Талісман

Серце наповнене жахом і огидою. Руки трясуться, а губи зімкнуті в тонку полосу. Тут було щось дуже дивне. Я не розумів що відбувається. Але люди стикаючись з подібним, напевно, сходять з розуму. Це так безглуздо і логічно в одночас. Брови зійшлися вниз і посередині між ними пролягла зморшка. Тіло та обличчя настільки скуті, що я відчуваю фізично як болить все. Навіть душа. В мене немає сил повернутися і тікати. А рука з телефоном, на якому усе фіксується на камеру, не опускається. Мій погляд не сходить з блідого обличчя на об’єктиві. Я не знаю з чим саме я зіткнувся. Не знаю як вберегти себе від цього. Навіщо я поплівся сюди? Для чого переліз стару огорожу з написом :” ОБЕРЕЖНО”? Який біс підштовхнув мене до цієї заваленої напів збудованої будівлі?! Ах… Так. Я знаю який. Я не бачив цю людину на власні очі.

Ми познайомились з ним в інтернеті. Він здавався мені цікавим співрозмовником, та як виявилося з часом, гарним другом. Наше спілкування у продовж року, показало що йому можна довіряти. Але його захоплення мене трішки лякало. Він лазив по давно забутих і закинутих будівлях. Знімав якісь ролики, викладав їх в інтернет. Здавалося, трішки магії фотошопу і всіляких ефектів аудіо та відео і на тобі, якісний контент на тарілочці з райдужними поні. Але ні. Він навіть мені стверджував що все що він знімав було правдою.

*Неймовірний 🐰*: – Агов! Уявляєш?! Я завтра буду у твоєму місті!

Я розліпив очі. Хто пише так рано, чорт забирай?! Розблокувавши екран я в першу чергу побачив шосту годину ранку. А в другу, вже помітив що писав мені той самий, мій єдиний, друг. 

*Чортинятко при 💰*: – серйозно?! Я справді радий що зможу тебе побачити 😁

 Посмішка сама з’явилася на моєму обличчі. Навіть не дивлячись на таке ранішнє пробудження.

*Неймовірний 🐰*: – тільки добре приготуйся до нашої зустрічі! Ти обіцяв мені що ми разом підемо до того госпіталю!😉

*Чортинятко при 💰*: – Ти знову за своє? 🤬 Не хочу потрапляти в об’єктив твоєї камери.

*Неймовірний 🐰*: – Перестань. Ти гарний хлопець. Все буде ок. Ти що боїшся? 

І ось той самий момент який я ненавидів більше всього. Він добре знав що мене не можна брати на “слабо”. Тому що я поведусь і 100% погоджусь на все. 

*Чортинятко при 💰*: – Як тебе назвати ще окрім як сволотою?😒

*Неймовірний 🐰*: – Я теж тебе люблю більше за все на світі!🥰 Завтра зранку я по справах, а о шостій вечора зустрінемося вже там))

*Чортинятко при 💰*: – Домовилися.😌

*Неймовірний 🐰* Був(ла) в чаті в 6.06

Як назвати це як не провокацією? Але я погодився. І насправді я хоч і трішки злий, але не можу сказати що не радію нашій зустрічі. Він хоч і дурник, але мій… Ні. Це не кохання! Він просто мій найліпший друг з яким я нарешті зустрінуся в живу. 

 Останок дню я провів у дуже тривожних почуттях. І ледве зміг заснути лише десь о другій годині ночі. Прокинувся я від дуже не приємного сну. І як на зло так і не зміг навіть згадати що саме мені снилося. Десята година ранку. За вікном знову хтось щось будує та гуркає, сусіди зверху слухають рок, а сусідка збоку вже в четверте за дві хвилини грюкнула дверима. Тривога десь в середині мене так і не минула. Піднявшись з місця я вирішив випити кави та скурити цигарку. В решті стало легше десь в обід. Полазив по своїх сторінках у соціальних мережах, подивився декілька відео і навіть забув про те що щось було не так. Повільно почав збиратися. Вже біля шафи в коридорі зрозумів що щось не так. Як найменше дві речі не сходилися. Я збирався як на якесь бісове побачення. Окинув оком свій вигляд. Сорочка? В покинуту клініку? Ідіот. Пішов шукати темну кофту з капюшоном і резинку для волосся. А тут уже зрозумів що ще було не так. Занадто тихо. Ні сусіди , які зазвичай не відрізняються своєю чемністью, ні люди на вулиці. Нічого не говорило про те що це місто взагалі живе. Я тихенько пройшов у кімнату. Шурхіт. Де? Щось шурхало та копирсалося в дивані. Я завмер по середині кімнати, оглянувшись. Знов повна тиша, навіть не дивлячись на відчинене вікно і вітряну погоду. По заду прямо по підлозі щось вдарило і я різко обернувся, зірвавшись на крик. Величезна чорна ворона сиділа прямо позаду мене, і як тільки я обернувся, голосно каркнула, розводячи крила у сторони. Як вона тут опинилась? Я відчинив вікно на повну. Першою думкою було те що її треба вигнати. Я обійшов птаху зі сторони, а вона лише повернула голову, окинувши мене своїм поглядом і нахиляючи голову в бік, начебто говорячи цим що я ідіот. В принципі я б навіть був згоден з цим твердженням. Злякався якоїсь ворони. Але мені все одно було тривожно. Гостя не спішила покидати мій дім, лиш роздувала пір’я та дивилася на мої потуги вигнати її. Іншого вибору не було. При намаганні взяти її до рук вона боляче клювала мене, тому я направився на кухню за полотенцем, а коли повернувся, то про те що в мене була така гостя, свідчила лише велика чорна пір’їна. Я рвано видихнув тяжке чомусь гостре повітря, присівши на диван.

*Чортинятко при 💰*: – уявляєш, до мене залетіла ворона в кімнату😳

*Неймовірний 🐰*: – Правда? Це не дуже добрий знак 😲

*Чортинятко при 💰*: – Ох… Заспокоїв, твою маму за ліву ногу😑

*Неймовірний 🐰*: – Моя мати свята жінка😂 Котра вчила мене зачиняти вікна🤣

*Чортинятко при 💰*: – Ой. Най би тебе качка копнула 😆 ну добре. Я майже готовий.

*Неймовірний 🐰*: – Давай) не хвилюйся) я радий що зміг підняти тобі настрій, до зустрічі😉😁

*Неймовірний 🐰* був(ла) у мережі 16.06.

Мені справді трішки полегшало. Я зібрав сумку і нарешті повністю вдягнувся, зупиняючись знов в коридорі. Зелені очі, бліде обличчя з чіткими контурами гострого підборіддя, пухлі губи, довгі вії на злегка розкосих очах, та чорне до пояса волосся з вибритими боками, зібране у низький хвіст. Чорна кофта приховувала підтягнуте тіло, чорні джинси з декількома дірками на колінах, пальці увішані кільцями а в злегка гострих вухах по дві сережки. Я нахилився, взувшись в чорні кросівки і накинувши рюкзак, завмер. Там може бути охорона? Проблем не хотілося б. Вдягнувши іще чорну маску з чорною кепкою я нарешті кивнув своєму відображенню і виключивши світло, вийшов з дому. 

Я дуже намагався не звертати ні на що уваги, просто слухаючи музику по дорозі. Ні на чорного кота, котрий хоч і хотів перейти мені дорогу, але шугнувся від мене, як чорт від ладану. Ні на тих самих ворон, котрі просто були всюди. 

До потрібного місця я прийшов в назначений час, затримавшись на 6 хвилин. Я подивився на годинник. 

– Добре що не шоста шістдесят шість. – буркнув я підіймаючи очі на невисокий старий паркан із залізної сітки. 

*Неймовірний 🐰*: – слухай, ти вибач, але я трішечки затримався. Скоро буду. 

Я дістав телефон, тяжко видихнувши і посмурнівши.

*Чортинятко при 💰*: – знущаешся з мене? Тільки скажи що ти взагалі не прийдеш. Я тебе знайду 😠

*Неймовірний 🐰*: – Ха-ха-ха))) та ні, дурнику🤣 я буду через шість хвилин максимум.

Мене окинуло дивне відчуття. Я завмер на місці, кліпаючи очима. 

*Чортинятко при 💰*: – Чому саме через шість? 

Поки що без зайвої паніки поцікавився я.

*Неймовірний 🐰*: – Ну хочаб тому що через 5 хвилин я можу і не бути а от через шість цілком😂 ой, добре. Я скоро буду. Зроби мені милість сходи всередину і скинь мені декілька фото першого поверху. Все. Я біжу. Апаратура тяжка. Скоро буду!🥰

*Неймовірний 🐰* був(ла) в мережі 18.16.

Я декілька раз пробігся очима по тексту, закусуючи губи.

– Тільки спробуй кинути мене. – рикнув я, дістаючи чорні рукавиці, перелізаючи через огорожу. Біля забору росли високі кущі. Я перемахнув через них прямо з паркану, опиняючись ногами на землі. То тут то там лежало ремонтне сміття, рештки битого скла, усілякі скляні пляшки з під горілки та пива. Пляшечки поменше з під чогось іще. Бажання розглядати їх в мене точно не було. Я пройшов в високу арку першого поверху. Хол? Схоже на нього. Я дістав телефон, включаючи камеру. Потрібно було брати себе в руки і замість фото я натиснув на кнопку відео. 

– добрий вечір, шановне панство. Сподіваюся ви добре вмостили свої дупці та готові споглядати. Ось це… – я переключив з фронтальної камери на основну, дістаючи ліхтарик, проводячи широким променем світла навкруги – головне приміщення недобудованої клініки. Тут для початку можна зупинитися щоб розкласти апаратуру для зйомки? – я знову перевів камеру на себе, всміхаючись. Я пройшов вперед, все ще розповідаючи щось на камеру. Не пам’ятаю що говорив, але намагався зробити все щоб мій голос звучав рівно та не тремтів. Мені дійсно було лячно. Невеличкі кімнати, без нічого. Я пройшов вже чотири. По дві з ліва та права. Але нічого в них не говорило про те як саме їх використовували. Просто кімнати без дверей та з вибитими вікнами. По переду я побачив ще один хол і пройшов прямо туди, переводячи знову з фронтальної на основну камеру. Дійшовши до величезного периміщення, попереду мій погляд вихопив довгий коридор. Я вирішив не йти далі. Зупинивши зйомку я відправив відео тому кого так довго чекав, та тяжко зітхнувши, хитнувши головою, знову включаючи запис.

– Далі я не піду, срака ти не вихована. – хмикнув я, тихенько посміявшись і припустивши маску, висунув язика, розвертаючись в сторону коридору з якого я прийшов, світячи туди ліхтариком – фото того коридору я тобі скинув. Він занадто довгий. Тому я йду тобі на зустріч. Але якщо тебе там не буде, я… – я зупинився.

Очі самі по собі збільшилися. Я перевів камеру на кінець коридору. Хтось стояв там. Я бачив високу людину без волосся. Бліда шкіра, тяжке дихання. Ні. Волосся було. Трішки, воно звисало з одної сторони. Чорне начебто просто хтось вимазав смолою. Тіло заклякло, пройнявшись тремтінням через самі кістки. Руки також затремтіли. Єдине що я зміг це опустити очі в телефон. Жодна людина не могла б навіть уявити СКІЛЬКИ думок майнуло в моїй голові. Скрип. Такий начебто рвуться жили та ламаються кістки. Моє сердце прискорило свій ритм. Я приблизив зображення. Обличчя створіння виглядало як маска. Маска з круглими вирізами. А в вирізах блищали два червоних величезних ока без повік. Воно стояло декілька секунд, впершись пустим поглядом кудись збоку. А тоді голосно застогнало, відхилившись в сторону і з силою вдарившись об стіну поряд з собою головою. Знову хруст. Я підстрибнув на місті, ковтнувши комок у горлі. 

– Зак, якщо це ти, я тебе не пробачу, чуєш? – тихенько розсміявся я, припіднімаючи брову. Створіння різко замовкло. Розбита маска впала на землю, а воно підняло голову на мене. Ні. Це не могло бути людиною в костюмі. Занадто худі кінцівки вигинаються і різні сторони, воно припадає до землі. Шкіра блідого обличчя начебто просто необережно посаджена на клей. Ні губ, ні повік, ні бровей, провалена шкіра замість носу. Воно взвило знову. І це було… Не просто моторошно. Не знаю чи може так кричати тварина або пташина, але людина точно не може. Я не зводив очей. Воно також дивилося на мене. Я бачив через телефон. Воно дивилося прямо на мене. Я віддалив зображення, тремтячою рукою схопивши телефон сильніше. Якщо я подивлюся на нього, то це кінець. Я точно віддалив зображення? Чому воно так… Близько? Тіло оніміло. Рот начебто забило ватою та піском. На очі наверталися сльози. ” ТЕРМІНОВО ТІКАЙ! БІЖИ!” Я пригадав напис на табличці, яка висіла на заборі . ” Обережно” було написано там. Обережно? Чому не:” Тікайте, серу вашій матері!!”? 

*Неймовірний 🐰*: – Ти вже на місті? Круте відео вийшло😉 візьму його на початок ролика. Я вже переліз паркан, стою у входу. Підходь, разом розберемо обладнання ☺️

Звук сповіщення змусив мене підстрибнути на місті. Я в паніці відволікся на смс. Доки мій мозок в істериці допирав що взагалі відбувається, тишу розірвав стогін і хрускіт кісток. Стиснувши телефон сильніше я підняв очі на створіння. Якщо він десь тут, воно може напасти і на нього. 

– ЗАК, ТІКАЙ! – викрикнув я, роблячи декілька кроків назад. Створіння з голосним криком також з хрустом і скрипом приблизилось до мене. Позаду створіння щось засвітилося. Ліхтарик. Цей напівфабрикат увімкнув ліхтарик. Дідько, як же мені було страшно. Я з усієї дурі що була в голові, замахнувся ногою, голосно тупнувши нею, відволікаючи створіння на себе. Воно заверещало, і я нарешті зміг драпанути вперед, відірвавшись від одного місця. Не знаю скільки я біг і скільки часу пройшло. Я зупинився тоді коли легені вже просто боліли, а ноги заплелись самі по собі. Створіння промчало повз кімнати в котру я зміг юркнути, закриваючи собі рот руками і виключивши ліхтарик. Воно голосно волало і мчало вперед, стаючи все тихіше. Я виглянув, з здивуванням розуміючи що я опинився вже на другому поверсі.

*Неймовірний 🐰*: – негайно повертайся в зал!

Дивно. На цей раз я не злякався. Чомусь зрозумів що він напише. Знав що … Що? Я лише заховав телефон назад, навмисне дуже повільно підводячись на тремтячі коліна, а потім і на ноги. Я вийшов в коридор, намагаючись не видавати і звуку. Здавалося моє дихання можна було почути на іншому кінці міста, а тремор в моїх руках хитав стіни за які я намагався триматися. І ось воно. Сходи на перший поверх прямо передімною. Я дуже повільно ступив на першу сходинку і вирішив перевірити чи немає того створіння позаду мене.

Я розумів що бігти я більше не зможу. Від паніки по обличчю вже самі по собі котились сльози. Декілька хвилин мені вистачило щоб, начебто, зрозуміти що відбулося. Я затримав дихання. Але все ще чув його. Тяжке, гаряче … Не моє. Я так сподівався що це все просто сон. Я повільно обернувся, уловлюючи лише краєм ока бліду шкіру, котра висіла мішком і очі позбавленні життя… скляні червоні очі, котрі дивилися прямо на мене. Крик застряг прямо в горлі. Паніка і істерика охопили мене знову. Я оступився, намагаючись побігти. Я забув про сходи. Я забув що мої кістки можуть зламатися. Я не знав що така велика вага падаючи на тебе може вибити весь залишок повітря з легень. Я не міг уявити що можна почути як ламаються власні кістки. Я ніколи не чув такого ріжучого крику, який змушував кров в тобі холонути. Я бачив довгий язик і гострі зуби. Не знав що в такій ситуації огида також може бути присутня в цьому калейдоскопі відчуттів та емоцій. Язик створіння виявився гарячим. Воно притисло мене всією своєю вагою до землі. Слина начебто колола мою шию та щоку. Я закрив очі. Здавалося, ще трохи і моє серце вже просто не витримає і лусне від страху. Але організм вирішив інакше. Щоб врятувати моє життя моя свідомість просто відплила. Після гучного пострілу пролунав голосний крик. А потім ще два постріли і… Тиша.

 – Знаходиш собі, сволото, жертв не свого світу? – почулося у віддалені. Із темноти вийшов силует в чорному худі, з капюшоном на голові. Пролунав гучний постріл і істота повалилась на хлопця якого притискала весь цей час до підлоги. Створіння голосно заволало і темний силует підняв руку з тяжким на вигляд пістолетом, відстрілюючи ще двома пострілами потворну голову чудовиська. Тиша оповила все навкруги, і вже через кілька секунд почувся вітер а життя начебто повернулося в свою колію. Навіть нічні рідкі пташки піщали у дворі.

– Гей… Дені, ти живий там? – людина вийшла з тіні в світло ліхтарика, скидаючи в себе з голови капюшон, розпушуючи рукою пшеничне волосся. Чоловік присів перед хлопцем, скидуючи з нього все що залишилося від створіння. Блондин притулив до його шиї два пальці перевіряючи пульс. – Ідіот ти. Я ж просив Негайно повернутися в зал. – видихнув Зак, підіймаючи хлопчину на руки.

 Не знаю хто саме придумав визначення:” тяжка голова”. Але воно як ніколи точно описувало те що я відчуваю зараз, не відкриваючи очі і сподіваючись що прокинуся в своїй кімнаті. Як би я хотів щоб все що було, виявилося лише дуже реалістичним сном. Зробивши над собою зусилля я подивився на білу стелю. Я вдома? Хоча… В скількох ще людей, у всьому цьому світі, біла стеля? Напевне в дуже багатьох. Я повернув голову в сторону і тихенько застогнав від болю. Вона справді була тяжка як баняк. Баняк в який хтось дуже довго бив сучком. Через декілька секунд я таки зрозумів що я не вдома.

– Нарешті ти отямився. – почулося десь від дверей. Я ледве припіднявся, з рештою падаючи назад на величезну постіль – та лежи вже, безголовий. – знову пролунало від людини в дверях, і та нарешті підійшла ближче, щоб я міг роздивитися мармизу свого друга.

– Ах тиж… – почав я, заходячись голосним тяжким кашлем.

– та ну тебе. Це замість дякую? – розсміявся Зак, присідаючи на край постелі.

– ти… Ти врятував мене? – видихнув я, піднімаючи очі. Чесно, я думав він скоріше скаже що я хворий на голову. І просто впав зі сходів, вдарившись головою. 

– Ти добряче налякав мене. Справді вирішив віддатися тому чудовиську? – розсміявся він. Я лиш завмер, тяжко дихаючи. Я фізично відчув як зблідло, а потім і позеленіло моє обличчя.

– Я сподівався що мені це приснилося. – прошепотів я, все ж таки не до кінця розуміючи що взагалі відбувалося. Зак замовчав, припіднімаючи брову. Я не знаю як так вийшло, але його обличчя різко опинилося навпроти мого. Сильні пальці стиснули моє підборіддя, а карамельні очі блиснули червоним.

– я попереджував тебе, щоб ти був обережним? – видихнув він. Його голос був таким низьким та водночас голосним, що по моїй шкірі пробіг мороз. Я бачив перед собою людину, але відчувалося начебто щось було не так – я задаю питання. Я попереджав тебе? – повторив він, притискаючи мене до подушки. Я завмер як миша під віником, лише легенько хитнувши головою – так вже краще. – посміхнувся він, і все начебто повернулося до своїх джерел. Тишу змінив тихий гул, який наче йшов у мене з голови. Я глибоко вдихнув, закриваючи очі.

– Що взагалі відбувається? – прошепотів я. Здавалося, начебто, якщо я скажу трішки голосніше, я розбуджу щось зовсім незрозуміле для мене.

– ти просто в мене вдома. В тебе перелом руки і тріщина в грудній клітці. – посміхнувся Зак, потискаючи плечима – не переживай. Монстр дійсно був. Але я зміг його вбити. – посміявся він, переводячи на мене погляд.

– Як? 

– Та досить вже цих запитань. – махнув він рукою, клацнувши язиком. І я зрозумів що дізнатися я нічого не зможу. Далі розмова не йшла. Він дуже намагався вичавити щось і з себе і з мене, але з рештою залишив мене у спокої. 

– Відпочивай. Тобі потрібно прийти в себе і просто прийняти все що сталося. – сказав Зак, виходячи з кімнати. Лише коли двері за ним зачинилися я поринув в свої думки. Я так і не зміг розпитати його що взагалі сталося. Що це було за створіння? Як він зміг його вбити? Чому ніхто не помічав його до цього? Після не довгої розмови з ним я дуже втомився. Це точно був той самий Зак? Мій друг по переписці? Той кому я міг довіритися в будь-якій проблемі та задати будь-яке питання. Від всіх цих думок я просто провалився в сон, виснаживши себе ще більше.

– На нього напало створіння з нашого лісу?…  – почув я грубий чоловічий голос, все ще не повністю виринаючи із якогось дуже тугого та в’язкого сну.

– Як воно опинилося в місті посеред ночі? Ще й напало на людину яку ти відмітив? – я не чув відповідей. Схоже людина з якою спілкувалися стояла трішки далі. – Я розберусь з цим. В мене взагалі є декілька питань до роду цього хлопчинки… Він повинен бути присутнім на вечері! Ти не маєш права забирати все тільки собі! 

– Я почув тебе… Нічого не можу вдіяти. Сам мусить вирішити чи зможе він спуститися. – Цей голос точно належав Заку. Схоже вони обидва наближались до мене. Я відкрив очі, опускаючи погляд на свої руки. Ліва рука дійсно була в гіпсі. Дуже цікаво, як я не помітив цього раніше? 

– Якщо не сам, тоді йому з цим повинен допомогти ти. – тим часом розмова продовжувалась. Я так і не міг зрозуміти суті їх слів. Обрані? Тваринки? Талісмани? Але по всім правилам логіки, говорили вони скоріше всього про мене. Мені не подобалися окремі слова які я міг виловити в тумані в моїй голові. Чому їм був так важливий сам факт присутності моєї персони на вечері? Я не зпромігся пояснити собі нічого.

– Перестань молоти цю маячню. Я нікому нічого не винен. Поки не було посвяти, він повністю мій. Я просрав стільки часу просто для того… – я вирішив трішки припіднятися, щоб почути і нарешті вловити всю суть, але мої ребра віддали болем, змушуючи мене знову припасти до ліжка з тихим стогоном болю. Обличчя Зака зразу ж опинилося навпроти мене. Можу сказати з точністю у сто відсотків що він був до неможливості здивований. 

– Доброго ранку. – не приховуючи емоцій, видихнув він, посміхнувшись.

– Доброго. Що за крики? А де бійка? – посміхнувся я у відповідь, включивши повного довбня.

– Хтось кричав? – посмішка блондина дала зрозуміти що мою гру давно розкусили – Можливо в тебе жар? Принести водички? – видихнув він, припіднімаючи брову. Його рука лягла на моє передпліччя. Я був у паніці. Ще секунда і кістка під його долонею, здавалося, просто трісне, розриваючи м’які тканини, м’язи та шкіру.

– Ні. Дякую… – я вже фізично відчував загрозу. Відчуття були такі начебто тобі підставили ніж до горла. Або пістолет до скроні. Все навколо начебто іскрилося розрядами блискавки. Здавалося, ще секунда, і мізки розлетяться по всіх стінах.

– Як там проект? Я… Я зовсім все зіпсував? – тихенько посміявся я, намагаючись змінити тему. Напруга в мить зникла, і він трішки відсторонився, відпускаючи мене.

– О! Насправді ні! – весело посміхнувся Зак, махнувши рукою. Його емоції в реальному житті як маятник. В переписці це не дуже відчувалося, але зараз зрозуміло повністю що він не контролює їх від слова зовсім.

– Правда? Насправді я дуже радий що ми нарешті зустрілися. – опустивши очі, я зміг оцінити нарешті все що відбувалося. Я знаходжуся в кімнаті з емоційно нестабільною людиною, яка скоріше за все ще й має психічні порушення. І з такими краще не жартувати. Я зміг за декілька секунд мовчання прокрутити в своїй голові безліч варіантів того що я зробив не так при нашому інтернет спілкуванні. 

– Я також радий, Дені. Мені приємно що це нарешті сталося. Ми знайомі з тобою вже… – він потер підборіддя, задумуючись.

– Рік і три місяці. Дірява твоя голова. – розсміявся я, легесенько пихнувши його в плече і завмер. Потрібно було намацувати рамки кордонів. Я не знав чи прилетить мені зараз, тому і відразу приготувався до будь-якого результату. Але я не був готовий до… Сміху? Чомусь я зовсім не думав що здивуюся такому звичному для себе сміху який я чув раніше з динаміку свого телефону.

– Так, так. Бачиш? Ти добре пам’ятаєш що в мене пам’ять як у рибки. – хихикнув він, тяжко видихаючи.

– А ти знаючи про мій топографічний кретинизм змусив пертися мене на незнайомий мені район в магазин щоб я відправив тобі іграшку з мультика. – також трішки розслабившись, посміявся я.

– Та ну тобі. Зате як тобі було весело відправляти її мені по пошті, вислуховуючи бабусь в черзі. – видихнув Зак, заправляючи рукою своє волосся назад.

 Ми змогли нарешті поспілкуватися. Не дивлячись на таку напругу з початку, я зміг трішки розслабитися та відпустити ситуацію по течії. Але поки ми спілкувалися діло дійшло до обіду. Запропонувавши мені перекусити мене відправили у ванну, а тоді потягнули до столової. Їжа дійсно була чудесною. Та й будинок, судячи по всьому за міський, виглядав дорого та дуже вишукано. Але було одне але. Після їжі мене знову розморило. Вибачившись, я змушений був повернутися в кімнату. І вже там, лиш торкнувшись головою до подушки, я одразу просто відключився.

 – Так що там? Ти вирішив щось з вечерею? – цей голос я вже чув раніше. В голові знову все затягнуте густим димом. – Сім’я вже чекає, я не можу кожного дня придумувати причини. Я думаю, що я занадто багато тобі дозволяю… – я почув як щось впало на підлогу, розлітаючись на друзки.

– Я… Я не можу просто водночас взяти і викласти все як є… Він дуже сильний… мій гіпноз діє на нього не так як на інших. Останній раз мені навіть довелося підставити снодійне. Хочеш сцен за сімейним столом?! А вони будуть! Тому що просто показати його всім, як ми робимо це завжди, не вийде! – голос Зака звучав стурбовано і налякано. Під кінець навіть трішки тремтів. 

Мені здавалося я знаходжуся в якомусь дні сурка. Засинав, було світло. Прокинувся, все ще світло. Я так не довго спав? Чи навпаки? Я не розумію який день, рік, місяць. Як довго я перебуваю тут? Опускаю очі, котрі ледве відкрив, бачу що гіпс так і знаходиться на руці. Зтискаю зуби, намагаюся встати, але все марно. Начебто тіло прикувало до ліжка.

– Та ну серйозно?! – почулося збоку. І я знову бачу обличчя Зака.

– Доброго ранку. – видихає хлопець, злегка насупивши брови. Було добре видно що його щось дуже непогано розізлило.

– точно доброго? – перепитав я, тяжко дихаючи і розгубивши всю свою впевненість, я просто розслабився, закриваючи очі.

– щось не так, друже? – хмикнув Зак, присівши на край постелі. Холодна рука торкнулася мого чола і просто дивом я знову поринув у сон. Це було щось моторошне. Я не бачив нічого і нікого. Лише мої власні думки, начебто музика, лунали десь здалеку. Я почув чітко лише одну. І вона була не моя. Це були слова нашої вчительки. ” От якби твої батьки тебе бачили..!”. Не пам’ятаю що саме я тоді зробив. Не знаю точно що вона казала після. Але і справді. Що було б якби мої батьки були поряд? Я вже дуже давно не задаюсь цим питанням. Мені лише 27 і я не маю поняття що саме робити зі своїм життям. Але я точно знаю що не хочу витрачати його на те щоб жаліти себе. 

В чергове я прийшов у себе. Але цей раз було легше і… Інакше. Навкруги було темно. І я сидів на стільці. Мої руки були прив’язані. І навіть рука у гіпсі була міцно прикута до дерева. Я оглянувся. Довкола була темінь. Лише величезне вікно навпроти мене з якого заливало світло повного місяця. Я був у столовій.

Довгий стіл і кілька стільців. На білій скатертині сяяли срібні тарілки та столові прибори. Було холодно. Біла футболка та штани не рятували мене від холодного повітря, котре дмухало незрозуміло звідки. Навіть легкі кросівки на моїх ногах пропускали холод кафельної підлоги під ногами. На душі було дуже неспокійно. Щось начебто шкребло всередині мене, змушуючи втискатися спиною у спинку крісла і тремтіти від страху. Земля начебто здригнулась і на столі різко, самі по собі запалились свічки. Я стиснув руки в кулаки та якомога сильніше закусив губу. Десь позаду почувся гуркіт і неначе хтось щось сунув по землі. Тоді тихий хрип і гуркіт повторився. Я завмер, дихання стало тяжким, в голові запаморочилося. Вже не боліли ні рука, ні ребра. Я лише думав про те щоб вижити. В паніці я не помітив тишини навколо. А коли помітив, було вже пізно. щось вилізло з під столу навпроти мене. Морда схожа на собачу, з людськими вухами та очима, створіння показало лапи та безобразне тіло без ніг. 

– мооооєєєєє…. – захрипіло воно і миттю, навіть занадто швидко рвануло до мене. Вскрикнувши, я вдарив об спинку спиною, перекидаючи стільчик і падаючи разом з ним на землю. Створіння з вереском пролетіло повз, хлюпнувши всією вагою об плитку, залишивши за собою слід з зеленого слизу. І тут до мене нарешті дійшло що відбувається. Від страху волосся на голові стало дибки, а внизу живота скрутило. Я в паніці рвонув в сторону, намагаючись щось зробити, а створіння обережно обернулося на мене, розтягуючи пащу в широкому оскалі. Воно повільно підповзало до моєї голови. Я вже розумів що мені кінець. Голосний крик розрізав мертву тишу коли потвора підповзла вже до мене. Мого обличчя торкнулося його гаряче дихання. Далі я не бачив нічого. Пам’ятаю лише що кричав так голосно як тільки міг. Я не зрозумів що сталося і коли саме воно зникло. Розплющивши очі, я оглянувся довкола. Тиша. Навкруги нікого не було. Начебто все що відбувалося було лише сном.

– Ти злякався дядькиного домашнього улюбленця? – почулося збоку від Зака.

– кого? – прохрипів я, намагаючись вгамувати тремтіння рук і тіла.

– Перестань. Я взагалі вражений що він нічого тобі не відкусив. – начебто дружньо посміявся мій друг, присідаючи біля мене за стіл, беручи до рук червону серветку, розстеляючи її на своїх колінах. 

– що відбувається? Що це за створіння?! – терпіння моє закінчилося. Крикнувши, я смикнув руками, намагаючись звільнитись. Сильна холодна рука стиснула мої щоки, змушуючи мене замовкнути.

– ще слово, і я викину тебе на вулицю до них у лапи! Немає терпіння, Дені? – рикнув Зак, нависнувши надімною. Я затих і знову завмер. Захотілося плакати. Я не знав де знаходжуся. Не знав що відбувається. Але тепер знав точно що мені треба терміново тікати. 

– Зак, синку, якщо ти не забув, Дені наш гість. – я повернув голову, дивлячись в сторону широких дверей. В кімнату зайшло десь шестеро. Всі були вдягнуті в дорогі на вигляд речі. І з інтер’єром стародавнього будинку ніхто з них явно не в’язався. Всі розсілися за стіл, а я завмер як муха в павутині, прислуховуючись і придивляючись.

– Не хвилюйся, хлопче. Тебе ніхто не образить…- посміялася висока жінка з сивим довгим волоссям. – покищо. – її посмішка перетворилася в оскал. І мене знову пробрало холодком. Божевільна сімейка розсілась по місцям, так само як і Зак, арестократично задертими носами ледве не торкаючись вишуканої люстри. За тихим гомоном я лише зміг вичепити декілька фраз. Таких… Звичайних, типових для звичайного сімейного застілля. Про батька троюрідної сестри в сусідній області, про тещу жінкиного кузена… Але було одне але… Та ні. Не одне. Біля них в голові стола сиділа зв’язана людина. Можливо б якось можна було переварити цю інформацію, але цією людиною, був, бляха, я! І ще одне але. Те страшне безноге створіння сиділо в куточку та тихо погуркувало, явно світячи на мене великими очима та облизуючись.

– Дені, ти такий блідий. – дівчина що сиділа навпроти Зака, поклала холодну руку на мою. Я здригнувся, по інерції відхиляючись в сторону, примружуючи очі – не лякайся так, ми ж не з’їмо тебе. – від її слів розсміялась вся сім’я. Начебто вона пожартувала. Пожартувала просто і невинно. Але холод по моїй шкірі все одно проповз гігантськими мурахами.

– так Чому ж я тут в такому стані? – прошепотів я, дивлячись на всіх і ні на кого одночасно. Тиша. Таке враження ніби в цій кімнаті був тільки я один і це створіння.

– не наривайся, хлопчисько. – прозвучало грудним тихим басом – май терпіння і поводь себе тихо. Тобі було дозволено бути присутнім на твоєму знайомстві з сім’єю. Так що закрий рот. – крупний високий чоловік років п’ятидесяти сидів у кінці столу по лівій стороні. Він не повертав погляд на мене, говорячи ці слова до жінки з сідим волоссям. Але я знав що ці слова сказані мені. Я чув цей голос раніше Щось в ньому лякало мене до гикавки, до тремтіння геть десь у животі. Тиша перервалась з відчиненням дверей. Хлопець у костюмі з заправленим назад, чорним волоссям, ввіз всередину широку тацю закриту золотим ковпаком.

– ваш сніданок, панове. – посміхнувся він, відкриваючи великий ковпак. Я чомусь явно почув як десь забили цвях. Це був цвях у кришку моєї домовини? Під ковпаком лежала велика тарілка з високою горою м’яса та овочами. Піклуються про своє здоров’я, потвори. Хоч би м’ясо не людське. Ця думка в голові лише промайнула. А мені стало все зрозуміло. Помучити жертву щоб вийшла зайва кров? Вилікувати щоб зламані кістки не потрапили в м’ясо. А тоді методично пошматувати на дрібні частинки і нагодувати всю сім’ю? На очі знову хлинули сльози. Я помру так? У руках канібалів? А можна не треба, будь ласка? З такого лайна я точно не зможу вибратися. Тарілка вже стояла посередині столу. І вся сім’я підібралась ближче. Що казало Мені про те що м’ясо саме людське? Та нічого. Але вдихнувши запах соковитої страви, мене ледве не знудило собі на ноги.

– не хочеш спробувати? – посміхнувся Зак, перекладаючи шматочок м’яса на кістці мені на тарілку. Я ковтнув гливку слину, наморщивши носа – це ягнятко з нашого пасбища. Ось так вони називали своїх жертв? Це така гра? Що буде якщо людину, справді тримати як ягня в загоні, а потім просто забити?

– Наш гість не довіряє нам? М’ясо справді чудове, чому не їсте, хлопче? – дідуган своєю зморшкуватою рукою відхопив шматок м’яса, вгризаючись в нього на диво рівним рядом білих зубів. Старий сидів так далеко від мене. Але здавалося, наче він робить це прямо мені на вухо, спеціально так, щоб я просто зійшов з розуму.

– Смачне молоде ягнятко. Можливо тобі ще копитця показати з смітника? Ми людське м’ясо не їмо. – хіхікнув Зак, явно зрозумівши по моєму обличчю що саме я подумав.

– звідки ти …

– звідки я дізнався про що ти думаєш? Ти не перший, Дені. Не перший і не останній. – посмішка на обличчі мого, скоріше за все, вже колишнього друга, зблідла і зникла на зовсім.

– можливо…

– не задавай лишніх запитань. Якщо я буду змушений повторити тобі це ще раз, я даю слово, тобі це дуже не сподобається. Тато дуже не любить коли хтось поспішає. І ти не поспішай. – посміхнувся він, відволікаючись від мене. Зрозумівши, що вже добрих хвилин десять, на мене не звертають уваги, я почав оглядати все навколо. Мій розум з усіх сил намагався знайти вихід. Але… Я добре пам’ятав що за вікном багато таких страхітливих чудовиськ. Зіткнутися ще з кимось із них я б не хотів. Мені просто дивом вдалося обидва рази залишитися живим та майже цілим. Не знаю скільки часу пройшло, але розмови за столом втихли, м’ясо з тарілок вже зникло. Я почув тихий дзвін. Той самий чоловік якого Зак назвав батьком, вдарив об келих, піднімаючись з місця.

– Мої рідні і близькі люди. Ми всі прекрасно знаємо навіщо ми зібралися в цей чудовий місячний вечір. – його голос лунав так гучно та власно. Напевне, чутно його було у всьому домі. Навіть створіння в кутку стихло, притискаючи вуха до голови, вдивляючись тупим поглядом в підлогу. – Сьогодні день шани нашим богам. Кожна з сімей на недавньому святі знайшла обрану людину. В кожній сім’ї в цьому році людину повинен був знайти молодший син старшого сімейства. Наш Зак, проявив неймовірну відвагу та відданість. Він привів на наше свято свого найкращого друга. – погляди всієї сім’ї звернулися до мене та Зака. Я з острахом втиснувся в спинку крісла на якому сидів. Було не просто ніяково, було страшно. Так моторошно. Я просто вже не знав куди діватися. – Познайомтесь з Дені. Цей хлопчик має неймовірну силу. Не можу пояснити вам в чому її суть, це таємниця. Але скажу точно. Він дозволить нам потрапити в краще майбутнє! Він наш рідкісний білетик до вищого життя! – по кімнаті розлились аплодисменти і вигуки :” Слава! “. Слава кому? Чому всі так радіють? Як я повинен допомогти їм потрапити в краще майбутнє? 

– Дені, ти повинен вислухати нас. Ми бажаємо тобі Тільки добра. Але за погану поведінку по голові не погладимо. – коли голос чоловіка звернувся до мене, я зміг лише підняти голову. Всі думки з голови наче просто вибили. Навіть страх відійшов на задній план – ми не образимо тебе, маленький. – чоловік підійшов до мене, нахиляючись до мого обличчя. І тут щось пішло не так. Я не зміг стримати вираз огиди на своєму обличчі. Маленький? Що за звернення? Педофіл чи що? Можливо якби вони виявилися канібалами мені було б простіше. Чи скоріше не простіше а… Не так страшно… Не так боляче?  

– що з обличчям, милий хлопчику? – схоже що разом з моїм виразом змінився і його. Чоловік схопив мене за горло, притискаючи в спинку стільця – тобі не подобається наша їжа, наша гостинність, тобі не подоємося … Ми? – посмішка розтягнула його губи, а сірі очі стали наче скло. 

– н…ні… – хотів сказати я, але відповідь була не правильно сприйнятою. Не знаю як пояснити те що сталося далі. Я чув гуркіт металевого ціпка з якого спустили велику, явно шалену собаку. 

– Нам можна переходити до нашого ритуалу. Я знав що наш гість не з терплячих. – сильна рука відкинула мене в сторону. Я пролетів на підлогу разом з стільцем. Подих перехопило. Що було далі? Руки. Багато рук обходили по моєму тілу. Тягнули за волосся, смикали, щіпали, пестили, гладили, шльопали. Але ні одна не була під одягом. І всі обходили мої принади стороною.

З мене начебто витягували всі сили. Я не міг відбиватися. Лише відвертав обличчя, зціплюючи зуби. Але знову наступила тиша. Я вже боявся її більше ніж гомону, гуркіту, свисту. Боявся більше за будь що інше. Одна рука схопила моє волосся. Інші звільнили мої руки, тієї ж миті притискаючи їх до підлоги. Ще одні провели ті ж самі маніпуляції з ногами. Через мить моє обличчя зустрілося з кафелем підлоги. Різко з ударом я почув тихий хруст свого ж носу. З криком, рота також залила кривава юшка. 

– Хоч якось треба відволікти.

– такий хорошенький.

– Боже, як мило, дякую.

– дивився б і дивився.

– ще крику… Будьласочка ще!

– яка краса. Без сумніву наш обраний. 

– найкращий, точно найкращий! 

Я не міг зрозуміти кому саме належали кожен з голосів. Я не розумів що саме говорять і кому. Мій розум просто кричав:” Бігти! Треба тікати якнайшвидше!”. 

– ми дамо тобі час. – почувся знайомий голос. Свобода. Як тільки мої руки стали вільними, я, спотикаючись, вилетів у двері. Прямий темний коридор. В мене не було часу роздивлятися що там. Я просто біг. Поки були сили і можливість. Не звертаючи уваги на сльози та кров заливаючу обличчя. Біг вперед, чіпляючись за нерівний місцями паркет, за свої ноги, бьючись плечами в стіни та одвірки. Зупинився тоді коли зрозумів що знову стою біля дверей зали. Там були крики, гучний сміх.

– малятко, проходь! – почулося всередині і двері здригнулися. Не може такого бути. Я точно не звертав нікуди. Я йшов прямо. Не міг я так заплутатися. Я рванув знову, вивіряючи кожен кутик, знервовано закусуючи губи і перевіряючи кожен свій крок. Як я знову опинився тут? Біля цих самих дверей. Я завмер. Звуки нагадували якийсь бал чортяк і сатани. Музика гучна, але наче гралася на зломаних інструментах. Звук скрипки більше схожий на крик, барабан, бивший прямо в сердце, але в дуже роздрібленому ритмі. Я знову зробив крок назад. Дивлячись на двері, я йшов спиною вперед. Йшов і йшов доки… Я точно знаю що вийшов з того коридору. Що оминув ще дві сто відсотків не звиртаючі нікуди кімнати і… Наткнувся рукою на ті самі двері. На ті самі бісові двері! Двері з червоного дерева і залотими різьбленими ручками. З тою самою чортовою гучною музикою і жахливим награним сміхом. 

Скільки разів я знову і знову намагався покинути це місце? Скільки часу пройшло доти доки я здався… Здався? Ні… В мене був ще один вихід. Обережно відімкнувши двері, я помітив що музика з голосним стогоном замовкла. Столу вже не було. Був великий чистий майданчик, а по краю залу стояли невеликі диванчики. Лише один стілець стояв з самого початку кімнати, там де раніше було моє місце. На ньому сидів батько Зака, закинувши ногу на ногу. Повільно відкривши очі, він глянувши на мене і розтягнув свої губи в посмішці.

– Набігався, маленький? Підійди до мене. – всі тихенько зашепотілися між собою. Вибору не було. Вікно знаходилося прямо за ним, а мені туди і потрібно було. На ватних кінцівках, переступаючи тяжкими ногами, я нарешті знайшов у собі сили щоб підійти ближче.

– молодець, мій хороший. Я радий що ти зміг все прийняти. – як тільки його холодна рука простягнулась до мене, я рванув вперед. До яскравого великого місяця у вікні. Я не помру. Я точно знав що не помру. Якщо в мені є сила… Я зможу оминути тих створінь… Але варто було мені просто подумати про те що мені все вдасться. Я почув той самий стогін.

– мооооєєєєє… – сердце ринуло до п’ят, а пульс забив прямо у скроні. Я зможу… Швидше. Скоріше. Стрімкіше. Я зможу, просто треба трішки більше часу. Трішки більше зусиль. Я вже майже… Я відчув кінчиками пальців холодне скло… Я відчув тяжкість на своїх ногах. Земля зникла з під мої стоп. Я опинився на землі. А повний місяць закрив величезний силует монстра. 

– Аі! Забери свої лапи від обраного! – почув я, як тільки гарячий язик почав підійматися по моїй нозі.

– мооооєєєєє… – З легкою образою в голосі прохрепіло воно, ринувшись кудись у кут кімнати.

– я не можу померти тут… Я не можу померти так… – я просто втомився. Я так сподівався що це просто сон. Що зовсім скоро я прокинусь в себе в кімнаті. Що я займусь буденними справами і забуду це жахіття назавжди. Сльози залили обличчя. Мене взяли під руки, потягнувши назад.

– Мене звати Алан, запам’ятав? – видихнув батько Зака, грозно зморщивши лоба, нахиляючись до мого обличчя. Залишався лише один варіант. Я рипнувся, падаючи на коліна. Піднявши заплакані очі до верху, я склав долоні.

– Прошу, відпустіть мене. Я хочу додому, будьласка… – хникнув я, дозволяючи сльозам падати на свої руки – молю, відпустіть. Я звичайна людина. Я не знаю вас. Я просто хочу жити …! – мої моління закінчилися так швидко. Зі змахом сильної холодної руки чоловіка. Моє тіло саме, немов ватне, просто відкинулось назад, падаючи на холодну землю.

– поздоровляю. Ми змогли це зробити. Немає нікого не переможного. – посміявся Алан, повертаючись до сина – Дякую, Зак. Ти добре попрацював. Думаю тепер ми можемо приступити до самого головного. – моє тіло не рухалося. Я все чув і навіть відчував. Я дивився пустим поглядом в стелю. Я просто мовчки спостерігав як мене обійшли всі члени сім’ї. Я не зміг пручатися коли декілька пар рук підняли мене над головами цих людей. Мені і не хотілось. Нічого. Мені було чудово. Тут і зараз. Тихо. Ця тиша не була лякаючою. Вона не поглинала мене у себе. Я так хотів їй віддатися… Кімната. Маленька, тісна з високим столом розписаним незрозумілими для мене символами. Ні. Так не повинно бути. Ці символи також на стінах і стелі. Невеликі свічки на високих підсвічниках. Чому не повинно? Все йде так як потрібно. До свого логічного завершення… 

– все готово. 

– так. Нам буде весело.

– це буде гарно?

– ні. Чудово. Це буде просто чудово.

– неперевершений. Він все що нам потрібно.

– залишаємо?

– відчиняй.

– все вже готово.

– він готовий?

– він не буде пручатися…?

Я був готовий? Ні. ТОЧНО ні. Все було не так. Я не хотів цього. Я хочу жити! Я смикнув рукою. Нічого. Я не міг поворухнутися.

Стіл Холодною площиною доторкнувся до спини і плечей. Чому в цьому будинку все таке холодне?

– Будьласка… Зупиніться… – всі навколо мене завмерли. Декілька пар очей звернулися до мене зі здивуванням і обожнюванням.

– Що? Як це? – почувся здивований голос. Я не міг відвести очі від не високої стелі. Моє обличчя заливали сльози відчаю та жалю до себе.

– я хочу додому… Я хочу жити… – купа голосів зашепотілися навколо мене. Руки були притиснуті та прив’язані до столу, як і ноги. За щоки хтось боляче схопився, звертаючи мій погляд в сторону. Холодні очі Зака змусили мене тихенько хникнути. Стільки ненависті в погляді я ще не бачив.

– Як ти це робиш?! – гиркнув мій колишній друг, стискаючи пальці ще сильніше. Сили закінчилися. Я лиш дивився на нього, не перебираючи більше жодної думки в голові. Можливо це моя доля? Я просто хотів щоб це вже закінчилося якомога скоріше.

– Зак, прибери руки. – пробухтіла жінка і хлопець відступив назад, стискаючи руки в кулаки. Та в свою чергу підійшла на його місце з широкою посмішкою підіймаючи очі з мене на свого чоловіка.

– Цим священним предметом, я нарікаю тебе, Даніель, оберігом нашої сім’ї… – Алан підніс до мого обличчя довгий вигнутий кинжал. Я був просто заворожений. Метал сяяв всіма кольорами веселки на чорному фоні, вигнуте лезо у формі хвиль та велика рукоятка з тисненнями на чорному металі.

Даніель? Щось було не так.

Я зміг лише примружитися коли по моїй щоці проповзла холодна змійка леза кинжалу. Крик дійшов до гортані та повернувся назад кудись у горло. 

– чудово.

– гарно.

– ще. Треба трішки глибше. 

– вспоримо? Цього робити не можна, боги будуть злитись…

– Він Деніел… – тихо прозвучало від Зака. Але схоже ще саме цієї думки ніхто окрім мене навіть не почув. Думки?

Боги? Це були точно не рівні порізи. На мені щось вирізали. Кров заливала обличчя поверх вже засохлої крові з носа. Агонія. Кинжал монотонно рухався до шиї… Плечі, груди… Я був без одягу? Як давно я повністю оголений? Соромно не було. Було дуже боляче і страшно. Все тіло почало тремтіти та зводити судомами. Навіть на зломаній руці вже не було гіпсу. Ніж ковзнув по животу. Якщо ще трішки натиснути, я розпадусь феєрверком з людських органів? Нижче… Ніж торкнувся боку. Скільки букв в тому їхньому всратому алфавіті? Ще трішечки, трясця і я знову знепритомнію. А цього точно не можна було робити. Тому що я не маю права пропускати нічого з того що тут відбувається. Це моє життя і я не збираюсь його втрачати просто так. Такий монотонний голос, підхоплений іншими голосами. З кожним вирізом на моїй шкірі, вони мінялись. Деякі тремтіли, хтось ледве не стогнав, комусь тяжке дихання заважало повторювати не зрозумілі мені слова. Чужа мова. Ніколи не чув такої. Ні на що не схожу. Не схожу на інші мови. Не схожу на інші слова. В низу живота було болючіше за все. Я так думав. Але тут мої ноги розвели в сторони. Ніж торкнувся лобку, вирізаючи першу лінію аж до початку члену. Я зрозумів що таку біль я точно не переживу. Крик. Крик у повній тиші. Я чув як дихає кожен з членів сім’ї. Я чув як вони перетинаються з ноги на ногу. Щось впало на підлогу, і ніж затримався, піднімаючись над моєю шкірою.

– Чудоооовииий! – застогнав жіночий голос. Це було сигналом? Вслід за ним, по кімнаті розійшлися розмови, восхваляння, стогони. 

– Не дарма!

– Обраний! Неперевершений обраний! Ні… талісман!

– хочу! Хочу все!

– ні ні ні… Ще. Цього замало. Торкнусь..

– Так, так! Дочитаємо!

– Дозвольте доторкнутись!

– Всім! Всім дозвольте!

Без сил я повільно обергув голову, начебто забиту піском. Сльози стекли на бік. Я побачив свою руку. Вона вся була осипана глубокими ранами котрі кровоточили. Я відчув як нудота разом з криком піднялась до верху. Чи Можливо було втиснутись спиною в стіл ще більше ніж я тоді? Ні. Точно більше ніхто так не зміг. Обличчя пекло і боліло, особливо як туди потрапляли сльози. Я бачив очі зака. Він читав свої слова з абсолютно беземоційним обличчям. Лише одна фігура стояла трішки далі. Молода дівчина з родимкою над губою. Чи можливо спокійно жити після цього? Я більше не міг відволікати себе на щось або на когось. Я кричав так довго і голосно. Під кінець я просто хрипів і стогнав від болю, провалюючись в темінь сну і виринаючи з нього знову від відчуття страшного болю. Але здавалося що там у забутті я бачив щось інше… Щось відбулось? Так різко і не очікуванно. Тоді коли я чув лише своє тяжке дихання і скиглиння болю. Я був одною раною. Здавалося що на мені більше не було шкіри, взагалі.

 

– Це було так чудово. – я чув широку посмішку в голосі Алана. Я чув як стогнали його соплемінники. Я чув що до мене наближаються. Я кричав як міг. Я більше не хотів болю. Кричав? Це більше схоже було на хрип. Це точно не зупинило взагалі нікого. Я відчував руки. Багато, повсюди. Було боляче. Було нестерпно погано. 

– чудовий! – жіноча рука схопилася за моє підборіддя. Теплий язик злизав декілька крапель крові.

– який гарненький. – холодні тонкі ручки дівчини з довгим рудим волоссям схопилися за боки, врізаючись нігтиками прямо в рани на моїй шкірі.

– хорошенький, і справді. – сміх. Зморшкувата рука схопилась за мій стан, стискаючи його, а інша приобійняла ногу, поглажуючи порізи.

– галасливий. Точно прекрасний вибір. – сильна рука лягла на бедра, змушуючи припідняти одну ногу, яка на мій подив виявилась вільною. Коли моє тіло підтягнули ближче до краю стола, наступила паніка. Я намагався поворушитись, зробити хоч щось, щоб не сталося те що повинно було статися.

– д… Допоможіть…! – прохрипів я, здавалося, з останніх сил – будьласка…! Рятуйте, допоможіть! – здалося, почалася істерика. Дихання перехопило, сердце защемило, сльози текли по щоках, все тіло тремтіло і зводило судомами болю.

– зараз я допоможу, маленький… – чоловік нахилився до мене, притуляючись щокою до моїх грудей. Його пальці змочені в чомусь вологому притулилися до колечку м’язів мого заднього проходу. 

– будьласка, прошу… – мій шепіт зупинився хлістким ударом по губам.

– я радий що ти зміг знову скинути з себе наш морок. Але, юначе, закрий рота і не псуй людям настрій. – Поки Алан зміг мене відволікти, я занадто пізно зрозумів що палець чоловіка між моїх ніг вже в мені. Я смикнувся, ледве спромігся підняти руки в жесті захисту. Я намагався відштовхнути його. Старався зупинити це все. Але руки Алан притиснув до столу, нависнув над моїм обличчям, впершись поглядом в мої очі.

– я думав що зараз молодим людям твого віку тяжко переступити через себе. Благаєш про допомогу? Просиш щоб тебе відпустили? – з усіма його словами була біль. Я вже не можу сказати точно скільки саме рук блукало моїм тілом. Незліченно. Багато. Але я вже не звертав на це уваги. Вона вся була зосереджена знизу. Товсті сильні пальці розривали мене з середини. Їх було два, але відчувалося ніби там вже ціла рука. Коли входив третій, мої щоки стиснули, звертаючи увагу на інше.

– Ти розумієш що всі твої намагання марні? Ти знаєш що ти просто безкорисно струсуєш повітря своїми благаннями? Ти залишишся тут. Ніхто не допоможе тобі, чуєш? – його голос пройняв мене до кісток. Біль пронизала до коріння мізків. – ніхто не буде цяцькатися з тобою… – і це я вже прекрасно зрозумів. Широкий товстий член розпирав мене з середини. А ті руки що розтягували та пестили мене притискали мої стегна до столу. В кімнаті в чергове була суцільна тиша. Начебто всі спеціально хотіли почути саме мене. Я не очікував від себе… Стогону. В середині мене начебто на щось натисли або зачепили щось. Фарба сорому залила моє обличчя. Я фізично відчував як я червонію від вух до ключиць. Фізично відчував ці погляди котрі просто вштрикнулися в мене наче голки.

– мені дуже подобається що ти дивуєш нас що хвилини. – посміхнувся батько сімейства, та зник з моїх очей. Не скажу що було після. Біль, страх, відчай, сором. Все навкруги злилося в одне ціле. Але більше всього було соромно. За те що мені було приємно. За те що з майже з кожним поштовхом з мене виривалися нестримні стогони…Моє тіло зрадило мені… воно отримувало насолоду, не дивлячись на каліцтва які воно отримало від цих людей. Наче я не чув цих жахливих, хтивих та неприємних слів. Буцімто не бачив цих масляних поглядів та не відчував всіх цих безсоромних дотиків до самих відвертих місць. Коли в мені змінився вже третій партнер, я нарешті втратив свідомість.

– щоб сказали твої батьки? – дивний був цей голос. Здається мій. 

– що я невдачливий до кінчиків пальців. – я точно не дам цьому себе з’їсти. Ще не вистачало мені морального болю. В цьому плані я вже давно був трупом…

 

– Я ж говорив що він ідеально вписується в цю роль. Хоч я і не знайшов ні одної зачіпки про його батьків, я майже впевнений що він не звичайна людина. Так що це велика вдача, синку. – а це вже був не мій голос. І лунав він ніби десь ззовні. 

– Так, батьку. Він став ще прекраснішим. – Це був вже точно голос Зака. І тиша… Прийшов у себе я вже пізніше. Не знаю точно що було не так. Ох, ні. Це була інша кімната.  Більш сучасна… З дверима та сучасною шафою купе вмонтованою в стіну з великим дзеркалом і… Я не зміг стримати крику. Страх знову підстрибнув десь знизу до самої горлянки. Я підірвався як міг на ноги, рвонувши до дверей і … Не добігаючи до них. Я не дотягнувся до дверей? Шиї стало так боляче. Пальці наштовхнулися на… Залізний ошийник. З ціпком прикутим до підлоги біля постелі. Що відбувається? Дзеркало… Я побіг до шафи. Це був точно я? З дзеркала на мене дивився хлопець з довгим сивим волоссям, зеленими очима і візерунками шрамів по всьому тілу. Я не впізнавав себе. Довга біла сорочка лише ледве приховувала сідниці. Біла білизна та кругові синці на зап’ястях та щиколотках. Я підняв руку, помахав. Людина в дзеркалі зробила те саме. Я опустив погляд і все зійшлося. Це точно … Точно? Так. Це без сумніву був я. Дивна реакція. Я розсміявся, присівши на ліжко. 

– це ж все сон, так? – голос був мій. Зірваний, хриплий, як колись давно, виснажений істериками та криком.

Минула година, за нею дві. Я знав що повинен щось робити. Ошийник не піддавався. Ні рукам, ні навколишнім предметам, ні вмовлянням ні сльозам. Так само як і бездушний залізний ціпок. Я так і не міг дотягнутися ні до вікна ні до дверей. А на вулиці… Йшов сніг. Сніг? Був початок літа… Як довго я був тут?  Неділю? Місяць? Може рік? Чому не шукають мене…? Хто? Кому я потрібен на стільки щоб мене прямо шукали? Друзів немає, знайомим все одно, на роботі почекають недільну і звільнять знайшовши іншого співробітника. Комунальники відключать газ, світло і на цьому все буде закінчено. Я завмер. Чому тоді я борюсь? Навіщо намагаюсь вижити? Моє життя не настільки важливе щоб так триматися за нього. В голові щось клацнуло. Я отямився посеред кімнати. Весь в пір’ї від порваних подушок та ковдри. Перевернута тумба, розібрана постіль до самого матрацу. Навіть зламано декілька дошок. Чому це відбувається? Не знайшовши відповіді на свої питання я просто ліг на підлозі, прямо зверху на подушки з котрих наче кров сочилось пір’я. В голові було так глухо. Але одна думка, як тарган поселилась в голові. Можливо хоча б тут моє існування дійсно комусь важливе. Я сам не помітив, коли виснажений істериками я просто заснув.

– Не слід проводити себе як дитина. – чиїсь теплі сильні руки підняли мене, притискаючи до широких грудей – домашніх тварин що шкодять в будинку, в основному карають. Але я спишу все на твою розгубленість і на перший раз нікому нічого не скажу. – сміх розлився по кімнаті. Такий тихий і чомусь такий… Гарний, приємний на слух. Мені розповідали щось, а довгі пальці перебирали моє волосся. Я відчув подих літа зимою. Це було просто дивовижно. Згодом, відкривши очі я збагнув що був сам. Кімната повністю чиста та охайна, а на тумбі біля постелі стояла висока крупка червона квітка в тонкій вазі. Тиша. Повна тиша без єдиного стороннього звуку.  Все як зазвичай. Я сходив з розуму? Я не знав що відбувається. Але сил не було я знову заснув, сподіваючись що все навколо просто дурний сон.

 Це дійсно моя кімната. Дійсно? Я прокинувся на своєму старенькому дивані від звуку будильника. Дійсно моя. Моя тумба, мій стіл, моя кімната з старими обшарпаними стінами та розстеленим ковром на підлозі. Понеділок. Телефон сповіщав мене всіма силами що якщо я запізнюсь, то буду жити як безхатько. Прискорившись, я швидко одягнувся, схопивши сумку, вилетів на вулицю, ледве не забиваючи дверима парадного стареньку сусідку 

– Вибачте! – вигукнув я, на ходу розвертаючись и помахавши бабці рукою.  Але та лише здивовано глянула мені в слід та  окинувши двері поглядом, буркнула щось собі під ніс. Я йшов доволі швидко, озираючись навкруги. Десята ранку, а людей наче з відра висипало. Ніколи не думав що тут так багато народу. Але насправді не моглож тут жити так багато людей. Чи могло? Я згадав що мені снилося щось не приємне.

Але як би я не намагався пригадати, це ніяк не вдавалося. До самої роботи я погруз у власних думках, розуміючи що жодна деталь не йде мені в голову.

– Ще раз таке побачу, тобі довго тут не пропрацювати! – цю фразу я чув кожну свою робочу зміну. Самі улюблені слова начальника нашої зміни.

– доброго ранку, пане Олівер. – пробухтів я, опускаючи голову і намагаючись прослизнути до роздягальні як найшвидше.

– включай найвищу передачу, Деніел! – викрикнув він, піддаючи мені швидкості. Це також була улюблена фраза. Або ще :” Додай газу, хлопче!”. Я передягнувся в робочу форму і завмер навпроти дзеркала. Що з волоссям? Я приглянувся пильніше, припіднімаючи брову. А що не так? Чорне з вибитими боками. Схоже пора було брати відпустку. Тому що ще трішки і мій дах буде ще голосніше шурхати шифером. 

– Машина з овочами чекає лише тебе! – Викрикнув Олівер, грізно насупивши товсті волохаті брови.

– Так, так, капітане. – видихнув я, надягнувши рукавички і приступивши до роботи. День як завжди жахливо довго тягнувся. Через п’ять вигружених фур, одну повну пачку цигарок, і безліч тупих розмов інших грузчиків, настав нарешті час обідньої перерви. Загубившись на складах з кавою та телефоном, я витер руки об робу, вмикаючи екран. Я точно мав переписку. Це був хтось важливий. Чи це і був той самий апогей мого сну? В жодній соціальній мережі я не знайшов того що шукав? Що саме я шукав? В мене точно не було відповіді на ці питання. Я обернув голову на скрип дверей.

– Привіт, Тайлере. – посміхнувся я, коли в склад зайшов мій знайомий. Але здається, мене проігнорували – Щось сталося? – видихнув я, розуміючи що він просто пройшов повз Мене, навіть не озирнувшись – Агов! – я підвівся на ноги, схопивши хлопця за плече.

– Ого! Вибач, я не помітив тебе. – здивовано посміхнувся він, протираючи потилицю.

– як це? – я був здивований не меньше за нього. Щось точно було не так. Він присів біля мене з обідом, а не як зазвичай пішов до друзів на задній двір. Він підтримав усі теми котрі я починав, і навіть сказав про свого улюбленого боксера, хоча бокс, так само як і я він просто терпіти не міг. Врешті, його обід мав починатися набагато раніше ніж мій, але всю годину ми просто спілкувалися і пан Олівер навіть жодного разу не підійшов щоб рявкнути на нас. Щось дійсно було не так. Або я сам себе накручував. 

– тобі справді потрібна відпустка, друже. – посміявся Алан, потиснувши плечима і вставши з місця. 

– Я говорив про це? – здивовано видихнув я, насупившись.

– Ну так, взагалі то. Добре, я пішов. – посміхнувся він, швидко зникаючи за дверима складу. Ми ніколи не розмовляли з ним так довго. Можливо він просто хотів зблизитися зі мною? Ні. Я чудово знав цей колектив. Тут точно не захочуть цього. Парубок сирітка без друзів та сім’ї, не цікавив дорослих чоловіків з купою кредитів та пляшкою горілки в кишені, для вирішення всіх життєвих питань. Але гоп казати було ще дуже рано. Коли робочий день вже нарешті закінчився, в роздягальні як зазвичай зібралась купа персоналу. Я мав дещо перевірити. Я дуже боявся що на мене подивляться як на божевільного. Але іншого виходу не було.

– Гей, хлопці! – вигукнув я, привертаючи увагу всіх хто був у роздягальні. По шкірі пробіг морозець – ми ж… В цю суботу також йдемо колективом до того закладу за рогом? – посміхнувшись, я завмер. Ніколи ще мені не було так моторошно від поглядів людей.

– Про що ти говориш, Дені. Звісно ми підемо в порицвіт. – розсміявся один з них, і інші підтримали цей сміх. я лише легенько посміхнувся, киваючи і вилітаючи до охорони.

– Бувайте, дядьку Біле! – видихнув я, закусуючи губу.

– Гарного вечора, Дені! – посміхнувся він у відповідь, а я лиш прискорився, відчуваючи як тремтить все моє тіло. За рогом ніколи не було такого закладу. Щей з такою назвою! Я прискорився, сильніше зтискаючи руки на лямках від рюкзака. Ми ніколи не ходили кудись робочим колективом. І я навіть не знаю як звати охоронця. А той чоловік що говорив про бар точно не міг знати мого імені. Я взагалі бачив його вперше. Я перейшов дорогу, звернувши за ріг і завмер, відчуваючи як серце пропустило удар. бар… Прямо за рогом.

 

З назвою ” порицвіт” великими буквами на даху. До свого дому я йшов з різними думками крізь купу людей, якої ніколи не було на цих вулицях. 

– Сьогодні людно. Можливо якесь свято? – прошепотів я, посміхнувшись. Але усмішка зійшла так само швидко. Варто мені було звернути на свою вулицю, як людей стало в рази меньше, а згодом їх не залишилося взагалі. Я глибокого вдихнув, зупинившись на місці. 

– Ні ні ні. Я занадто багато працюю. – видихнув я, продовжуючи йти вперед – Потрібно зв’язатися зі своїм психотерапевтом. Олден давно не дзвонив мені. – посміхнувся я, зі страхом пришвидшивши свій рух, залітаючи до парадного. Вже в своїй квартирі я закляк на порозі. 

– К… Кевіне… Хлопчику, йди сюди. – тихенько всхлипнув я, присідаючи на підлогу. Десь з кухні вийшов кругленький чорний кіт. Він тихенько мявкнув, підходячи ближче до мене. Паніка закувала мене в кайдани. Я зміг лише впертися сильніше в двері, зриваючись на голосні ридання. Кіт вилупив на мене великі жовті очі, потираючись об мої руки і тихенько замуркотав.

– Кевін… Це собака, якої в мене ніколи не було… – прошепотів я, торкаючись рукою теплої м’якої шерсті. Лише десь через годину я нарешті взяв себе в руки. Скинувши з себе одяг я попрямував до кухні. В першу чергу потрібно було прийти в себе. В такій паніці я точно не розберусь що тут відбувається. Я увійшов на кухню, відчиняючи дверцята під раковиною. Так. Я знав що корм був десь тут. Насипавши трішки в миску я поставив чайник, присівши за стіл. Телефон завібрував, сповіщаючи мене про повідомлення в соц мережі. Я точно не реєструвався там. Занадто популярна як на мене. І ще в обід її точно не було на моєму телефоні. Я клацнув на текст, розгортаючи його на весь екран.

Кларіс Олден:” Добрий вечір, Дені. Я пишу тобі нагадати про наш сеанс завтра.) ” 

Я прогорнув угору, дивлячись на наш діалог. ” в нас завтра зустріч.” ” Так, доку, пам’ятаю. ” ” Дені, сеанс на сьому годину.” ” Так, так, капітане. Дякую. Обов’язково буду”. ” Дені? Сьогодні був сеанс.” ” Вибачте, доку. Мені шкода. Я просто забув. Не могли б ви мені нагадувати і тут також?” 

Я завмер, відкладаючи телефон у сторону. 

Кларіс Олден:” Дені? Я повинен точно знати що ти побачив моє повідомлення. ” 

Я знову подивився на екран, заварюючи собі чай. 

Дені (бп) :” Так, доку. Я побачив. Спасибі. ” – я відклав телефон знову, закуривши цигарку, відкриваючи вікно.

Дені (бп):” я прошу вибачення… Але. Не нагадаєте про що ми спілкувалися минулого разу? ” 

Я витер обличчя, роблячи глибоку затяжку, виглядаючи у вікно.

Кларіс Олден:” Дені, прошу вибачення, але ти трішки турбуєш мене. Я можу зателефонувати тобі по відео зв’язку?”.

Відреагувати я не встиг. Телефон завібрував, налякавши мене до гикавки. Я завмер в шоці,  по інерції натискаючи на кнопку виклику, підіймаючи трубку. Чоловік у білому костюмі з підстриженою борікою, дивився на мене втомленими очима з екрану мого телефону. 

– Дені? – низький впевнений голос, неначе заспокоював та спонукав до розмови – Я не бачу тебе, увімкни світло. – обережна посмішка з’явилася під вусами, а обличчя в вузьких окулярах опустилося ближче до екрану. 

– Д… доброго вечора. – посміхнувся я, вмикаючи світло, присівши знову за стіл.

– Доброго. – посмішка стала трішки ширшою – ти врорядку? Здається ти трішки наляканий. – видихнув він, зручніше вмощуючись в своєму кріслі – як твій котик? Покажи мені його. – видихнули з іншого боку екрану. Я кивнув, підіймаючись з місця, переводячи камеру на стіл а потім на кота під столом, який думав що я щось їм і йому щось перепаде – Ох. Привіт! –  я почув тихий сміх і сам трішки розслабився. – Дені, дякую. Дозволь побачити тебе. – я знову перевів камеру на себе, присідаючи на стілець. – спасибі. Ти знову куриш? – посміхнувся він, підіймаючи сиву брову. 

– я… Я і курив до того. – я потиснув плечима, опустивши очі на свої руки.

– Так?… Добре. Буду дуже вдячний, якщо в подальшому ти також будеш телефонувати мені. – посміхнувся чоловік, киваючи.

– Я … Я не пам’ятав… – видихнув я,

 

Не знаючи до кінця, як правильно відповісти. Я думаю що все що відбувалося навкруги це… Витвір лише мого розуму. Що це все лише звичайна фантазія. 

– Все впорядку? – чоловік нахмурив брови, змусивши мене червоніти. 

– В мене не було кота… І психіатра також… – всхлипнув я, закриваючи очі руками. 

– Дені… Справді? – я точно чув по голосу що чоловік був збентежений – а ще? Ще якісь дивні речі були? – втомленно видихнув він, протираючи пальцями перенісся. Здавалося, що це була просто чергова істерика з мого боку, котрі він вже втомився слухати, але не мав права відмовляти мені.

– Н…не знаю. Люди котрі не знають мене називали мене по імені і віталися зі мною. Як я плачу вам? Я працюю вантажником. Яким чином в мене є гроші на психотерапевта? – я все випалив на одному диханні, деякий час очікуючи реакції на свої питання. Але відповіді не було. Чоловік лише щось пробухтів собі під вуса, підіймаючись з місця.

– Дені, хлопчику, послухай мене. Я зараз все тобі поясню, але ти маєш заспокоїтись, домовилися? – видихнув чоловік, десь здалеку. Я чув як він ходить по кімнаті, щось збираючи та гримлячи тумбами. – ти вдома?- спитався він, підіймаючи телефон. Я бачив як кімната замінилась коридором, а після почув як замикаються тяжкі двері.

– Т… Так. А що? – по інерції видихнув я, заторможено хитнувши головою в бік.

– Дені, ти приймаєш таблетки? – видихнув чоловік, по звуку прискорюючи швидкість.

– Що? Це вже апогей маразму. Які таблетки? – клацнув я язиком, моє терпіння вже вичерпало себе. Я збив виклик, приклавши телефон подалі від себе. 

– це жахливо. Я точно знаю що не було в мене ніяких лікарів. Я знаю точно що ми ніколи в житті не ходили коллективно в бар! І де чорт забирай дівся Зак! – вигукнув я, прикриваючи свій рот рукою. Хто такий Зак? Я прикрив очі. Муркотіння кота під ногами, люди за вікном. Монотонні голоси. Наче хтось один розповідає щось… Ні. Купа людей. Всі обговорюють щось. Що? Я вперся спиною в спинку стільчика. 

– цеж не твій світ, Деніел. – голос був знайомим. Мій. Це точно був мій голос. Я не міг сказати собі … 

Відкривши очі я побачив стіл. Довгий білий стіл у великій столовій з теплим ковром під ногами. Велика сім’я. І в голові цього столу, навпроти мене, сидів чоловік. Я знав цю сім’ю. Я вже бачив цю столову. Декілька великих вікон пропускали в кімнату сонячне світло. Через них було добре видно зимній ліс. Сім’я так дружньо спілкувалася між собою. Купа щирих посмішок. Веселі історії, дзвін посуду та шурхіт скатертини.

– Я справді радий що ти тут. – ця фраза дуже боляче вдарила у вуха. Начебто все що я бачив та чув до цього було під товщею води. А зараз хтось витягнувши мене на поверхню,і гучно вдарив в дзвін – нехай ти не чуєш мене, Дені, але завдяки тобі я зміг нарешті здобути статус в цій родині. – Я чув голос Зака. Його тепла рука взялася за мої холодні пальці, злегка стискаючи їх, начебто намагаючись зігріти. 

– Цікаво, що він бачить там? – цей голос я також чув. Це обличчя змусило мене здригнутись. – такий милий хлопчик… Я ж можу забрати його сьогодні? – видихнув кримезний чоловік, посміхаючись тонкими губами.

– звісно, дядечку. На те він і амулет, щоб користувалася вся сім’я. – посміхнулася мила дівчина. Родимка над губою також нагадала мені що я її знаю. 

– взагалі то… Здається що до того обереги нашої сім’ї… Деякі. Проживали там все своє життя. Знаходили жінок, хлопців, одружувалися, заводили сім’ю, помирали. Там було все їх життя. А тут вони жили всього декілька місяців. Деякі проживали те життя і по два і по три рази. – хриплий голос стариганя змусив мене перевести погляд вперед. Можливо… Не так і погано. Враховуючи те… Що це можливо, дійсно, мій єдиний варіант прожити непогане цілісне життя. 

– Ми їх рятуємо від цього жорстокого світу. – жінка з сивим заплетеним в високий хвіст волоссям, ніжно посміхнулася, розводячи руками в сторони. Далі все продовжилось. Вони просто спілкувалися. Їли солодощі. Сміялися. Це була гарна сім’я. Можливо з підтримкою. Розумінням. Любов’ю одне до одного та з повагою. Я закрив очі. Шукати пояснень і відповідей я більше не хотів.

Зараз в мій дім приїде психолог? Цікаво, чи смачний той пудинг котрий куштувала мати цієї сім’ї? А в пана Олдена є ключі від мого дому?

– Дені! – крик спрацював на мене як холодний сніг на голову. Сніг? Я відкрив очі, різко підіймаючись, притиснувши руку до своєї скроні.

– Господи, що сталося? – видихнув Олден, нахиляючись до мене, вдивляючись в моє обличчя – Дені, моє ім’я? – чоловік схопив мою руку, переводячи на себе мою увагу.

– Олден. Психотерапевт. – Видихнув я, оглядаючись навколо.

– Ти налякав мене, хлопчику мій. – Тихенько посміявся чоловік, втомлено видихнувши в пишні вуса та бороду. 

– Дякую. Я старався. – Видихнув я, підіймаючи очі до гори. 

– добре що ти шудкуєш. – лікар піднявся на ноги, простягаючи мені руку. Він допоміг мені піднятися, а після притримуючи за талію, допоміг присісти на стілець.

– Я не пам’ятаю про таблетки. – Прошепотів я, закусуючи губу.

– що? – здивовано видихнув чоловік, нахмуривши брови – в якому сенсі?

– ну, я не пам’ятаю які таблетки я мав приймати. Я взагалі не знаю ні про які таблетки. – пояснив я, потягнувшись рукою до попільничці, яка стояла на вікні на кухні. Чому? Вона щойно була на столі.

– Дені. Ти розкажеш мені що саме зараз трапилося? – тихенько посміявся чоловік, сідаючи прямо біля мене.

– ви приїхали до мене після розмови по телефону. – я потис плечами,  роблячи ковток чаю.

– Дені, чому я приїхав? – я чув в його голосі дивні нотки… Ніби страху.

– Тому що я…? – лише на цій фразі я зупинився. А й справді…. – чому?

– тому що ти не відповідав на дзвінки і повідомлення, Дені. При мені ти прийняв таблетки. Ми з тобою розмовляли і ти просто втратив свідомість на хвилину десь. – чоловік хитнув головою на другу чашку з надпитим чаєм та декілька блістерів з пігулками. Я стиснув руки в кулаки. Не могло відбуватися всього цього. Це все було не правдою. Але стіл під моїми руками був справжній. Кіт біля моїх ніг гучно мявкав і муркотів, він був теплий і м’який. Я вирішив що… Якщо я маю такі проблеми то…

– а мої батьки?… Вони телефонували вам? – це була надія? Так. Я хотів щоб ця фантазія також виявилася реальністю. А що взагалі правда? Що з усього цього справді існує? Мовчання чоловіка змусило мене напружитись. Ні. Чому саме це не може бути правдою? 

– Дені, хлопчику мій… Давай підем від зворотнього? – видихнув Олден, прикривши очі.

– Добре… – згодився я, в певній мірі трішки навіть розчаровуючись. Я зрозумів чому відповіді на моє питання не було. Я дістав повну пачку сигарет, тяжко видихнувши. Вона точно була майже порожньою…

– Що останнє ти пам’ятаєш? – я підняв очі на нього, ніби не розуміючи сенс питання. Навіщо задавати питання на яке я точно не знаю правильної відповіді.

– Ранок. Звичайний вихідний день в своїй квартирі… Переписку і… – я замовк, стискаючи зуби. Те моторошне створіння. Де я його бачив? Чому згадав це так наче це було зі мною насправді? А можливо і було? – Переписка була… З важливою людиною…- прошепотів я, опускаючи очі в екран телефону. Нічого.

– Дені, можливо… Це був сон?- м’яко посміхнувся чоловік, затискаючи мою руку. По тілу пробігли мурахи. Я смикнувся назад, забираючи свою руку, мотнувши головою.

– Ні. Досить робити з мене ідіота… – Видихнув я, хапаючи телефон і прямо з сигаретою в руці вилітаючи на вулицю. Люди… Знову багато людей. Звичайно на прохожих не звертають уваги. Але мене кілька раз штовхнули і навіть не озирнулися. Мене ніби тут не існувало. Я пришвидшив крок і різко зупинився. Я повинен був когось знайти.

– Вибач. Я не зможу йому відмовити. Напевне я радий що ти нічого не відчуєш, правда. – голос… Мені потрібно було лише пригадати ім’я. Я озирнувся. Це говорили ніби в мене в голові. Було все дивним. Через один в людей були схожі обличчя. Ніби просто не вистачало пам’яті і комп’ютер почав просто копіювати данні. Вони навіть іноді рухалися однаково. Я присів навпочіпки, закриваючи вуха руками. Ім’я. Людина була важлива мені… Єдина з ким я… Переписувався. Про що? Відео? Монстри… Зак. Так, це був точно він… Я розплющив очі. Довгий коридор. Мене точно кудись везли. Хто?

– Я нарешті добився тебе. Не хвилюйся. Я не зроблю боляче… Можливо. – моя шкіра в мить охолола, пульс забив у скроні. Я зробив глубокий вдих, затискаючи кулаки. Тіло немов заклякло. Я не міг ворухнути нічим окрім пальців рук і ніг. Не маю поняття як звати цього чоловіка. Але це був той хто гвалтував мене тієї ночі. Так. Це точно був він. Дядько Зака.

– Не заперечуєш якщо я… – він обійшов мене, присідаючи навпроти – ого…- його обличчя перекосило від здивування. Зморгнувши, він підніс руку до мого обличчя, вводячи зі сторони в сторону. Я смикнувся, проводячи поглядом за нею – Це буде весело. Краще ніж з усіма іншими. – Розсміявся він, хапаючи мене за руки, притуляючи їх до своїх щік – Мені точно подобається все що ти робиш… – збудженно прохрепів він, змушуючи моє обличчя перекоситись виразом огиди. Він різко піднявся, проводячи мене ще трішки вперед, відчиняючи дерев’янні двері. Я опинився в кімнаті. Невелика з ліжком в кутку і золотавими шпалерами. Двері гучно зачинилися, і я закляк, затамувавши подих. Тиша. Я залишився абсолютно один. не знаю скільки часу пройшло. Я зміг нарешті поворушити ногами і руками. Навіть озирнувся. Але відчував жахливу слабкість. Я обережно піднявся на ноги, ледве не падаючи, спершись об стіну.у вікні я бачив сніг і крони голого дерева. Вечоріло. Було вже доволі темно. Я зробив ще кілька кроків, впираючись в постіль. Третій поверх. Стрибати з вікна було не варто. Можливо в інших ситуаціях, але не зараз. Моє тіло просто розіб’ється об землю. Але жити чомусь всеж хотілося. Можливо це була просто впертість. А можливо щось таки тримало мене тут.

– Ох. Я так і знав що наш обраний не може просто віддатися впливу ситуації. – я почув цей огидний сміх за мить до того як мене притисло грудною кліткою до постілі. 

– Ні ні ні ні ні! – залепетав я, відчуваючи як паніка заповнює мозок. Гірше всіх потвор були саме такі люди. Гірше всіх монстрів на цьому світі – не чіпай мене! – гиркнув я, смикнувши рукою і… Я потрапив ліктем… Прямо в око. Чорт забирай. Це точно був кінець. Я повільно обернувся, оцінюючи ситуацію. Ні. Оцінка точно була нуль з мінусом. Зазвичай коли такі приносять зі школи, батьки ставлять дітей в куток і відбирають гаджет… Хоча звідки мені знати. За погану поведінку в нас могли випороти. І чомусь мені здавалося що я знову наступив на цей кривий шлях.

– Кицю… – цей слащавий тон мені точно не подобався. Так говорили люди котрі були готові зірватися будь якої миті – Ти ж розумієш що дуже пожалкуєш про це? – усмішка на його обличчі говорила сама за себе. Так. Я прекрасно розумів. Я вже жалкував. Жалів що взагалі в цьому житті з’явився. Жалів про те що зустрів Зака і дозволив йому увійти в своє життя.

– Вибачте…. – Запнувшись, прошепотів я, затискаючи кулаки.

– О… Так. Звісно, мій хороший. – я відчув як моє волосся намотали на руку і різко смикнули, змушуючи мене закинути голову назад. Я побачив різнокольорові зірочки перед очима. Ні, це було не гарно. Це було до біса боляче. Але через секунду я зрозумів що я ще не знав що таке біль. Через мить мої руки заламали за спину а в мій бік прилетів сильний удар. Поки я хапав повітря, намагаючись прийти до тями, з мене миттю зтягнули штани, на суху вводячи пальці в мій прохід. Я завив як підбитий звір. Це дійсно було просто жахливо. З очей самі по собі посипалися сльози, а внизу живота ніби звело судомою.  Слів не було. Напевне справжні гвалтівники дійсно на них не розмінювалися. Я чув лише голосне сопіння та збуджені стогони котрі з усіх сил намагалися стримувати. А тим часом мене перевернули. В сонячне сплетіння прилетів черговий удар, збиваючий з толку. А далі… Я пам’ятаю різкий біль. В мене увійшли. Одним ривком, підступно скориставшись минулим болем. Я стиснувся настільки що навіть мені самому стало набагато гірше. А ззаду я почув шипіння. І так. Я порадів з того що зміг помститися. Якщо це можна було назвати помстою. Він намагався перевернути мене, але я пручався як міг. Від мого копирсання ногами, його придаток вислизнув з мене. Удар. Прямо в скроню. Коли я трішки прокліпався та зміг нормально щось побачити, я зрозумів що ця туша змогла перевернути мене. Тепер він знову був в мені і на мені. Туман знову застелив очі. Я кричав. Все що я знав це те що мені боляче. Мої органи рвало та розпирало. Горло вже зірване. Голос хриплий та тихий. Обличчя напухло від сліз і… Хтось стояв в дверях. Знайоме обличчя було зпотворене змішанням страху, нерозуміння, злості та огиди. Мій гвалтівники побачив людину в дверях і також завмер. Звідки я взяв сили? Друге дихання? Чи вже яке там? Це було не важливо. Чоловік трішки розслабив хватку на моїх зап’ястях. І я не міг не скористатися цим. Я рванув до дверей. Зачіплюючись і ледве не падаючи, я зміг проскочити повз очманівшого Зака. Якомога далі. Я біг не швидко, але прекрасно розумів що потрібно йти вперед. Я повинен був врятуватися. Я повинен був потрапити додому. Я хотів на свою роботу, в свою постіль. І я дійсно найму психотерапевта. Якщо після цього всього мені взагалі не потрібен буде психіатр. В коридорі вже після численних сходинок до низу я почув крики і звуки кроків. Вибору не було. Я забіг в найближчу кімнату, яка на щастя виявилась порожньою і юркнув під ліжко, закриваючи собі рота руками. Двері повільно відчинилися і я почув стук підошви об паркет. 

– Дені… Якщо ти тут… – Зак пройшовся до кінця кімнати, повертаючись на середину і завмираючи. Мовчання. Я думав що моє дихання разом з серцебиттям чули в сусідньому місті. Страх паралізував мене, а по шкірі котився холодний піт. Різкий звук змусив мене ледве не вскрикнути. І тут я порадів що закрив собі рот руками. Зак різко відчинив шафу і з голосним диханням швидко вибіг з кімнати, забувши зачинити двері. Я прислухався. Хвилина, дві… Тиша. Зібравшись з думками та силами я вибрався з під широкого ложа, ледве стримуючи стогін болі. В спину та нижче начебто вистрілили. Я відчував що з мене щось тече. Я розумів що це було, але здавалося, якщо я побачу цю кров, я не зможу рухатися далі. Я тихенько на вшпиньках вийшов до коридору, озираючись навкруги. Я прекрасно чув крики і тупіт десь згори. І по звукам я прекрасно розумів що шукають мене вже як мінімум четверо людей. Чомусь вони вирішили що я не зміг спустись. Але паніку та страх у розрахунок ніхто не брав. Ну і відчуття самозбереження яке і змушувало мене попри все рухатися вперед. Я побродив по першому поверху ще з хвилин п’ять. За цей час мені вдалося декілька разів ледве не згубити впевненість, заблукати та впасти в паніку. Проте я зміг взяти себе в руки і продовжити свій шлях. Я вже бачив двері попереду. Темний вузький коридорчик з чотирма дверима по боках. Це все що мені лишалося пройти. Від свободи мене відділяли декілька кроків. 

–  Я чув його тут! – голос був просто неймовірно близько. Десь поруч. Простягни руку і дістанеш. Потрібно було діяти терміново. Іншого варіанту не було. Я просто пробіг в найближчі двері, ледве не рухнувши з довгої драбини до низу. Я не знайшов вимикач. Тай це було не доречно. Навпомацки я пройшов вперед. Рука торкнулась холодного скла. Від страху я смикнувся, зачіплюючись за щось і падаючи назад. Голосний гуркіт і звук битого скла. Тепер я точно не був живцем. Я чкурнув вперед, наступаючи на скло і… Очі різануло яскравим світлом. Тиша. Знову проклята бісова гробова тиша. Через кілька секунд я почав звикати до світла. Гробова я сказав? Я і не міг подумати що це буде найвлучніше порівняння. Велике приміщення. Скляні ящики і в них стояли… Трупи. Крик застряг в горлі. Я відійшов назад і… Бите скло під босими ногами, тяжка рука на моєму плечі а з боку… Різкий запах хімії і мертве обличчя дівчини. В білому одязі з білими шрамами по всьому тілу і обличчю. І таких як вона ще приблизно троє. Два хлопці, дві дівчини…

– Тобі ще рано сюди, не поспішай. 

– Ні ні ні! – я з страху рванув вперед, впираючись спиною в холодне скло, озираючись на Алана. Чоловік за моєю спиною був абсолютно спокійним і навіть легко посміхався куточками губ – Будьласка, я хочу додому! – викрикнув я, затискаючи зуби, прикриваючись довгою сорочкою.

– Добре. – чоловік потис плечима, підходячи вперед. Його рука швидко торкнулася мого чола. Я відчув як моє тіло в мить розслабилося, очі ледве закрилися а я сам почав падати. Сильна рука схопила мене за талію, не даючи впасти на розбите скло на підлозі. А холодні вуста торкнулись моїх губ.

– Я обіцяю, Деніель. Ти в цей раз там надовго. – прошепотів чоловік, притискаючи моє тіло до себе, вплутуючи свої пальці в моє волосся. Холодні пальці підлізли під довгу сорочку, торкаючись моїх грудей. Я відчував як сердце забилося сильніше. Темнота. 

– Деніале! Відчини ці бісові двері! – я різко розплющив очі, торкаючись пальцями грудей, зриваючись з місця. Моя квартира? Моя кімната. Чому я такий здивований? Мені точно наснилося щось жахливе. Стук в двері продовжився. Не розмінюючись на капці і халат я підірвався з місця, пролітаючи до виходу. На порозі моєї квартири стояв мій давній знайомий.

– Чуваче, скільки можна тебе кликати. – буркнув Філ, відпихуючи мене в сторону і проходячи в мою кухню. 

– Так. Звісно. Доброго ранку і тобі, проходь друже. – нервово пробухтів я, зачиняючи двері.

– Ой перестань. – махнув рукою хлопець, дістаючи чашки та турку, насипаючи в неї мелену каву – виглядаєш … Жахливо. – присвиснув він, оцінивши моє обличчя коли я увійшов до кухні, сівши за стіл і закуривши.

– Поганий сон. – буркнув я, потиснувши плечима.

– знову? – Філ відібрав в мене цигарку, впираючись сідницями в столешню за собою.

– не роби вигляд що тобі не все одно… – я закурив ще одну цигарку, опускаючи погляд на свої руки. Ми з Філом були знайомі ще з дитинства. На відміну від мене він був там з народження. Чомусь саме мене він обрав в друзів. І лиш через декілька років я зрозумів чому саме. На мені було добре поїздити. Настільки зручних плечей не було ні в кого крім мене. Але тоді я нормально ставився до цього. Думав що це справжня дружба. Він захищає мене від своїх друзів хуліганів, я катаю його на своїй шиї.

– Дені, мені не …

– Облиш це. Не грай роль справжнього друга. Тебе не було більше двух років. Ти заявився ні з того ні з сього, не привітався, не поцікавився як в мене справи і чи можна взагалі увійти до моєї квартири. – Я підняв очі на його обличчя, зразу розуміючи все. – І не потрібно мене ні в чому звинувачувати. Я шукав тебе. Довгих пів року я телефонував на всі номери знайомих і не знайомих. Я об’їздив всі лікарні, морги, поліцейські відділення… Як би це не звучало. 

– І?…

– І знайшов тебе, придурка. Котрий в чергове вплутався в якусь сраку і чекав поки я прийду. Щоб витягти тебе з тієї сраки мені знадобилося близько двох місяців. А далі мені просто набридло…

– Я знав що це був ти. – Розсміявся він, розливаючи каву по кружкам, поставивши одну біля мене.

– Що ти знову тут забув? Думаєш після всього можеш просто прийти і як ні в чому не бувало спитати :” Як спалося? Знову жахи?”.

– Дені, не роби з мене останнього придурка. – посміхнувся Філ, сідаючи навпроти.

– Я не роблю. Ти ним і є. – хмикнув я з насолодою дивлячись на те як посмішка зникає з його обличчя – Що ти хочеш, філе? – затушивши цигарку, він відвернувся до вікна.  Я знав що він попросить. Я точно знав що саме цікавить його.

– Дені, мені потрібні гроші… – Видихнув він, не обертаючись до мене, лиш поклавши на стіл зім’ятий папірець. Я опустив очі, нервово закашлявшись.

– Скільки?! – викрикнув я, зриваючись з місця – Ти божевільний?! Де мені знайти такі суми, придурку?! – злість і нервовість охопила мене з ніг до голови. Я підлетів до хлопця, хапаючи його за шкірки. 

– Дені, вибач… – зітхнув він, кладучи руки на мої кулаки.

– Вибач?! Це все моє життя! Такі суми я навіть за всі свої органи не виручу, ідот! – вигукнув я, відпихуючи його назад на стілець. 

– Не нервуй. В тебе є час, і вони не прийдуть так швидко.

– Ти хворий на голову покидьок! Ти розумієш що вони за твої проколи до мене прийдуть!

 

Філ потис плечима, опускаючи голову.

– Боже, який же ти… – простогнав я, падаючи за стіл, прикривши голову руками.

– Пробач будьласка… Я даю тобі слово, це…

– В останнє!? Я чув це вже мільйон разів від тебе, почваро! – я глибоко видихнув, махнувши головою – Як ти можеш? Два роки! Два роки ти не з’являвся в моєму житті. Борсався в своєму ж лайні, і прийшов лиш для того, щоб просто знову занурити і мене в нього просто з головою!

– Ти не білий і пухнастий, Деніел! 

– А це через кого, твою матір! Хто затягнув мене в це, навіть без моєї присутності!? Скільки я просив тебе, припинити сплавлювати товар через моє ім’я?! – Я нервово забив пальцями по столу, закусуючи губи – Коли саме потрібна ця сума? – Зітхнув я, розуміючи що тепер це дійсно і моя проблема також.

– В тебе є місяць. – буркнув Філ, роблячи ковток кави .

– В нас! В нас навпіл є місяць, предурок! – крикнув я, зриваючись з місця, залітаючи в кімнату. Надягнувши джинси та футболку, я повернувся на кухню, ховаючи цигарки та запальничку в карман – Більше ніколи в житті, чуєш, ніколи, я не буду прикривати твою сраку! Шістдесят відсотків суми на тобі, ідіот! І тільки спробуй кинути мене, потворо! Я здам тебе і всю твою шайку! – крикнув я, накидаючи куртку та кросівки, гримнувши дверима. По дорозі до призначеного місця я за хвилин двадцять встиг скурити майже пів пачки сигарет. Я не був впевнений в правильності своїх дій, але знав точно що просто пройти повз мені не вдасться. Мене знайдуть так само як і Філа. Моє життя було мені ще потрібно. Я добре знав що мене точно не залишать в спокої. Але єдине що було добре це те що… Той кому Філ винен гроші був дійсно серйозним що до таких афер. Якщо віддати всю суму в зазначений час, він дійсно відчепиться. Але виключенням міг бути сам філ. Головне щоб вони не дізналися що під моїм ім’ям працював він. Доки я дійшов до потрібного будинку, я перетягав в голові дуже багато думок. В парадному виявилися темно. Хоч би ліфт працював. Хоча в таких не дешевих будинках він не міг не працювати. Перший поверх, двері ліфту і… Міцний кулак що прилетів прямо піддих. Сильна рука що затисла рок. І ще кілька рук вдарили в різні місця. А потім і ніг. Прилетіло навіть кілька разів по обличчю. 

– Борг чекати тебе не буде, Дені. – вже за мить я в ліфті залишився сам. Мені знадобилося добрих пів години на те щоб просто прийти трішки до тями. З’являтися так на порозі тієї особи до котрої я йшов було поганим тоном. Але іншого вибору в мене не було. Перед широкими залізними дверима я трішки розгубився. Моя ідея вже не здавалася мені такою хорошою. Щоб віддати один борг, потрібно було обзавестися іншим. Це була дійсно не найкраща думка. Я не очікував що почую жіночий сміх і що двері відчиняться прямо передімною.

– Дені? – цей здивований голос я колись давно чув біля кабінету дерекриси. Ця жінка була декілька років мені за маму – О господи Боже! – викрикнув вона, побачивши моє обличчя. Тонка жіноча рука схопила мене за зап’ястя, втягнувши в квартиру.

– Кохана, що там сталося? – в коридор вийшла ще одна дівчина. Коротка стрижка, обережне обличчя, чоловіча сорочка, широкі шорти. Так відрізнялось від образу нашої колишньої зам директорки. Та була втіленням жіночності. Навіть вдома вона була в сукні на тонких брительках. Пакет повний сміття дав мені зрозуміти куди саме збиралася ця симпатична білявка з довгим волоссям та світлими голубими очима. 

Ми сиділи в просторій світлій вітальні. Мої рани були оброблені, а в холодні долоні гріла чашка з запашним чаєм на травах. В високій вазі букетик пахучих квітів в корзинці на столі цукерки та печиво. Але спільний настрій був не таким веселковим.

– Скільки ти сказав тобі треба?! – дівчина вчительки, Ненсі, точно почула суму котру я назвав. Але я б також на її місці не зміг би повірити в почуте.

– Я не прошу все. Мені потрібно лише сорок відсотків від загальної кількості. – видихнув я, опускаючи очі в підлогу.

 

– Дені, я… Я дуже хотілаб допомогти тобі, але… – Анна нервово сіпнула рукою, поправляючи свою сукню, переводячи погляд на свою дівчину.

– Ні! Ти шудкуєш!? В яку сраку треба влізти щоб залишитися винним такі гроші!? – викрикнула жінка з коротким волоссям, затискаючи коліно своєї партнерки.

– Це не Дені. – заперечила білявка, кладучи свою руку на руку коханої – скоріше за все заявився філ. Я права? – видихнула вона, наче втискаючись в крісло на якому вона сиділа. Мені було соромно казати їй правду. Але цього і не було потрібно. Вона сама все прекрасно знала і розуміла мене як ніхто інший. Я очікував на все. Зараз вона підійметься з місця і нахмурить світлі брови. ” Скільки разів я казала тобі що він не друг?!” 

– Скільки разів я повторювала що він не друг тобі?! – цей патерн я чув ще в дитинстві. Заклеюючи пластир на розбиту колінку, вона дмухала на ранку і кожного разу повторювала одне й теж саме. ” Чому ти шукаєш цих пригод на свою дупу!?” .

– Навіщо ти постійно шукаєш пригод на свою сраку!? – Ці слова закарбовані в моїй голові на все життя. Але мені дуже шкода що я так і ні разу не прислухався до них. ” Ти ж в мене дуже добрий та чутливий хлопчик. Допоможи нарешті хоч раз собі…” . Ніжні завжди теплі руки зав’язувати шнурок на моїх старих кросівках, заклеювати ранки на обличчі та тілі різнокольоровими пластирами. А потім ніжно стирали сльози з мого обличчя.

– Який же ти… Ти ж в мене милий добрий хлопчик. Допоможи вже хоч раз собі…- я чув кроки. Не хотів підіймати голови. Було жахливо соромно. ” Бідося… ” Це я чув кожен раз. Тендітна жіноча ручка давала легенького стусана по моєму тім’ячку. 

– Бідося… – Видихнула жінка, присідаючи поряд зі мною. На стіл впала пачка грошей перев’язана канцелярською гумкою, а ніжні руки притисли мене до грудей. Океан в мені що мить назад схлинався бурхливими хвилями, затих. Він виявився завеликим для моїх рамок. Солона вода не витримавши напруги лилася рікою з усіх відкритих щілин. Я плакав як дитина. Мені було так образливо і страшно. Так ніяково і так тепло. 

– Я поверну… Все поверну, обіцяю… – видихнув я, витираючи сльози. 

– Тільки спробуй… – Видихнула Ненсі, зажбурнувши собі в рот цукерку.

– я кля…

– Тільки спробуй… – перебила вона, грозно блиснувши зеленими очима – Тільки-но спробуй повернути ці брудні гроші. Навіть не пущу на поріг… – бурунула вона, підпираючи підборіддя рукою – краще приходь частіше в гості. Анна сумує за тобою. Іноді всі вуха мені пробурчить про хорошого хлопчика Дені. – посміхнулася вона, потріпавши мене по волоссю. 

Не знаю скільки я разів подякував. Врешті решт мене витурили з дому і попросили більше не влипнути ні в яке багно. На вулиці я вирішив що хорошою ідеєю є пройтися до зупинки. Вже в автобусі я задумався. Не вистачало ще трішки. Ця сума від вчительки разом з тим що в мене було відкладене на купівлю машини складала більше половини. Тепер лишалося лиш одне. Кредит? Займи?… Але це я вирішив відкласти на завтра. Ніколи не хотів щоб мій о станній вихідний я провів в побігеньках по сумнівних конторах щоб зайняти грошей. Але виходу більше не було. А ще комунальні платежі. Вони були вже на носі. І про їжу хочаб для пухнастика я… Я зупинився прямо на підході до своєї вулиці. В мене був кіт? Я люблю собак. Але домашню тварину зі своїм способом життя я б ніколи не завів. Тоді чому я впевнений що я мав кота? Я прискорив темп, залітаючи в парадне. Ці декілька хвилин до квартири були найдовшими в моєму житті. Відчинивши двері, я залетів в квартиру, зупиняючись на порозі.

– Кскскс! – я завмер, закусуючи губу і почув щось в кімнаті.

– Я звісно радий що ти прийшов. Але я відкликаюся на своє ім’я. – філ вийшов в коридор, потягуючись і зриваючись на сміх. Шкіру покоило холодним потом. Я різко зірвався з місця, відпихуючи його зі своєї дороги. На кухні я відкрив шафку під раковиною. Пусто – Дені, все гаразд? – філ був явно здивований моєї поведінкою.

 

– В мене був кіт? – видихнув я, падаючи на стілець позаду себе.

– В тебе? Кіт? Та ні звісно. Ти що, божевільний? – розсміявся він, закриваючи дверцята тумби за мною.

– закрий писок… – вигукнув я, мотнувши головою. Можливо мені просто наснилося. Я сам знав що не міг ніяк завести вдома кота. Так. Я втомився. Я просто втомився.

– де ти був? – Через кілька хвилин мовчання, запитав філ, зхрещуючи руки перед собою на грудях.

– А ти чому ще тут? В тебе немає де жити? – злість на нього так і не проходила. Я прикрив очі, підперши підборіддя рукою.

– Ти ж шукав гроші, так? – хмикнув хлопець, не звернувши уваги на моє запитання і мій тон. Я лиш повів плечима, підіймаючись з місця. Мені потрібен був відпочинок. Діставшись до постілі я в мить заснув, лише торкнувшись головою подушки. 

 На кухні панувала тиша. Цей день був дуже виснажливим. Філ дивився телевізор в кімнаті. А я просто думав. Багато думав. Як і весь день сьогодні. Я знав що все не буде так легко. Ні в одній з контор кредиту мені не дали. Ніхто з знайомих не міг позичити таких сум. Лишалося ще декілька варіантів на роботі.

Але я нічого не зміг знайти. Ні через день ні через тиждень, ні ще через декілька днів. Кожен раз я повертався додому в паніці. І кожен раз вона наростала все більше і більше. До кінця суми лишалася лише невелика сума. І шістдесят відсотків Філа. До назначеного дня лишалося два дні. І ці два дні були моїми вихідними. Я йшов з роботи з відчуттям виконаного боргу. Я зміг зібрати всю суму. Хоч тепер я і був винен іншим людям і навіть банку. Але банк не наркоторговець. Він зачекає декілька… Років. Якщо зачекає. Нехай. Додому я прийшов в цілком непоганому настрої. Але він різко пропав. Як раз тоді коли я побачив розворочену квартиру. І не знайшов жодних грошей. Взагалі ніяких. І Філа також не було. Була лише записка. ” Вибач, брате. Я попросив свого дядька тебе сильно не катувати.” Я завмер в ступорі блукаючи очима по одній і тій же строці. Я тепер винен всю суму. І за два дні мені точно не зібрати її. Несприйняття. Я не вірив в те що бачив. Цілий наступний день я чекав що філ просто розігрує мене. Здавалося, ось ще кілька хвилин і він залетить в кімнату з гучним сміхом. Але цього не відбувалося. Ні через декілька хвилин, ні ще через день. Тепер я чекав іншого. Я не звертав уваги ні на що. Пройшов тиждень. Мене не здивувало що мій телефон ніразу не задзвонив. Мені повинен був хтось написати… Хто? Але і цього не відбулося. В один із днів я прокинувся пораніше. Не пам’ятаю що снилося з тих самих пір коли в мій дім увірвався Філ. Шлунок був пустий як і холодильник. Залишалося лиш одне. Я повинен був йти на двір. Я відтягував це як міг. До останнього сподівався що цей день не настане. У душі я готував себе до найгіршого. Вимкнув телефон. Просто не хотілося нікого чути. Хтоб це не був. А взагалі здивування настало мене на порозі. Я вийшов нарешті з квартири, завмираючи прямо в проході. Вони точно знали де я проживаю. Чому не знесли двері з петель? В душі поселилась надія. Вони ж не дурні? Можливо вони зрозуміли що мене просто підставили? І тут також було :” але.”. Воно полягало в тому що їм було плювати з кого саме збивати потрібну суму. А тим більше дядьку Філа. Я знав точно що тепер, коли ім’я його племінника фігурувало в цьому питанні, з мене точно три шкури зпустять. Але нічого не трапилось. Я закупився продуктами та вже дозволив собі повірити що все гаразд. Додому я повернувся цілим і не ушкодженим. Я вирішив що на цьому справді все закінчилося. Я згадав про сигарети. Потрібно було вийти іще раз. Як тільки я вийшов з будинку, я пожалкував про своє рішення.

– мишка хвостиком махнула, думала обманути котика. – я чув неприємний сміх за спиною. Я не хотів обертатися. Я ясно знав що буде далі. Гул мотору крупного чорного джипу, зв’язані за спиною руки, товста мішковина на голові. Удар. Через секунду я вже лежу. Тісно. Душно. Щось хлопнуло. Багажник. Відчуття руху. Машина їхала більше години. За цей час я встиг похоронити себе вже багато разів. Уява малювала такі картини. В кінці дороги я навіть задрімав. Але насправді. Мені просто не вистачало кисню.

 

Я відчував як втрачаю свідомість. 

Я на колінах. Велика біла кімната. Чоловік на ліжку передімною міцно зтискає моє волосся, іншою рукою блукаючи по своєму збудженному члені. М’язи під загорілою шкірою переливаються з кожним рухом. Знайоме обличчя перекосило. Він різко обертається на відчинені двері. Рука в моєму волоссі відпускає мене. Я зломаною лялькою падаю на підлогу.

– Доню, геть звідси. Будьласка. – Голос Алана твердий, низький, розлючений. Дівчина з родимкою над губою лиш тихо фиркає, зникаючи в коридорі. Чутно лише цокіт підборів. Я відчуваю в роті дивний неприємний присмак. А далі його рука хапає мене за передпліччя. 

Я різко сіпаюсь, ковтаючи повітря повними легенями. Руки тремтять, закриваючи моє обличчя. Стук. Я піднімаю голову, закусуючи губи. На постіль застрибує товстенький чорний кіт, потираючись об мене боками, заводячи голосне муркотяння.

– Я знаю що ти там! Відчини мені двері! – голос сусіда з квартири навпроти змушує мене піднятися з місця, закутавшись в ковдру. Я йду на кухню, беручи пачку солі. Підходжу до дверей і різко відчинивши її, кидаю нею в чоловіка перед собою.

– Доброго ранку. – голосно розсміявшись, вигукнув він.

– І вам доброго. У вас що, лосі вдома живуть? – буркнув я, позіхнувши. 

– Що?- перепитав він, потираючи волосся на потилиці. Темні очі прослизнули по мені з явним нерозумінням. А тоді зконцентрувалися на солі в руці. Чоловік голосно розсміявся, махнувши рукою – О ні. Ні ні ні. Ти що. В мене жінка просто консервації багато закриває. Я дуже вибачаюся. – чоловік потис плечима – Розумію як для тебе це виглядає кожного разу, пробач. – Посміявся він, повертаючись до себе – дякую. Поверну. – двері за ним зачинилися. Я тяжко зітхнув, опустивши голову. Як тільки я почав зачиняти двері пухнаста срака прослизнули повз мене і драпанула в сторону ліфта і сходів. Я розгубившись, полетів слідом за домашнім улюбленцем, в тому в чому був. В трусах і пледику з сердечками. Волохата сволота враз пролетіла декілька поверхів вниз. Спускаючись я вже що тільки не кричав. І кискискав і погрожував і підкупляти кормом намагався. Але ні. Нічого з цього не допомогло. Волохатий жиробасик виявився на диво швидким. Схоже, кіт перелякався і сам. Чкурнув так що заліз в дюрку під перилами і застряг. Якби не це, було б досить важко спіймати його. Я почув як хтось відчинив двері. Кіт вже був в моїх руках. Від гуркоту він сіпнувся, втискаючись в мене.

– Нічого було тікати, пухнаста сволото… – буркнув я, вирішивши пройти до ліфту. Як раз в цей момент з квартири вийшла дівчина. Симпатична, висока, з довгим каштановим волоссям та яскравим макіяжем. Я завмер, впираючись поглядом в видатну фігурку та витончені риси обличчя. 

– Д… Добрий ранок. – розгубилась вона, окинувши мене не розуміючим поглядом.

– Добрий. – Посміхнувся я. Її голос був таким приємним. Як дзвіночок. Як перелив струмочку. Я зрозумів що закохався лиш коли вона підійшла трішки ближче. Ніздрі залоскотав запах ванілі та шоколаду з імбірем. Хіба вона могла бути ще ідеальнішою? Побачивши кота в мене на руках, вона тихенько розсміялась.

– І як звати вашого біженця?

Я трішки розгубився, начебто отямившись. Я зрозумів що точно не виглядаю зараз як джентльмен. 

– О, Боже. Я прошу вибачення. – нервово посміхнувся я, прикриваючись плотніше пледом – Кевін. Його звати Кевін. – тихенько видихнув я, червоніючи як рак.

– Привіт, Кевіне. Я Тіна. – посміялася вона, входячи в ліфт котрий щойно відчинився – Вам з Кевіном на гору, так? Я чула як ви кричали до нього. 

– Ох… Так. Втік поки я спілкувався з сусідом. – видихнув я, червоніючи ще сильніше  – Мене… Дені доречі, звати… – посміхнувся я, опускаючи очі.

– Дуже приємно. – Видихнула дівчина, оглядаючи мій поверх і не зачинені двері квартири – Ти… Ну… Зателефонуй мені… Якщо там… Ну… – дівчина зам’ялась, дістаючи із сумочки клаптик паперу і ручку, щось виписуючи на ньому. Щічки залились приємним рожевим кольором що виділявся на блідій шкірі. Довгі вії затремтіли, а пухлі губки підтиснулись, виявляючи на щічці приємну милу ямочку – Якщо Кевін, наприклад ще раз загубиться, або…

Або просто вам в двох стане… Нудно, можливо… – Вона швиденько впихнула мені в руки зім’ятий папірець, червоніючи ще Більше.

– Я обов’язково наберу. – Широко посміхнувся я, також відчуваючи жар на щоках. Ліфт зачинився. Але на останок я помітив широку посмішку на її вустах. Таку милу та щасливу.  Я дійсно подзвонив їй в той вечір. А тоді ще раз і іще. А тоді покликав на перше побачення. А після і на друге і третє… Я не встиг навіть зморгнути. Вона стала моїм життям. Промінчиком веселки в моїй рутинні. Навіть на роботі я почав більше спілкуватися з колегами. Навіть з дивним новеньким, з яким в цілому ніхто навіть не вітався. Здавалося, моє життя нарешті приходить до норми. Навіть мої справи по легеньку йшли до гори. На роботі мене нарешті помітили. Я зміг зробити ремонт в своїй квартирі за декілька місяців. Моя заробітна плата трішки підвищилася, і я зміг зводити свою дівчину в хороший ресторан. Я став дійсно проводити якийсь час з колегами після роботи. А згодом мене підвищили до начальника. І я зрозумів що вечірні сиділи з хлопцями після роботи перед вихідними, допомагали нашому колективу більше з’єднатися та краще працювати. Графік моєї роботи став більше стабільним. Я зміг більше проводити часу з моєю коханою принцесою. Іноді ми приводили додому спільних друзів. Дивно що вони в мене взагалі з’явилися. А тут ще й спільні друзі. Мої і моєї коханої. Вона була для мене всім. Самим життям. Я більше не міг не бачити цієї посмішки, цих сяючих карамельних очей та приємного ніжного голосу в телефоні а після і ніжних губ з присмаком полунички. Через рік я запропонував їй з’їхатися. Так вийшло що саме в цей час ми обидва справді були готові і разом хотіли поговорити про це. Її батько не був проти, хоч і з самого початку не дуже добре сприйняв мене. Але здається, мені вдалося довести що я справді кохаю цю перлинку. Я готовий берегти її все своє життя. Готовий бути поряд та підтримувати її все своє життя. Тримати ці ніжні ручки в свої руках та споглядати спалахи щастя в карамелі темних оченят. Життя з нею в одній квартирі було… Неначе в казці. Здавалося, я не міг бачити цього на яву. Але я відчував її м’яке тепле тіло в своїх обіймах. Чув її чаруючий голос. Торкався м’яких ніжних губ своїми. Кожну хвилину я шепотів їй наскільки сильно я її люблю. І кожну хвилину чув і бачив що вона також кохає мене безмежно. Хвилюється, обіймає. Її ніжність та кохання окриляли мене. Іноді мені снились жахливі сни. Мене гвалтувати в них. Я часто був на прив’язі як собака. Моїм тілом користувалися, мене катували. Було боляче, страшно. Іноді це було так натурально що я майже відчував кожен удар та дотик до себе. Після таких ночей я довго лежав в її обіймах. Ніжні ручки перебирали моє волосся та гладили мою спину. А пухлі губки блукали моїм обличчям, шепотіли на вушко заспокійливі слова та цілували кожен сантиметр моєї шкіри. Але згодом і ці сни припинилися. Я зміг повністю поринути в життя зі своєю коханою. 

Цей ранок був такий як зазвичай. Поцілувавши теплу щічку коханої я піднявся з постелі, закриваючи двері кімнати. Пухнастий хвіст майнув між моїх ніг. Ця приємна рутина. Почистив лоток, насипав їсти Кевіну та поставив турку собі та коханій на каву. Планів на ці вихідні не було. Сьогодні будемо валятися, дивитися серіал та їсти усілякі не корисні ласощі. Я посміхнувся, присівши за стіл. Закрив двері на кухню та відкрив вікно, закурюючи сигарету. Дзвінок мого мобільного збив мене з думки. Я сіпнувся, дивлячись на екран. Джеремі. Той самий відлюдник якого я ледь витягую кожен раз на посиденьки колективу. Цікаво, він хоч комусь хоч колись телефонував? Телефон завібрував ще раз, змусивши мене наче прокинутися. Я був здивований. Він телефонує саме мені. Вперше за стільки часу роботи. Пам’ятаю, як дав йому свій номер пів року назад. Не знаю на що я розраховував. Думав це допоможе йому більше влитися в наш колектив. Неохайний чоловік з густою бородою, злегка повноватий в старій одежі. Хоч на вулицю він так не ходив. На роботі нова одежа і не потрібна, але настільки неохайним його бачили кожен робочий день, і це призвело до не найкращого відношення до нього. Я притулив телефон до вуха. Напевне, повинно було статися щось дуже важливе щоб він сам телефонував мені. 

– слухаю? – Видихнув я, розливаючи каву у дві чашки. 

– О… Д… Дені, привіт. – почулося нервово з тої сторони. 

– Що сталося з тобою, що ти вперше за стільки часу вирішив подзвонити? – тихенько посміявся я, струшуючи вершки в невеличкій синій коробочці. 

– Пробач що турбую… Я б не телефонував тобі… – його голос дійсно звучав дуже тихо та знервовано. Я чув таке вперше за час нашого спілкування на роботі. 

– Та ну що ти… – чомусь я вирішив підтримати його. Напевне, це дійсно було важливо для нього – кажи вже, що трапилось та не хвилюйся. 

– ну… Тут така справа. – я почув шурхіт чогось по асфальту і тяжкий видих – в мене проблема. Моя дочка захворіла і… Колишня дружина вимагає коштів на лікування… 

Я стиснув губи. Пам’ятаю що він казав що має дитину. Дівчинці лише п’ять років. Вона живе в іншому місті з його колишньою. А та в свою чергу просить гроші… Багато грошей. Для того щоб він міг просто бачитись з дочкою. Я тяжко видихнув, загалом розуміючи до чого веде розмова.

– Тобі потрібна допомога, так? – я м’яко посміхнувся, потираючи волосся на потилиці. 

– Так… Вибач. Мені необхідні… Я хотів би позичити в тебе хоч щось… – видихнув чоловік і на тому кінці повисла тиша. 

– Ну… Я допоможу чим зможу, справді… Давай я кину тобі на карту. Просто скинь мені номер на…

– Пробач будьласка за незручності… – перебив мене Джеремі, глибоко видихнувши – просто мені потрібна готівка, і… Вибач… 

– Ох… Ну… Я можу звичайно зняти, але… Чому готівка? Тиж віддаси все дружині, отже…

– так, так… Просто вона зараз в нашому місті… За грошима вона приїжджати не згидила… – він нервово посміявся, а я лише затих. Чоловік говорив досить квапливо. Щось не сходилось в моїй голові. – я хотів сказати що… Я вже під твоїм будинком, так що… Ми можемо разом пройтись до терміналу… – чому я не зміг нічого запідозрити? Але я повинен допомогти… Я теж був в скрутних становищах… Так що я вирішив що потрібно допомогти. 

– Ну Добре. Ми ж не надовго? – посміхнувся я, дивлячись на годинник. – не хочу будити Тіну. Сьогодні вихідний в неї також, так що… 

– о, без проблем! – Джеремі явно пожвавів. В голосі я чув посмішку та радість – я не затримаю тебе, правда… Пробач що взагалі звертаюсь до тебе з таким проханням. Я поверну в середу наступної неділі. – на це я лиш потис плечима. Як раз в той день в колективу робочих надходить зарплата. Питань не залишалося. 

– Без проблем. Зараз я вмиюсь і вийду. – закінчив я розмову, поклавши телефон в свою кишеню. Залишивши на столі дві чашечки кави та два сендвіча з улюбленим шоколадним маслом Тіни, я помчав у ванну кімнату. Кевін підозріло мявкав на мене поки я збирався та начебто не пускав мене на вулицю. Потрібно було звернути на це більше уваги. Я лиш поцілував його в холодний мокрий ніс та вскочивши в кросівки, схопив гаманець. Вже на вулиці я озирнувся. Туман застелив невеличкий житловий райончик нашого містечка. О сьомій годині ранку вихідного дня мало хто захоче ходити по вулиці більше необхідного. Лиш дуже рідко в далині проходили з собачками. Бідні люди. В будь яку погоду при будь яких обставинах вони змушені вести своїх домашніх улюбленців в туалет на вулицю. Я тихенько Посміявся, закуривши цигарку і плотніше кутаючись в куртку, рятуючись від холоду. Звідки Джеремі взагалі знає де я живу? Я точно не говорив цього, та й в гостях у мене він ніколи не був…

– Дені! – почулося збоку. Я обернувся, знову збиваючись, начебто, з важливої думки. 

– О! Доброго ранку, друже. – посміхнувся я, потиснувши протягнуту руку чоловіка.

– Ти як завжди навіть з самого ранку виглядаєш шикарно. – мені здається чи це було сказано з… Заздрістю? Ні… Просто здалося. 

– дякую. І не намагався. – я тихенько розсміявся, повертаючи до доріжки, починаючи крокувати нею.

– як ваші справи? – Джеремі як завжди опустив голову та згорбився, йдучи трішки позаду, змушуючи мене гальмувати. Не люблю йти попереду когось. Або поряд, або ніяк.

– Оу. Дякую що спитав. Все просто чудово, правда. Тіна скоро зустріч для друзів влаштовує. Я на цій зустрічі хочу їй пропозицію зробити. – видихнув я, затягуючись димом сигарети. 

– Справді? Це добре. Вітаю вас. – чоловік був здивований. Але лише потис плечима, продовжуючи йти вперед. – дививсь не оступись. Вона може виявитися…

– Обережно зі словами, Джеремі… – я лиш попередив. Але знав точно що образи моєї коханої просто не стерплю. Я тяжко видихнув, переводячи винний погляд на чоловіка поряд – пробач. Я був надто різким. Але моя Тіна не твоя жінка. Я розумію що з тобою вчинили геть не правильно та навіть жорстоко. Але нерівняй до своєї колишньої всіх жінок. 

– Це ти вибач. Мені не варто було… Я справді радий що у вас все так добре складається. – чоловік знову замовк, даючи мені час охолонути. Насправді, можливо це дуже дивно виглядає з моєї сторони. Якщо він вирівняється то буде трішки вище за мене. Так що напевне я виглядаю як цуцик котрий гавкає на слона. Але я дійсно був готовий захищати честь та гідність своєї принцеси. Вже біля банкомату я зняв потрібну суму, перед цим перепитавши ще раз скільки саме потрібно. Було видно що чоловікові дійсно не зручно казати про це. Але я зняв трішки більше ніж він попросив. Передавши гроші, я потис плечима.

– Дякую, Дені. Дякую, дякую. Справді, спасибі. – Загомонів Джеремі, навіть на хвилину затискаючи мене в обіймах. Я тяжко видихнув, широко посміхаючись.

– Будь ласка. Не хвилюйся й біжи до донечки. – кивнув я і сунувся вперед. Я вже просто мріяв про запашну каву, м’який та ніжний поцілунок, та тихий сонний голосок коханої. Про її теплі обійми та наш улюблений серіал. Про теплу ковдру, та пухнастого Кевіна під її тендітною ручкою. Але мене вирвало з думок. Джеремі продовжив йти за мною назад. 

– Ти… Щось забув?- видихнув я, трішки напружившись. 

– Ой, ні. Пробач. Просто… Моя машина запаркована під твоїм будинком. – він ніяково потис плечима і опустив очі.

– А… – я тихенько розсміявся. Мені навіть стало трішки соромно. Не потрібно собі нічого надумувати. Вже біля будинку я відчинив двері, обертаючись назад. Попрощавшись з чоловіком, я ступив в темінь коридору. Знову якась сволота вкрала лампочку. Але щось так і не давало мені спокою. Хіба в Джеремі є машина? Я відчував себе ніби в зламаній грі. Я точно знав що цей дивак не мав доступу до мого життя. Чому я вирішив що ми спілкувались? Я почав розуміти що таке вже було раніше. Люди котрих я не знав спілкувалися зі мною як з давнім приятелем. Більшість моїх сусідів я не бачив взагалі… раніше я просто не звертав ні на що увагу. Мені завжди вистачало Тіни і її компанії. Я забивав на всі прояви… прояви чого? Я  не встиг до кінця перекрутити ці думки в своїй голові. В парадне хлопнули двері і хтось миттю прослизнув всередину. Різка біль у боці змусила мене зігнутися навпіл та впасти на коліна. Я тяжко дихаючи, зачепився за стіну, сковзуючи по ній вниз на холодний бетон. 

– Дякую за допомогу, Дені. Як завжди ідеальний. – за довге волосся схопила рука Джеремі. Тепер я впевнений на всі сто що це він. Удар. Моя голова зустрілась з поручнем а свідомість по трішки загубилась десь. Останнє що я пам’ятаю це відчуття товстого ножа у собі. 

В очі вдарило яскраве світло. Я лиш трішки примружився, рівно видихаючи гостре, чомусь занадто гаряче повітря. Я чув голос. Зі мною точно хтось говорив.

 – Мені дуже шкода що в нашої сім’ї немає манер. Хоч би перестали так знущатися… А вся робота виходить на мені. Старшини по голові не погладять, талісмани повинні буди просто декором. Наша сім’я не єдині хто використовує їх таким чином, але… схоже що до тебе дуже особливе відношення… – Мова була про щось важливе для людини? холодна тоненька рука торкнулась мого гарячого обличчя, заправляючи прядку волосся за моє вухо. Через кілька хвилин мої очі звикли до світла. Я бачив її… Та сама дівчина з родимкою над губою… Не знав я її імені.

– я розумію що ти не чуєш мене. Але мені дуже подобається твоя компанія. Я чула від брата що ти був хорошою людиною. Шкода що ми не зустрілися при інших обставинах, егеж? – продовжувала вона свій монолог, підійшовши ближче до мене, заглянувши в моє обличчя, піднімаючи його за підборіддя. В її очах з’явилась не прихована жалість. Здавалось через мить з них стече сльоза – ти дуже красивий хлопчик, Дені.

Я лиш ковтнув гливку слину, затискаючи кулаки. Вона знову обернулась до мене спиною і щось забряскало позаду неї. Я добряче напружився, розуміючи що нічого хорошого краще від цієї сімейки не чекати. Я оглянувся довкола. простора світла кімната. Точно жіноча. Ковдра на ліжку… Рожева з бусинками. Картини, білі меблі, книжки. Посеред кімнати я. Під ногами пухнастий коврик. Перед обличчям яскрава лампа на довгій ніжці. Столик між мною та ліжком… Більше не столик а таця на колесах з залізною стільницею… А на ній косметика. Баночки, тюбики, кісточки, спонжики, палетки… Помада. Я точно бачив цей футлярчик. Чорний з кольоровими зірочками та блискітками. Напис:”Вс” красивим почерком… Тіна любила саме цей бренд. Їй подобалися яскраві макіяжі. Дівчина повернулась до мене з кісточкою в руках, і з краплею тону на тонкій кисті руки. Мене захлинуло хвилею болі та жалю змішаних з легкою панікою. Я хотів розплющити очі і побачити мою Тіну. Знати що це просто поганий сон… Але я розумію лише зараз… Сном насправді була вона… По щоках потекли сльози. Тіло зводило судомами, біль розтікався по м’язах від самої голови. Мізки відмовлялися працювати. Чи існувала моя кохана насправді? Можливо я зустрічав її колись в реальності? Я чув як хлопнули двері. Я бачив паніку в голубих очах дівчини. Але вже нічого не могло стримати тої горечі яка поглинула мене з головою.

– Ліно! Ти все підготувала? – почув я з коридору. Я розумів що зараз буде тільки гірше. Я боявся того що може статися. На обличчі дівчини декілька виразів змінили одне одне. Здивування, страх, розуміння, шок… 

– Будьласка… – мій голос здавався мені геть чужим. Такий хриплий, тихий як шелестіння листя падаючого з дерева. Я намагався зупинити її. Я бачив як вона хапається за ручку дверей, але ледь помітно, на секунду зупиняється, шоковано вдивляючись в моє обличчя – Прошу, не роби цього… – я відчував вологу на своїх щоках. Я хотів би повернути все назад. Але я точно не знав чи повернусь я до коханої. Без неї не було сенсу продовжувати це все. Дівчина одним різким рухом відчинила двері, всеж не встигаючи зреагувати на мене вчасно, і навіть лякаючись сама своїх дій.

– Батьку! – в її голосі точно відчувався страх. Вона боялася…? Мене? Ні. Точно не мене. Я бачив як вона ніби заховалась поряд зі мною, різко відступивши від Алана, хапаючись руками за ручку крісла на якому сидів я.

– Я не можу доручити тобі… – я чув чоловічий голос. Голос Алана змушував моє тіло зтискатися від жаху  Паніка захопила мене повністю. Я намагався піднятися, але лише впав на підлогу. 

– Ні ні ні ні ні ні… – я намагався відповзти від дверей. Кінцівки зовсім не слухалися. Чоловік нічого більше не сказав. Тиша. Лиш моє панічне тяжке дихання. Моє і її. – не треба, Будь ласка… Я хочу додому… Відпусти мене… – Я звертався до Ліни. Я підняв на неї свої очі, слабо чіпляючись за мереживо по низу її спідниці. Але вона лише завмерла, впершись поглядом в двері. Тяжкі голосні кроки. Мій рот затисла широка долоня. В очі кинулась не добра усмішка на його обличчі.  Його коліна міцно зтиснули мої бедра а вільна рука схопила мої руки, стискаючи їх на моїх грудях. Я крутився і звивався. Не міг я дозволити так просто себе знову схопити. Я зміг трішки більше викрутитися. І вкусив чоловіка за палець з усієї своєї сили. Коли він з переляку схопив сам себе за укус, я крутанувся, опиняючись від нього в пів повороту. Будь в мене трішки Більше сили я б втік. Вирвався і біг би… Я точно пам’ятав куди мав бігти… Але лишалося лише кричати. Мій крик відбився від стін і заглушив навіть мене самого. 

– Закрий пельку, нахабний хлопчисько! – міцна рука одним рухом повернула мене назад на спину. Голосний звук удару. Щоку обпалило вогнем. 

– п… Прошу… Відпустіть… – прошепотів я, вже не маючи сил ні на що. Я більше не смикався. Не виривався і навіть не намагався втікти. Я молився щоб мої слова почули… Чи існує бог, Якщо в таких випадках він… Не чує і не бачить… Я не просив… Я молив, кричав у все горло… Хіба він існує? Якщо так, то чому він дозволяє це все? Чому не карає кривдників? Не допомагає жертвам…? 

– Дякую, мій хороший що став трішки тихіше. – голос Алана звучав в моїй голові. Його очі пропалювали в мені дірку. Його руки причиняли лише біль. Він зтиснув мої бедра колінами ще сильніше. Чоловік нахилився до мене ближче. Його губи були в міліметрі від моїх. Його руки притисли мене до підлоги. Я відчував як в мене впирався його член. Я бачив його очі, сповнені ненависті, бажання, сексуального потягу. Я перевів погляд на дівчину. Їй було страшно… Вона втиснулась в ліжко за собою, тримаючись за його спинку. Губи зтиснуті як і кулаки. Очі на мокрому місці. Вона завмерла навіть обличчям. Було видно що вона намагалась сказати щось але була шокована не меньше ніж я сам. Рука чоловіка перемістилась між моїх ніг, пробравшись під штани. Я відчував тяжке гаряче дихання на своїй шиї. Я боявся. Знав що зараз буде боляче. Знав що не зможу втікти. З легень саме собою вирвалось тихе скуління. Я вскрикнув коли він зтиснув мій член, облизнувши визираючу з-під футболки ключицю.

– Подивися на мене… Подивитись в мої очі, Деніель. – я не знав що зі мною. Не знав чому не можу відмовити йому. Паніка повністю зійшла. Страху не лишилося. Я дивився в його темні очі. Дихання стало рівним.

– Не розумію чому ти кожен раз збиваєш з себе марення. – прошепотів він, підіймаючи мене на ліжко – Ліно, як це сталося? – його голос став трішки грубішим. Дівчина лиш сіпнулась, притискаючи руки до грудей, відступаючи батькові зі мною на руках більше дороги. Її рука обережно накрила моє плече, ніби з намаганням відділити мене від чоловіка.

– Я… Я не бачила як так сталося. Батьку, прошу вас… в нього температура. Після минулого разу його організм не відійшов. Хоч не піднімайте більше руку, я прошу вас. – затараторила вона. Її тіло мілко затремтіли а вона сама нервово переступила з ноги на ногу.

– Геть звідси… – гиркнув Алан, сідаючи поряд зі мною на постіль.

– А… Але батьку, це… це ж ваша безпека і безпека усієї нашої сім’ї! …

– Геть! Не змушуй мене повторювати це знову! – він зірвався на крик, сіпнувшись в її сторону, змушуючи її різко прибрати руку з мого плеча і вибігти з кімнати. Схоже що вона прекрасно знала на що був здатен її батько. – як мені пояснити тобі, мій хлопчику…? – видихнув він, різко нахиляючись до мене, задираючи футболку догори – Наскільки боляче тобі потрібно зробити щоб ти не чіплявся за цей світ? Як ти постійно виринаєш зі сну? – його руки зтиснули моє зап’ястя. В одній секунді я почув хруст. Я не міг кричати. Біль була жахливою. Навіть поворухнутися я не зміг – Скільки разів тебе потрібно зламати щоб ти не повернувся назад? – прошепотів він, зриваючи з мене штани, роздвигаючи ноги – що потрібно зробити ще, щоб тобі там було краще? Скільки болю тобі потрібно заподіяти щоб ти нарешті лишився там назавжди? – видихнув він, нахиляючись до мого обличчя і розташувавшись надімною. Його руки витягнули щось з кишені. Через хвилину щось вологе та міцне вперлося в мій прохід а тоді і опинилося в середині. Я задихнувся від болю. Очі по інерції закотились нагору – Уявляєш, Дені… Тебе навіть ніхто не шукав… – рука чоловіка відвернула моє обличчя в сторону. Він нахилився до мене, вводячи пальці в мій рот. – Ніхто не поцікавився… Де ти, з ким, куди зник, чому… З ким вів переписку… Хоча в цілому ніхто не доведе нічого Більше. Навіть якщо захоче…- чоловік продовжив рухатися в мені, причиняючи ще більше болю. Як би я міг плакати… Як би я міг кричати. Це точно була б істерика… З плачем та криком до самої хрипоти та гикавки… До виснаження… До болю в горлі і голові… Коли пальці покинули мій рот він опустив руку до низу, вводячи їх одночасно зі своїм стояком. Інша його рука схопила та зтиснула моє волосся, підіймаючи мою голову до себе. Він злизав слину що покотилася по моєму підборіддю, вводячи язик у мій відчинений рот. Ще через кілька хвилин… Довгих огидних хвилин він кінчив на мій живіт, впавши зверху на мене, дивлячись в мої очі – Солодких снів, Деніель. – прошепотів Він, нарешті закінчуючи мої страждання.

Я рвонувся до гори, прокидаючись в різко розплющивши очі. Руки тремтіли на чолі виступив холодний піт. Кохана була поряд. Вона мирно сопіла в подушку, обіймаючи ковдру і притулившись до мене дупцею. Я м’яко посміхнувся, закриваючи своє обличчя рукою. Вихідний. Сон був жахливий. Начебто реальний. Що саме наснилося? Насилля, міцні руки. Можливо дійсно варто сходити до лікаря, випити снодійних, заспокійливих? Коли буде ця точка неповернення? Коли я зрозумію що… Ось вона. Остання крапля, досить терпіти це все… Мого боку торкнулись холодні пальчики.

– Дені, сонечко моє… Знову щось наснилося? Мій хороший… Не хвилюйся, зайчику… – сонний голосок коханої людини вводив в мій світ яскраві фарби. Вона притягнула мене назад у ліжко, притуляючи до себе – все вже позаду, коханий… Я поряд, так? 

– Так моя зірочка… – прошепотів я, вилітаючи пальці в м’яке каштанове волосся з запахом ванілі та шоколаду з імбірем. Мій улюблений запах. Запах дому, кохання, щирих почуттів, радості. Запах моєї коханої. Я почекав поки вона знову засне. Ще поніжившись в її теплих ніжних обіймах я зрозумів що більше не засну. Я перевів погляд на годинник. Сьома ранку. Ще дуже рано. Але зробити її улюблені тости та каву мені вистачить. Я обережно піднявся з місця, торкаючись поцілунком її теплої, м’якої щічки. Вийшов з кімнати, закриваючи двері. Закуривши цигарку я насипав корму Кевіну, прибрав його лоток та поставив турку на плиту, заливаючи каву. З упаковкою вершків в руках я завмер. Це відчуття дежавю… Здається, я чув що це значить тільки те що мозок втомлений і не може швидко фільтрувати інформацію. Трішки згодом це відчуття пройшло. Але осадок залишився. Занадто довге почуття дежавю. В моєму кармані задзвонив телефон. Сьома година ранку вихідного дня. Я подивився на ім’я, щоб знати кого саме я пошлю під три чорти за такі справи. Але я був дуже сильно здивований побачивши ім’я на екрані телефону. Ця людина телефонувала мені вперше. Скоріше за все сталося щось справді серьйозне. 

– Джеремі? Доброго ранку. – видихнув я, м’яко посміхнувшись.

– Оу, Дені… Доброго. Прошу вибачення за такий… Ранній телефонний дзвінок… – видихнув чоловік. Я чув звуки вулиці. Пташки, машини, місто по тихеньку прокидалося. 

– Та нічого. Щось сталося, що ти мені геть зателефонував? – я струсив упаковкою вершків, дістаючи з тостера декілька хлібців. 

– Так… Пробач і ще раз що турбую тебе але… – по голосу Джеремі він явно хвилювався – загалом… слухай, в мене донечка прихворіла, а жінка, як завжди, вимагає величезні гроші, ось чому я вирішив звернутися до тебе… З проханням.

– позичити тобі гроші? Скільки треба? – видихнув я, прикидуючи в голові яку суму я міг би взяти щоб не сильно вдарити по своєму бюджету.

– ох…. Та не багато, правда… Пробач будьласка. – і ще раз повторив він, уже змушуючи мене трішки злитись. Я хочу допомагати людям. Розумію як складно буває і як соромно просити гроші.

– давай так. Перестань хвилюватися і скидуй мені свою карту. В мене там має бути на рахунку якась…

– Пробач, Дені… Я… Жінка попросила готівкою. Вона за грошима приїде точно… А от я і не подумав карту взяти… – перебив мене він, знову витримуючи паузу в декілька секунд – я під твоїм будинком, так що… Правда, це не займе багато часу… 

Я лиш тяжко видихнув, направляючись до ванної кімнати.

– Добре. я почув тебе… Зараз я щось накину і вибігаю. 

– Правда? Дякую, Дені! – по голосу чоловік був дійсно радий. Я лиш тяжко зітхнув, відбиваючи виклик. Ну нічого. Вмившись і поставивши сніданок на двох на стіл, я натягнув на себе джинси, куртку і вкинув в карман цигарки з запальничкою. Кевін підозріло терся об мене, голосно нявкаючи і ніби не пускаючи мене з дому. Нарешті відчепивши від себе кота я поспішив до ліфту. Хотілося просто пошвидше закінчити з усім і зразу повернутися додому. Я вибіг на вулицю, завмираючи і закуривши цигарку. Не хотілося задавати лишніх запитань. В голові була пустота і втома. Я явно не виспався цієї ночі. Але на це сьогодні попереду цілий вихідний. В обіймах Тіни я точно зможу ще відпочити. Ці сни колись вбьють мене. Особливо враховуючи що занадто часто стало боліти серце, схоже що це не пусті думки.

– Дені, доброго ранку! – почув я, повертаючись назад, по інерції протягуючи руку, затискаючи долонь Джеремі.

– Доброго. – посміхнувся я, кивнувши йому на дорогу, починаючи йти вперед.

– ти виглядаєш, як завжди чудово. – мені здалося чи в його голосі я чув заздрість? Ні… Дурня. Просто здалося. Мені дуже часто здаються дивні речі… схоже дійсно було б не погано звернутися до лікаря.

– Ем… Дякую. Дуже приємно. Хоч я і не намагався.- тихенько розсміявся я, потерши своє переносся, намагаючи відкинути всі посторонні думки.

– але трішки втомлений. Щось сталося? – чоловік був занадто близько до мене. Я намагався непомітно відійти подалі. 

– Та ні. Все гаразд. Наснився неприємний сон, таке часом буває, от я і не зовсім виспався. А так все в порядку. – я обережно відступив в сторону, трішки пришвидшив крок і закурив ще одну цигарку – а що там в малої? – видихнув я, намагаючись хоч за щось зачепитися з ним в розмові, доки ми йли до банкомату. 

– Ну так… Висока температура… Ем… Кашель, ніс забитий, горло болить. Начебто ледве не ангіна. Хоча я дуже сподіваюся насправді що жінка мене просто дурить. – видихнув він, зтиснувши зуби. Я опустив очі на свої кросівки, потискаючи плечем.

– Щоб отримати гроші? – Видихнув я, задаючи це питання більш в риторичному сенсі.

– Ну звичайно. Але по іншому я не побачу дочку… – чоловік тихенько видихнув. Я підступився до великого напів закритого терміналу, знімаючи потрібну суму грошей. я обернувся до чоловіка, протягуючи гроші йому в руку.

– спасибі велике. Я поверну в середу наступної неділі. Обіцяю. – м’яка посмішка засвітила на його обличчі. 

– Ага. Як раз коли прийде зарплатня… – Тихенько посміявся я, відчуваючи як по моїй шкірі пробіг холод – Я вже чув це. – Кляте почуття дежавю не давало мені спокою. 

– Ну… я не говорив про це, але… так, звичайно. – трішки нервово посміхнувся він, киваючи – обіцяю. – ми разом повернули на стежку назад.

– І куди ти зараз? – поцікавився я, трішки пришвидшуючи темп. 

– На зупинку, а тоді до центру. Там мене вже чекає колишня. Віддам гроші і нарешті додому в теплу постіль, відпочивати. – відповів чоловік, потиснувши плечима. Виглядало правдоподібно. Зупинка була справді ближче до мого парадного. Я посміхнувся, кивнувши більше своїм думкам.

– Я справді сподіваюсь що з твоєю донечкою все гаразд. – видихнув я, підіймаючи голову. Ось і парадне. Декілька хвилин і я вже буду в коханої в обіймах. Але щось тривожило мене. Не знаю що саме. Я начебто шукав нестиковки в поведінці свого підопічного. Але хіба були на це причини? 

– Я також сподіваюся. Дякую ще раз, Дені. Справді спасибі. Скоро поверну. До зустрічі на роботі. – посміхнувся він, не швидко крокуючи в сторону зупинки. Я закурив ще одну цигарку. Дочекавшись, доки він відійде на достатню відстань, я тяжко видихнув, викидаючи недопалок. Чи не схожий я на ідіота? Що страшного він міг би зробити прямо в моєму домі, на очах всіх жителів? Щей зранку. Не те щоб в такий час не було ні душі. Хтось часом був. Люди також йшли на роботу, гуляти з цуциками. Я увійшов в парадне, побачивши що світла немає. Жах. Хтось знову свиснув лампочку. Відкрутити таким би руки, щоб знали що не так вже дорого коштує те світило. Тяжко зітхнувши я так і не зміг стримати потік думок. Я уявив як мій труп знаходять тут на сходах. Жіночка з собачкою виходить з ліфта і та рветься вперед, обнюхуючи вже холодне обличчя. Сусідка зривається на крик, в паніці починаючи тарабанити в перші потрапивші під руку двері. Дзвінок, шум, крики, поліція… Сльози коханої Тіни. Її крик начебто вже відбився в моїй голові. Я зтиснув зуби, мотаючи головою. Жахливо. Моторошно. Страшно… Я піднявся вже до ліфта, натискаючи кнопку. Двері почали відчинятися, як раз в той момент коли в парадне хтось зайшов. Я навіть сказав залетів. Не хотілося грати доброго сусіда. Я миттю заскочив в ліфт, швидко натискаючи кнопку потрібного поверху. Коли двері почали зачинятися я, стоячи до них спиною навіть трішки розслабився. Гуркіт змусив мене підскочити на місці. Двері знову відчинилися. Видно їх роз’єднали руками. Біс з ним. Потрібно було просто повернутися і привітатися. Зробити вигляд що я не чув кроків і не знав що комусь також потрібно було скористатися ліфтом. Але повернутися не вдалося. Я помітив як рука чоловіка натисла на кнопку дев’ятого поверху. Я вже почав обертатися з ціллю обуритися таким нахабством. Але на шию накинули якусь мотузку. Дихання в мить перехопило. Сердце забилося як божевільне, наче пробиваючи собі дорогу через легені і ребра. Здавалося, пульс гуркотів в животі і голові. Я лише по інерції схопився за мотузку руками. Але та була настільки міцно затиснута на моєму горлі, що пальці просто зісковзнули. І другою і з десятою спробою нічого не змінилося. Паніка по тихеньку почала наступати Тоді коли дихання перестало вистачати зовсім. Я відкрив рот, намагаючись хоч трішки вдихнути повітря. Ноги вже не слухались і підкосились. Я відчув полегшення лише на мить. Впавши на коліна, я миттю почав хапати повітря. Ліфт зупинився. Світло замерегтіло. Я припіднявся, намагаючись хочаб подивитися в обличчя душителю. Мої намагання перекреслили буквально за мить. Чоловік став позаду мене на коліна, знову закидаючи зашморг на мою шию. я намагався викрутитися, скребучи нігтями по рукам чоловіка. Ноги билися в стінку ліфта, очі закотились догори, а дихання знову зникло. Пройшло начебто небагато часу. Але я чув як тяжко дихає чоловік позаду мене. Він точно втомився. Всеж таки душити людину це тяжко. Тим більше враховуючи те що я не зовсім слабкий. Можливо… Я старався заспокоїтись. Не робити лишніх рухів. Перестав молотити ногами по всьому підряд. Перестав намагатися вирватись. Він зтиснув мотузку ще декілька разів якомога сильніше. Я чув власні хрипи і його сипле дихання. Він втомився. Я чув що в нього залишилося небагато сил. Але і в мене пішло їх немало на боротьбу з самого початку. Лишалося лише зрозуміти одне… Кому залишилося меньше… І тут я напевне вийшов переможцем.

Коли хватка на моєму горлі послабилась, я вдихнув повітря повними легенями, кашляючи і впавши на бік. Рука лише трішки не дотягнулась до кнопки виклику деспетчера ліфта. 

– Сукин син! – видихнув чоловік… Занадто знайомий голос. Він повалив мене на спину, затискаючи мої руки ногами. Клята мотузка знову обвила мою шию змією. Джеремі дивився в мої очі, прикладаючи максимум зусиль. 

– ч… Чому… ? – ледве чутно прохрипів я, дивлячись в його очі. 

– тому що ти бісиш мене, ідеальна потворо! – вигукнув він, вдаряючи мною об підлогу. Я чув образу. Ненависть… Він душив мене доти доки я дійсно не перестав пручатися. В очах все попливло різнокольоровими плямами. Я помирав? Я помирав так близько до свого ідеального життя… Я так довго боровся за нього… Так довго намагався знайти правильний шлях… Обручка в моєму портфелі на спинці крісла вдома… Букет квітів котрий я замовив для неї… Він мав бути готовим вже через кілька днів… На наше свято… На наше з нею свято я мав зізнатися їй. Я хотів зробити цю кляту пропозицію незабутньої… Я стільки разів натякав, випитував, звертався до її друзів, просив підказки в своїх близьких знайомих…це повинно було бути закінченням… Закінченням тих жахливих днів і подій в моєму житті… І початком нового ідеального життя з нею… 

Двері ліфта відчинилися, пропускаючи в темноту парадного товстого чоловіка. Він тяжко дихаючи, поспішно підвісив ліхтарик на ремінь своїх штанів. Накинувши на голову чорний капюшон, він озирнувся навколо, впевнившись що поряд немає людей. Витягнувши з ліфта тіло молодого хлопця, він з тяжким видихом і з легкими паузами закинув його на своє плече, тримаючись за стіни і якомога швидше пробігаючи до виходу з дому. Прямо перед парадним була сіра стара автівка. Недорога підтримана… Без номерів з затонованим склом з усіх боків. Озирнувшись ще раз вже на вулиці він скинув тіло на заднє сидіння авто, зв’язуючи по рукам і ногам і заклеюючи рот. Чоловік був впевнений що хлопець вже не живий. Але перестрахуватися ніколи не заважало. Він точно знав що його, вже колишній начальник, на задньому сидінні, більше не дихав. На шиї розцвітає величезний фіолетово синій синець. Він не відчув повітря під носом у хлопця на своїх пальцях. І цього чоловіку вистачило щоб бути впевненим в смерті цього, як він вважав, покидька. Чому він так думав? Природа подарувала Деніалу чудове обличчя, підтягнуте тіло, чарівну посмішку, добре сердце. І цей малий не соромився цим користуватися. Він точно знав підхід до людей. Він точно знав кому як посміхнутися і кому що сказати. Він точно бачив погляди всього колективу. Його точно хотіли. Ті чоловіки всі хотіли його. Ті жінки всі пронизували його поглядом. Але тепер він не дістанеться нікому. Тепер він більше не посміхнеться так потворно, приторно солодко. Чому?… Останні слова хлопця. Тому що Джеремі ненавидів його всім своїм існуванням, усіма нутрощами і всією душею. За цю бісову ідеальність. За ці білі крила за його спиною. Вдаривши тіло в живіт, чоловік голосно рикнув, накриваючи його чорною тканиною. Сівши за руль автомобілю він рушив в дорогу. Він не думав що задушити його буде не простим ділом. Він не знав що цей поганець зможе викрутитися і з цієї ситуації. Але Джеремі нарешті пощастило. Він виявився кмітливішим в той момент. А точніше … Скорішим. Він не очікував що хлопець зможе порозкинути мізками навіть знаходячись на межі смерті. Він не знав що Дені взагалі згодиться допомоги йому… Джеремі вважав що він пошле його на всі чотири сторони. Джеремі думав що Деніел не зможе просто взяти й посміхнувшись, віддати непогану сумму грошей. Чи є межа його доброті? Чи є межа цьому терпінню? Але тепер цього точно ніхто не дізнається. Навіть сам Джеремі не зможе перевірити це. Дорога була довгою. За містом лишився старий бабусин будиночок. В тому селі вже давно не проживали молоді люди. А ті хто залишився це глухі та сліпі бабці, п’яні або хворі дідусі. На повороті де знаходилася стара хатинка взагалі ніхто не жив. Там поряд було лише велике озеро й городи.  В хатинці вже було все підготовлено. Джеремі точно знав чого саме він хотів. Джеремі був готовий везти його тіло сюди. Після декількох годин в дорозі чоловік здригнувся від дзвінка мобільного телефону. Така слащава неприємна мелодія. Ні. Це точно не його телефон. Розуміння прийшло занадто пізно. Чоловік зупинив машину, різко розвертаючись назад. Щоб знайти мобільний в кишені хлопця пішло добрих кілька хвилин. Джеремі схопив його, дивлячись на екран:” Кохана “. Купа смайликів, сердечок. Огидно. Чоловік дочекався поки дзвінок пройде. Він витер телефон об одяг хлопця, жбурнувши ним десь в поле, замотавши перед цим в шарф Деніала. До самого села добрались вже тоді коли на вулиці стемніло. Чоловік виліз з машини, відкриваючи задні двері. Джеремі завмер, опираючись руками по сторонам від тіла хлопця, дивлячись в бліде обличчя. Він не був схожий на мерця. Чоловік ще раз підніс долоню до прямого носику хлопця, вслухавшись. Нічого. Пульсу він також не знайшов. 

– Якого ж біса ти й після смерті виглядаєш як живий янгол? – гиркнув чоловік, одним різким рухом витягуючи хлопця з машини, кинувши ним об землю. Сил було вже замало. Закривши ворота двору та закривши машину, чоловік затягнув тіло до хати. Невеличкий коридор. Вітальня з великим столом, дві кімнати і кухня. Далі ще один невеличкий коридор і ванна кімната. Саме в останню чоловік і потягнув хлопця, замикаючи двері на всі замки і по всьому дому залишаючи лише тьмяне світло у ванній кімнаті. Затягнувши тіло в душову кабіну, чоловік завмер, розглядаючи бліде обличчя, пухкі губи і довге шовковисте волосся, розсипане по обличчю та плечах хлопця. Чорна куртка, світлі джинси вже з плямами бруду та пилу на колінах та й не тільки. І біло-чорні кросівки з червоною шнуровкою. Щось було в цьому. Цю красу неможливо було порівняти з чим небудь іще. Джеремі не думав що коли небудь захопиться чоловічою красою… Хоча не зовсім чоловічою. Дені був хлопцем. Так. На вигляд не мав і двадцяти одного року. Підліток. І цей ” підліток” був його начальником. Так. Це була заздрість. Заздрість, злість і ненависть. За те що малолітній хлопчина лише через два роки роботи зміг отримати таку посаду. За те що весь колектив був радий йому. За те що весь колектив дійсно став дружнішим. За те що всі відносилися до хлопця як до рідні. Поважали, любили… Знали що він сирота. А Джеремі ні… Він в свої майже п’ятдесят не мав нічого. Він працював в компанії чотири роки і не досяг ніяких вершин. Ніхто з колективу навіть не цікавився ним та його життям. Ніхто не був радий йому. Всім було просто байдуже. Спілкування з людьми котрі навіть працювали з ним всі ці роки більш менш почалося лише через Деніала. Джеремі всі співчували… Тому що він занадто закритий. Тому що не вмів підтримати розмову, не знав як починати іншу тему та вуалювати між ними. Ніхто не поважав його. Лише через нав’язливість Дені терпіли його присутність на деяких заходах… Ніхто не знав яким тираном був батько Джеремі. Ніхто не цікавився як вплинуло на нього те що його матір спилась до смерті на його очах. Ніхто не питав чому саме Джеремі усе своє життя, не отримавши навіть середньої освіти, працює на тяжких роботах щоб отримувати хоч якусь копійку. Всім було все одно що Джеремі насправді терпіти не міг Дені. Стрункого, стрімкого, завжди всміхненого. Рука чоловіка торкнулася холодної щоки хлопця. 

– тепер ти повністю… тільки в моїх руках. – Джеремі Розсміявся, нахиляючись ближче до вже повністю посинівшої шиї. Навіть запах був чудовим – містере ідеальний… Ви просто не уявляєте як довго я придумував це… – насправді чоловік робив це не вперше. Це вже був точно раз шостий чи сьомий. Але була велика відмінність. Чоловік розірвав мотузку на руках та ногах хлопця, стягуючи з нього куртку. Рожева футболка без картинок та написів ідеально пасувала до світлих джинс. Куртка разом з кросівками полетіла на підлогу. Розстібнувши гудзик та ширінку, чоловік стягнув з хлопця джинси, завмираючи.

– Так летів що забув своє спіднє? – розсміявшись, Джеремі завмер, кинувши штани поряд з кросівками та курткою. Футболку на тілі хлопця він просто розірвав. Була велика різниця між Дені та іншими його жертвами. Дені був хлопцем. Дені мав між ногами те чого не мали курвиська перед ним. Джеремі навіть не думав що зможе… Закохатися в чоловіка? Ні. Це було не кохання. Всіх їх Джеремі ненавидів. В них не було нічого хорошого. Вони лише здавалися янголами. Одну він насадив спочатку на свій член а потім на швабру. Вона кричала і отримувала задоволення як від одного так і від іншого. Вона була розпусною хвойдою. Друга була усміхнена завжди. Він вирізав посмішку на її обличчі в своїй пам’яті. Ця стерво посміхалася навіть коли він лив на неї гарячу олію. Третя також була розпусною. Ця мала купу гріхів. Так кидалася на їжу. Хоч і пройшла всього неділя її посту. Вона пила всі його рідини… Вона була ще тою хвойдою. Четверта полюбляла гуляти. Її очі були прикуті до всіх чоловіків навколо. Але не до Джеремі. Тому він позбавив її цього гріха. З зшитою проміжністью вона вже точно не могла хотіти чоловік. А її очі яскраво блакитного кольору він залишив собі. П’ята належала кожному… Всім окрім Джеремі. Відносилася до нього з цим бісовим співчуттям. Але йому це було не потрібно. Він очікував іншого від неї. В своїй клітці ця бісова потвора провела лише кілька днів. Її гріх не хотів йти. Вона так чіпко трималася за нього. Просила їжі, води, допомоги. Гарно було дивитися як цей гріх випадає з неї разом з її органами. Шостою була жінка… Здавалося, Джеремі кохав її насправді. Їх дочка була красунею як і вона… Але ці бісові погляди чоловіків. Погляди на неї були хтивими, огидними, липкими. На нього ж дивилися заздрісно, з ненавистю та огидою. Вона прийшла на цю землю щоб манити на гріх. Всі вони прийшли від диявола. Послані для перевірки людських бажань. А точніше перевірки стриманості. Але Джеремі знав точно. Цей світ давно прогнив. Перед ним сьомий посланець нечистого. Сьомий носитель гріху. Ні. Він сам і є гріх. Він повне втілення розпусти та похоті. Якщо на його чоловіче тіло заглядають навіть чоловіки. Отже щоб очистити цей світ… Так. Лише тому він позбавив його життя. Саме тому зараз тіло хлопця перед ним. Щоб спокусити його на гріх. Ні. Джеремі ніколи не лягав в ліжко з чоловіком. А тим більше з трупами. Він піднявся з місця, підіймаючи одяг хлопця і закривши душевну кабінку, вийшов з ванної кімнати, проходячи в зал де був камін навпроти якого стояло крісло і столик. Старенькі, але зручні. Розтопивши камін, чоловік, як і у всі звичайні вечори налив собі гарячого чаю та насипав печива в мисочку. Зручніше вмощуючись в крісло, він взяв у руки ножиці, підспівуючи щось собі під ніс, розрізаючи одяг на шматочки, спалюючи його у вогнищі, іноді зі смаком сьорбаючи чаєм. Коли справа була зроблена, чашка вже пуста та майже холодна, він закутався в плед та нарешті хоч трішки зігрівшись, заснув. Цілу ніч він бачив сон. Такий реалістичний та приємний. Тонкі ключиці натягували бліду шкіру. Довга тонка шия з круговою синьою плямою. Довгі вії прикриваючі гарні темно зелені очі. Джеремі знав що вони гарні. Він стільки разів бачив їх… Вони посміхалися йому разом з пухлини теплими вустами та маленькими зморшками в кутиках очей… І не тільки йому… Але тепер все інше лише для нього. В голові чоловіка була одна єдина думка:” Я заслужив. За виконану роботу. Я маю право.”. У цьому сні він справді відчував тонку холодну шкіру під своїми пальцями. Оминав кожну родимку губами. Рука навіть схопилася за його витончений член, а інша роздвинула тонкі ніжки. 

Холод. Тиша. Темнота. Здавалося, прокидатися в такій ситуації вже не було новиною… Чому? Біль засаднила в горлі, в тілі, в голові. Бьючи мене дубиною по усім відкритим нервам. Я не зовсім зрозумів чому підімною холодна плитка. Навкруги взагалі холодно. Мороз біжить по шкірі крупними мурахами, змушуючи тремтіти. Пальці рук і ніг задубли. Голова була забита ватою та нестерпно боліла. Горло також. Здавалося ніби в нього запхнули палицю котру не потушили від вогнища.

Потрібно було зробити вдих на повні груди… Але повітря здавалося рідкою лавою що заходить в легені. Навколо була така тиша… Здавалося що як тільки я видам звук мене оглушить до свисту у вухах. Так минуло ще кілька хвилин. Так боляче і тяжко підніматися мені ще ніколи не було. Ноги і руки ніби забиті ватою. Голова взагалі була наче не моєю. Я ледве спромігся переступити бортик… Душової кабіни? Я точно знаходився у ванній кімнаті. Холодний кафель коричневого відтінку з якимись квітами на візерунках… Відчинені двері? Тепер тільки, промайнувши в коридор я зрозумів що мені було до біса холодно. Я не відчував пальців рук, ніг… Ніс та щоки колодок від холоду. В коридорі було трішки тепліше. Але десь в глибині дому я відчував легке тепло і… Я бачив мерехтіння на стінах… Вогонь. Я як нічний метелик, не задумуючись просунувся вперед, обіймаючи себе руками. В будинку було настільки холодно і сиро що я, пускаючи пар із рота, відчував як примерзають пальці ніг до лінолеуму на підлозі. Хатинка була пустою. В таких величезних масштабах ця пустота була дуже неприємною… Вона давила з усіх сторін на мою голову і від неї справді було ще холодніше. Нарешті дібравшись до зали я завмер прямо перед дверима. А раптом там… І тут на мене ніби виробили величезну тяжку пательню. Точно… Джеремі… Я по інерції схопився за горло, ніби щільна мотузка і досі зтискала його, перекриваючи доступ до кисню. Очі промайнули по кімнаті, зупиняючись на широкому кріслі перед каміном і столиком поряд з ним. На столику стояла пуста чашка та тарілка. Я завмер на місці, з жахом вдивляючись в спинку крісла. Нарешті наважившись зробити хоч крок, я озираючись навколо, закусував губи. Моє тяжке дихання, начебто було голоснішим за всі крики. Його точно було чути не тільки по всьому домі а й десь у космосі… Загалом, так мені самому здавалося. але на кріслі не виявилося нічого і нікого окрім строкатого пледу та сірої подушки. Я встиг видихнути з облегшенням, натягуючи на себе покривало і підходячи якомога ближче до вогнища. Пальці заклякли і погано згиналися від холоду. Але було щось ще… Неприємний морозець по шкірі… Страху, огиди і… Тяжка рука на моєму плечі і таке саме тяжке дихання за моєю спиною. Перед очима промайнула потворна мармиза монстра… Це не було реально… Я не міг згадати де саме його бачив, але це точно було ниточкою до чогось іншого… Як я опинився на землі я не пам’ятаю. Коли саме з мене зірвали покривало я також не помітив. Але точно запам’ятаю на все життя як тяжка туша Джеремі притисла мене до холодної підлоги.

– Тільки ти міг звернути таким чином щоб все пішло шкереберть… – ця посмішка не була доброю. Він був божевільний… Страх заполонив мене повністю – ти диявол… Не просто біс, а породження самого нечистого… – бурмотів він, нахиляючись все ближче до мого обличчя.

– Ти боїшся мене?… – я не впізнавав свого голосу. Через те що горло жерло і боліло він здавався зтислим, нижчим… Але це здається призвело до потрібного мені ефекту. Очі чоловіка в мить ніби просвітліли. Можливо потрібно було ще трішки надавити? – Я знаю твої слабкості, Джер… – мені точно не вдалося видавити сміх. Напевне якби я не знав що відбувається, я міг би налякати сам себе. – Ти ж хочеш мене?… Хочеш моє тіло?… – і тут я зупинився. Чому я дозволив собі думати про те що я подобаюся всім? Чому я дозволив собі думку що люди довкола мене дійсно люблять мене або хочаб поважають?… Джеремі точно не був з їх числа. Йому завжди було тяжко з іншими людьми… Я завжди наполягав і тягнув його на спільні п’янки, вирішивши що це допоможе… Але ніколи не брав до уваги те що сам Джеремі просто не міг відмовити мені… Не любив гучних великих компаній.

– Пробач… – Видихнув я. Але прекрасно знав що це вже не допоможе. Розуміння цього прийшло разом з кулаком летівшим в мою голову. Мої мізки точно ще лишилися при мені? Обличчя моєї милої Тіни промайнуло перед очима. Я не дозволю залишитися їй з цим грузом самій…

– Я заю що винен перед тобою, чуєш?… – видихнув я, точно не розуміючи що саме я хотів донести. Відповіді не було. Точніше черговий удар по моїй голові точно не міг вважатися відповіддю. Удар. І ще один… І ще і іще… На моєму тілі не лишилося чистого місця. Я навіть боявся уявити що буде завтра… Якщо я взагалі доживу до завтра. Пройшло пів години… А може і декілька хвилин… А можливо вічність. Для мене це був довгий час… Він тягнувся як щось в’язке і неприємне… Як мазут або смола… Вляпався, і не відмиєшся. В голові голосно гуділо. Ніби в дірку в черепі задував сильний вітер.

– Ти думаєш все буде так просто? Гріхи не прощаються так, Деніел… – його голос звучав так начебто говорив не він… А хтось в середині нього. Я більше не пручався. Не було сенсу. Я чекав… Чекав слушного моменту щоб у мене просто знову з’явився шанс на втечу. Покірне телятко дві мамки ссе… Так завжди говорила одна з наших виховатильок. І я сподівався що це буде правильним рішенням в даній ситуації. 

– Ти не зможеш спокусити мене так як інших. – голосний сміх відбився від стін. Він був божевільним… Точно не сповна розуму. Я не дивився йому у вічі. В погляді дикого звіра не знайти нічого окрім жаги до крові. Нічого окрім ненависті та злості на весь світ. Звідки стільки сили було в цьому чоловікові? Але я точно знав відповідь. Це я був ослаблений. Мені все ще недостатньо кисню. Тепер ще важче рухатися. Тіло ніби взагалі не моє. Не відчуваю вже ні пальців ні в принципі рук або ніг… Я не відчуваю навіть болю. 

– Ти винисеш свій урок… Ти точно покинеш цей дім вихованим, хлопчисько!… – я просто хотів додому. Я думав про те як же я по дурному зміг повестись на це. Я точно відчував щось. Я знав що мені не потрібно було йти. Навіть пухнастий котисько намагався не пускати мене з дому. Джеремі щось розповідав. Я не хотів чути що саме. Я чекав. Затих, завмер, і просто чекав. Чоловік ходив по кімнаті довгий час емоційно змахуючи руками. Він точно хотів щось конкретне. Але звуки доносились до мене як через товщу води. Коли на мене нарешті звернули увагу, він напевне вирішив що я відрубився. Чоловік зайшов за мою спину. Шурхіт, декілька хвилин мовчання. В мені все тремтіло. Я оглянув кімнату. До виходу занадто далеко. Думки так плуталися. Я не міг зконцентрувалися на одній. Я не міг зосередитися на своїх емоціях… Але одне я знав точно. Я повинен тікати. Ця думка промайнула в голові якраз тоді коли на мене впало те саме покривало яким я намагався прикритися. Темрява. Суцільна, непроглядна темрява. Щось все міцніше і міцніше зтискало моє тіло… Мотузки? Так. Вони оплітали ноги, руки, бедра, лікті, плечі, декілька витків навіть прийшлися на шию. З цього кокну не було більше виходу. Я був занадто тяжкий щоб мене просто підняти на руки. Напевно дивно радіти в такій ситуації? Я радів, чуючи тяжке дихання Джеремі. Як він тягнув мене по підлозі. Як йому було тяжко і не зручно. Як він злився кожного разу коли ковдра, зі мною в ній, вислизала з його рук. Як він зривався на мат кожен раз коли за щось чіплявся або боляче вдарявся, починаючи шипіти як змія. Згодом мене навіть покинули напів дорозі. Я чув лише скрип половиць на підлозі та чув буркотіння чоловіка. Він точно не знав що робити. Він точно був наляканий. Не меньше ніж я. Здається, він точно не був готовий до того що я живий. Він був точно впевнений в моїй смерті. Тепер я і не думав про втечу. Можливо якщо…

– Джеремі… Я благаю тебе, відпусти… – видихнув я. Я чув як чоловік завмер на місці і затих. Можливо в мене був шанс? Можливо я на правильному шляху?… – я обіцяю тобі. Ніхто не дізнається про те що тут сталося. Я клянусь чим захочеш, я ніколи в житті не здам тебе… Просто відпусти мене… 

Ні… Це точно не працювало. Я відчув міцну руку на своїй нозі. За неї потягнули, спускаючись мене кудись вниз. Мені було огидно від самого себе. Мені було страшно. Я не безсмертний. Я міг просто… Не пережити цю ніч… Паніка зтисла мене гірше за цю саму ковдру на мені. Я запручався, намагаючись хоч трішки виплутатись. Нічого не допомагало. Ні істерика, ні крик, ні вмовляння. Я лише в чергове отримав по голові і знову замовчав. Через декілька порахованих моєю потилицею сходинок, я перестав щось розуміти. Зі мною більше не збиралися гратися. Я зрозумів це по мовчанню. Тільки в фільмах та книгах злодії розповідають свій план і тягнуть до останнього, чекаючи героя. Але в реальності цього не буває. Ніхто не врятує тебе. Ці проблеми тільки твої…ця біль тільки твоя. І все що відбувається також тільки твоя заслуга. Джеремі потягнув мене за руку, поставивши мене на ноги. Упираючись в щось сідницями, я завмер. Очікування гірше самої смерті. Гірше побоїв на насилля. Коли здається що я точно готовий до всього, я точно не був готовий що мене почнуть розв’язувати. 

– Ти хочеш жити? – таке дивне питання в не менш дивній ситуації. Я розгубився. Голова сама по собі кивнула, даючи стверджувальну відповідь на запитання. Десь на підсвідомому рівні, і на не підсвідомому я сам собі дав відповідь на запитання поставлене ним. Так. Я хотів жити. Мені є що втрачати – тоді грай по моїх правилах, згоден…? – і знову мовчання. В цілковитій тиші я чув лише як шарудять мотузки, що злітають з мого тіла та падають до моїх ніг. Я знову кивнув головою. Я знайду цей бісів шанс повернутися до свого звичного життя. Розплутавши останній вузол, чоловік зтягнув з мене ковдру. Мою шкіру в мить обвіяло холодом.

– я радий що ти згодився, Дені. – ця посмішка не була лякаючою. Вона не обіцяла мені мук. Він посміхався мені так дивно. По приятельськи, як старому доброму другові. Так як посміхаються лише хорошим знайомим. Але в ту саму мить на перекір його доброті, рука Джеремі схопила моє волосся і різко смикнула мою голову до столу. Коли я почув хруст власного носу, а на губи хлинула кров, я тихо застогнав.

– Тут мої правила. Мій дім. Мої накази… – все з такою ж посмішкою видихнув він, відступаючи назад, притягуючи збоку стілець і грузно сідаючи на нього. Я зміг нарешті огледітись навколо. Через біль і слабкість я припідняв голову. Темна кімнатка невеликих розмірів. Двоє дверей. До одних йшли сходи вгору. Схоже що саме їх я перерахував своєю потилицею. Двері нагорі були залізними. Над ними мерегтіла невеличка лампочка з теплим світлом. В кімнаті був диван, стіл біля якого я і стояв, стілець і широкий комод. Інші двері були збоку. Звичайні дерев’яні двері. Звичайна кругла ручка і якісь подряпини на покритій лаком поверхні. 

– Подобається? – голос Джеремі вивів мене з власних думок і змусив мене перелякано смикнутись – я бачу що сподобалось. Але ти не на екскурсію прийшов. – посміхнувся він, не відводячи з мене очей. Його рука спустилась на пояс, розтібаючи його, а друга витягнулась в мою сторону. Я ледве стримався щоб не сказати йому що взагалі-то я не приходив сюди сам. Але я розумів чим це закінчиться, тому просто зробив крок вперед, ледве тримаючись на ногах. Ще крок, два… І ось я майже поряд. Ніколи не думав що може бути так тяжко зробити лише кілька кроків. Вже поряд з чоловіком мої ноги мене підвели. Я не зрозумів до кінця що трапилось. Лиш засаднили коліна від удару в бетон підлоги, а сам я опинився руками на ногах Джеремі і завмер, очікуючи його реакції на це. Минала хвилина. Я чув його дихання, відчував його пульс ніби в самому собі, бачив як піт виступає на його лобі і руках. Я майже фізично відчував його погляд. Здавалося, він вже тричі згвалтував мене тільки очима. 

– Ти хочеш зі мною переспати? – Джеремі зтиснув моє зап’ястя, дивлячись прямо мені в очі. А я взагалі перестав розуміти все що відбувалось навколо. Людина яка викрала мене, ледве не вбила і тепер принижує мене морально і фізично, питає в мене дозволу на… Згвалтування? Я лиш знайшов в собі сили щоб кивнути головою, показуючи свою незгоду. Побачивши ту саму посмішку я охолов. Моє серце прискорило ритм, а дихання збилось. Він різко піднявся з місця, потягнувши мене за руку і просто потягнув в сторону софи яка стояла збоку біля стіни. Вже біля неї я відчув як він потягнув мене ще сильніше, змусивши знову боляче вдарившись, впасти на коліна. Через секунду чоловік вже був переді мною. І тут я зрозумів… я розумів і до цього, але в цей раз розуміння найшло на мене задушливою хвилею. Він просто грався зі мною. Перед тим як… думка не йшла далі. Я навіть не хотів уявляти собі що повинно було статися. Я навіть не хотів допускати думку що… моє кохання залишится саме в цьому світі. Звідки я взяв сили? Звідки це чергове друге дихання? Звідки ці самовбивчі плани?… Рванувши рукою я з голосним риком впився зубами в долоню що тримала моє зап’ястя. Джеремі голосно завив, по інерції випускаючи мене з залізної хватки. Я намагався піднятися одним рухом, але лише знов похилився в сторону, падаючи на нічим не хастелену підлогу. Тоді напів повзком я намагався доповзти до сходів. Вже біля них я піднявся на тремтячі ноги, забігаючи нагору. Але схоже усі боги цього світу знову познущалися надімною. Я не думав що з таких невеликих сходів так боляче падати. Я не знав що люди з такою комплекцією як Джеремі такі швидкі. Я не думав що… його руки зтисли моє горло, перекриваючи моє дихання.

– Ти не вийдеш… – прошепотів він, нахиляючись до мого обличчя. Гарячий язик торкнувся моєї щоки. В голові запищало а в очах різко потемніло. Я чекав… я чекав когось важливого. Ім’я… руки на моїй шиї стискалися все сильніше. Язик блукав по моєму обличчю, заринав в мій відкритий рот, яким я намагався хапати таке дорогоцінне мені повітря. Тоді одна рука спустилась нижче. Тепер моє тіло на всі сто відсотків відмовилося мене слухатись. Схоже я втомився… я хотів лиш одного. Я… я бачив чорні коридори… я відчував це. Коридори старої закинутої клініки. Кімнатки… сходи…  я відчув різку біль від проникнення, вигинаючись усім тілом. Крик вирвався сам, впускаючи поцілунок в мої губи… огидний, слизький поцілунок. Огидні звуки, огидна ситуація… приниження. Гірше бути не могло…? Не могло? Я міг бути вже не живим. Не живим? Я підняв руки, намагаючись відпихнути від себе кремезного чоловіка. Я різко розплющив очі…

Темнота і тяжке дихання. За широким вікном першого поверху зимній нічний ліс. Високе небо усіяне зірками. А надімною нависає чоловік… його я раніше бачив… ця сім’я насправді занадто велика. Ця сім’я мене вб’є. З моїх губ зірвався приречений стогін болю та образи. Я просто закрив обличчя руками, намагаючись відповзти назад. По щокам побігли сльози. Чоловік передімною був кремезної статури. За столом він сидів поряд з дядьком Зака. Я не чув навіть його голосу. Не знав імені. За весь вечір він був тим хто навіть не дивився в мою сторону. А зараз… зараз він просто завмер, на секунду ховаючи очі за довгим волоссям і знову дивлячись на мене зі здивуванням і навіть… страхом? Через декілька секунд він просто зірвався на ноги, вилітаючи з зали, залишаючи мене самого. В голові було настільки пусто та тихо що я тупо перевів погляд на вікно, видихаючи гаряче повітря. Декілька хвилин знадобилося для розуміння ситуації. Ще декілька для того щоб зібрати свої думки в купу. Десь пара прийшлася на те щоб дібратись до дверей. Сходило на те що весь будинок був пустий.  

– Не відходь далеко… – прозвучало десь ніби всередині мене. Я озирнувся. Коридори були пустими. Мені було вже все одно. Страх покинув мене. Я просто йшов. Під босими ногами шурхотів старий килим, долоня проходилась по візерункам і нерівностям стіни. Моїми наглядачами були старі плафони, котрі тихенько гуділи, нагріваючи лампи всередині себе. І ось… двері. Я тремтячою рукою торкнувся холодної сталевої ручки. Лиш один оберт відділяв мене від свободи. Я відчував холод ногами. Він сквозив через щілини в дверях. Я знав що я близько. Я бачив що залишилося не багато і …

 

 У тиші будинку чулися різні тихі голоси. Велика зала з столом посередині освічувалась лише вогнями з факелів. Господар дому дуже любив проводити такі вечори саме в подібному освітленні. – Шановні пані і панове. – Прозвучав голос високого статного чоловіка у чорній мантії та рукавицях. Ще купка таких самих закутаних в чорні тканини людей різко замовкли, прислухаючись до його голосу – Сьогоднішній день я проголошую тим самим скорботним днем. Коли ми втратили свій черговий талісман. Коли ми повинні знову зайнятись пошуком поново обраного… – по залу знову пройшовся тихий шелест голосів.

 

 Великі вхідні двері відчинилися, пускаючи високого блондина в приміщення. Зак по інерції зтрусив з свого пальто сніг, опускаючи очі до доду і … завмираючи на місці, не розуміючи що взагалі відбулося. Прямо перед ним лежав хлопчина. Біле волосся розметалося по червоній доріжці, тонкі пальці однієї руки з силою все ще трималися за подовжену сорочку, зминаючи тонкий матеріал у районі грудей. Колись світлі, яскраво зелені очі, тепер не сяяли, дивлячись в пустоту перед собою, а тонкі ніжки були підігнуті, ніби в спробі захиститися. Зак захлопнув двері, миттю нахиляючись ближче до хлопця, перевертаючи вже холодне тіло на спину. Руки різко затремтіли, а серце пропустило удар. Зак схопив тіло Деніала на руки, взлітаючи в особистий кабінет свого батька на третьому поверсі. 

 

 В невеликому приміщенні яскраво світило декілька ламп, освічуючи собою відсутність людей навколо і… декілька ящиків з суцільного скла. В цьому приміщенні було досить прохолодно. Це для того щоб майбутні покоління цієй сім’ї точно знали що вони шукають. Це щоб зберегти пам’ять, щоб зберегти приклад в тому вигляді котрий має бути. В скляних ящиках були люди. Дівчата та хлопці знаходилися ніби під куполом. Маленькі квіти для колекції, збереженні і не в’янучі, такі самі як і багато років назад. Але був один купол котрий відрізнявся від інших. Хлопець з білим довгим волоссям, вдягнутий в білий костюм з червоними трояндами в руках, дивився пустим поглядом яскравих зелених очей вперед. Пухкі губи привідкриті ніби в намаганні щось сказати, а тонкі брови так і придають тонкому милому обличчю вираз страждання та муки. Ніхто з них не постарішає. Їхня краса не зів’яне. І лиш на одному склі… посеред червоних троянд вкладена табличка з написом:” зупинка серця.” Світло згасає, а по східцям тяхким кроком підіймається чоловік, зачиняючи за собою двері, запираючи їх на ключ. Зак ще ніколи не хотів так сильно знати що саме сниться їх талісманам. Але він хотів вірити що саме в цього талісмана в тому світі все йде як найкраще. З роздумів його вирвав звук сповіщення з його телефону. На екрані висвітився нік: “божевільна 🐟”. 

” божевільна 🐟 ” : – І тільки спробуй знову проігнорувати мене, я сьогодні чекаю на тебе в старому парку, в який ти курва не говориш навіщо ти мене покликав? Ти думаєш що я геть дурний? 

Додати до улюблених