Як багато у світі непередбачуваних речей. Здавалося б, кожній людині має бути призначена рівна кількість болю та сліз, радості та кохання. Проходячи все це як випробування, ти чекаєш на свою винагороду, але це якщо випробування були досить серйозними. Еге ж. Яка ж нагорода чекає на тебе в кінці? Чи є сенс чекати на щось? Адже іноді те, чого ти ніколи не чекав і навіть не мріяв, стає для тебе найціннішим.
Джисон не розумів на біса життя призначило йому стільки випробувань. Він хотів жити як звичайна людина: на вихідних приїжджати до батьків у гості, міцно обіймати та ділитися новинами зі свого «звичайного» життя, закінчити університет і працювати для свого задоволення, зустріти хорошу людину і закохатися, купити будинок і завести собаку. Майже кожен день перед сном він уявляв себе частиною такого життя. А зараз усі свої «хотілки», не підкріплені реальними можливостями, він сховав якнайглибше: частина з них вже точно не справдяться. Усі випробування, що відбулися у його житті за останні 2 роки перевірили його на міцність. І тепер він сумнівається, що витримає подібне ще раз. Хлопець усвідомив, що бувають випробування, після яких неможливо одужати. Але жити йому хотілося більше, ніж страждати. Тож зараз він у лікарні, хапається за останню соломинку. І вірить у краще, як навчала мама.
Коли хлопець уперше прийшов до лікарні, то відчув себе напрочуд легко, як би дивно це не звучало. Десятки пацієнтів, яких він побачив у коридорі, стали наче його власним відображенням. Кожен із них страждав чи то від власних думок, чи то від душевного болю, а іноді від усього одразу. Тому хлопець, побачивши себе зі сторони, зрозумів, що він не один такий і остаточно вирішив діяти та попросити про допомогу спеціаліста. Вперше за довгий час. Після закінчення школи Джисон перестав підтримувати зв’язок зі своїми друзями, в університеті він рідко з’являвся, а на роботі розмови про особисте життя і тим більше про проблеми були заборонені. Так хлопець сховав свій біль у невелику скриньку і ключ від неї вирішив притримати для лікаря. Доктор Кім став першою людиною, якій Джисон розповів про свою втрату та наслідки, які тепер заважають йому повноцінно жити. На першій зустрічі лікар підтвердив побоювання хлопця — у нього справді серйозні проблеми й треба негайно вживати заходів. Спочатку Джисон повинен відвідати щонайменше 10 сеансів психотерапії, але якщо ситуація виявиться набагато складнішою, то додасться ще й медикаментозне лікування. Хлопець зовсім не злякався, швидше навпаки, він був радий, що знайшов сили піти проти проблеми.
На перший сеанс Джисон йшов розслабленим, готовим до того, що буде неприємно, моментами тяжко, але це того варте. Великий світлий кабінет припав до вподоби: невеликий сірий диван одразу був обмилований пацієнтом, навпроти стояло два сірих крісла, а позаду — стіл із шафою повною книг з психології. Тут приємно пахло, від чого в Джисона прокинулася ностальгія, він згадував кімнату своєї мами, в якій завжди пахло бузком.
Несподіваний прихід лікаря Кіма разом із помічником не надто турбували хлопця. Він був упевнений, що цей Лі Мінхо просто спостерігатиме, записуватиме і серйозно киватиме, що притаманне більшості лікарів, іноді якось коментуватиме почуте. Але з перших хвилин він почав вести розмову, що змусило Хана почуватися справді ніяково. Хоча він і не був замкнутою людиною, але коли справа доходить до розкриття таких подробиць власного життя, то хлопець починає нервувати. У нього раніше були друзі, але з віком знаходити в іншій людині близьку за духом стало набагато складніше. Та надію він не втрачав, адже так вчила мама. «Цікаво, скільки йому років? Він здається таким серйозним та досвідченим, ніби працює тут років 10».
— Джисон, як давно у вас проблеми зі сном? – Запитав помічник лікаря – практикант Лі Мінхо. З першого виду здавалося, що хлопець почувається впевнено, але його неспокійні очі свідчили про зворотне. Не те, що він боявся, він просто не хотів налякати або поставити в незручне становище свого першого пацієнта.
— Я… я не можу спати вже понад два тижні. Мій максимум це пару годин сну на день, але не вночі. Вперше відчув страх перед сном два місяці тому. З того часу все стає тільки гірше. Через це все я не можу нормально працювати й відвідувати університет, я ніби поставив життя на паузу.
Мінхо досить добре розумів, що Джисон має на увазі, його мозок яскраво показував підліткові спогади, особливо так зване життя на паузі. Він відчував, що проблема Джисона була набагато глибша, але цей пацієнт був вкрай нетиповий на думку Мінхо: було відчуття, що хлопець вже не страждає, він був настільки спокійним, що відсутність сну здавалася звичайною, нічим не примітною особливістю його організму. Обличчя не виражало жодних емоцій, карі очі завжди були спрямовані у бік вікна, від чого часто сльозилися, губи розслаблені та бліді. Єдине, що хоч якось підтверджувало діагноз, було тремтіння рук, які хлопець намагався постійно сховати. «Лікар Кім казав, що проблема справді серйозна, але тоді чому він такий спокійний?» — Мінхо уважно оглядав Хана, намагаючись не пропустити хоч щось нетипове.
— Скажіть, як ви почуваєтеся після короткого денного сну?
— Сон тривалістю 2-3 години не приносить полегшення, я прокидаюся втомленим, виснаженим, роздратованим. Але засинаю я швидше вимушено: кілька разів непритомнів, а іноді навіть бачив галюцинації.
— Які галюцинації ви бачили? Зорові, слухові, дотичні? — Мінхо видихнув після того, як почув першу детальну відповідь від пацієнта. Але це як виявилося зарано.
Джисон розгубився, шукав очима підтримку зі сторони лікаря Кіма. Після цього відчув роздратування від того, що йому треба розповідати все наново. Він взагалі не любив ділитися подробицями, йому хотілося б, щоб хтось просто заліз у голову, поправив там усе, потім дав чарівну пігулку — і Джисон би продовжив жити. Точно не як раніше, але хоч би зміг спокійно спати й не відчувати своєї провини за смерть близьких.
— Зорові.
Раптово впевненість Мінхо кудись зникла. “І це все? Я ж ніяк не зможу зрозуміти причини, якщо цей хлопець буде настільки малослівним. Він мені не довіряє, або я для нього не лікар, а звичайний практикант?”
Напруга, яка з’явилася, заповнювала всю порожнечу в кімнаті, від чого здавалося, що ось-ось сеанс приречений на невдачу. Втручання лікаря Кіма було життєво необхідним.
— Лікар Кім, мені …
— Лікарю Кім, я…
Джисон і Мінхо одночасно покликали на допомогу лікаря і вперше за всю розмову подивилися один одному в очі. «Знову ці очі, що так нагадують мамині», — Джисон завмер лише на мить. Чи можна стверджувати, що бездонні очі Мінхо змінили щось у спілкуванні між цими двома? Він і сам не зрозумів. Хлопець звинувачував себе у тому, що неусвідомлено почав закриватися від людей, що й робив раніше, знову занадто скептично оцінював людину, яка простягала руку допомоги. “Джисон, припини це, негайно, він теж твій лікар, видихни та заспокойся”.
Мінхо, який весь час уважно стежив за діями свого пацієнта, тільки зараз помітив той біль, який приховував Джисон. Темні карі очі змогли лише за кілька секунд розповісти більше, ніж їхній власник за ці 10 хвилин. “Дивно. Що ж ти пережив, що так старанно приховуєш? Мінхо різко згадав про Чону та його погляд старого. Той теж не любив ділитися подробицями зі свого життя, приховував за усмішкою весь свій біль та страх, які руйнували його зсередини.
— Хлопці, я все бачу та чую. Ми тут зібралися для того, щоб допомогти Джисону і дати Мінхо можливість отримати досвід роботи з подібними діагнозами. Прошу вас, навчіться прислухатися один до одного. Ви повинні працювати спільно над конкретною проблемою, ви повинні відчувати, що ви напарники, які разом здолають «ворога». Я розумію, що перший сеанс завжди найскладніший, але це не означає, що потрібно давати задню.
Хлопці знову подивилися один на одного, але вже з розумінням. Мінхо відчув провину за те, що був надто настирливим і малопроникливим, думав лише про те, що його оцінюватиме лікар Кім. Хан же навпаки звинувачував себе за вже патологічну обережність, яка заважала йому жити та породжувала все більше страхів.
— Мінхо, дозволь мені провести другу половину сеансу. Ти ставив правильні запитання, але не зміг відчути настрій Джисона. Поспостерігай зі сторони, і я впевнений, що ти передбачиш свої помилки у майбутньому.
Помічник Хо одразу погодився, тепер уже звернув усю свою увагу на Джисона. Крадькома, він розглядав його. Він чіплявся за всі дрібні деталі: великі очі, бліда, трохи сірувата шкіра, довгі худі пальці, які постійно смикали рукав худі, запалі щоки, густе, трохи скуйовджене коричневе волосся. Після кількох хвилин розглядань він помітив бинти на кистях. “Що це? Невже він різав себе? Але чому?” Витягла з думок розмова професора Кіма і Джисона, яка, на щастя, розвіяла теорію Мінхо.
— Джисон, чи була якась подія за останні кілька місяців, після якої ти почав боятися спати вночі? Я відчуваю, що це не дитяча проблема, а новий страх, який робить тебе вразливим перед сном. Скажи, я правий?
— Так, ви маєте рацію. Три місяці тому я прокинувся під час пожежі. Мені було складно дихати та зрозуміти те, що відбувається. Тієї ночі я був дома не один, у сусідній кімнаті спав мій батько. Через страх я був надто повільним. На жаль, – Джисон опустив голову і сховав руки в кишені, — тоді він загинув, про що я дізнався вже в лікарні.
“Ось воно що. Стресова подія, яка почалася у сплячому стані. Значить, це опіки», — Мінхо почав складати перші пазли, відтворюючи в голові картину події.
— Джисон, дякую, що зміг поділитися з нами. Це величезний крок на зустріч одужанню. Я хочу, щоб ти розумів, що уві сні людина не контролює зовнішні обставини, вона дійсно вразлива. І страх лягати спати найчастіше пов’язаний з побоюванням постраждати або померти уві сні — бути вбитим, померти через зупинку серця, неспроможність дихати й так далі. Але цей страх гіпертрофований. І твій страх це наслідок сильної емоційної події. Скажи, чи ти відчуваєш зміни перед сном лише на психічному рівні, чи є й на фізичному?
— Мені… мені стає важко дихати, відчуваю задишку, постійно хочеться пити через сухість у роті. Я думаю, це основні симптоми… — видно було, що Джисону неприємно повертатися до цього стану, але він тримався і відповідав на запитання.
— Ще тремтіння рук, так? — у розмову втрутився Мінхо. — Ви не повинні соромитись цього і ховати руки під худі, це природна реакція організму на тривале недосипання і тривожні думки.
— Дякую, що помітив, Мінхо. — Лікар Кім кивнув своєму помічнику. Тоді як Джисон ще більше зіщулився, йому не подобалося, що Мінхо так уважно його розглядає. Це не залишилося непоміченим з боку лікаря та помічника.
— Джисон, я радий, точніше, ми раді з Мінхо, що ти зміг відкритися нам. Це дуже цінно для кожного лікаря. Сьогодні ти залишишся у лікарні, як ми й домовлялися, потрібно перевірити твої фізичні показники, щоб побудувати детальний план лікування. Тож увечері, якщо ти не проти, тебе буде супроводжувати практикант Лі Мінхо.
— Добре. — Знову він відчув байдужість, яка насправді була реакцією організму Хана на складні та емоційні розмови. — Я готовий.
Після першого сеансу Хан Джисон перемістився до своєї палати. Розуміючи, що ще багато часу до огляду, він вирішив послухати музику. Останнім часом це була єдина річ, яка радувала хлопця і відносила якомога далі від важких думок. Після пожежі минуло 3 місяці, за цей час він встиг відновити документи та купити мінімум речей. Цінні та пам’ятні речі згоріли: його улюблена гітара, фотоальбоми, де зберігалося багато фото з мамою, ноутбук з університетськими проєктами та велосипед. Зараз із фінансами туго, тож купити це все він не міг. Він зміг лише розщедритися на покупку недорогого телефону та навушників, адже йому не хотілося залишатися ізольованим від світу та втрачати останню радість — музику.
Музика занурювала його в море роздумів. Його цікавило, як склалося б життя, якби він одразу повів батька до лікаря і не допустив становлення його алкоголіком? Якби він того вечора не сварився з ним, а спробував би вперше за довгий час відверто поговорити? Якби він прокинувся раніше, то, може, батько був би живий? Хлопця справді не хвилював факт того, що він тепер не має дому. Дім – це люди, а не прокурені стіни та старі меблі, які раніше виглядали пристойно. Зараз він живе у студентському гуртожитку, за що безмежно вдячний комендантові. Йому навіть виділили окрему кімнату, невелику та світлу, все як він любить. Після смерті батька Джисон дізнався, що на його ім’я було відкрито рахунок, який кілька років поповнювався його батьками. Сума зібралася досить пристойна для студента, тому на якийсь час він міг не хвилюватися, де взяти гроші на їжу та навчання. А надто на лікування. Джисон сидів на ліжку, дивився у вікно, спостерігаючи за снігопадом, що в той день посилився. Музика і роздуми настільки захопили його, що він не почув, як у палату увійшов Мінхо.
— Джисон, вам потрібно збиратися на огляд. — відповіді не було.
— Ви мене чуєте? — Мінхо здивовано дивився на пацієнта і лише згодом помітив, що той у навушниках. Він вирішив підійти ближче, щоб потрапити в поле огляду Джисона, але у того були заплющені очі. Його губи рухалися, він тихо співав текст пісні, яку Мінхо впізнав. Dark Paradise – Lana Del Rey.
Щоразу, коли я заплющую очі, я опиняюся в темному раю
Ніхто не зрівняється з тобою
Я боюся, що ти не чекатимеш мене на іншому боці.
Мінхо зачаровано спостерігав за хлопцем, котрий насолоджувався звучанням пісні. Хо простояв би так ще довго, але різко схаменувся. “Оце я завис…”. Мінхо легенько торкнувся плеча пацієнта, щоб той звернув увагу. Джисон різко розплющив очі і смикнувся, наче його шкіру обпалило.
— Пробачте, пробачте мені. Я не хотів вас налякати.
– Що ви тут робите? Чому ви зайшли без стуку? — Джисон переводив подих, обурено поглядаючи на Лі Мінхо, звідки він взагалі взявся.
— Я стукав кілька разів. Але ви не відкривали, а я повинен був перевірити, чи все гаразд з вами. Мені дуже шкода, що завадив і налякав вас, але через 20 хвилин уже початок огляду, і мені треба вас супроводити.
— Гаразд, байдуже. Я сам винен, що не стежив за часом. Що мені потрібно для огляду? — Джисон серйозно глянув на Мінхо, через що той знову завис, розглядаючи його похмурі брови та виразні очі. – Мінхо, ви мене чуєте? – Пацієнт підійшов ближче.
— Що? Ой, вибачте, я щось задумався. «Та що це зі мною? Я тупо витріщався на нього».
— Все нормально. Що мені потрібно для огляду?
— Вам треба переодягнутися, я приніс речі. — передав Джисону пакет з одноразовим медичним костюмом, халат та капці. — Ось, будь ласка.
— Добре, кілька хвилин. — Джисон зайшов за ширму і почав переодягатися.
Збентежений Мінхо вирішив заповнити тишу розмовою, маючи на меті хоч якось розтопити лід усередині Хана. Вони ж повинні краще розуміти одне одного, чи не так?
— До речі, Джисон, у вас хороший смак у музиці. Я почув, що у навушниках грала Lana Del Rey, це одна з моїх улюблених виконавиць. У Кореї не так часто можна почути її пісні, чесно кажучи. — Мінхо трохи зніяковів, але бажання зменшити напругу між ними перевищувало будь-які інші почуття.
За ширмою припинилося шарудіння. Швидше за все, Джисон не очікував такої розмови, тим більше з Мінхо. Він легенько посміхнувся, йому було приємно чути, що хтось оцінив його смак у музиці.
— Дякую, це улюблена виконавиця моєї мами. Тому ці пісні нагадують мені про неї. Останнім часом я слухаю її, щоб відволіктися і повернутися до приємного минулого. — Джисон якраз закінчив перевдягання і вийшов із-за ширми. Хлопець був худим, на ногах були пожовклі синці, а на передпліччі вже відомі Мінхо бинти. Він здавався таким беззахисним і слабким, ніби вкладав останні сили, щоб просто переодягтися та вийти. Хо змусив себе не розглядати хлопця, не змушувати його соромитися.
— То була ваша улюблена пісня?
— І так і ні. Це улюблена пісня мами, мені більше подобається Love, я називаю її сумнопрекрасною. А Dark Paradise мені нагадує про проблему зі сном, чи це дивно? — Джисон знову уважно глянув у вічі Мінхо, намагаючись побачити там розуміння.
— Ні, нітрохи. Обидві ці пісні чудові. Я люблю рядок “Ви частина минулого, але тепер ви – майбутнє” з “Love”. Вона нагадує мені, що треба залишити минуле. Залишити біль, розчарування, образи. Жити нинішнім, але не забувати, що прекрасне майбутнє залежить від нинішніх дій. Потрібно ставитись до майбутнього наче воно вже тут.
— А я думав ця пісня про нинішнє покоління, а воно ось як, — хихикнув Джисон. — Хоча ваше трактування мені подобається більше, правда.
— Кожен розуміє сенс пісні по-своєму. Можливо, саме в цій пісні я бачу нагадування для себе, що маю значення лише нинішній я. – Мінхо був готовий говорити ще багато, з Джисоном йому було комфортно. І спокійно. Але його бентежив той факт, що він дуже зависає, коли дивиться на нього. Вже за 5 хвилин початок огляду, тому варто поспішати.
—Джисон, нам уже час.
*** *** ***
Огляд тривав понад годину. МРТ не показала жодних прихованих проблем, що підтвердило думку Мінхо, що проблема його пацієнта лише психологічна, і, на щастя, не фізична. Тести з тривожності показали очікувані результати: високий рівень стресу, депресивні думки, як наслідок, неможливість розслабитися, тремтіння рук, дратівливість, запаморочення та проблеми зі сном. Джисону призначили антидепресанти зі снодійною дією. Спочатку він постійно буде під наглядом лікарів, які стежитимуть за реакцією його організму на препарати. На додачу хлопцю призначили масаж тричі на тиждень, оскільки його м’язи постійно були напружені. Ще йому порадили ходити в басейн, щоб організм підлаштовувався під фізичні навантаження та швидше втомлювався.
Мінхо весь час був поряд. Він стежив за Джисоном, оскільки знав, що той може раптово знепритомніти через втому і нестачу сну. На щастя, обійшлося і практикант довів пацієнта до палати. Вже біля дверей Джисон раптово розвернувся і попросив Мінхо відвести його до басейну.
— Я не дуже добре орієнтуюсь у великих будівлях, тим більше в лікарні. Чи могли б ви мене завтра проводити в басейн? — він перебирав у руках край футболки і якось сором’язливо глянув у вічі Мінхо.
— Я проведу. Звертайтеся, якщо буде ще щось потрібно. Я в вашому розпорядженні. — Мінхо здалося, що його останні слова пролунали дещо дивно. — Ми можемо обмінятись телефонними номерами, щоб ви мене не шукали.
—Ем, так, чудова ідея, лікарю Лі.
Мінхо посміхнувся, коли почув, що його назвали «лікарем». Або тому, що Джисон перестав скептично ставитися до всього, що робив та говорив Мінхо. “Маленька перемога першого дня”.
Вони попрощалися, домовившись зустрітися завтра о 10-й біля палати. Джисон проводив кінець дня, сидячи на підвіконні та спостерігаючи за вогнями міста. Його вікно виходило на головний вхід, де трохи пізніше він побачив Мінхо – у кумедній шапці з балабоном, він поспішав додому, так думав Сон, по дорозі ліпивши сніжки. За цю зиму Джисон уперше звернув увагу на когось, розвіявши тривожні думки хоча б на кілька хвилин. “До зустрічі, лікар Лі Мінхо”.
Цей розділ і наступні будуть більшими. Думаю, ви помітили різницю 🙂
Буду рада вашим оцінкам та відгукам!
Додати до улюблених