Вона дивиться на нього із теплотою у погляді. Дивиться з такою ніжністю, якої ніхто ніколи не бачив в її очах. Її вуста розтягуються в скромній усмішці, коли вони випадково зустрічаються руками. Чужі грубі долоні виявилися м’якішими за вату, холодні пальці – теплішими за пухову ковдру. Вона підіймає сором’язливий погляд на юнака, який стоїть поруч, тримаючи її руку. Так легко, так обережно стискає маленьку долоньку між тремтячих від зимового морозу пальців. Гріє. Себе чи, може, її? Вона раптом перериває тишу, шепоче так, щоб тільки він міг це почути:
— Я сумувала за тобою.
Робить коротку паузу, щоб почути реакцію, але чує лише як тріщить сніг під ногами. І знов тиша. Така тягуча, така нестерпна, така нещадно з’їдаюча.
— Дуже-дуже скучила…
Додає вона трохи голосніше. Може, хоч зараз він почує? Він мовчки стискає вільну руку в кулаці. Відчуває, як серце рветься на шматки від цих її слів. Так давно не бачив її, а тепер навіть боїться звернути на неї свій погляд. Боїться, бо знає, що не витримає напруги тих срібних очей. Не витримає, і розколиться, як скло. Не витримає і лусне, розірветься, вона розтрощить його однією своєю посмішкою. “Мати василева, я зараз прямо тут і помру”, — йому вже становиться погано від тих її слів. Вони наповнені болем, від них віє грікотою за три версти, він не знає, як йому це винести. Не знає, бо відчуває те ж саме. Не знає, бо так само сумував за нею. Не знає, бо так само скучив. Йому хочеться обійняти її, пригорнути до себе, і не відпускати більше ніколи і нікуди, щоб тільки він міг відчувати тепло тендітних долоней, щоб тільки він міг бачити, як блищать срібні очі, як збираються на переніссі чорні брови, як плутається її чорняве волосся, як вона посміхається і сміється. Він міцніше стискає її руку. Так, начебто хтось її хоче у нього забрати, вкрасти, сховати. Ось нащо ти зруйнувала цю тишу своїм голосом? Голосом, тональності якого він знав напам’ять. Його шкіра гарячішає, йому вже спекотно від тих думок, він відтягує незручний комір своєї фуфайки, лише б тільки не задихнутися. Ця жінка – це справді щось неймовірне. Щось неіснуюче для нього. Вона наче плід його вибагливої фантазії, щось хтиве і заборонене… Він рішуче опускає погляд на її рум’яні щічки. Чи то від холоду, чи то від дотиків? Він не знав. Боявся навіть питати. Боявся дихати поруч з цим божим творінням. Вона заправляє пасмо волосся за вушко, дивиться на нього. Їх погляди схвильовано зустрічаються. Він важко ковтає скоплену в роті слину, розриваючи подих. Потім з посмішкою, нарешті, відповідає:
— Так, я теж.
Додати до улюблених