Юнґі почав виринати з дрімоти, адже його долоні торкалось щось холодне й мокре. Він розплющив очі й підійняв свою руку, щоб настирлива пантера більше не могла її облизувати.
— Фу, ну нащо, ти, тварино, перестань, — маг спробував витерти свої пальці об траву.
Над його головою почувся легкий й такий знайомий сміх.
—Ремі, до мене, — ох цей голос, чому він такий… такий ідеальний?
Так гріє.
Велика кішка розвертається і біжить ластитись до свого господаря.
Кім Намджун як завжди прекрасний. Акуратно вкладене срібне волосся, яке переливається й виблискує на сонці. Легка біла сорочка й розстібнута червона безрукавка, оздоблена дрібним візерунком.
—Ти щось хотів, ваша величносте?
—Тебе, — Юнґі, який до того ще трохи дрімав, відразу прокинувся. Темні зіниці, повні нерозуміння й шоку, розширились й обличчя мага стало схоже на Шугу, коли його подарунок (мертву мишу) викидують за вікно. Таке ж здивоване й миле. Намджун лише дзвінко розсміявся, адже збитий з пантелику Юнґі ще те видовище, — ходімо, хочу показати тобі одну кімнату.
Маг нагострив вуха, проте не видав своєї цікавості. Він ліниво встав й протягнувся, наче справжнісінький кіт:
—Тоді, показуй, що у тебе є, ваша величносте.
Намджун вів Юнґі незнайомими йому досі коридорами, вже здавалось б вічність. Маг подумав про те, що йому тут подобається. Королівство було значно тепліше ніж його рідний дім. Він міг робити все що завгодно: спати до обіду, хоча це рідко вдавалось через спів пташок й сонце, яке яскраво світило у вікно; провести цілий день у саду, медитуючи, або ж навіть дрімаючи на лавці; нарешті спробувати хорошу каву, про яку так багато чув, й закохатися у цей напій.
У нього була свобода, попри заборону покидати палац й розмовляти з міністрами й іншими знатними людьми. Не те щоб Юнґі дуже хотілось, він чудово розумів, що його становище тут досить хитке, й він лише гість з привілеями.
Кімната була просторою. З великими вікнами, на яких висіли акуратні гардини. Широкі темні дубові полички, з багатьма керамічними мисочками та скляними баночками. Окрема, майстерно різьблена шафа, яка скоріш за все призначена для книг. Величезний, Юнґі ні разу такого не бачив, темний стіл й кілька дерев’яних стільців. Збоку менший столик з двома м’якими кріслами, які виглядали неймовірно м’якими.
—Здається, тут усе що потрібно. Я не дуже розбираюсь у всяких магічних баночках, скляночках, колбочках й інших речах, тому якщо тобі ще щось потрібно, обов’язково скажи Техьону й він допоможе. Це більше його справа.
— Подивимось, —задумливо сказав Юнґі й біля нього матеріалізувався Шуга. Сич зацікавлено повертів головою, блиснув очима й сів на плече короля, смішно схиливши голову на бік. Намджун втомлено видихає й нізвідки дістає шматок в’яленого м’яса, який згодовує птаху. Той відразу пожвавлюється, починає літати по кімнаті й суне свою голову всюди куди може. Потім приземляється на плече Юнґі й починає з ним розмовляти своєю совиною мовою. Маг час від часу киває й ставить питання типу “точно?” або ж “ти впевнений?”. За кілька хвилин їхнього діалогу, який Намджун вважав особливо милим, маг підіймає на принца серйозний погляд:
—Нам сподобалось, тепер це наша кімната й сюди не можна заходити без дозволу, — Юнґі дивиться на обличчя короля, як радісно виблискують його очі, а губи розпливаються в усмішці з ямочками.
Знову це відчуття.
Так гріє.
Юнґі пробув у палаці вже більше ніж три місяці. Сьогодні особливо чудовий ранок, адже вперше за увесь довгий тиждень, вони з Намджуном сідають разом, а сьогодні уже субота.
Король розслаблено сидить на кріслі й згодовує шматочки якогось м’яса Ремі, який не перестає задоволено муркотіти. Намджун відривається від пантери підсуває до Юнґі тарілку з фруктами.
—Спробуй щось, це смачно.
—Ти так кажеш про все, —фиркає маг, проте тягнеться до їжі.
—Не правда, я не переварюю шоколад, не розумію як люди його їдять?
—Хіба у вас тут його не виробляють?
—Саме так, іронічно, правда ж? — посміхається кроль й показує свої ямочки.
Маг любить їхні розмови, такі легкі, приємні. Вони мають якийсь особливий шарм. Тобі тут жодного лицемірства, важкої атмосфери, й холодної ввічливості, яка завжди була на сніданках у фортеці Півночі. Легкий голос короля, який заворожує й ці прекрасні очі, які виблискують на сонці, котре освічує залу через великі вікна з кольоровими вітражами. Розслаблений Намджун який переказує свій день, ділиться думками щодо різних речей: від філософії й до того що деякі обкладинки абсолютно не підходять книгам. Юнґі усміхається, починає потроху розповідати про свої магічні дослідження й експерименти, про те що вони з Хосоком вибралися на базар, щоб купити трави. Намджун його перериває й каже, що наступного разу потрібно взяти охорону або ж сказати йому й вони підуть разом.
—Я б звичайно запропонував, ваша величносте, але ти оселився у своєму кабінеті, й вийшов заміж за документи й державні справи, а ще там постійно ходить оцей Чонукук, чи як там його.
—Це Чонгук. Й чисто по секрету він без тями закоханий у Техьона.
—І нащо мені ця інформація?
Король підіймає одну брову уже збирається щось сказати, коли у двері стукають й з’являється той самий Чонгук:
—Мій королю, ваш дядько — Кім Сокджин щойно прибув до палацу.
Не проходять й кілька секунд як двері в їдальню відчиняються й заходить високий, елегантний чоловік з розпростертими руками й широкою усмішкою.
—Намджуні, зустрічай свого дядечка, цього разу я надовго!
Король спокійно поставив виделку на стіл й повернувся в сторону гостя:
—Що ти тут робиш? Хіба у тебе є справи в столиці?
—Ні, але мені стало нудно, і що забороняє мені приїхати й відвідати свого племінника? Бачу, у тебе гості? Познайомиш нас?
Сокджин граціозно сідає на стілець й показує знак слугам, щоб накрили йому на стіл. Намджун видихає й відкидається на спинку свого крісла.
—Знайомтесь, Кім Сокджин, мій дядечко, а також один з ерцгерцогів королівства, який любить вриватись у мій дім. Мін Юнґі — мій почесний гість з Півночі.
Сокджин повертається у сторону мага й киває йому головою в знак поваги й береться до їжі. Потім раптово зупиняється, так ніби зрозумів якусь страшну таємницю.
—У тебе в гостях колишній принц Півночі? Намджун, про що ти подумав, це може мати, м’яко кажучи, не дуже хороші наслідки? — схвильовано й не схвально запитує ерцгерцог. Юнґі на це підіймає голову й бачить абсолютно спокійного короля.
—Так, подумав мені уже за двадцять й керую цілою державою. Я давно вже не дитина.
—Отож, бо й воно, ти керуєш державою, — махнув рукою старший, —від тебе залежить ціла країна, якщо ти цього повність не усвідомив. Не можна взяти й отак просто приймати Північних у себе в палаці!
—По-перше, — вже розпочав говорити Намджун, проте його перервав скрип крісла по підлозі й король підійняв погляд на Юнґі котрий уже вставав за столу.
—З вашого дозволу, я уже піду ваша величносте, гарного вам дня, — маг не чекає відповіді, він ввічливо кланяється й покидає їдальню.
Юнґі заходить у свою лабораторію й падає на диван й прикриває повіки. Йому боляче й неприємно. Це перший родич Намджуна, з яким він познайомився, проте схоже його тут уже ненавидять. І чому? Тільки через походження. Вони з Кім Сокджином не обмовились ні словом і схоже більше й не поговорять. Чому він взагалі через це переймається? Здавалось, що всі останні роки йому було абсолютно байдуже на будь-які коментарі від знаті та інших людей. А тут лише одна фраза, ще й адресована не зовсім то особисто йому. Юнґі важко видихає та приймає найкраще рішення, на яке зараз здатний: надолужити свій сон.
Мага будить стук у двері. Спочатку він збирається лаятись, адже хтось вирішив перервати його сон, проте на годиннику вже обід, то він запрошує гостя. Його візитер — король, який як завжди виглядає прекрасно.
—Я тебе розбудив? Пробач.
—Нічого, проходьте, ваша величносте.
—Хіба ми не зійшлись на “Намджун” і на “ти”? — усміхається король, — то як тут справи?
—Поки ніяк, у мене немає усіх потрібних інгредієнтів. Потрібно поїхати на ринок й купити, адже слуги не можуть вибрати нічого правильно. Від них жодної користі в цій справі.
—Що ж, сьогодні ми не встигнемо приїхати на ринок до закриття. Проте, якщо у тебе вечері є час, то пропоную з’їздити в інше місце, яке я б дуже хотів тобі показати.
Будь-кому іншому Юнґі б одразу відмовив й надалі залишився у своїй темній лабораторії. Проте це Намджун, у якого я найкрасивіші у світі ямочки.
—Гаразд, чому б ні.
—Чудово, тоді там й повечеряємо. Є щось, що ти хотів спробувати?
—Ні, думаю вибір їжі краще залишити за тобою, тільки без горіхів, будь ласка.
—Звичайно, Юнґі, не думай, будь ласка, що Сокджин тебе ненавидить. У його сім’ї складні відносини з Північчю, що ні в якому разі його не виправдовує.
—Нічого такого, думаю я мав бути готовим до такої реакції.
—Ні не мав. Ніхто в моєму королівстві не має права тебе принижувати. Ти особа королівської крові, мій почесний гість й хороший друг.
Це здивувало Юнґі, адже він не чув таких слів навіть від своєї рідної сім’ї. Виявляється, приємно коли за тебе заступаються.
Так гріє.
Це розслабляє. Юнґі на власному коні, якого йому щойно но подарував Намджун несеться безкраїм полем. Маг завжди любив це відчуття: коли ти несешся на швидкому жеребці, вітер б’є в лице або в спину й розвіває волосся. Юнґі думає що птахи так почуваються коли літають: вільно. Юнґі вдихає на повні груди та повертається назад, щоб побачити свого супутника. Король скаче поруч з ним, весь елегантний, на чорній, як ворон, кобилі. Його обличчя незмінно прикрашають милі ямочки на щоках, а його красиве волосся розвивається від вітру, так само як і красиво оздоблена накидка.
Дорога йде через прекрасні квітучі поля. Так не побачиш на Півночі, вони яскраві майорить кольорами. Десь фіолетовий, бузковий, трохи синього й білий, а також видніється яскраво зелена трава й все це підсвічує сонце. Заворожує.
На якомусь моменті король зупиняється й дивитися на мага очима у яких плещеться азарт:
—Хей, Юнґі не хочеш на випередки, тут далі одна пряма дорога, тому заблукати не можливо.
Маг не великий фанат перегонів, але він так давно не катався, а ще цей погляд, який ніби кидає виклик. Тому Юнґі усміхається й з гучним “Вперед” пришпорює коня.
Він несеться уперед, міцно тримає повіддя. Красива стежина трохи петляє квітучими полями, а потім починає пійматися у гору. Час від часу його наздоганяє король, якому Юнґі дарує невелику, але таку прекрасну усмішку й відразу залишає позаду.
Уже на вершині, коли Юнґі, вдихає особливо легке й ніби весняне повітря після грози, він бачить обрив й безкрає небо, зупиняється на самому краї й не може повірити власним очам.
Синій просто усюди, й під обривом й на небі, десь справа видно гори, а увесь інший горизонт, виглядає так, наче хтось розкинувся дорогий синій шовк чи то атлас різних відтінків. Хоча ні, не так, Юнґі не знає з чим можна це порівняти. Небо тут справді безкрає, чи це вода не має кінця.
Йому не плечі, опускається така тепла й знайома рука.
— Вітаю, тепер ти знайомий з океаном. Правда заворожує? Скільки раз я б тут не бував, він завжди інший, ніколи не спить й не втрачає свою красу.
Океан… От, який він. Значно могутніший, чарівніший, заворожуючий. Юнґі навіть не міг собі уявити, та й, напевно ніколи не зможе повністю зрозуміти міць стихії. Він, неначе, опинився у якомусь іншому, паралельному всесвіті.
Юнґі повільно йшов по галявині й роздивлявся усе навколо. Уся верхівка скелі була покрита малими білими й фіолетовими квітками, недалеко стояло високе й могутнє дерево. За хмарами виднілись верхівки високих гір. Яка краса. Дух захоплює!
Справа уже мирно паслися їхні коні. Повні протилежності: чорна, як ворона, кобила Намджуна й білий, наче сніг кінь Юнґі.
—Намджун, я хотів попросити ще у замку, проте не встиг, можна я погладжу Ді, її грива вигляд просто прекрасно, — тихо запитує Юнґі.
—Ох, ну, ти можеш спробувати. Тільки, обережно, Ді не дуже любить незнайомих людей.
Юнґі підійшов до кобили легкими й спокійними кроками, щоб не налякати. Протягнув свою долоню зі шматочком цукру до морди тварини, яка відразу потягнулась до смаколика. Потім обережно торкнувся рукою чорної гриви й ніжно провів по ній долонею.
—Я їй сподобався, — ніжно усміхнувся Юнґі й продовжив гладити гриву Ді.
—Схоже на те. Що ж, вітаю, тепер ти на всі сто відсотків офіційно зарахований в список найдобріших людей замку.
— Не вже мене не було там раніше?
—Звичайно що був. Просто Ді не підпускаю до себе будь-кого, вона навіть конюха недолюблює. А ти зміг підкорити і її серце з першого разу. Правда красуне?
Ді у відповідь задоволено хмикає і змахує своєю розкішною гривою. А Юнґі знову задивляється на океан, і сподівається, що король не помітить його червоні щоки.
Що з ним відбувається? Ніби нічого такого, але серце Юнґі ще ніколи не билося так швидко й він ні разу у житті бентежився так сильно.Кожні слова короля особливо довго й сильно трималися у нього в голові.
Так гріє.
Сонце досі яскраво світило, подував легенько вітер, а Юнґі сидів поруч з Намджуном під великим деревом, насолоджувався моментом й присутністю короля. Вони сиділи так близько, що їхні ноги торкались, порушуючи всі правила етикету, та їли частування, які приготувала королівська кухня. Тут було багато чого: маленькі тарти з авокадо та рибою, різноманітна пахуча випічка: мінікруасани, булочки, тістечка, а також такі улюблені Юнґі фрукти в шоколаді й свіжий фруктовий сік. Король сперся на стовбур дерева й закидав собі до рота по одній виноградинці.
Юнґі час від часу ловив на собі лагідний та задоволений погляд Намджуна. Щось у тих очах змушувало мага почувати себе особливим, тим кому можуть дістати навіть зорі з неба. Маг знову почав літати в хмарах, то ж спочатку навіть не помітив шматочок манго, який король тримав перед його устами.
—Тримай, з’їж ще один, це ж твої улюблені, так ?
—Так, солодке з кислинкою манго й чорний гіркий шоколад, це просто ідеально. Шкода, що у нас таких смаколиків не було. А то все тільки з апельсином та горіхами. А, так і ще не варто забувати про корицю. Фу.
—Що ж, потрібно заборонити апельсини й горіхи на королівській кухні та вести манго в шоколаді як обов’язкову бенкетну страву. І ти ж знаєш, що якщо попросиш слуг, то тобі принесуть все, що ти захочеш.
—Так, я почуваюсь трохи навіть не звично коли мене постійно питають, чи мені щось потрібно.
— Ну, ти завжди можеш заборонити їм тебе турбувати. І якщо хтось зі слуг робить щось, від чого тобі дискомфортно, то скажи Техьону і більше ти тієї особи не побачиш. У нас цілком достатньо персоналу, щоб звільняти тих, хто не поважає тебе, як мого друга й гостя, а отже противиться королю.
Для Юнґі дивно було розуміти, що Намджун не тільки дозволив жити йому в палаці, а готовий позвільняти людей просто через те, що вони погано до нього ставляться. Для мага, це було справді багато, для нього роблять щось. Його голова кипіла від думок, проте він точно не хотів зараз про це думати, адже поруч був такий, такий Намджун.
—Як ти знайшов це місце?
—Взагалі, це був не я, — розпочав розповідь Намджун, — це місце знайшов мій тато коли втікав від свого батька, який хотів видати його заміж за одного старого, огидного лорда. Той чоловік на щастя помер, але мій дід не покидав спроб видати заміж свого сина-омегу. В одну за тих втеч з дому мій тато зустрів тут тоді ще молодого принца. Тоді він їздив по своїх територіях у пошуках місця зі своїх снів, адже відчував, що воно особливе. Вони почали зустрічатись на цій скелі пі оцим деревом й подовгу проводити час. Тато казав, що це були його найщасливіші дні молодості до шлюбу з батьком. Вони повільно, проте міцно закохувались один в одного. Проте одного разу мій тато приїхав у сльозах, й сказав що це їхня остання зустріч, адже зовсім скоро він заручиться з одним міністром. Він не хотів чути нічого від свого коханого, тому відразу утік назад. Уже за кілька днів в їх будинок прийшов лист від його високості принца, який просив руки єдиного сина-омеги. Ніхто не міг відмовити принцу, який тоді уже фактично керував країною. Яким же великими тоді було здивування мого батька, коли принцом виявився його коханий, той з яким вони як діти носилися по полю. Океан звів їх разом, океан їх і забрав. Їхній корабель потрапив у шторм, а через кілька днів тіла винесло на берег. Мені було боляче, але десь глибоку в душі, я розумів що це навіть добре, що вони пішли разом, адже не змогли б жити без один одного.
—Мені шкода, — Юнґі ніколи не вмів повністю і з легкістю висловлювати почуття та емоції, але йому задалося правильним взяти руку Намджуна у свою. Король нарешті опустив свій погляд з неба, куди дивися протягом усієї розповіді на їх сплетені долоні, міцніше стиснув руку мага й посміхнувся.
—Для мене це місце пам’ять про моїх батьків, місце спокою й любові, тут ти почуваєш себе вільним від усіх обов’язків. Я справді хотів його показати.
—Намджун, дякую за вечір й за те що показав таке неймовірне місце.
—Завжди прошу Юнґі, — король дарує ще одну неймовірну усмішку у відповідь.
Уже заходило сонце, небо над океаном забарвилось у відтінки оранжевого, жовтого, рожевого. Переливалось краще за будь-які дорогоцінні тканини та камені. Якби Юнґі вмів малювати, то точно б спробував перенести цю красу на полотно. Дув холодний вітер, який заносив запахи квітучих трав та солоної води, шелестіла трава та квіти. Все це створювало неперевершено спокійну та ніжну вечірню атмосферу. З часом темнішало та на небі почали з’являтися перші зірки. Я б сильно Юнґі не хотів, щоб цей день закінчувався, потрібно все-таки повертатись до палацу. Поки Намджун складав залишки їжі в кошик й сідлав Ді, Юнґі дивися на могутній океан, та хвилі які здіймав вітер. Йому на спину знову лягли широкі долоні, а потім на плечі накинули плащ, який пах неймовірно приємним та навіть уже рідним запахом.
— Думаю, так буде краще. Поїхали, ми зможемо знову приїхати сюди, коли ти захочеш.
— Так, поїхали, але, будь ласка, давай без всіляких там перегонів. Бо ти скоріше за все не побачиш якихось там гілок й заробиш собі великий синяк під оком.
—Як забажаєте, мій принце.
Коли пізніше уночі Юнґі уже лежав у своєму ліжку і його повіки злипались, то він точно міг сказати, це був найкращий вечір, а можливо й день за останні кілька років. Йому б хотілось більше таких вечорів з Намджуном. Й взагалі, він почувається удома, на своєму місці, коли поряд король.
Так гріє.
Юнґі нарешті наважився. Пора б уже повернути королю його накидку, яка залишилась у мага ще з їхньої прогулянки до океану. З недокінця зрозумілих для себе причин, він ніяк не міг повернути цей плащ. Можливо тому, що він був неймовірно красивий, а можливо й тому, що він досі грів й нагадував про той чудовий вечір. Можливо тому, що він був намджуновий і король дав йому цього плаща.
Маг вирішив прогулятися садом, щоб потягнути час й нарешті зібратись духом. Адже повертати накидку після того, як вона пролежала у нього трохи більше ніж тиждень і він кутався у неї мало не щодень, було трохи соромно.
Юнґі спочатку почув короля, а потім уже побачив його срібну маківку. Намджун йшов розміреним кроком й вів з кимось бесіду. Що ж, якщо це Чонгук, Техьон або Хосок, то нічого все чудово, якщо Сокджин, то трохи страшнувато. Проте це виявилось не так, а навіть гірше. Поряд з Намджуном йшов якийсь молодий юнак, точно омега, й щось активно розповідав королю. Красивий, стрункий, легкий, граціозний з милим обличчям, саме такий який був би до пари королю. Порівняно з Намджуном він просто тендітний. Маг впевнений, усі вищі чини б обов’язково затвердили його як майбутнього супутника короля й тата майбутнього спадкоємця.
Юнґі вирішив, що пора б піти й повернути накидку згодом, адже переривати бесіду буде дуже не виховано. Маг уже зробив кілька кроків назад, проте його покликав такий знайомий голос короля й довелось зупинитись. Лихо, поки він розглядав того омегу, то пара уже підійшла ближче і його помітили.
—Ваша величносте, — Юнґі вклонитися й підійняв погляд намагаючись не розглядати короля занадто відкрито. Як завжди прекрасний. Широкі груди в гаптованій срібними нитками сорочці, красиві руки складені за спиною, твердий погляд — ось хто тут справжній володар.
—Не очікував побачити тебе тут в такий час. Вирішив прогулятися?
Юнґі подумав збрехати й відповісти ствердно, проте вчасно згадав про накидку, яка ще досі була в нього в руках.
—Насправді, я шукав вас. Хотів повернути, — маг витягує руки й простягає одяг королю, — ви залишили її у мене. Подумав, що краще буде повернути особисто.
Намджун задумується й трохи хмуриться, ніби намагається щось згадати, проте забирає плащ з рук Юнґі й на його обличчі знову з’являється усмішка.
—А й справді, я навіть забув про неї, дякую.
—Ваша величносте, хто цей бета? — запитує юнак, про присутність якого маг уже встиг повністю забути. Здається за цей час, хлопець підійшов дуже близько до короля. Але Юнґі хвилює не це: бета, його вже давно так ніхто не називав й чомусь зараз з уст цього омеги це звучить, не як констатація факту, а справжнє приниження.
— Це Юнґі, він один з найкращих магів, тому зараз працює у палаці, — твердо з краплями холоду відповідає король. — Кан Луї, син міністра Кана.
Або Юнґі здалося, або обличчя Луї скривилось, коли його представили, як просто сина міністра. У будь-якому випадку в повітрі повисла не зручна тиша. Яку першим перервав омега:
—Ваша величносте, ми можемо продовжити нашу бесіду? Адже у нас не так багато часу.
—Так, звичайно, —кивнув король, —Юнґі побачимось увечері, якщо ти не проти.
Король пішов, залишивши мага стояти посеред саду з безліччю незрозумілих думок у голові.
Юнґі думав, багато думав про свої емоції коли побачив короля з Луї.
Він ревнував. Ревнував самого короля до якогось омеги, з яким побачив його лише один раз цього повністю вистачило. Скоріше за все між ними навіть нічого не було, але все ж таки… Юнґі просто дуже не сподобалось бачити короля з якимось омегами, звичайно крім Техьона, який розповів йому про свою закоханість у Чонгука. Потім прийшло ще одне усвідомлення: Юнґі закохався. Він закохався у кроля цілої країни. Ось чому так гріє, коли Намджун дивитися на нього, коли посміхається, коли вони розмовляють. Це просто справжнісіньке фіаско, він закоханий у свого найкращого друга, короля, який йому нічого не повинен, навколо якого безліч правили, які не можна порушувати. Йому б якогось омегу, того ж Луї.
А Юнґі, Юнґі, скоріше за все переживе, це буде чудово бачити Намджуна щасливим й мати змогу хоч час від часу розмовляти.
На більше він навіть не надіється. Адже у Юнґі просто немає шансів.
Але, так гріє.
Додати до улюблених