано, що він розбив його кулаком і спробував зрізати ластовиння уламком дзеркала. Після того випадку Хьонджин старався не відходити від нього ні на крок. Найстрашніше, це постійні зміни в настрою Фелікса. Він міг днями нічого не їсти і доводити себе до втрати свідомості. В сімнадцять років він важив не більше сорока п’яти кіло, але продовжував жахливо боятися інших людей і їх поглядів. Через це вони майже не виходили надвір. Хьонджин має дуже сильний сонячний дерматит. Він перестав виходити на сонце з п’яти років. Коли всі малюки влітку гуляли надворі, він мав обмазуватися тонною кремів і кутатися в кофтинки і штани, а Фелікс постійно прикривав синяки і ховався в бібліотеці від кривдників. Хьонджин завжди був холодний до всіх, але його оберігав, як рідного брата. Так вони і здружилися.
Вони звикли сидіти вдома 24/7, тому самі знаходили собі заняття. Фелікс обожнював читати книги, тому часто ходив по старим барахолкам і купляти їх за мізерну суму, а Хьонджин завжди дочитував їх за ним. Також їх маленький гараж був заповненим картинами хлопця. Тут були портрети всіх, окрім Фелікса. Коли одного разу Хьонджин повісив його портрет на стіну, в того була сильна істерика. Фелікс плакав не перестаючи в зачиненій ванні кімнаті упродовж чотирьох годин. Після того Хьонджин просто почав складувати їх в теку. Під кінець року портретів тільки Фелікса назбиралося на два томи.
Коли вони випустилися з того пекла і відкрили для себе чудо кінематографії, Фелікс не відлипав від телевізора. Він дивився все: від мильних опер і класичних кіно, до нудних новин. Спочатку це роздратовувало всіх, але потім вони звикли, що прийшовши додому там буде чекати Фелікс з мільйоном якихось безглуздих фактів.
– Ні, ну сам подумай, – додав Хьонджин, відкладаючи книгу, – нас всіх можна назвати млявими і похмурими, але ніхто з нас не приймає наркотики.
– Ми вже не підлітки, – спробував хоч якось викрутитися Фелікс.
– Це нічого не змінює, я і Мінхо завжди були такими.
– Дякую, друже, а то я вже думав, що я наркоман під прикриттям, – посміявся Мінхо, даючи п’ять Хьонджину.
Фелікс зітхнув, втрачаючи будь-яку зацікавленість в їхній суперечці. По телевізору знову крутили якесь реаліті-шоу, в якому донька завагітніла від свого вітчима. Він підтягнув ближче до себе старий кондиціонер який шалено гудів і заглушав звук передачі, але гараж швидко нагрівається, тому через пару годин тут буде просто неможливо. Тим паче в величезній кофті і джинсах, з який Фелікс не вилазив.
-Ти так і не відповів, що сказав ректор?, – Чонін нарешті перестав роздирати свої нігті і почав повільно підповзати до Мінхо, але в його тілі все ще відчувалася напруга, – він сказав, що ти маєш забрати свої речі і більше не з’являтися на порозі його кабінету, а якщо не віддаси все, що в тебе є, він замаринує тебе в соєвому соусі і з’їсть на повний місяць?
Коли він промовив останнє слово, його лице було в сантиметрах від лиця Мінхо і він дивився на нього витріщеними очима. Від погляду Чоніна, мурашки пробігали по спині.
– Ні, боже, – нарешті зітхнувши, сказав Мінхо схиляючись на спинку дивана і відповзаючи трохи далі від Чоніна, – він просто сказав, якщо я не заплачу, то мене випруть.
– А, добре, – відповів він і начебто заспокоївся, але.., – чекай, що?
– Мені потрібно десь знайти шість тисяч до кінця літа, або мене просто відрахують.
Після цих слів на нього подивилися всі. Навіть Фелікс відірвався від моменту, на якому дівчинка почала битися з сорокарічною тіткою. Бан Чан поперхнувся холодним пивом, а Чонін виглядав так, наче отримав серцевий напад. В Хьонджина хіба що очі трохи розширилися.
– Де ти збираєшся знайти шість тисяч?, – він же перший і оговтався від шоку.
– Не знаю, найду якийсь підробіток.
– Да ти що?, – занадто награно запитав Хьонджин, – або можемо три місяці не їсти, Фелікс он як прекрасно справляється.
Після цього коментаря оговтався і Фелікс. І схоже йому це не сподобалося, тому що він просто запустив в Хьонджина подушкою.
-Ну я ж правий, – хіхікає він відкладаючи її і повертаючись до книги.
-Так, діставайте всі свої гаманці, скільки в кого є?, – після цього власного голосу Бан Чана навіть Хьонджин на секунду заметушився.
Всі забігали по кімнаті в пошуках грошей. На стіл почали сипатися копійки номіналом в п’ять, десять. Фелікс перевіряв кишені в усіх своїх куртках і джинсах. Чонін старався дістати їх зі скарбнички не розбиваючи її. Бан Чан і Хьонджин просто дістали все зі своїх гаманців. Вони рахували їх два рази збиваючись, тому що Чонін непомітно для себе починав говорити голосніше, а потім захотів ще два рази перевірити, чи не помилився він. Всього було дві з половиною тисячі.
-Це навіть не половина, – сумно зітхнув Фелікс.
– Мінхо, – він стрепенувся на звернення Хьонджина, – йди в ескорт, може назбираєш ще три з половиною тисячі.
– Хьонджин!, – стривожено крикнув хлопець.
– Фелікс, будь реалістом, – він поклав книгу на стіл, зрозумівши, що почитати йому точно не дадуть, – нам потрібно щось їсти, а до зарплати ще два тижні. Ми живемо на копійки і не маємо нічого за душею, а ти хочеш десь знайти шість тисяч. Це буквально неможливо, тому або йди в ескорт, або візьми кредит на три з половиною тисячі. Впевнений, будь-який банк дасть кредит студенту без постійної роботи.
Після цих слів, всі сиділи наче в воду упущені. Чонін знову почав нервово кусати губи і роздирати нігті. Фелікс розтирав долоні, які навіть в цю пекельну жару задубіли від стресу.
-Ти можеш хоч трохи підбадьорити Мінхо, – сказав тухлий Бан Чан відставляючи пусту пляшку з-під пива на стіл і підіймаючись, – йому й без твого скигління погано. Я йду на роботу, все одно репетирувати не вийде через атмосферу. Вам завдання придумати де знайти гроші.
– Почекай мене, – додав Чонін підіймаючись за хлопцем, – підкинь мене до магазина.
Вони працювали так багато в перший рік життя на волі. Бан Чан завжди був в їх невеликій сім’ї татом. Він єдиний, хто працював ще й вночі. Окрім Хьонджина. Він працював тільки вночі через хворобу. Бан Чан перший пішов на роботу після виходу с дитбудинку. Він тягав мішки вдень, а вночі охороняв якийсь склад. Він був один у світі, про який він не знав нічогісінько. І був до жаху самотній.
Пізніше вийшли Хьонджин с Фелікс. І наче мало стати легше, але не стало. Вони були ще більше не готові до вільного життя. Фелікс був схожий на велике дитя, а Хьонджин боявся взагалі виходити з маленької кімнати Бан Чана. Чонін вийшов останнім, коли вони вже мали гаражик. За ним теж був потрібен постійний нагляд. Він просидів вдома пів року. Але коли одного разу Бан Чану подзвони і сказали, що Чонін намагався вкрасти диск з магазину, змусив того знайти роботу. Він працював в маленькому квітковому магазині і майже весь час займався складуванням букетів, тому що розмовляти з клієнтами йому не дуже вдавалося. Мінхо ж був одним із самих пристосованих. Він почав роздавати листівки вже через день, а пізніше взагалі став менеджером. Можливо, якби він жив сам, то і міг би досить дорого жити. Але вони мали одне золоте правило. Немає твого чи мого. Є тільки наше. Зарплата завжди приходила в один день і вони ділили її завжди порівну, тільки Бан Чану давали більше через те, що він купляв їжу і платив за комуналку. Ніхто ніколи нічого не казав, щодо того, що Чонін приносив максиму дві тисячі, а Хьонджину постійно затримували зарплату. Всі отримували однаково. В цьому і був сенс братських відносин.
По гаражу пронісся голосний скрипіт, який оповіщав, що хлопці покинули нейтральну територію. Гомін затих, залишаючи тільки гул вентилятора і тихенькі голоси телевізора. В повітрі літали маленькі пилинки, які змішувалися з тривогою і недомовленими словами. Напругу можна було різати ножем.
– Вибач, – в’яло промовив Хьонджин, але якщо він сказав хоч слово, означає перепрошував щиро, – я не хотів нагнітати.
– Нічого, ти правий, шість тисяч за три місяці заробити майже нереально.
– Можемо щось продати з наших речей, – під’єднався до розмови Фелікс.
– Та твоє барахло взагалі нікому не потрібне, – посміявся Хьонджин, на що інший знову похмурнів, – ви як хочете, а я піду спати. Мені ще на роботу ввечері.
Він підвівся і по дорозі від свого крісла до невеличкої розкладачки, відставив вентилятор в далекий кут і вимкнув телевізор. Попереджаючи всі докори Фелікса, сказав:
– Не бурчи, я не можу заснути під твоє ток-шоу.
Фелікс на це тільки ще більше помарнів. Почав занадто зацікавлено роздивлятися свої нігті, які були згризені до крові. Цього хлопця взагалі важко було побачити нудьгуючого. Він міг годинами витати в хмарах і роздивлятися різнокольорові стіни. Він працював в старенькій бібліотеці, за рогом вулиці. Туди заходили раз на день і лише старці. Він ходив туди скоріше у своє задоволення, чим заради грошей. Фелікс міг упродовж годин читати книги і ніхто його не відволікав. Чи не так виглядає рай? Мінхо часто приносив йому какао з зефіками зимою після університету, тому що опалення там працювало через раз. Книги, які ніхто не читав, він тягнув додому, тому після року роботи назбиралися чотири величенькі купки старої класики. Хьонджин постійно зачіплювався за них і погрожував їх спалити, але потім і сам почав на них заглядатися.
Мінхо відкинувся на спинку дивана і спробував викинути всі думки в блаженній тиші. Напруга більше не відчувалося. Залишився лише ледь помітний гул вентилятора, тихе сопіння стомленого Хьонджина і гудіння Фелікса, який, скоріш за все, підспівував якійсь пісні у своїй голові. Мінхо викинув з голови всі думки про майбутнє літо, непорозуміння в сім’ї і гроші. Лише звуки спокійного життя та умиротворення.
Додати до улюблених