На відміну від середньостатистичних випускників школи Донхьок не мав ніяких високих сподівань і яскравих мрій щодо навчання в університеті. Він відчував легку нудоту від думки, що в сімнадцятирічному віці йому вже потрібно обирати професію і відривати себе від стабільного життя в рідному маленькому, але затишному містечку. Суспільний устрій до біса дурний та ірраціональний, і кожний знайомий вважає своїм обов’язком випитувати про плани на майбутнє. Тому Донхьок скористався можливістю і подався на навчання до столиці.
Сайт факультету журналістики виглядав досить привабливо, обіцяв багато практики, навчання під керівництвом діячів видавничої справи та опанування сучасних та актуальних вмінь. Приязний колектив, лояльні викладачі, дружна студентська родина і широке коло можливостей – не дуже схоже на правду, але навчальна програма змусила обрати цей вуз. Донхьок хоче вивчати тексти.
Від’їзд з дому супроводжувався підбадьорливими рукостисканнями з батьком, слізними благаннями матері телефонувати їй частіше і піддражнюваннями над молодшими братами. Гуртожиток виявився досить цікавим місцем, не таким жахливим, як очікувалося, а ще – повністю заселеним студентами з філологічного направлення. Донхьоку подобається, що в кожному вікні з двору можна побачити книги, в коридорах обговорюють мови та романи, під час заселення всі тягнуть стоси літератури, а на лавках в їхньому дворі завжди читають. Сусідня будівля виявилася гуртожитком факультету мистецтв, що було не менш цікавим – вечорами студенти звідти влаштовують концерти з живою музикою і неперевершеним вокалом, танцівники репетирують прямо перед вікнами, художники малюють в тіні грабів навпроти ставка.
Все це живе окремим життям, ніби відділене від усього світу. Маленька частина величезного міста зберігає в собі щось божественно прекрасне, таємниці самого буття і відлуння минулих століть. Неймовірно.
*
Черговий робочий день. Ближче до кінця вересня Донхьок почав усвідомлювати, що навчальний корпус його факультету надто далеко від гуртожитку, а метро в години пік – модерне коло пекла.
– Якщо через тебе ми запізнимося, ти замовляєш нам мак, – ніби над самим вухом говорить Ченле, сусід Донхьока.
Вони в одній групі, обидва зелені і ентузіазмом не розкидаються, тому швидко зійшлися у поглядах на систему освіти і майже приватизували місця на задньому ряді авдиторій. Тільки от Ченле навчається на контракті, його батьки досить заможні люди, тому він може розслабитися і отримувати задоволення від життя (хоча як це можна робити в гуртожитку зі власного бажання, відмовившись від квартири, – загадка). Донхьоку ж доводиться працювати над своїми знаннями і доводити, чому він вартий свого бюджетного місця і стипендії, бо його ж батьки не в змозі оплатити навчання у столичному вузі.
– Не треба прибирати вигляду, що тобі подобається знущатися над людьми, – докірливо говорить Джемін – ще один сусід Донхьока.
Цей же хлопець втрапив на направлення сценариста і виявився одним з найкращих першокурсників лише за місяць навчання. Йому хотілося спробувати себе в багатьох речах, тому і в студентські організації він записався, і половину Сеула вже об’їздив разом з новими друзями. Джемін майже протилежність Донхьока, але щось було спільного між ними, що дало початок дружбі, а от з Ченле у них не дуже виходило спілкування. Та Донхьок вірив, що це їхній своєрідний спосіб.
– Я вже не сплю, – бурмоче Донхьок і ледве відриває себе від подушки. Даремно він пів ночі читав. – Ми не спізнимося, бо сьогодні перша пара семінарська, а я не дозволю собі так зганьбитися.
Дорогою до університету Донхьок скаржиться друзям на серцерозбивальний сюжет «До зустрічі з тобою» Джоджо Мойєс і відсутність якісних романів сучасних авторів про справжню любов.
– Який сенс читати ці дурні казочки для жінок? – не погоджується з ним Ченле. – Кохання у кожного своє, унікальне і неповторне, тому читати таке – безглуздо витрачати свій час. Краще вже збагачуватися інтелектуально і обирати історичні романи.
– Нічого не безглуздо, – надуває щоки Донхьок. – Почуття мають однакову природу і вплив, просто люди по-різному їх сприймають. Такі книжки змушують переживати все на собі і кожен погляд, діалог, поцілунок героїв сприймається або як власна перемога, або як власна поразка.
– Ага, і коли цілуються не ті, ти в черговій істериці.
– Яка різниця, хто з ким цілується?! – не витримує Джемін і втискується між друзями. – Будь-який твір несе в собі щось більше, ніж романтичні походеньки. Принаймні, має бути глибшим за це. Життя не зводиться до одного кохання, є набагато важливіші речі.
– Кожен приходить у світ, щоб щось тут зробити…
Ченле продовжує розвивати свою думку про самореалізацію, але Донхьок вже не слухає. Він прагне стати автором книги, яка подарує людям емоційну бурю і жагу до почуттів, але його власне серце досі недосвідчене, як новонароджене кошеня. На кохання і стосунки у нього ніколи не було часу за навчанням, та й зараз вони б тільки заважали. Але цього хотілося б. Навіть дуже.
Особливо в ось такі миті, коли вони підходять до навчального корпусу. Щоб дістатися входу, потрібно обійти будівлю. Доріжка, вимощена тротуарною плиткою, огинає ту частину, де навчаються художники. Їхня майстерня – ряди струнких мольбертів, білі полотна різних розмірів (від мініатюрних з долоню до величезних в людський зріс), купа речей для композицій (гіпсові бюсти, кришталеві вази, яскраві фрукти, порцелянові чашки, свіжі квіти, дитячі іграшки). Величезні вікна на всю стіну дозволяють перехожим зазирнути в святиню митців живопису, і Донхьок користається з цього дозволу. Кожного ранку він схвильовано затримує дихання і видивляється його.
Знайома лінія плечей, родинка на шиї, ніс з горбинкою і сяючі чорні очі. Кожного разу за одним і тим самим мольбертом, з закоченими до ліктів рукавами і звичними плямами фарби на блідій шкірі. Серце тріпоче неспокійним соловейком, варто лише на мить поглянути.
Звичайно, він знає, хто це. Марк Лі – третій курс, надзвичайно талановитий художник, революціонер у власному стилі, вихор по життю. Природні харизма і врода зробили його одним із найпопулярніших студентів усього вузу, тому знали про нього навіть першокурсники. Не дивно, що Донхьок звернув на нього увагу в перший же день, як і не дивно те, що він ніколи нізащо до нього не підійде. Він не дурний і прекрасно знає, що з цього нічого не вийде – легше залишатися привабливим і загадковим, коли ти на відстані двадцяти метрів і запобігаєш навіть найменшому контакту.
– Я точно відправлюся до праотців, якщо зараз не вип’ю кави! – рятує від нав’язливих думок Джемін. Він надто гучний для Донхьока, який завжди прагнув злитися з оточенням і тихенько працювати над своєю роботою, а не кричати про це кожному.
*
Три пари промайнули дуже швидко. Дві з них були семінарські, на яких Донхьок зміг здивувати всіх чіткими відповідями, а на останній лекційній він заснув під монотонний голос професора з історії (абсолютно зайвого предмета для них). Додому довелося їхати самому, бо Джемін затримався в якомусь черговому гуртку, а Ченле відправився на обід з милою одногрупницею, яка майже три тижні відмовляла впертому хлопцю.
Він поговорив з мамою, яка збирається прислати посилку з теплою зимовою ковдрою вже зараз, і більшість дороги слухав завчену навіки Лану Дель Рей. Це відволікає від втоми. Уже дуже довго Донхьоку муляє у грудях якесь страшне, величезне почуття всеохоплюючого відчаю. Об’єктивно для нього немає жодних причин, але чомусь воно повертається і наполегливо штовхає вперед – потрібно встигти, не запізнитися, зробити. Але Донхьок залишається на місці, ноги його – брили незламного граніту.
Щоденні турботи забирають час – в магазин по молоко, приготувати обід, поїсти, помити підлогу, повчитися, знову поїсти, знову повчитися, душ. Тільки вже пізно ввечері він помічає непрочитане повідомлення від старости:
«Ти маєш до наступного понеділка намалювати плакат з вежею Намсан. На матеріали, якщо потрібно, ми скинемося»
Не розуміючи, про що мова, Донхьок відкриває загальний чат групи і перечитує кожне з трьохсот сімдесяти шести повідомлень і з жахом усвідомлює, що на нього звалили найдурнішу роботу. Виявилося, що першокурсники готують тематичний тиждень, присвячений патріотизму, за багаторічною традицією. За пів дня усі нормальні завдання (підготувати статтю в студентську газету, змонтувати відео для Ютубу, зробити пост для сайту, роздрукувати флаєри) розібрали. А йому залишили малювати (обов’язково від руки, бо це традиція!) плакат. Де справедливість?
– Ченле, чому ти не забив мені флаєри з собою?! – ображено вигукує Донхьок до сусіда, який тільки-но повернувся.
– А що тобі дісталося? – спокійно запитує Ченле і падає на своє ліжко.
– Плакат, – водночас сердито і розчаровано виштовхує з себе відповідь Донхьок. Він взагалі не знав про цей захід, а тут така підлість від долі.
– Ти, мабуть, усе проспав, – ніби знаючи його думки, говорить Ченле. – Сьогодні під час лекції заходила куратор і розповідала про це. Навіть професор не заперечував тому, що ми забрали п’ятнадцять хвилин лекції. Не можу повірити, що ти так втрапив.
Ченле голосно сміється по-дельфінячи, а Донхьоку хочеться викинутися з вікна їхнього сьомого поверху.
*
Як би Донхьок не намагався помінятися з кимось, як би не нарікав на свої невмілі руки, ніхто його не пожалів. Навіть допомогти не запропонували! З абсолютно відсутнім бажанням створювати щось гарне він у суботу попівдні опинився на покривалі в тіні єдиного клена серед грабів з новенькими ватманом, фарбами і старою листівкою зі світлиною вежі. З чого почати він навіть не уявляв.
Пів години він примірявся, вивчав зображення і, намалював опорні лінії олівцем (так роблять справжні художники, а Донхьок байдуже все зіпсує). Береться за пензля. Блакитна фарба збирається краплею, рука тремтить – буде катастрофа. Донхьок глибоко видихає, облизує губи і заносить пензля над ватманом.
– Ти так все зіпсуєш, – звучить зовсім поруч, трохи зліва і позаду. Донхьок завмирає і стомлено опускає плечі.
– Я ще навіть не почав, щоб можна було щось псувати.
– Ти заніс руку для святотацтва – це вже щось.
Незнайомець підходить ближче – його кроки м’яко шелестять у траві і це чомусь приносить спокій – сідає навпочіпки за спиною Донхьока і обережно бере тремтячу долоню в свою теплу і суху.
– Я покажу.
Він веде донхьокову руку і наносить фарбу на папір так, що вона набуває зовсім іншого відтінку – істинно небесного. Донхьок зачаровано спостерігає за тим, як малюнок перед ним набуває сенсу, чіткості і схожості з реальністю. Його рука слухняно підкоряється умілим рухам, але Донхьоку це відчуття – ледь помітної магії і захисту напів обіймів – дуже подобається.
– Дякую за допомогу, – тихо говорить він, прикушує губу і повертає голову вбік.
– Та мені не складно, – на акуратних, правильної форми губах натягнута однобока посмішка. Знайомий профіль (ніс з горбинкою) вибиває з голови всі думки. Легені стискає від раптово втраченого дихання. Це грьобаний Марк Лі. – Не міг залишити в біді філолога, якого змусили малювати вежу Намсан.
В його голосі немає злої насмішки, а лише сяйливі дзвоники веселощів. Донхьок не вірить власним очам, але говорити щось треба.
– Звідки ти знаєш, що я з філології? – єдине адекватне питання, яке народилося в голові. Варто з нього й почати.
– Я цьогорічний куратор першого курсу на нашому факультеті. Частину студентів знаю, решту бачив на посвяті. Тебе я б запам’ятав. І, випереджаючи наступне питання, я вже третій рік бачу страждання ваших перед тижнем патріотичного виховання, тому здогадався, що ти першокурсник філологічного.
– Оу, ясно, – все, на що Донхьоку вистачає фантазії. Він опускає погляд на плакат перед собою і не знає, чи вистачить в ньому сміливості попросити допомогти закінчити.
Перед Марком йому ніяково, як і перед будь-ким старшим і незнайомим, але перша в житті симпатія, яка хвилює дурне серце, робить його буквально безвольним плюшевим ведмедиком. Але Марк сам бере до рук чистий пензлик і продовжує мовчки працювати.
– Не хвилюйся, little sunshine, я тебе в біді не залишу, – від Марка це звучить легко, так, ніби він говорить це Донхьоку щодня. Щоки заливаються рум’янцем і рятує тільки природна смуглявість.
Донхьок наважується розмалювати дорогу внизу плакату, поки Марк швидко створює шедевр. Вони сидять на одному покривалі, торкаються плечами і колінами, мовчать. Цей факт настільки абсурдний і неможливий, що навіть не одразу вдається усвідомити його реальність. Донхьок час від часу кидає з-під чуба погляди на зосереджений вираз обличчя Марка і відчуває морозець на шкірі від того, що бачить його так близько. Про це навіть не мріялося.
– Ну от і все, – протягує Марк через пів години, задоволено усміхається і розминає плечі.
Донхьок повільно кліпає і оглядає «спільну» роботу.
– Я тобі безмежно вдячний, – хрипло говорить він і невпевнено крутить в пальцях вологу серветку. – Як мені тобі віддячити?
– Нічого не потрібно, – знизує плечима Марк і випростовується у повний зріст. Його коліна у дірках джинсів в дрібних подряпинах і синцях прямо перед очима. – Бувай, little sunshine.
Його гукають друзі і Донхьоку залишається тільки дивитися услід.
*
У понеділок тільки лінивий не кинув погляд на Лі Донхьока в стінах університету. Ось вона – популярність третьокурсника Марка Лі з живопису. Їх випадкову «співпрацю» обговорювали обидва гуртожитки, що викликало тільки огиду. Студенти, виявляється, мають схильність до пліток навіть більшу, ніж підлітки.
– І як тобі вдалося його вмовити? – в черговий раз за пару шепотів Ченле йому прямо в ухо. – Це ж Марк Лі!
– Я в сотий раз повторюю, я нікого не вмовляв, він сам захотів, – закочує очі Донхьок і цокає язиком. Навіть друзі його дістають. – Відчепися вже, заважаєш!
– Дай мені нормальну відповідь, і я тебе полишу, – запевняє його Ченле і підсідає ще ближче на лавці. – То який він? Крутий?
– І туди ж… Звичайний він, такий, як усі. Має звичку використовувати у розмові англійські слова.
Згадка про те низьке «little sunshine» над вухом викликає тахікардію. Він впевнений, що у Марка просто такий спосіб спілкування і це нічого не означає, але думки ніяк не заспокоються і повертають його в ту мить, коли солодкі дрижаки пробігли по хребті від задоволення.
– Не можу повірити, що я з тобою дружу, – Ченле ображено відвертається в протилежний від нього бік і вкладає голову на портфель на парті.
За кілька днів все вгамовується, а Донхьок продовжує спостерігати за Марком у майстерні. Це його крихітна віддушина у безкінечному колі сірої рутини, де рятують тільки сторінки книжок і власні бездарні рядки. Марк далека зірка, яка навіює бажання ставати кращим, і таким він і має залишатися.
В п’ятницю Донхьок прощається з Джеміном і Ченле одразу після пар, бо вони їдуть на вихідні додому, а сам залишається в гуртожитку. В наушниках – фоном попса. Планів на найближчий час немає, тому він дозволяє ногам нести себе повільно в сторону метро. Погода безсонячна, але вітер ще по-літньому теплий, ніжно тріпоче волосся і лоскоче шкіру на шиї. Вперше за довгий час в голові відсутні думки.
Раптом на плече опускається важка рука.
– Hey, honey, – до нього доривається уже знайомий голос. – З такою уважністю ти коли-небудь неодмінно втрапиш у халепу.
Марк обіймає його за плечі і притискається до боку. Донхьок не вірить власним очам.
– Привіт, – шум у вухах збиває з думок. – Щось сталося?
– Так, ти з оцим, – показує на навушники, – ледь не довів мене до інфаркту через безпеку твоєї світлої голови. А так, я просто хотів добратися до гуртожитку з кимось знайомим, – він сяйливо усміхається і бадьоро крокує уперед, майже на собі тягнучи Донхьока. – Тебе як звати, до речі? Я Марк.
– Я знаю, хто ти, – прикушує губу Донхьок і душить у собі бажання спитати, чому з ним так по-панібратськи поводяться. – А я Донхьок.
– Пречудово! – не зрозуміло чому радіє Марк і заводить теревені про останні студентські новини, молодіжні тусовки і соціальні проблеми.
Половина з цього звучить, як абсолютна дурня, але Донхьоку невимовно цікаво і весело. Він киває, сміється і навіть умудряється вставляти власні коментарі (дякуючи Джеміну з активного студенства, Ченле з тусовок і особистій спостережливості). Цього разу час летить ще швидше, хвилини пролітають непомітно і губляться в тунелях метро. Хочеться запам’ятати кожну мить неочікуваної розмови і перенести її на плівку, щоб – а раптом що – можна було все-все пригадати. Донхьок хоче пам’ятати і низький хриплий голос, і грудний землетрусовий сміх, і жар близькості у натовпі, і легкий шлейф цигаркового диму на мозолистих руках, і вже ледь відчутний аромат пінки для гоління. Донхьок хоче згадувати чітко, як наяву маркову нещезаючу усмішку одним кутиком рота і родинку на шиї. І щоб ці спогади сяяли у сонячних переливах кришталевим акваріум, у який можна запустити рибки власного одкровення.
Бо Марк збиває його з толку. Вони абсолютно точно чужі один одному люди, які взагалі нічого не знають. Але чомусь зараз вони йдуть крок у крок, загоядають в очі і щиро сміються. Донхьок важко заводить дружбу з новими людьми, тому вся ця ситуація тримається на чужій дружелюбності.
Дорогою до гуртожитку вони заходять до супермаркету, де Донхьок вітається з сусідкою по поверху, але не встигає зав’язати розмову про зламаний кран, як його знову окликають “little sunshine”. Реальність в цей момент існує лише жалюгідною туманною завісою, ще мить – і його тіло назавжди в ній загубиться, а душа порине у персональне пекло нездійсненних мрій. О, так, Донхьок чудово розуміє, що між реальністю (його сірою самотньою буденністю) і мрією (першим казковим коханням з ідеальним хлопцем) лежить величезна прірва неможливості. Саме тому, власне, він категорично відмовляється від люб’язної пропозиції Марка разом сходити на тематичний вечір цієї суботи у якийсь (назви не запам’ятав, але то точно не по кишкні йому) фешенебельний заклад:
– Я не зможу. Не люблю такі заходи, там дорого та й надто гамірно.
Він устигає побачити дещо розгублений і засмучений вираз обличчя Марка, але швидко, ніяково прощається і ховається за дверима гуртожитку. Казка має лишатися казкою, навіть якщо руки тремтять від бажання забрати собі. В кімнаті Донхьок береться за ручку і блокнот.
*
Не варто казати, що після цього плітки почали рости, наче на дріжджах. Особа Марка Лі справді привертає надто багато уваги, а Донхьок мимовільно опинився під його промінням слави. Це дало приводів навіть друзям скоса поглядати і випитувати, чи правду люди говорять (“Ти не казав, що він тебе називає різними малими словами!” від Ченле було досить ніяковим). Дивно відчувати себе винним у чомусь, коли точно знаєш, що ніякого злодіяння не було.
Зціпивши зуби, Донхьок почав уникати навіть найменших можливостей перетнутися дорогою з Марком. Він не виходив читати на улюблену лавку біля ставка (але вподобав балкон із сонячної сторони на їхньому поверсі, де часто зависав з навушниками і думками про нестримний потік людей в його житті), швидко вислизав з двору, ходив довшим шляхом до і від метро, в університеті без потреби не полишав авдиторії. Таким чином він беріг свою скромну особу від непотрібного нав’язування абсурдних ярликів, які вказували на Марка, і віднайшов час для реалізації власного творчого потенціалу. Слова почали складатися у досить емоційні речення, які народжувалися під тиском обставин, що склалися довкола.
Всі його намагання відгородитися від хлопця руйнуються в одну мить. І все знову не з вини самого Донхьока. Просто Марк у загальному гуртожицькому чаті їхнього університету на більш як дві тисячі осіб відповідає на його повідомлення про прання: “Нарешті я тебе знайшов”.
На повідомлення в особистому чаті (наліпка з миленьким тигренятком, яке нагадує величезними очима самого Марка) відповідати не хотілося. Але Донхьок, врешті-решт, всього лише людина, яка має слабі місця і тривіальні бажання. Потребу бути цікавим комусь і цікавитися кимось. Бо все ж кохання – справжнє, сильне, вбиваюче і воскрешаюче – існує, а серця наївних і цнотливих юнаків прагнуть його попри намагання жити тверезим розумом.
Через пів години безперервних спамів від Марка Донхьок відповідає йому. Так вони починають спілкування…
*
Надто швидко Марк проникає в життя Донхьока. Він вростає в нього корінням, обплітає плющем кожний орган, залишає відбитки по всій шкірі, саджає насіння в легені і розкриває – обережно, по міліметру – серце. Вони разом їздять на пари і з пар, обідають, навчаються, читають, гуляють, навіть дивляться фільми до глибокої ночі (Марк якимсь дивом спромігся домовитися з вахтерами, щоб його пускали до Донхьока в гості). Марка стає багато, настільки багато, що іноді віриться – він нікуди не зникне, завжди буде поруч, як був, видається, усе життя. Донхьок стає не просто залежним, він перетворюється на відчайдушного віруючого, який не наважується заявити про свої права і бажання, але кожним нестримним порухом демонструє свою потребу.
Часом вони гублять один одного в ритмі життя, і тоді Донхьок ревниво зі звичного вже, але дуже холодного наприкінці осені, балкону спостерігає за веселощами Марка з його старшими і розкутішими друзями, заздрісно проводить поглядом його пряму спину в компанії стрункої дівчини і так само тужливо і водночас благоговійно мимохідь милується за роботою в університетській майстерні. Закономірно, що йому стає мало того, що раніше було захмарним раєм. Тепер ті рідкісні обійми, рукостискання і доторки турботи перетворилися на миті блаженства. Донхьока всього підкидає від уже звичних англійських прізвиськ, які ввижаються йому у гарячих пристрасних сновидіннях. Він просто божеволіє.
*
Одного грудневого дня все змінюється. Пообіді Донхьок знову залишається сам у кімнаті і вирішує присвятити себе підготовці до вже близьких заліків та іспитів, але плани змінює одне єдине повідомлення:
“Вийди, хочу дещо показати”
З подивом з самого себе Донхьок одразу полишає підручники, одягає чистий светр і приводить до ладу волосся перед дзеркалом. Він поспішає назустріч Марку за першим же покликом і мав би цього злякатися, але ні. Дозволяє собі бути дурним і наївним, вірити у вічне і незламне, навіть якщо потім обов’язково буде боляче. З Марком вони не бачилися майже тиждень, ще й тому ця зустріч хвилює його неймовірно сильно.
– Ходи за мною і нічого не питай.
Після привітань Марк розвертається і швидко йде понад будівлею свого гуртожитку. Виводить на вузеньку стежку, яка в’ється біля самої стіни, обходить з іншого боку і зупиняється біля обшарпаних червоних дверей. Зрозуміти, що може бути за ними, важко, цікавість наполегливо глупає у вухах, але Донхьок стримується, як його і просили, чекаючи, поки великий навісний замок піддасться ключу, а двері зі скреготом відчиняться.
– Це таємне місце, про яке знають тільки обрані, sweetie, – загадково говорить Марк і пропускає вперед.
Перед очима спершу нічого, окрім темряви, і на коротку мить Донхьок боїться, що його тут вб’ють або зґвалтують, але швидко відкидає ці панічні нісенітниці. Не видно навіть куди ступати, тому він вже тягнеться за телефоном, щоб підсвітити дорогу, але за спиною клацає вимикач. Яскраве світло викриває кімнату: два довги столи, мольберти у кутку, склянки і пензлі у фарбі, заляпані палітри, ескізи, новенькі тюбики і баночки, чайник. Майстерня.
– Цю комірчину якимось невідомим нікому зі смертних способом вибив собі для роботи мій приятель. Він якраз закінчив магістратуру і збирає маняття додому (ми сусіди по кімнаті), чомусь йому захотілося передати це все мені. Щоб було де розвернутися у моїх експириментах, чи щось таке.
Марк – вперше за час їхнього знайомства – досить ніяково обводить непевним порухом руки кімнату і бігає поглядом по стінах, ніби боїться зустрітися з очима Донхьока. Сам Донхьок мало, що розуміє у художніх речах, але мати особисту майстерню, де ніхто не заважатиме і де можна розвернути будь-яку діяльність, однозначно хороша ідея. Він підходить до одного зі столів і роздивляється залишені на ньому ескізи, не знаючи чиї вони (Марк жодного разу йому не показував свої роботи, окрім того доленосного спільного плаката, втім, Донхьок теж не поспішав декламувати йому власні тексти, яких стало надто багато з появою у його житті Марка).
– Що думаєш про це?
Знову схвильовано подає голос Марк і підходить ближче.
– Я нічого в цьому не тямлю, але наче добре, – усміхається Донхьок і зводить погляд до очей Марка, які сяють усіма зірками Чумацького Шляху після цих слів. – Світла багато, – дурнувато додає, чим викликає обірваний сміх.
– Так, багато, – Марк розслабляється і спирається стегном на край столу. – Я хотів запросити тебе також приходити сюди. Можеш читати, навчатися чи ще щось робити… Тут тепло, можна заварити чай або каву. Будемо більше часу проводити разом. Хоча б в одному приміщенні.
Останні слова руйнують Донхьока з середини. Він чує шум від падіння стіни, яку так відчайдушно намагався побудувати навколо свого серця, але програв ще до того, як вилетіло перше ядро гармати.
– Дякую. Я буду тут для тебе, – зачудовано відповідає Марку, відчуваючи слабкість від внутрішньої катастрофи. Стає легко і байдуже на наслідки. Вдруге за сьогодні. – Я теж дуже сумую за тобою.
На це Марк не знаходить достойної відповіді, тому просто обіймає Донхьока, притискає до себе і ховає носа у його волоссі.
*
Все це наштовхує Донхьока на наївні думки, що Марк відчуває щось до нього. І це не просто видавання бажаного за дійсність, а здогадки, які ходять на твердих ногах.
По-перше, Марк більше нікого не приводить до майстерні. За три тижні Донхьок жодного разу не застав тут когось іншого, на тумбі в кутку так і стоять лише їхні дві філіжанки. Приємно усвідомлювати, що хоча б у чомусь він особливий для Марка (який ні на мить не перестає подобатися, а тільки сильніше закохує у себе).
По-друге, Марк піклується про нього. Купує улюблені булочки з джемом, накриває змерзлі плечі ковдрою, нагадує про перерви під час роботи, навіть віддає свій шарф. Донхьоку подобається ось так купатися у турботі і увазі, коли його зацікавлено слухають і запам’ятовують важливі факти. Вперше з Донхьоком таке, а тому кожний міліметр шкіри вкривається приємними дрижаками, які до самого серця дістають і збурюють там незвідані почуття.
По-третє, тепер вони ще більше часу проводять разом. Марк рідше ходить з шумними компаніями на вечірки і в клуби, а надає перевагу Донхьоку, приходить до нього на перервах і сидить поруч на підвіконнях університетських коридорів.
Та все ж це більш схоже на ознаки щирої дружби, яку Донхьок нізащо не хоче втратити. Він закопує в собі непотрібні їм зізнання, але невід’ємною слідкує за Марком під час його роботи над новими проєктами, стримується у бажанні притиснутися з невмілим першим поцілунком і просто пливе за течією, покладаючись на самого Марка.
– Ніколи б не подумав, що ви настільки зблизитеся, – спантеличено розтягує слова Ченле, проводжаючи поглядом Марка. Він приніс Донхьоку кави з буфету, але швидко пішов, бо має незакінчену роботу. – Як на мене, ти єдиний, кому він приносить каву у всьому світі. Щось тут не так.
– Відчепися від нього, – бурчить Джемін і поправляє окуляри. Наче з-під землі виріс. – Донхьок заслуговує мати крутого друга.
– Тобто ми недостатньо круті? – досить ображено говорить Ченле і задирає підборіддя.
– Достатньо, – Донхьок зіскакує з підвіконня і розминає шию. Все тіло болить після сну за столом, на якому він заснув близько четвертої ранку. Марк одразу помітив, що він не виспався, тому і приніс кави. Серце небезпечно кольнуло, тепло заполонило все тіло, і усмішка ніяк не хотіла зникати з обличчя від цього чергового жесту турботи. – Просто нам з Марком легко, виявилося, що маємо багато спільних інтересів і поглядів. Ми спілкуємося, що тут такого?
– Нічого, окрім того, що він називає тебе своїм сонечком, золотком, цукеркою і солоденьким. А так нічого, – хитро відповідає Ченле і поспішає зайти в авдиторію, щоб не отримати на горіхи.
Донхьоку до ломоти в кістках хотілося б, щоб Марк називав його своїм, але це не так. У нього така манера спілкування: досить дивна, спершу навіть сороміцька, але до цього можна звикнути. Щоки вже не червоніють так сильно, а серце не намагається пробити ребра. Лише дихання збивається на мить.
– Не слухай його, Ченле йолоп і знає про це, – підбадьорливо плескає по плечі Джемін. – Але він має рацію – Марк по-особливому ставиться до тебе. Не думай, що я не помітив, як ти витріщаєшся на нього в майстерні дорогою до університету. Ти очевидний для мене, але не для нього. З тобою він такий же сліпий, як і ти з ним.
Що це означає, Донхьок не запитує. Ці слова тільки підживлюють його трепетну надію, яку так страшно показати світові. Дружба з Марком вибудувалася надзвичайно важкими методами, тому втратити її надто страшно – не можна. Донхьок не збирається пошитися в дурні, краще мовчатиме і далі. Поки може мати хоча б щось.
*
Перед Різдвом студенти старших курсів кожен рік влаштовують масштабну вечірку в невеликому готелі. Від гуртожитку його відділяє сквер і дві смуги дороги – щоб всі могли без проблем дійти до кімнат. Традиційно туди запрошують тільки старшокурсників, але Донхьоку «пощастило» зблизитися з Марком Лі і стати свідком його розмови з одногрупниками на платформі метро.
– Я не піду, – твердо говорить він і розслаблено усміхається. Біля вуха у нього мазок фарби, а з кишені пальта стирчить пензлик, який він випадково забрав з університетської майстерні.
– Та як же? – не розуміє інший хлопець. Донхьок не впевнений, що пам’ятає його ім’я, але точно впізнає лице: вони часто пересікалися поруч з Марком. Зараз Донхьок звично ховає пів лиця у комірі куртки і складках шарфа, намагаючись зникнути. – Два роки тебе запрошували старші, і ти там був. Тепер, коли ти майже господар вечора, ти не йдеш. Що сталося?
– Змінилися плани, – так само безтурботно відповідає Марк і закидає руку Донхьоку на плече, у звичному жесті притискаючи до себе. – Маю провести час з Донхьоком.
Немає сумнівів, що очі Донхьока виказали все його здивування. Адже ніяких планів вони не обговорювали. То тепер питання: він просто прикриття чи з ним правда хотіли побути разом?
– То приходьте вдвох! – випалює хлопець і піднімає руки. – Донхьоку, тебе теж запрошено.
– Дякую, – невпевнено відказує Донхьок і переводить погляд на Марка. Він виглядає досить стривожено, а в очах неможливо віднайти правильне рішення. Мабуть, вечірка для нього важлива, але він не хотів ображати Донхьока. – Я з радістю приєднаюся.
– Чудово!..
Голос хлопця тоне у шумі під’їжджаючого поїзда, а Донхьок все шукає у напруженому виразі маркового обличчя відповідь, чи правильно він вчинив. На декілька секунд йому здається, що він розчарував і зруйнував все між ними, але не встигає нічого сказати: Марк розслабляється і підштовхує його до вагону, починаючи розмову про погоду.
Саме так Донхьок опиняється на крутій вечірці старшокурсників напередодні Різдва.
Готель повністю винайняли для студентів, на вході дозволяють пройти тільки «своїм». Донхьоку некомфортно під пильними поглядами зустрічних, які всі виявляють бажання привітатися з Марком. Донхьока же для них ніби не існує, але Марк не дозволяє йому відчути себе чужим – тримає руку на плечі і кожні три хвилини запитує: «Все добре, honey?» Тільки це й тримає його поруч.
За перші пів години змінюється надто багато обличь, які починають зливатися в один сірий потік зі стійким запахом алкоголю. Донхьок насилу непомітно відділяється від Марка і знаходить Джеміна, який опинився тут завдяки активному життю в університеті.
– То як воно? – запитує друг із захмелілою усмішкою.
– Досить тривіально і сумно.
– Еге ж.
Різноманітні напої на столі його не цікавлять, від блиску гірлянд сльозяться очі, вуха закладає від басів музики. Очікувано –тусовка, на якій Донхьоку не місце. Але місце Марку, який весело грає у бір-понг і цмолить слабоалкогольне пиво. Сьогодні він приголомшливо виглядає – волосся укладене набік і відкриває лоба, блакитна сорочка із закачаними до ліктів рукавами і розстібнутими першими ґудзиками, харизматична усмішка (як в перші дні їхнього знайомства) і впевнений погляд. Поруч нього дівчина, яка не один місяць намагається з ним зблизитися. Так, він на своєму звичному місці, де може бути розкутим, а не стримуватися, як у присутності Донхьока.
– Не зважай на довколишнє, – знову говорить Джемін і легенько штовхає його ліктем в бік. – Тут усі мусять бути надзвичайно веселими і задоволеними. Це не означає, що всі справді щасливі.
Після цих слів Джемін вислизає у натовп і знову залишає Донхьока самого. Він переводить погляд назад на Марка і вирішує приспати свої моральні якості хоча б на сьогодні. Скоріше за все, він вперше і востаннє на подібній вечірці, чому б не зробити щось шалене?
Він бере зі столу пляшку ром-коли.
*
Перша хвиля сп’яніння принесла тепло і легке запаморочення, але Донхьоку було добре. Він втягнувся у танці біля ялинки, відпустив себе і дозволив незнайомцям обіймати його. Пісня за піснею виносили з голови надокучливі думки про дурість його ж вчинків. Ноги самі несуть його в танці, руки торкаються то тонких станів дівчат, то плеч хлопців. Донхьок танцює до тих пір, поки мокре волосся прилипає до скронь і шиї.
На дивані біля стіни він заводить знайомство з компанією філологів з четвертого курсу і спокійно розмовляє про якісь нісенітниці. В якийсь момент рука одного із хлопців опиняється у нього на коліні. Росфокусований погляд зупиняється на ній, мозок ніяк не може вирішити, чи варто обережно її прибрати. Врешті-решт Донхьока накриває сонливість тверезіння і він опускає голову на плече незнайомця.
– Ти вирішив поспати? – неголосно, але однаково чітко говорить хлопець і проводить рукою по коліну Донхьока.
– Вибач, мене трохи зморило, – Донхьок піднімається і вперше добре роздивляється свого співбесідника. Приємний на вигляд парубок, але щось у ньому не так. Чогось ніби не вистачає.
– З ким не буває, – відмахується він і схиляється ближче.
Вони говорять на нейтральні теми, натягнуто сміються, але вперто продовжують вдавати, що дуже зацікавлені. Насправді, це не найгірший варіант, як можна провести цей вечір (особливо, якщо поставити його навпроти кількагодинного споглядання за фліртом Марка з тією дівчиною).
Від нового знайомого приємно пахне колою. Якимсь віддаленим чуттям в певну мить Донхьок усвідомлює, що його збираються поцілувати. Це буде перший цілунок в його житті, не найгірший варіант. Губи повільно розкриваються, але за кілька сантиметрів Донхьок відвертається. Ні, він не хоче ось так. З майже незнайомцем на вечірці і напідпитку.
– Щось мені зле, – белькотить він і підривається на ноги. – Піду подихаю свіжим повітрям.
Пробиваючись через натовп вже п’яних студентів, Донхьок намагається не піднімати очей до їхніх обличь. Враз йому стало гидко від усіх награних усмішок і від самого себе. В цьому приміщенні все, абсолютно все – фарс. Жахливо відіграний спектакль. Парадоксально, як життя швидко втрачає свої барви у будинку-конфетті. Все всередині опирається такому існуванню – краще бути і далі одиноким і сірим, ніж втратити свою душу за фейком, який всім подобається.
Морозне нічне повітря моментально приводить до тями. Голова звільняється від усіх-усіх думок, жар на щоках змінюється пощіпуванням холоду і весь запал полишає тіло. Донхьок важко видихає, дозволяє вітру проникати під розстібнуту куртку, міцно заплющує очі і кусає губи. Йому стає легше. Ні, більше туди він не повернеться. Але куди йти, не зрозуміло. Алкоголь вивітрюється з організму, стає прохолодно.
– Донхьоку! Я думав, вже втратив тебе, – з готелю вибігає рум’янощокий Марк, який усміхається Донхьоку, як тільки помічає його в тіні глухої стіни і поспішає опинитися поруч. – Коли зрозумів, що більше не бачу тебе в кімнаті, злякався, що щось сталося, – пояснює він і тягнеться защіпнути куртку на юнаку. – Ти як?
Вражений тим, що Марк однаково хвилюється про нього і не полишить, Донхьок тільки непевно знизує плечима і зачудовано усміхається. Це неймовірно, як йому стає легко і добре від одного лише погляду на Марка, що навіть алкоголь не може подарувати навіть наполовину таку ж повітряність і спокій.
– Хочеш піти звідси? – знову запитує Марк, хитро усміхаючись, і протягує йому долоню.
Суха шкіра з мозолями. Триматися за руки під казковим майже-різдвяним снігопадом – найкращий подарунок за всі сімнадцять років життя. Разом вони в тиші крокують в сторону гуртожитку, зі сміхом перебігають порожню дорогу і стикаються плечима у нерівній ході. Так само мовчки Марк проводжає Донхьока до його кімнати.
– Вибач, що так сталося сьогодні, – незрозуміло чому вибачається він і сумно піджимає губи. – Я знаю, що ти не фанат таких заходів, і залишив тебе там самого. Не знаю, як так сталося.
– Все нормально, – обриває його Донхьок і сідає на підвіконня в коридорі навпроти дверей у свою кімнату. – Я сам погодився туди піти, бо знав, що для тебе це важливо.
– Чому ти так вирішив?
Брови Марка похмурими тінями сходяться у нього над переніссям, а напів темрява робить риси його обличчя мертвенно-гострим. Донхьок не знає, як сказати правду. Вони надто різні, тому довго не протримаються разом. Марку потрібна свобода не тільки у живописі, а Донхьок любить замикати себе серед рядків бездарних новел. Не знає, як пояснити, що не хоче бути тягарем, який притискає до дна і перекриває кисень для вогню всередині. Йому страшно знищити унікальність, в яку він закохується.
– Ти хотів провести час із друзями, а тут я нав’язався. Це нормально, що моя компанія не завжди у твоєму пріоритеті, – Донхьок шмигає носом і впирається потилицею у прохолодне скло позаду себе, рахуючи миті до кінця світу. Йому коле у грудях, а неприємне відчуття нудоти від самого себе повертається з новими силами.
– Але я хотів побути більше часу із тобою, – дещо ображено і розчаровано говорить Марк і підходить ближче.
– Та чому? Що зі мною цікавого може бути?
– Ти справді не розумієш?
Донхьок не встигає обмізкувати це питання, бо Марк рухається ближче, бере у долоні його обличчя і м’яко накриває губи своїми. Все, окрім цих губ, перестає існувати. Дихання завмирають у горлах. Секунда – і несміливий доторк переростає у повноцінний поцілунок. Донхьок інстинктивно піддається вмілим рукам, притискається ближче і, нарешті, видихає. Він не відчуває власного тіла і водночас перетворюється на єдиний згусток чуттєвості. Марк цілує пристрасно, обіймає за талію і торкається стегнами донхьокового паху. Серце не витримує натиску почуттів, але це захоплює чарівністю, дарує сили і віру в те, що щось таки між ними є.
Нестача повітря змушує ненадовго відсторонитися. Донхьок відкидається на холодне скло вікна, але це не повертає йому ясність думки, бо Марк руками продовжує досліджувати його тіло, а губами торкатися чутливої шиї. Донхьок здригається від цих перших і таких бажаних поцілунків, жмуриться і ледве стримує важкі видихи.
Губи знову зіштовхуються, Донхьок вже вправніше відповідає на ніжність і дозволяє собі міцно стискати обійми. Його нічого не хвилює, бо це той, хто йому не байдужий, хто точно зможе з розумінням поставитися до всіх його закидів і хто уже зробив його щасливим. Марк ніжно чмокає вологі губи і піднімає голову, щоб зазирнути в очі.
– Донхьок, ти мені подобаєшся. Ти навіть уявити собі не можеш, як сильно мені подобаєшся. Кожною найдрібнішою деталлю.
Донхьок не вірить своїм вухам. Він справді чує це?
– Справді?
– Так, my little sunshine. Я по вуха застряг, – Марк коротко сміється і проводить великим пальцем по щоці Донхьока. – А ти? Дозволиш стати твоїм хлопцем?
– Марку Лі, як я можу відмовити тому, хто вкрав мій перший поцілунок? Я хочу бути з тобою.
Щирі усмішки осяюють весь поверх. Донхьок швидко цілує Марка в куточок губ і йде відчинити двері в кімнату. Сьогодні у них перший день.
Додати до улюблених