Під кінець робочого дня Тімур сидить перед ноутбуком трохи втомленим і перечитує вже готовий сценарій.
“Ніби вийшло добре” думає і зберігши відсилає файл та вимикає пристрій. Відкидається на спинку стільця і тре перенісся.
— Закінчив вже? — Тімур дригається від неочікуваності і розвертається в сторону голосу. У дверях стоїть Володимир спершись на стінку плечем.
— Угу — киває Філоненко, а потім додає:
— Тільки хвиину назад все надіслав.
Петров схвально киває, посміхається та пряму до свого столу. І каже складаючи в папку якісь документи:
— Кінець робочого дня, а ти сидиш кислий. Радій — цілий вільний вечір. Шуруй розважайся. В клуб чи куди ти там хочеш
Тімур усміхаться на це і хитає головою. Піднімається зі свого місця і також починає збирати речі.
— Я не люблю клуби, надто шумно. Та й планів на вечір немаю. Зараз поїду додому, закажу щось з доставки і може гляну серіальчик на Netflix. Скучно живу, напевно — хмикає і ховає ноутбук в рюкзак. Розвертається і вже хоче прощатися з колегою, коли той неочікувано пропонує:
— Слухай, якщо хочеш то можеш повечеряти зі мною і Сергієм. Нічого такого. Ми будемо не проти твоєї компанії. Але якщо ні, то ні.
І у Філоненко позначка на шкалі настрою зміщається з шести одразу до восьми.
— Я з радістю — каже і усміхається широко. Петров дивиться на те як засяяв від його пропозиції хлопчак і сміється тихо, беззлобно. Йде до дверей і зупинившись біля Тімура тріпає його по волоссю та киває в сторону коридору:
— Ну, тоді пішли.
Сергій чекає їх вже в машині. Вітається з Тімуром, слухає пропозицію Володимира і погоджується з чоловіком.
— Я тільки за. Пристібайтеся і поїхали.
Вони заїздажать по дорозі в ресторанчик і забирають замовлену їжу, а потім вечеряють вже в квартирі за столом розмовляючи про якісь буденні речі, роботу та плани на місяць. І Тімур з інтузіазмом розповідає про зустріч зі старим товаришем з університету.
Після вечері Тімура відправляють на диван з чашками чаю і він чекає поки чоловіки закінчать з прибиранням і візьмуть все необхідне. Хлопець помішує цукор в чаєві і думає про те, що йому не просто поталанило з роботою, а ще й людьми навколо.
Він розумів, що це могло виглядати дивно та незрозуміло зі сторони: двоє чоловіків проводять вечір з молодшим колегою з роботи. Тут багато хто подумає про брудні мотиви, але насправді усе було не так.
Для Філоненко вони були батьківськими фігурами, яких у нього раніше не було. Так просто сталося. Вони не говорили про це в слух, але ніхто не був проти. У Сергія самого був син, а Володимира донька і до хлопця вони ставилися з повагою та наставляли, вчили, випраляли, деколи хвалили щиро радіючи його успіхам. По-своєму любили та опікали .Він згадує як Володимир по-дружньому хлопав його по плечі і як Сергій вчив його не зважати на хейт.
І згадує, що спочатку він здригався від чужих доторків і напружувався, одразу підбираючись. Але на його здивування за цим нічого не слідувало: ні поштовха, ні удару, ні навіть підзатильника. І було відчуття наче його обманюють. Можливо це такий трюк, щоб він повірив, розлабився і можна було зробити йому боляче саме коли він буде беззахисним. Але нічого такого не ставалося і з часом, не за день-два, тиждень чи навіть місяць, він почав відчувати безпеку поряд з цими чоловіками.
Згадує, як одного разу на “Розриві” хтось почав критикувати його в чаті і він тоді піджав губи та промовчав роблячи вигляд, що не помітив цього. А Володимир помітивши повідомлення мало не розірвав цю людину через екран, погрожуючи і захищаючи хлопця. Наче ці слова стосувалися його особисто. А Сергій не зупиняв його тираду, хоча міг би. Він підтримував позицію Петрова і після ефіру пояснював Філоненко, як краще реагувати на безсенсовний хейт.
Після цього випадку Тімур нарешті зрозумів, що його … люблять. Як сина. Що його захистять і ні в якому разі не скривдять.
З часом він зовсім випадково дізнається, що Володимир і Сергій в стосунках ставши свідком того чого бачити не мав би.
Тімур тоді як раз ніс документи для затвердження, а Володимир працював за столом в офісі друкуючи щось в ноутбуці. Тімур зупиняється в дверях і бачить, як Сергій підходить до Петрова зі спини і обережно ставить чашку на стіл промовляючи:
— Твій чай.
І Володимир відривається від роботи, знімає окуляри і тягне чоловіка до себе за комір коротко цілуючи в губи та тихо промовляючи:
— Дякую.
В одному з залів щось падає і Тімур, так і застигший в дверях та стискаючий в руках папку з роздрукованим документами, здригається, а чоловіки синхронно повертаються на звук та помічають чужу присуність. Хлопець відкриває рот, щоб щось сказати, але завмирає так нічого і не вимовивши. Першим починає Сергій випрямляючись і дивлячись прямо в чужі очі:
— Давно спостерігаєш? — він говорить спокійно і без агресії. Скоріше уточнює. Але Тімур нарешті приходить в себе після цих слів і метушливо мотає головою. Стискає папку пальцями міцніше зминаючи листки.
— Я не… Ви неправильно…. Я не хотів… — він вдихає гучно і не може підібрати правильних слів. Володимир піднімає долоні вверх і усміхається з чужої поведінки.
— Тихо, хлопче, спокійно. Заспокойся. Ніхто тобі в морду не дасть за те, що ти побачив. Просто це не впливає на роботу і ми б хотіли, щоб це ніхто більше не знав, розумієш?
Тимур киває і каже:
— Я розумію і нікому не скажу.
— Ну і чудово — каже Сергій та сплескує в долоні. Питає так ніби нічого і не сталося:
— Зробити тобі теж чаю?
Тімур розгублено киває і Іванов прямує на кухню, а Володимир повертається до роботи. Хлопець трохи напружено йде до свого столу та сідає. Розкладає папери розгладжуючи їх, але не може зосередитися і все ж промовляє боязко:
— Можна запитання? — та стискається в очікуванні відповіді. Володимир на це видихає тяжко, закриває кришку ноутбуку і розвертається на стільці до колеги огорнувши долонями чашку з чаєм.
— Ну питай — відпиває гарячої рідини і окуляри у нього трохи запітнівають.
— І давно ви…? —каже, але він не закінчує своє питання, бо не може підібрати слово.
“ Разом? Кохаєте один одного? Партнери?”
Він навіть не знає чи вони вважають один одного партнерами. Повертається до Володимира і натикається на погляд його небесних очей. В голові б’ється “ Нащо ти взагалі спитав? От дурень! Міг би промовчати та зробити вигляд ніби нічого не було”.
В голові лунає болісно знайомий чоловічий голос:
“ Ти завжди все псуєш і ти сам у цьому винен. Це ж треба бути таким нікчемою?” і йому хочеться зажмуритися і сховатися десь. Але голос Володимира звучить спокійно і м’яко в противагу тому, що прийшов з його спогадів:
— Ми партнери. Скоро вже рік як. Але ж ти розумієш чому ми не говоримо про це усім і кожному.
— Може бути багато хейту — каже Тімур і киває опускаючи погляд.
— Та їбав я той хейт і людей, які вважають, що мають право оцінювати моє життя. Це просто буде трата часу на зайві пояснення. Мені все одно хто що подумає, просто їх це не стосується. Це справа сімейна.
Остання фраза запам’яталася Філоненко особливо добре. Сімейна справа… І після тієї ситуації все почало змінюватися. Не на гірше, навпаки. Чоловіки перестали при ньому ховатися і могли обійнятися чи коротко поцілувати один одного в губи. Вони довіряли йому свою маленьку таємницю без хвилювань і він відчував наче став частиною їхньої сім’ї.
Вони разом зустрічали новий рік і це було так… сімейно. Як ніколи не було в його житті. Новорічні фільми, ялинка, салати та подарунки. Неочікувано для Тімура чоловіки роблять йому спільний подарунок і сидячи за столом ставлять перед ним коробочку запаковану в яскравий подарунковий папір. Сергій каже:
— Відкривай — а Тимур так і зависає. Розглядає візерунки на папері і боїться навіть торкнутися, щоб не зламати. Правда точно не розуміє, що саме мить чи річ. Піднімає питальний погляд.
— Це тобі — терпляче промовляє Володимир і рухом вказує на коробку.
— Мені? — питає Тімур і йому хочеться додати “За що?”, бо він щиро не розуміє чим заслужив це. Не може повірити, що це просто так.
— Ну новий рік же— каже Іванов та усміхається тепло. Суне подарунок до хлопця ближче — Відкривай вже, давай.
І у Філоненко ледь помітно трясуться руки поки він розриває обгортку. А там коробка з дорогими фірмовими навушниками, які він давно хотів, але не наважувався собі купити. Він тримає їх у руках і відчуває як починають очі стають вологими від підступаючих сліз.
— З новим роком, Тімур — промовляє Володимир усміхаючись.
— З новим щастям — доповнює його Сергій.
І Філоненко теж усміхається через сльози. Це був найкращий новий рік у його житті. І головним подарунком були навіть не навушники. Просто тепер у нього була справжня сім’я.
Він згадує новий рік з власного дитинства. Їх не порівняти. Бо на святкуванні з Петровим та Івановим не було гостей, які напивалися і за якими він з почуттям тривоги слідкував, щоб вони нічого не зробили з його сестрою.Так проходило кожне свято, бо в розумінні його батьків була чітка формула: “ Алкоголь = святковий настрій” . Чи варто говорити як він з дитинства ненавидів будь які свята та усе, що було пов’язаним з випивкою.
Він пам’ятає, як одного разу, коли вони з сестрою були вже підлітками, п’яний гість завалився у їхню кімнату де вони старалися заснути під звуки святкування і дихаючи перегаром та похитуючись підійшов до ліжка його сестри. Схопив її за ноги і потягнув до себе впершись колінами в матрац. Та почала відбиватися і старатися його відштовхнути коли він міцно схопив її за литку і п’яним та прокурений голосом сказав:
— Ну що ти? Не дригайся, зроби дяді приємно. В мене ж сьогодні іменини…
І заклякший до того на декілька секунд від жаху Тімур зривається з власного ліжка і підбігає до сестри. П’яний чоловік хапає дівчину за стегно і тягне за білизну. Чути тріск тканини і дівочий писк.
— Не смій її чіпати! — кричить хлопець і з розбігу штовхає плечем чоловіка змушуючи його впасти на підлогу. Дівчина одразу ж відповзає до билець ліжка і стискається у клубок затиснувши собі рот долонею. Голосно і часто вдихає задихаючись від паніки.
— Ах ти щен… — чоловік підводиться і з розмаху б’є хлопця в обличчя. Не вміло, але, в силу маси тіла, сильно. Біль пронизує черепну коробку наче хтось проткнув її спицею і змішує хлопця осліпнути та оглохнути на мить. Він хапається за стіну, щоб не впасти і закриває голову руками.
— Нікчемний шмат лайна! Покидьок— гарчить чоловік йому в обличчя боляче схопивши за волосся. А потім відпускає штовхнувши в груди і виходить з кімнати. Тімур надає на спину та боляче вдаряться потилицею.
Сестра одразу підхоплюється до дверей замикаючи їх на ланцюжок, а потім підбігає до брата. Допомагає сісти і притискає його голову до себе колихаючи і заспокоюючи. Він досі пам’ятає як її усю трусило в цей момент, але вона обіймаючи його і шепотіла:
— Все буде добре.
А на наступний день навіть побачивши синець на його обличчі батько нічого про це не каже. Робить вигляд, що не помічає хоча хлопець був певним, що чоловік знав усе що сталося у їхній кімнаті того вечора.
Він це пережив і забув. Забув усі удари ні за що, болючі тички під ребра і стояння в кутку на крупі, поки з колін не піде кров. Забув все “виховання”. Витравив це з себе. Вирвав з живим без обезболюючого. Не дозволяв собі навіть згадувати про цей період життя. Змусив самого себе повірити, що цього ніколи не було хоча деколи ці спогади все одно поверталися .
Але він закінчив школу, поступив в університет і, як тільки йому виповнилося вісімнадцять, з’їхав від тих людей яких мав по паспорту називати батьками. Через рік забрав сестру до себе, теж на їх повноліття. Вони жили в тісній однушці на самій окраїні міста лише на кошти з їхніх стипендій та періодичних підробітків Тімура в газетах. Але так було набагато краще ніж з ними. Вони з сестрою піклувалися один про одного а через декілька років вона знайшла собі хлопця, з’їхала з ним і згодом одружилася. Тімур був за неї щиро радий. А познайомившись з її обранцем міг бути спокійним щодо її безпеки та комфорту. Сам він закінчив університет, отримав роботу, змінив квартиру на кращу, хоча все ще невелику, але з роками його життя ставало все кращим і кращим, а сліди минулого стиралися теперішнім. Потім він влаштувався на “Ісландію” і це було одним з найкращих рішень в його житті. Адже там він знайшов друзів, надійних колег, а ще сім’ю. Хоч і не кровну, але точно справжню. Як казав герой його його улюбленого серіалу: “ Сім’я не закінчується кров’ю”. Тут він був згоден. Він знайшов собі батьків, вибрав їх, а вони прийняли його у свою сім’ю.
Тімур виринає з власних думок, коли на чийсь телефон приходить сповіщення. Знаходить рукою свій і вмикає. Не у нього. Напевно одного з чоловіків. Він переводить погляд на кухню. Володимир шурхотить якимось пакетиком печива відкриваючи той. Тімур бачить як чоловік хмуриться стараючись обережно розірвати упаковку, а Сергій стоїть поряд спершись стегном на стільницю та чекає поки Петров закінчить діставати смаколики або ж попросить по допомогу. Але ж ні, Володимир впертий і хоче зробити усе сам, але каже:
— Мені потрібна ще одна тарілка. Дістань з шафи, будь ласка.
Сергій тягнеться до верхньої полиці і підчіпляє пальцями потрібну тарілку. Але неочікувано вона вислизає з його пальців і падає на підлогу розбиваючись.
— Блять, я так і знав — зривається підвищений тон Володимир від роздратування. Тімур одразу стискається весь та завмирає навіть переставши дихати на мить.
— Так а на вбіса запхав її самий верх? — гарчить Сергій у відповідь скоріше автоматично захищаючись ніж справді відчуваючи злість. Вони обоє могли легко спалахнути і так само швидко заспокоїтися вибачаючись потім один перед одним за різкі слова. Але Тімур відчуває, що вдихати йому стає важче, а перед очима пролітають картинки з минулого змушуючи руки дрижати.
— Розбив він, а винен я! Ну, супер — видихає різко Володимир, а потім переводить погляд на вітальню і завмирає на місці. Тімур тримається за горло і рвано старається нормально вдихнути. Стискає власну шию тремтячими пальцями, а в голові знову цей голос:
“Це ти винен! Нікчемна і невдячна сволота. Ти руйнуєш життя усіх навколо. Ти взагалі не заслуговуєш на життя, бо це через тебе моє стало таким. Ти його зламав! ”
І ці слова ніби й не підходять до цієї ситуації, але насправді їх десятки, сотні, тисячі в його голові. І вони вириваються з кліток куди він їх ховав на зовні і удавкою стискають його горло.
Володимир зривається з місця підбігаючи до хлопця. Хоче допомогти, заспокоїти, але зупиняється коли бачить як той стискається у клубок втиснувшись у спинку дивану і закривши голову руками. Чує надломане:
— Будь ласка, не треба — і завмирає не знаючи що робити і що сталася з хлопцем.
Іванов реагує швидше: підходить до хлопця, сідає поряд і обережно притискає до себе. Гладить чужі плечі та колисає слухаючи уривчасті слова:
— Тільки не бийте, не треба, я нічого не зробив— і у Іванова серце кров’ю обливається. Він притискає хлопця до себе міцніше, ніби хоче сховати від усього світу і шепоче:
— Все добре. Тебе ніхто не троне. Ти в безпеці— а повернувшись до Володимира промовляє:
— Принеси заспокійливе.
Той киває і приносить таблетки та склянку води. Сідає поряд з Тімуром з іншої сторони, але не наважується торкнутися. Чекає поки хлопець трохи заспокоїться і подає йому склянку. Філоненко приймає її обережно, руки у нього трясуться. Закинувши до рота помаранчеву пігулку, він швидкими ковтками випиває рідину.
— Спокійно. Ніхто за тобою не женеться — промовляє Сергій все ще глядячи його по плечу.
Філоненко віддає стакан і вдячно киває. Закриває обличчя долонями і трохи згорбившись тре очі.
— Що сталося, Тімур? — питає Володимир і майже боязко торкається його плеча. Хлопець не тікає від дотику, але мовчить. Навіть не піднімає голови.
І чоловіки дають йому час, щоб прийти в себе, а потім питають знову. Запевняють, що щоб не сталося їхнє ставлення до нього не зміниться. Що все добре і його ніхто не засудить. І Тімур, міцно вчепившись в плед в який турботливо його загорнули, розповідає: про мати, про батька, про сестру, про побої. Про те чому боїться п’яних людей і чому важко сприймає критику в свою сторону хоча робить вигляд, що це не так.
Сергій слухає його не перебиваючи, але жовна на його обличчі випирають від того, як міцно він стискає зуби від злості. Але тримає себе в руках, щоб Тімур цього не помітив. Не хоче знову налякати, адже злиться зовсім не на хлопця, а на тих “дорослих” неповноцінних дітей, які вирішили, що можуть робити з власними дітьми усе що захочуть. І йому хочеться їх просто роздерти за те, що вони зробили з цим хлопцем.
—… сука, я не можу! Якими ж сволотами треба бути, щоб ставитися так до дітей. Я розумію, що можна не любити деяких людей, але це, сука, діти. Вони не винні ні в чому — вибухає Петров та вскокує на ноги, як тільки хлопець закінчує. І цього разу Тімуру з Сергієм доводиться його заспокоювати. Чомусь ця реакція змушує Тімура усміхнутися тремтячими губами.
— Я б таких самих поставив на гречку, а краще на розпечене вугілля, щоб запам’ятали, що…— говорить Петров, але в одну мить зупиняється змінившись в обличчі. Він дивиться Тімура і бачить, як по його щоках котяться сльози. Сідає поряд з хлопцем і питає схвильовано:
— Що сталося? Це через мої слова? — торкається чужої руки.
— Ні — тихо промовляє Філоненко і хитає головою. Всхлипує, витирає очі тильною стороною долоні і посміхаючись крізь сльози підіймає погляд на Володимира промовляючи:
— Я радий, що у мене є такі батьки, як ви — і захлинається схлипом.
Володимир міцно обіймає хлопця притискаючи до себе і гладить по голові, а Сергій обіймає зі спини вкладаючи голову на маківку Тімура. Вони так і сидять в не зручній позі обійнявшись і трохи похитуючись, щоб заспокоїти молодшого чоловіка.
Вони більше нікому не дадуть образити цього хлопця. Ніколи.
“ Я влаштую їм пекло на землі “ думає Володимир притискаючись до чужого темного волосся щокою.
— Тихо, тихо. Ти не один. В тебе є ми — каже Сергій. І це чиста правда.
А на наступний день в офісі Володимир таскає Тімуру чай з мелісою для заспокоєння нервів, а на жартівливі коментарі Гоца щодо цього мало не вчіпляється йому в горло і той примирливо піднімає руки вибачаючись. А Сергій робить декілька дзвінків по старих зв’язках щоб дізнатися дещо. Звичайно, що нікого вбивати він не збирається, але таке залишати безкарно не може. Не коли це стосується його рідних людей.
Додати до улюблених