Столітня війна

“Я був на його місці”

Trigger Warning! Згадування блювання, наркотики

Все йшло своїм ходом. Так виходило, що ранки, коли перших уроків не було (чи, точніше, коли були «не дуже корисні») і вечори, коли робити було нічого, Слава проводив в «Асфоделях», періодично сперечаючись з Сергієм, що працював два-на-два, і постійно натикаючись на Андрія Сергійовича. Жарти-жартами, а коли саме  практикант почав його чекати в кафе з загодя купленим м’ятним латте, Слава не помітив. Але він і не бути проти, взагалі-то – м’ятний латте за чужий рахунок завжди був трохи смачнішим, ніж той, що ти купуєш за свої власні гроші.

І вони сиділи там, за невеликим столиком, обговорювали історію, школу, мрії, цілі та всіх мимо проходячих гарних хлопців. Славу це трохи втомлювало, а Андрій веселився не на жарт, особливо після того, як дехто із обговорення йому підморгнув і широко посміхнувся. Слава скривився.

— Серйозно? Високий кучерявий блондин?

— Ревнуєш?

— Не розумію, скоріше. Я думав, він не ваш типаж, — бовкнув Слава, граючись з напівпорожнім стаканчиком.

— О-о-о, ти думав про мій типаж? Думав, чи ти мені до смаку? Не переживай, точно до мого, люблю розумних, красивих хлопців, — звабливо бурмоче практикант, граючи бровами.

— Ви жахливі.

— А щоки-то почервоніли! — Андрій Сергійович сміється.

— Слухайте, ви ж бі, чому ви не обговорюєте дівчат? – слушно питає Слава, міняючи тему.

— Їм і без мене дурні вистачає. Дівчат буквально всі обговорюють, наче мають на це право. Я буду обговорювати чоловіків, сексуальність дозволяє, совість теж, — він широко посміхається.

На уроках вони один з одним не говорять майже, хіба що Мирославу щось в голові переклинить ляпнути, виправити чи почати сперечатись. Андрій Сергійович з величезним задоволенням, граючись, починав сперечатись у відповідь, і вони могли так цілий урок провести, говорячи про що завгодно, поки інші користувались шансом і відпочивали.  Це був одинадцятий клас – тобі взагалі чхати на все, що навколо відбувається, встигнути б домашку зробити до репетитора. Так що всі тільки дякували Славі після уроку, розмахуючи товстими, розписаними зошитами.

— Що ви з ним вічно сперечаєтесь? Він тобі оцінки занижує? – спитав через силу Юра. Він себе не дуже добре почував останнім часом, ходив блідий і втомлений, з брудним волоссям і прикритим очима. Слава думав, що справа в ЗНО, тому що нічого позитивного в цьому дійстві не було, і точно не для Юри, батьки котрого змусили обрати і математику, і історію – а для нього, ігноруючого математику історика, це було вбивчим комбо.

— Кхм, та ні, насправді, – подавився водою хлопець. Слава не думав, що його друг помічає це, з такою-то втомою. І щось всередині в грудях заворушилось таке, дивне і непрохане – «не хочу, щоб інші знали. То тільки моє». Небажання ділитись тим, що в нього з Андрієм Сергійовичем все чудово, тим, що він тепер знає більше частину його життя і навіть запам’ятав чомусь усі його дитячі травми – здавалось дивним, але правильним. Хай так поки і буде. У ного ніколи не було нічого повністю свого, нічого, що можна було б залишити за закритими дверима трохи довше, щоб ніхто не чіпав і не бачив.

— Просто дурньою маємось.

— Як закохані, чесне слово.

— А ти що, ревнуєш? Та я ж назавжди залишусь тільки твоїм найкращим другом, котик, – Слава не помітив, що почав наслідувати гумор практиканта.

— Зара вирве.

— Від любові?

— Буквально вирве, блять, – Юра став ще блідішим. Він стиснув тремтячими руками живіт, псуючи ідеальні лінії випрасуванної сорочки і рванув до виходу з класу, прямо назустріч дзвінку і Андрію Сергійовичу, що заходив на другий урок. Юра штовхнув практиканта і вибіжав з кабінету.

— Що з ним? У нього такий вигляд, ніби все погано, — схвильовано спитав Андрій, зупиняючи Славу на бігу. Практикант тримав його теплою рукою за передпліччя і тихо говорив прямо у вухо, щоб ніхто не чув.

— Я не знаю. Я піду за ним.

— Звісно. Хай води поп’є і до медсестри піде.

— Здається, він до медсестри не піде, — Слава підняв на Андрія стривожені карі очі, – щось не так.

Одинадцятикласник виривається з рук Андрія Сергійовича, що морщиться на холод, тільки-но обпаливший пригріту долоню. Він стояв у дверях і дивився, як Слава біжить по коридору і спускається на поверх нижче – у найближчий чоловічий туалет, отже.

***

— Юр? Ти як? — Слава стояв перед закритою кабінкою і у відповідь чув тільки блювання і надірваний хрип, ніби у Юри горло зсередини розідране до крові. Слава не розумів, що робити, щось йому підказувало, що телефонувати батькам чи у швидку не треба, хоча хотілось дуже – поки сам Юра не пояснить, що відбувається.

Мирослав ходив туди-сюди, втоптуючи розбиту плитку в бетон, ковзаючи поглядом по м’ятно-зеленим стінам і розфарбованим у білий колір дерев’яним віконним рамам.

— Юра, що відбувається? — вставив Слава в перерві між заходами блювання, коли запанувала тиша.

— Йди геть, — прохрипів друг, ніби курив з народження, хоча ніколи в житті і цигарки до рук не брав.

— Яке нахер «йди геть», ти блюєш в шкільному туалеті, нічого не ївши всі шість уроків! Що відбувається?! Ти зранку чудово виглядав, краще ніж за весь цей час, а тепер – це пизда просто, – роздратовано промовив хлопець.

Юра виходить з кабінки, зливаючи за собою воду. Від нього тхне втомленістю, кислим запахом і нервовістю, і Слава кілька секунд не може впізнати свого кращого друга, що підходить до вмивальника, набирає повні пригоршні води. Каплі летять навколо, коли той вмиває лице, і Слава навіть через швидкі рухи бачить, як у Юри тремтять руки. Слава не розумів, що робити, знову і знову повторював це у себе в голові. Він уже почав звинувачувати себе і думати, що він занадто мало часу приділяв другу, не помітив, що йому погано стало, занадто захопився практикантом, аж ось Юра почав щось бурмотіти і стискати мокрими руками вилиці. Хлопець схопився за вмивальник, та все рівно осів на підлогу.

— Юра!

Слава підхоплює друга і сідає поряд, не дивлячись на тихі, майже нечутні скарги.

— Поясни мені, що відбувається, інакше я просто зателефоную до швидкої. Перестань вийобуватись, будь ласка, ти зараз на мертвого схожий.

Юра ричить чи, точніше, скрипить надірваним голосом – він, взагалі-то, дуже гарний хлопець. Але в нього такі синці під очима і така обережність в рухах, ніби береже енергію, щоб не зомліти, що Слава стискує зуби і кулаки разом, з очікуванням дивлячись на друга.

А Юра Славу знав ледь не з пелюшок, знав з перших нових наколінників і самоката з наліпками, з перших розбитих вікон і подряпаної машини сусіда, коли не вписався вєліком у поворот, з проблем і суперечок. Слава не відстане, і не заткнеться, думав через туман хлопець. Не заспокоїться і не дасть просто спробувати все виправити, зробити все краще, ніж було. У нього майже вийшло, просто перебрав, недобрав, переплутав.

Він розповів, бо коли язик був чимось зайнятим, здавалось, що у шлунка не було часу вивернутись навзнак і виблювати всі нутрощі. Розповів про те, як втомився готуватись, про те, як батьки від нього чекають найвищих балів з усіх екзаменів, як кажуть, що якщо він не вступить на безкоштовне, то йому хіба на будівництво йти і з дому геть, бо йому нічого оплачувати не будуть, дорослий ж вже.  Розповів про контроль і дойоби за кожну дрібницю і секунду запізнення, ніби йому в сімнадцять нічим іншим не було зайнятись.

Розповів про ці графіті на ледь не кожній стіні міста – нік якийсь. Слава звик і не помічав навіть, всі думають, що якщо напишуть свій нік в Інстаграмі на стіні, то на них обов’язково підпишуться.  А то був нік з телеграму, що виводить на доволі непомітний канал, де кожен пост був з картиночкою і простим описом – ціна, скільки грам, який ефект. Просто і зрозуміло. Найкращий приклад нативної реклами, блять.

А потім Юра замовк. Лежав на холодній підлозі, обіймаючи себе тремтячими руками і мовчав. Він ні на що не підсів, принаймні, поки – тільки вперше купив за відкладені на навчання гроші, не за багато, за кілька сотень – нембутал. Купив, вколовся, і, певне, недобрав чи вколов щось палене, бо зараз йому було так хріново, що і не описати. Йому хотілось, щоб стало простіше – стало гидотно погано. Хотілось кричати, злитись, доводити Славі, що у нього була причина, що він сам захотів так зробити і сам вирішив,і що він розуміє, що це дурний вчинок і що більше так не буде – реально не буде, ні секунди того обіцяного кайфу і забуття. Просто вивертаючий навиворіт біль і кислий смак на язиці.

Слава сидів, затисши рот рукою. Він не знав, що сказати чи як підтримати, і чи треба підтримувати взагалі.

— Але навіщо?

— Я втомився, Слава. Я попросту заєбався, мені треба було хоч щось, щоб це зупинилось.

— Ти міг поговорити зі мною, ти міг піти геть з дому на певний час, пожив би у мене, а потім ми змогли б виріш…

— Не змогли б, Слав. Ми ніхера не змогли б.

— Але, Юр, проблеми в школі і батьки – це не причина підсідати на всяку кислоту.

— Чому? — питає Юра, такий забитий втомлений хлопець, котрий не хоче вирішувати свої проблеми – не знає як. Хочеться тільки забутись і більше ніколи про це не думати – ким я буду, чому кожен бал так важливий, навіщо мені ці папірці і дипломні обкладинки, навіщо мені це все, якщо я не знаю, чого хочу?

Слава мовчить. Мовчить, обіймаючи друга. Мовчить, вкладаючи у мовчання величезний жаль, тому що не міг зрозуміти, не міг відчути.

У Юри нові спазми в шлунку, бажання блювати і дуже швидке дихання – йому так погано, що хочеться розідрати коротко підстриженими нігтями шкіру, щоб випустити весь цей ниючий біль, що пульсує разом з барбітуратом по венам. У Юри скандали вдома і багато-багато невирішених задач по тригонометрії. У Юри дірка на ніжній шкірі руки і, здається, жодного жалю.

Слава дістає телефон і відразу відчуває, як льодяні пальці чіпляються за нього, намагаючись телефон вихопити.

— Заспокойся. Тобі треба десь відлежатись і відіспатись. Я не знаю, чи допоможе це все, але це поки все, що я  можу придумати.

— Кому ти дзвониш?

Слава мовчав, очікуючи відповіді в слухавці. А коли почув м’яке «алло», так само м’яко і привітно заговорив, ніби і не було зараз важкого моноліта провини за чужий біль на шиї.

— Вітаю, Світлана Ігорівна, це Мирослав! – зі сторони чується хрип, і у Юрив очах така образа і злість, що хочеться заховатись.

— Мирося, привіт! Як мама? Як твоя підготовка до екзаменів? І Юрочка як? У вас ж історія зараз? — залопоніла в слухавку мама Юри. Слава інколи дивувався – як можна вміти з іншими людьми говорити так м’яко і по-доброму, а в наступний момент – вдома сину казати, що він тупий і нічого не може, «в той час, як інші діти»…

— Так, нас практикант раніше відпустив! З мамою все добре, привіт вам передавала, зі мною та підготовкою також! Я якраз дзвоню спитати, чи можна у вас на сьогодні Юру вкрасти? Він поки речі в класі збирає, а я хотів відразу у вас дізнатись: хочу, щоб він мені кілька речей з української пояснив, я пана Авраменка по-людськи не розумію, – штучно незадоволено з краплею благання заговорив Слава.

— Ой, то він тобі буде пояснювати? Ну, якщо тобі потрібна допомога, то звісно! Хай мені напише, як буде з класу виходити, і як буде до тебе додому йти!

— Обов’язково! А можна він залишиться на ночівлю? Як раз завтра першого урока нема, і ми з ним зраночку математикою позаймаємось, – солодко заговорив Слава. Світлана Ігорівна його обожнювала, бо думала, що Юра має бути якраз таких хлопчиком – лідером, розумничкою, старанним хорошим хлопчиком, який так любить своїх батьків і так їм допомагає! Слава не поспішав руйнувати її повітряні замки – саме так і тільки так Юру виходило відпрошувати у батьків

— Хай залишається, якщо вже математика, – промовила мама Юри з ледь помітними нотами незадоволення. — Тільки не бавтесь, займайтесь, жодних комп’ютерних ігор!

— Та у мене і нема ігор, я на комп’ютері тільки вчусь, – завірив Мирослав, без жодних коливань збрехавши.

— Який молодець!

Слава швидко попрощався і знову комусь зателефонував. Юру тільки відпустила тривога, та він знову весь напружився, очікуючи будь-якого підступу. У нього все плило перед очима, а в вухах чувся грім молотів і дзвін дзвонів, що дивно сплелись в якийсь відчутно знайомий скандинавський мотив.

— Так? — почувся в слухавці спокійний голос.

— Я знаю, що це дуже і дуже нахабно, і що я не можу вас про це просити, тому що ми дуже ало знайомі, але мені дійсно дуже потрібна допомога, – швидко промовив Слава, сподіваючись, що швидкість сказаного запевнить Андрія Сергійовича в тому, що ситуація серйозна.

— Що саме треба?

— Можна до вас додому?

— Так швидко? Ми всього-нічого знайомі,  — Мирослав міг поклястись, що чув у цих словах дурну широку посмішку. Йому смішно не було, тому він продовжив:

— Це Юра. Будь ласка, мені нема куди його відвести, вдома мама, до нього не можна, а інших близьких людей з порожньою квартирою в мене нема, —  з благанням заговорив учень.

Андрій Сергійович, варто сказати, відразу заспокоївся і погодився. Він зрозумів тоді з вигляду тікаючого Юри, що справа серйозна, а те, що Слава телефонує сам на залишений колись в кав’ярні, на серветці номер телефону – пояснювало, що справа ще й важка.

— Дякую. Ми почекаємо вас до кінця уроків.

— Нема потреби, я відпущу клас раніше і поїду з вами на таксі, викличу його до школи, заднього ходу.

— Добре.

У Мирослава в голосі звучала така вдячність і полегшення, що Андрій м’яко посміхається на тому кінці дроту і натискає «відбій». Через кілька хвилин в коридорі стало чутно радісні викрики, говір тридцяти душ одинадцятикласників і трохи скрипучий поворот ключа в замку кабінета – як практикант, він має перевіряти і зачиняти двері за класом. Андрій Сергійович поправляє пальто, і з чужими речами під руку спішить до вахтьорши, щоб віддати їй ключі і розписатись в журналі погризеною ручкою, та й піти собі. На задньому дворі його чекав блідий хлопець  з незадоволеним і недовірливим поглядом, і Мирослав, у якого на контрасті очі горіли вдячністю від того, що щось йде за планом.

Андрій підходить і торкається долоню голови Слави, натикаючись на роздратований погляд Юри.

— Ти як?

— Нормально, це просто отруєння, — у Юри язик так поволі рухається, що Андрій ледве його зрозумів. Слава з напругою дивиться на нього, підтримуючи друга, що знаходився в стані, ближче до зомлівання. — Ви чому відповіли на його дзвінок?

— Тому що він подзвонив, напевне?  — іронічно відповідає практикант, зручно перехоплюючи сумки хлопців.

— Чому?

— Ти вибіжав з повним ротом блювоти, розширеними зіницями і білою шкіро з кабінета, де я вів урок. А потім мені телефонує Слава, кажучи, що тебе до себе додому не може відвести. Ти ж математику здаєш, розумний ніби.

Юра замовк, і незадоволення змінилось на розгубленість так швидко, ніби переключили платівку на дуже втомленому потрісканому програвачі.

***

Юра майже відразу заснув, поки їхав у таксі на задньому сидінні. Дихав часто, через рот, і губи стали такими пересохлими, що почали бути схожими на наждачку з «Епіцентра». Андрій Сергійович мужньо відволікав водія розмовами, щоб той не почав нічого уточнювати про сплячого блідого пацана, котрого везуть неясно хто і неясно куди. Відволікав, і інколи дивився у дзеркало, і вічно натикався на вдячний погляд Слави. Все, що можна і потрібно було сказати в цій ситуації – один Славин погляд все казав. Андрій кожен раз коротко кивав, але постійно відводив погляд з дороги, щоб знову поглянути на Славине відбиття у склі, щоб бачити, розуміти і кивати. Таке собі колесо сансари, якщо чесно. Але Андрію подобалось – він не вибагливий.

Коли вони приїхали до багатоквартирного будинку, Андрій відразу вискочив, вручаючи Славі сумки і самостійно витягаючи Юру з машини — він спав. Вони піднялись по затертим сходинкам під’їзду і зайшли всередину, не кажучи ні слова. Слава не дуже знав, як себе поводити, тому що якась незручність танцювала в повітрі, що переривалась тільки рідким хрипом Юри. Андрій відразу  вклав хлопця на диван в вітальні, не знімаючи одягу чи взуття – швидше, щоб влігся і відпочив. Слава стягнув з друга взуття і куртку, накрив пледом в клітинку з «Епіцентра» (у нього такий самий є) і втомлено присів на підлогу, спираючись спиною на диван.  У Андрія Сергійовича вдома було дуже комфортно, тихо і тепло – пощастило, підлога з підігрівом. Квартирка невелика, двохкімнатна, з трохи пожованими, як каже мама Слави, шторами на великих вікнах, стареньким сервантом і книгами на усіх можливих площинах. Славі захотілось відразу сісти собі в куточку і почати читати, але відчував себе занадто втомленим для цього. Не вистачало якось енергії – все було так сумбурно, швидко, і він, бляха, ніколи з таким не стикався. Ніколи не бачив людей, що приймають наркотики – не курять травку на вулиці після пива в пабі, а наркотики, справжні і винищуючі зсередини. І це кращий друг.

Слава відчував себе єбать яким винним.

— Ти сам в нормі? — спитав Андрій Сергієвич, повертаючись в коридор, щоб повісити пальто на гачок. Він поманив учня пальцем, і вони пішли до невеликої кухні, прикривши за собою двері вітальні. Мирослав сів за припертий до кахельної стіни квадратний  стіл і заховав обличчя в прохолодних, з вулиці, руках. Андрій Сергійович обійшов чуже кинуте взуття, сумки, що сиротливо лежали біля речей, і зняв важезні берці з металевими вставками. Слава непомітно всміхнувся – шкарпетки історика були яскраво-жовтими, з неоновими прибульцями.

— Напевне? Я не знаю, що сказати, якщо чесно. Я ніколи з таким не стикався,  — Мир пропустив волосся через п’ятірню. – Але я дуже вам вдячний, що ви допомогли і не почали відразу телефонувати про це в школу і його батькам. Це все зробило б тільки гірше.

— Не знаю, насправді. По протоколу, я повинен був в цей самий момент про це повідомити його батьків і потім винести цю тему на позакласну годину, ну, я зробив би так, якби був повноцінним викладачем. Але я практикант – а ще розумію його. Я був на його місці, — буденно промовив Андрій, починаючи заварювати какао. Широкі плечі обтягувала чорна водолазка і Слава відраховував секунди до того, як на рукава, які історик підкочувати не захотів, потрапить крапля молока. Почувши останнє речення, Слава нахмурився, сверлячи поглядом чужу спину.

— У вас щось таке траплялось?

— Я розповідав тобі про те, що в моїй київській тусовці було всім все рівно: хто, з ким і скільки разів. В якийсь момент секс просто перестав бути темою розмови – ними стали наркотики. А коли мої друзі про них говорили, мені здавалось, що я обов’язково маю спробувати, щоб вони не подумали, ну я ж не лох з провінції. Тільки потім я зрозумів, що лохом мене саме такі думки і зробили, — гірко сміється Андрій Сергійович.

— Та потім я переборов це. Мені з людьми щастить – подруга вмовила піти до нарколога. Проходив курс, я ж ще не встиг підсісти, і пронесло. Я навіть не знаю, навіщо тобі про це кажу, тому що ця інформація точно директорку не порадує, як і мій універ.

Андрій мовчить і помірно розмішує в малій кастрюльці какао «Мрія» з окропом і додає туди кілька ложок цукру – здається, більше, ніж самого какао. Заливає все молоком і додає дрібку, ніби, кориці – не дуже ясно, що саме, бо в нього всі спеції розфасовані в маленькі баночки з-під соусів.

— Я не розповім нікому.

— Мене дивує той факт, що я знаю і вірю в те, що не видаш, — посміхається Андрій, повертаючись і спираючись об умивальник. – Але для тебе… Як ти до цього відносишся?

Слава мовчить і дивиться на нього. У нього погляд не можна прочитати, і Андрій непомітно стискає пальці на краю умивальника, хвилюючись. Він не встиг відслідкувати момент, коли думка цього хлопця стала для нього важити не просто бодай щось – а щось.

– Якщо ви кажете, що перейшли це – я вам вірю. Мені боляче від думки, що таке, як з Юрою, могло трапитись з вами, з будь-ким ще. Я дуже не хочу когось втратити, – Слава наголосив на цьому, і очі в нього від кухонного освітлення майже чорні. Андрієві хочеться щось голосно сказати, про ще, що такого не буде, хотілось пообіцяти, що все-все завжди буде добре – але такої влади, такої сили він не мав. І брехати не любив.  Він тільки кивнув, і Славі – Миру – цього вистачило.

— Дякую вам за те, що ви допомогли йому. І за те, що довіряєте мені, і за те, що привели у свій дім. Дякую величезне, я дійсно не знаю, хто б ще зміг допомогти.

— Годі мені дякувати, — хитає головою Андрій. — Я допоміг йому, тому що я був в його ситуації, але з самого початку я допоміг тому, що мені зателефонував ти. Тому що ти попросив і тому що я точно знаю, що ти не став би мені брехати чи підводити. Тобі дуже хочеться вірити, Мирослав. До біса хочеться, — тихо каже практикант, розливаючи какао по різнокаліберним горняткам.

Слава не знав, що сказати.

— Хай спить сьогодні. Тобі теж варто. Можеш на моєму ліжку поспати або на дивані в кімнаті, – говорить історик, за ковток випиваючи половину горнятка найсолодшого пійла в світі.

— Ні-ні, дякую, я краще на тому дивані.

— Боїшся спати у моєму ліжку? Як ж ти спатимеш зі мною в майбутньому, лапонька? –  жартує Андрій, намагаючись розрядити неймовірно втомлену атмосферу.

— Ви все ще гидотні.

Андрій Сергійович сміється і на кухні так приємно. Ноги в яскравих шкарпетках з модного, такого ж хіпстерського, як «Асфоделі», магазинчика торкаються теплої підлоги.

— Не дивлячись ні на що, мені доведеться поговорити з ним вранці. І я домовлюсь з другом, що практикує в наркодиспансері – він може взяти його на анонімне наркологічне лікування. Це не зовсім законно, тому що йому нема вісімнадцяти років і навряд він захоче повідомляти батьків, але я спитаю все ж.

— Ви не зобов’язан…

— Зобов’язаний, взагалі. І не тому, що ти неймовірно милий, і тобі хочеться допомогти, а тому, що це колись може врятувати йому життя. Це не засре йому все, як засрало кільком моїм близьким. Не можна це допустити, — так серйозно говорить історик, що Славі хочеться чемно закивати, записати і підняти руку з додатковим питанням. А в голові – таке відчуття захищенності.

Він готовий вирішувати проблеми, він не відступить перед труднощами, але інколи він просто не знає, що робити. Слава радів, що Андрій Сергійович був поряд. Радів, що той допомагає.

— Йди спати, Мир.

— І ви йдіть, Андрій Сергійович.

———————————————————————————————————–

Примітка:

Ця тема з графіті на стінах, телеграмом та наркотиках – дійсна, вона активно поширена в моєму місті. Також, я не впевнена в діях барбітуратів і тому подібне, написала на основі короткого дослідження, і можу виправити після ввічливого коментаря.

Додати до улюблених