– Підкинь ще дерев’яшок, а то довго так не просидимо.
Максим мовчки встав і пошкандибав до гори фанери, котру ми збирали з викинутих на Смітнику меблів. Ззаду я побачив, що у нього з’явилось ще одне сиве пасмо, котре він намагався закрити капюшоном.
– Слухай, фройнд, може тобі комусь сказати про це діло?
Він інстинктивно зачесав назад руде волосся і з усією агресивністю свого ластовиння глянув на мене:
– Ти щоразу повторюєш одне й те саме, дістав. По-перше, кому? Мені піти до коменданта, аби мене одразу відправили на нижні штоки як небажаний матеріал? Хочеш куштувати суп з мого м’яса і крові? – він нервово засміявся.
Після цього я дістав свіжу банку концентрату та відлив половину у тарілку Макса. На смак огидне, але іншого нічого ми не маємо.
Мій друг закинув у вогонь щось зелене. Можливо, раніше це було кріслом.
– Шайсе, смердить, – скривився я.
– Що ти знайшов – те і палимо. Краще шукати на майбутнє будеш, байда.
– Дякую, ти завжди вмієш підтримати. Але може це твоя знахідка, га? Чого ти одразу на мене стрілки переводиш?
Максим задумався.
– Можливо… Просто раптом… Це тому, що ти тупий, бо мене покликали на орієнтацію в Північне крило, а ти в Центральному так і залишишся, йолопе.
Я вдарив цього довбня залізною ложкою, почувши у відповідь декілька десятків образ у свою сторону. Кому взагалі важливий той дурний розподіл за результатами Навчальних курсів? Ну піде він в Північне, і ким стане? Дасть випадок – стане розвідником. Доля науковця явно не для такого ледаря, як Макс. Я хоч ясно, що піду в локомотивщики або маляри. Хоч талони на суп матиму щодня живі, а не чекатиму зарплатні, тьфу.
– Гут, всідайся вже, а то комашня налетить, будеш їсти сум з протеїнами.
– Маєш якусь історію нову? Що там відсталі на перекурі розказують?
Після того, як я отримав середню рекомендацію і направлення на освіту на курсах праці, цей пацан не пропускає нагоди вилити мені багнюки в лице і нагадати про цю «невдачу». Такий от у мене друг.
– Я вдам, що не помітив цього випаду. Коротше, слухай. Лука розказав, клявся, що абсолютно реально…
– Знаємо істинність твого Луки, шайсе! Коли він про зітканого тканинного чоловіка розповідав, я також повірив, а виявилось, що то все брехлива дурня.
– Ти хочеш послухати чи мені піти?
– Хочу, мовчу.
– Так би й одразу.
Я поворушив вогонь і скуштував ложку супу. Ніяких нових відчуттів.
– Каже, колись десь на поверху 320-му…
– Ого! Як він може знати когось з настільки низьких відомих штоків?! – викрикнув Максим.
Прокинулась моя пасивна агресія:
– Я. Просив. Не. Перебивати.
– Добре, добре…
Витримуючи переможні п’ять секунд тиші, я спостерігав за тим, як мій фройнд навпроти не може вмоститися та зупинити тремор. Це у нього завжди, коли він знервований або зацікавлений.
– У районі 320-го штоку жила сім’я: мати, батько і син. Вони мали свою власну кімнату. Якось уночі малий захотів увімкнути світло, аби переконатись, що закрив ящик з супом на кодовий замок, але його зупинила мати, і категорично заборонила це робити. Наступного дня він прокинувся і сів з батьками снідати, але щось було не так. Цього дня син захотів познайомитись з тими, хто живе на поверх нижче… А тепер назви чотири імені.
– Навіщо?
– Аби було зручніше, я вже не пам’ятаю як точно звали героїв, не тупи.
Максим замислився, але на диво швидко вигадав ймення:
– Нехай будуть Йонас, Михайло, Себастьян та Сава.
– Суповий набір прямо, – ми вдвох посміялись з недолугого жарту. – Добре, заспокоїлись, продовжуємо. Мати забороняла сину спускатись без нагляду, але цікавість була сильніша за будь-які перестороги, тому він подружився з чотирма хлопцями звідти. Імена нам вже знайомі. Після вечірньої сирени наш герой повернувся додому, де вночі мати також заборонила йому вмикати світло зі словами: «Якщо хочеш ще жити».
– Шайсе, лячно!
– Це ти ще далі не чув! – його зелені очі округлились, але зупинятись ніхто не думав. Він навіть впустив ложку в суп, не думаючи її діставати до закінчення моєї розповіді. – Вдень батьки пішли на працю, а син з новими фройдами сиділи в їх кімнаті та їли сховані «про всяк випадок» консерви. Єдине, вони звернули увагу, що зачинений ящик з супом був без замка, хоча малий точно пам’ятав, що вішав замок. Тоді фройнди вирішили перевірити, чи немає нікого підозрілого в коридорі. Йонас вийшов. Його не було дуже довго, а на крики друзів він не відповідав. Тоді інші четверо пішли на пошуки хлопця. Раптом світло в коридорі вимкнулось, а десь далеко ремонтники почули дитячі крики та біг.
– І що? Це все?
– Ну, так. Коли батьки повернулись, вони побачили тільки гору трупів та відсутній суп.
– Тьфу, ясно, що це просто було пограбування.
– Так, на нижніх штоках, думаю, таке часто трапляється через суп, але вбивати дітей…
– Така доля, – стиснув плечима Максим.
Наше багаття догоріло. Як дивно, що у настільки занедбаному місці так добре працює вентиляція, навіть дим швидко вбирає.
– Скоро сирена буде, гайда, я не хочу натрапити на патруль.
Не хочеш, так не хочеш, хоча ми б не вперше тікали від озброєних рядових. Завтра нас чекає довжелезна черга за ароматним супом.
Додати до улюблених