– Джено, будеш моєю дівчиною, мм?
Згаданий Джено закочує очі і відчайдушно зітхає:
– Трясця, зновууу…
– Будь ласкаааа, – Джемін підключається до акапельного виконання і тепер вони вдвох завивають на всю вітальню. При цьому кожен намагається перекричати один одного. Це тривало доти, доки Лі несподівано не гавкнув, схоплюючись з крісла.
– Попроси когось іншого!
– Тебе хочу! – Джемін піднирує ближче як дельфін, бере сусіда за руки, – Я куплю тобі кави, – похмуре обличчя трохи пом’якшилося, – Дві, дві кави!
– Та хоч двадцять дві! Ні! Не дочекаєшся. Ні.
– Ц. Окей. Добре. Ні так ні. Ніяких спільних походів по магазинах, ніяких “Джеміна, дай свої навушники”, – Нана робить неупереджене обличчя, потім повільно і спокійно проходжується по кімнаті, – ніяких, – бере рамку з фотографіями, знаходить серед них “зрадника”, – “Джеміна, я такий голодний”.
Поки Джено спостерігає цю сцену, приреченість повільно осідає на його плечі.
Гучно пропускаючи через ніс повітря, він знаходить у собі сили коротко кивнути.
“За що?”
Поки ніхто не передумав, Нана миттю звідкись витягує аркуші зі сценарієм.
/Товстелезну. В біса. Купу./
І не встигає придушити смішок від міцно зімкнутих повік Лі, мовляв, “якщо я не бачу, значить цього немає”.
Проковтнувши черговий напад сміху, На продовжив:
– Тааак.. Тобі треба присісти, – він стискає плечі Джено і, змушуючи того позадкувати, саджає на диван, – У нас з тобою дуже інтимна розмова, – Джемін з легкістю звалює на коліна сусіда гору листів, кладе зверху долоню (а чого ж не себе), – Сомін.
– О Боже.
Джено звичайно знав, чим обертаються подібні прохання, але вламувати себе все одно дозволяв.
Це ж Джемін.
– Не боже. Читай, ну! – Трохи було не волає той.
– То ми вже почали?, – Лі відкашлюється, потім прищурюється в пошуках своєї репліки. Він хотів було відкрити рота, як тут же зрозумів, що не в змозі промовити таке всерйоз.
Тим часом “акторище” вийшов за двері і пробубнив щось на кшталт “і після твоїх слів я влітаю такий весь із себе розпрекрасний”.
– Готовий? – доноситься з коридору.
– Ні!
– Тоді почали!
Джено більше навіть питаючи себе інтонацією суміші подиву і безглуздості затягнув:
– Оппа?
Зі стурбованим обличчям “в кадр” вривається Нана:
– Сомін…
– Я.., – продовжує Джено, – Я.. не можу озвучувати цю хрінь!
– А мусиш! – обурення вирує. Як можна бути таким занудою і привередою врешті-решт.
– Давай іншу сцену спробуємо, наприклад, – “недопартнер” тицяє в рандомний листок, – ось цю.
– Ти ж навіть не глянув, що там, – недовірливий Джемін тягнеться за папером, ковзає очима по рядках і піднімає брову.
/примудрився ж ти вибрати таке/
– Та я вже все встиг прочитати, це саме те, що мені хотілося б зіграти з тобою, – не дуже замислюючись випалив Джено.
– Ох, даремно ти це сказав, – слова розтанули у швидкості котячого стрибка Нани.
Він повільно осідлав коліна Джено і тихо та чітко промовив поглядом з-під вій:
– Нас у цій сцені взагалі немає.
Насправді й фраз там особливо не було. Та й листок призначений точно не Джеміну. Чиясь розкадровка постільної сцени, яка (цілком) випадково потрапила до його папки.
Джено відмічає, як власні руки автоматично утримують Нану за талію – припиняти це він не збирається, лише схилив голову набік:
– А це вже дуже цікаво.
Додати до улюблених