Коли йому повідомили про смерть дядька, він нічого не відчув, і це трохи налякало його. Він клацнув нігтем по іконці відбою на екрані, сунув телефон у широку кишеню халата, і, подолавши опір липкуватого латексу, натягнув назад рукавички. З важким зітханням Ньют заглянув у чашку Петрі. Дзвінок відволік його відразу після декапітації чергового щура. Незважаючи на хладоген під чашкою з середовищем, відпрепарований мозок перетворився на місиво як тільки Ньют спробував підчепити гіпокамп екскаватором. Тканина надто швидко деградувала. Рука дрібно затремтіла, коли він спробував знайти хоча б залишки “серпу” в мацеруючій тканині за допомогою кюрети, але мозок остаточно розплився суспензією дрібних пластівців по яскраво-рожевій плівці поживного середовища. Що йому лишалося робити? Він був за сотні тисяч кілометрів від дому. Він би навіть до останнього дня шиву не встиг, не те що на поховання. І потім…
Ньют здався і злив розчин разом з місивом у склянку з біовідходами, уламки черепа і м’які тканини вирушили за безголовим тільцем у конверт з іншими трупами. Він торкнувся хладогену – той прогрівся сильніше ніж слід. Ньют на автоматі мивакав рештки крові з великої чашки Петрі серветками.
– Юмінг, підсоби.
Дівчина відірвалася від бінокуляра, дістала “свіжий” брикет із морозилки та подала Ньюту. Її рукавичка миттєво примерзла до упаковки там, куди на синій латекс потрапив фізрозчин. Ньют необережно схопив запропонований пакет і рукавичка лаборантки несподівано вдарила його по пальцям, зіскочивши з руки.
– Насильство на робочому місці, – пробурмотів він, підбадьорливо посміхнувшись у відповідь на вибачення.
Юмінг тільки зашарілася, і з міцно стиснутими губами шмигнула назад до морозильника, закинути розм’яклий брикет, що прогрівся. На ходу вона розгорнула пожовклий папір і дістала нову проавтоклавовану напередодні чашку для розтину.
– Увімкнути музику знову? – Вона невпевнено запитала, роблячи крок до старого програвача за купою брудних кюрет у витяжній шафі.
Ньют трохи сповільнився, але все ж таки ствердно кивнув і попросив викрутити звук на максимум. Під важкі зітхання Клеменса Ханнігана, який, як не іронічно, співав про смертне одро, він відсунув від себе брудний посуд і взявся за наступне розтин.
“Пустота перестріла мене, боса,
І борюсь із нею”
Передні лапи під вказівним, великий палець притримував тіло та шию зверху, оголюючи місце для надрізу та обмежуючи рухливість тварини. Леза хірургічних ножиць з легкістю увійшли в шкіру, прорізали тіло щура і зімкнулися. Відокремлена голова впала в чашку, застелену фільтрувальним папером, рубінові краплі крові миттєво ввібралися між її волокнами, розповзлися квітковим візерунком від зрізу. Ледве помітно щелепа тварини зарухалась востаннє. Він майже довів процедуру до абсолютного автоматизму, руки звично перебирали інструментарій, по черзі вивуджуючи потрібні пінцети і змінюючи ножиці на менші офтальмологічні. Притримавши голову за ніс зігнутим гострим пінцетом, Ньют відхопив офтальмологічними ножицями очі з вухами і зняв рожевий скальп, оголюючи напівпрозорий тонкий череп. Під ним світилося витончене, ледь помітне павутиння кровоносних судин оболонок мозку. Наступний розріз повинен був пройти рівно над поздовжньою щілиною, з додатковими засічками за мозочком та ольфакторними цибулинами. Залишалося лише зняти фрагменти черепа пінцетом.
Правду кажучи, він чекав цього дзвінка вже деякий час. Коли Ілля пережив інсульт, Ньют почав вести зворотний відлік про себе. Він іноді уявляв, як це сталося б і що він зробив би. Батько щось говорив про реабілітацію, про фізіотерапію і про те, як їм пощастило з відносно швидким реагуванням бригади швидкої допомоги. Ньют не був циніком, песимістом чи фаталістом, про ні. Він був біологом до мозку кісток. З тих пір вони встигли відзначити бій курантів, які сповіщають новий рік, нехай тільки один раз. Для Ньюта це вже було невеликим дивом у особистих масштабах. Особливо зважаючи на масштаби пенумбри на КТ-знімку Іллі.
І потім… Що він міг зробити у цій ситуації? Наближався термін чергової Події, міжнародні перельоти були ускладнені і коштували більше, ніж вся зарплатня Гайзлера за останні два роки роботи. Вдень, після завершення підготовки слайсів, він видзвонить мачуху (батько напевно буде зайнятий залагодженням усіх справ, документів та підготовкою), розпитає про ситуацію, переведе залишок зарплати за червень на сімейний рахунок… Загалом, зробить як слід. Юмінг і Ананд видраять підлогу та столи від крові, замочать посуд і виженуть студентів Германна подалі від ультрафіолетової лампи. Звичайно, вони не вкладуться в оговорений час, і Герман стоятиме над їхніми душами всі півгодини-п’ятнадцять хвилин, які педантичний німець відводив під завчасне прибуття з королівським кортежем з таких же зануд. І ще п’ятнадцять хвилин, на які група Ньюта спізниться. Ньют знову посвариться з Германом з приводу порушення порядку та розкладу в їхній спільній лабораторії, їхні студенти, у свою чергу, посваряться між собою… Життя завжди тривало до неподобства повсякденно, не зважаючи на особисті трагедії, що відбувалися в їхніх життях.
Надтріснутий циферблат настінного годинника, що висів над морозильниками, показував 17:44, коли Ньют нарешті відірвав очі від вібротома та приготовлених зрізів. На його привеликий подив ніхто з робочої групи Германна, як і він сам, навіть носа не сунув до лабораторії – ні о заявленій дев’ятій ранку, ні через півдня. Ньют натрапив на незвично спокійного Готтліба вже за вечерею у їдальні. Той виглядав задоволеним, наскільки це слово взагалі було коректне по відношенню до нього та світу, в якому вони жили. Герман навіть прихильно махнув рукою Гайзлеру, і Ньют не роздумуючи попрямував до його столика зі своїм підносом. У нинішніх обставинах Ньют був готовий ризикнути і підсісти навіть до маршала Пентакоста на коліна – аби не залишатися наодинці з собою якомога довше. Своїх підопічних він встиг відпустити на вилазку до міста і дуже жалкував, що не зачепився піти з ними. Отже, залишався або Герман з його зневажливими кпинами, або уявні коліна Пентакоста. Гарячий, звичайно, чоловік, але залишки здорового глузду, законсервовані парами формальдегіду, підказували Ньюту, що його тлінне тіло навряд чи пережило б таку пригоду.
– У Розломі щось здохло? – Ньют присвиснув, сідаючи навпроти Германна.
Він поспішив поставити тацю на стіл. Незважаючи на розпач Ньюта легкий тремор відмовлявся проходити.
– Хіба що в тебе на столі, – Готтліб скептично підняв ліву брову. – Сподіваюся, ви вимили підлогу за собою. Минулого разу ми знайшли чортові кишки під нашим головним кластером! Головним! – Він насупився і смикнув плечима. – І я розраховую, що сьогодні ви перевірили переноски. Ненавиджу сморід дохлих мишей.
Ньют швидко проковтнув запихану в рот смужку бекону. Від його вигляду Герман на мить зморщив ніс. “Некошерно, як же”.
– Це вже більше схоже на тебе, хах, – від поспіху у Ньюта навернулися сльози на очі, і він закашлявся. – Це трапилося лише одного разу, попрошу помітити…
– Як же…
– І сьогодні ми різали щурів, так що смердіти мишами в принципі не може?
– Сорти калу.
– Ми черевну порожнину не…
Германн демонстративно закотив очі, а потім поспішив перевести увагу на пачку вина в руках. Він зловив губами трубочку і, вклавши у вираз обличчя якнайбільше гідності, з шумом почав всмоктувати залишки напою.
– То тебе з чимось привітати? Я тебе останній раз поза лабою бачив на Хануку, – протяг Ньют, спостерігаючи за вузлуватими пальцями на матовій сріблястій упаковці. Його погляд ковзнув вгору до обличчя і затримався на губах, що забарвились бордовим, перш ніж зупинитися на злегка зневажливо примружених очах. – І ти задоволений, ніби твій батько тобі особисто Нобеля з фізики вручив. Це нервує.
Герман відірвався від пачки і, не розриваючи зорового контакту, промокнув губи серветкою. Він підчепив другу серветку і взявся на автоматі складати з неї журавлика, ледве стримуючи усмішку, що проклюнулася на його тонких вустах.
– Чому ж, Ньютоне, ніби чоловік не може просто радіти життю.
– Просто чоловік – так. Але коли це ти був простим? – Ньют стомився і перевів погляд на свою тарілку. Вже зовсім тихо він додав: – Ти навіть розширеній передплаті на хмарі для своїх обчислень не радів…
– Це тому, що передплати не вистачило і на тисячу ітерацій…
– …Крім того, – Ньют не дав Германну завести шарманку ниття про велику проблему парсимонії, – Сьогодні не з’явився навіть Яків, а він не існує поза лабою. Це нонсенс, аномалія, він не здатний вижити поза своєю екологічною нішою. Ви його вбили і весь день позбавлялися тіла? Інших пояснень, що відбувається, я не знаходжу.
Ньют невдоволено зморщив ніс від власного дурного жарту і розлючено впився зубами в ще одну, досить гумову, смужку бекону. Так, принаймні, він не міг видати щось огидніше. Герман тільки стримано знизав плечима. Він невідривно стежив за різкими рухами колеги.
– Просто вирішив дати студентам вихідні, – куточок його рота ледь смикнувся. – Не повіриш, у глибинах Шаттердома навіть у Якова є свій затишний темний куточок. Він туди дійшов сам, без моєї допомоги.
Ньют спробував набити рот похмурою сірою пастою, вилка легенько брязкотіла по тарілці від тремору. Поки що вони з Германом не волали один на одного. За звичайних обставин він вважав би день вдалим.
– А взагалі-то…
“А ось і ‘але…”.
– Ви завжди спізнюєтеся. Абсолютно. А в мене, між іншим, алергія на толуол, і за шкідливість, на відміну від тебе, мені не доплачують, – Герман відтягнув три шари рукавів із зап’ястків, оголюючи рожеві шрами від дерматиту. – І кров… мерзота. У кайдзю вона хоч би синя, абстрагуватися легше. Як ти взагалі після цього можеш… жерти?
Права рука Германна здригнулася і Ньют на автоматі присунув свій піднос ближче. З Готтліба стало б підкріпити свою думку про розтини прицільним вгаченням тростини в його тарілку. Втім, тростина так і залишилася лежати на лаві біля Германа.
Ньют трохи насупився і повів плечима. Крити випад йому не було чим, та й відповісти без ризику вдавитися він все одно не міг. Вони просиділи в цілковитій тиші ще десять хвилин, під час яких стало очевидно, що Германн покінчив із вечерею задовго до явища Ньюта народу і лише морально готувався чимось поділитися, допиваючи вино. Його прямо розпирало зсередини, передчуття висіло в повітрі, перебиваючи запах ракетного палива і прогорклого вершкового масла. Герман переможно просяяв, коли Ньют проковтнув останній шматок яєчні і підняв погляд на нього. Біолог зітхнув і спробував себе у допиті знову.
– То що за свято? Що за привід? Ти ніколи не пропускаєш робочі дні. Ще ти ніколи не пив… при мені, – Ньют махнув рукою на уже спустошену, акуратно згорнуту пачку біля підноса Германна.
Той урочисто видихнув, натягнув свою незворушну маску на обличчя і протягнув:
– П’ять місяців.
Ньют втупився в нього абсолютно порожнім поглядом.
– Ти ж казав, у нас ще рік до потрійного явища.
– Я не про прогнози!
– Ти звільняєшся?
– Що?! – Готтліб здригнувся. – Ні!
– Тебе звільняють? – Він відклав вилку і підпер долонею підборіддя. – Чур я забираю твій робочий стіл.
– Ні! – Герман вирячвся і важко засопів. – Ні, тільки через моє бездиханне тіло. Я скоріше пущу стіл на топку в котельні, ніж дозволю тобі торкнутися його! Це ще мій дід вирізав! Сам! Своїми власними руками!
Герман визнав поразку на безнадійному фронті, сунув руку вглиб шарів одягу і дістав крихітну чорну картку.
Ньют якраз причастився до власного пакету з газировкою і від несподіванки видихнув рідину через ніс. Готтліб вчасно відсмикнув знімок УЗД і приготувався бурчати про портативний гадюшник Ньюта. Гайзлер зайшовся сильним кашлем, намагаючись позбавитися від грудки, що саднила чи то у гортані, чи десь глибше за грудиною…
– Від тебе ентропії більше, ніж від категорії чотири, вічно…
– А-а-а… Ух ти, – поспішаючи перебити тираду, Ньют відповів хрипким слабким голосом. -П’ять місяців, ха? Вітаю?
Германн вважав за краще не звертати ні найменшої уваги на невпевненість, що бриніла у голосі колеги, і продовжив з ще більшим ентузіазмом:
– Сім’я… Батько був проти святкувань до народження, – Германн востаннє махнув знімком УЗД перед носом Ньюта та сховав назад у глибинах складок піджака та парки. – Але ж ми можемо не дожити до цього, якщо нас закриють. Його ж стараннями, – він процідив з неприхованою зневагою.
Ньют нарешті відкашлявся і, втерши сльози, кинув скептичний погляд на Германна.
– Чого так песимістично? Це тільки якщо нас закриють, що було б навіженою дурістю. І тільки якщо твої розрахунки стабілізації червоточини вірні.
– Мої розрахунки завжди вірні, і припини називати це червоточиною. Теж мені, Мічіо Каку Шаттердома знайшовся, – холодно відрізав Герман і підвівся. Він явно вагався, незручно спираючись рукою на стіл, ніби не міг вирішити, чи варто продовжувати розмову.
– У будь якому випадку, – Ньют вклав у свій тон всю м’якість, на яку його тільки вистачило, – Я тебе … – Він запнувся і підібгав губи, – Вас. Я вітаю вас обох. Це просто чудова новина. Визначна, я сказав би.
Він спробував примирливо посміхнутися, але від перенапруження губи розтягнулися в широкому незграбному вишкірі. Ньют майже чув забринівший хрускіт зіпсованого, зламаного моменту. Нижня ліва повіка Германна сіпнулася, куточки губ різко опустилися і глибокі зморшки залягли на щоках. Він підвівся, ніяково схопив з лави тростину і переніс свою вагу на нову опору.
– Ти… Так-так, дякую. Прошу мене про… – він зміряв Ньюта поглядом, зважуючи, чи варто розпорошуватися на люб’язності. – Вибачити. Сьогодні вночі прилітають гості, мені ще багато чого потрібно організувати. А ти й так мене затримав! Навіть поза лабораторією зумів…
Ньют продовжував слухати обурене бурчання Германна, поки його не поглинув мірний гул сусіднього з їдальнею цеху. Він просидів ще десять хвилин в абсолютній самоті і невиразному гомоні люду, поки робітники навколо не почали поступово розходитися. Він відчував себе рибиною на крижині – трохи оглушеним і змерзлим. Коли втомлений черговий почав гнівно розмахувати ганчіркою в бік Ньюта, тому довелося нарешті згрести свої думки і брудний посуд на підносі в купу, після чого нарешті подибати до тісноти власної кімнати. Хотілося забитися якомога глибше в темні щілини Шаттердома, але довелося задовольнятися скрипучим одномісним ліжком і двома шарами ковдр. Зачинивши за собою зі звичним залізним брязкотом двері, він тут же ніяково навернувся на порозі. Під ногами зашелестіли зім’яті зелені конверти внутрішньої кореспонденції Шаттердома, які якимось дивом пропіхнули в щілину під дверима. Поштове віконце Ньют заварив намертво ще місяць тому.
Скарги.
Іноді вони з Германом, здавалося, ловили ту стару хвилю їхніх захоплених переписок, примара взаємної поваги миготіла між мірними склянками та огризками крейди на підлозі біля стіни. А потім Ньют робив помилку – надто голосно відповідав, надто широко посміхався, надто довго мовчав, надто… Був надто. Як у той день. І в тоні, і в жестах Германа починали ковзати презирство і гидливість, ніби той торкнувся голими руками гнилого морського огірка. Усередині Ньюта все ламалося і знову розгорялося пекло агресивності з котлами їдкості. Все починалося по новій. Абсолютно кожен такий “раз” супроводжувався стопкою конвертів та лайкою. Він почав втомлюватися від протоколів про моральну шкоду, завдану ним особисто зі злим наміром багатостраждальному доктору, мати його, Готтлібу. В основному – шляхом співіснування в одному приміщенні та недотримання санітарних норм. Герман, незважаючи на повну бездіяльність керівництва, старанно продовжував заповнювати та надсилати скарги до відділу кадрів. Ті, у свою чергу, вважали страшно кумедним перенаправляти їх Ньюту, вже навіть не витрачаючи часу на читання або розкриття конвертів зі скаргами. Так і того дня на підлозі Ньюта виявилася ціла пачка конвертів з багатосторінковими протоколами погрому лабораторії, безсовісної крадіжки (відшкодованої того ж дня) моркви… І особливо детальна скарга на електрика в житловому відсіку Германна. Ньют закотив очі. Тільки скарг на інших людей йому й не вистачало. Він дістав з кишені сорочки окуляри і пробігся поглядом по решті паперів.
До нудоти акуратна в’язь почерку колись вселяла в Ньюта лагідний трепет і благоговіння, він все ще надто виразно пам’ятав, як чекав з нетерпінням кожен лист. Якось в акуратному конверті з летючими мишками на марках прийшла навіть листівка – сувенірка з КПП “Чарлі” разом із небагатослівними привітаннями до дня народження.
Тепер Ньюту приходили лише скарги, і ті – непрямі. Він уже навіть не вчитувався у суть претензій. Очі спотикалися на випадкових заглавних літерах на початку іменників, видаючи з тельбухами в Германі німця, оголюючи про нього трохи більше, ніж той дозволяв собі відкрито виявляти на публіці. Так непрофесійно. Колись Ньют знаходив зворушливими ці помилки… Нині це дратувало так, що в нього вилиці зводило у судомі. Скарги, скарги, скарги. Нарешті, не без задоволення він розірвав папери і шпурнув їх у сміттєве цебро біля столу. Огризки плавно приземлилися паперовим снігом навколо. Він роздратовано цокнув язиком і рішуче попрямував до ліжка.
Ньют міг присягнутися, що єдиною пристрастю і хобі Готтліба по життю були скарги, таким він був промовистим і винахідливим у цих листах щастя. Тим більше вражаючим, зазначив про себе зі зловтіхою Ньют, був факт майбутнього батьківства Германна. “А що трапилось? Чисто з онтогенетичної погляду, навіть Готтліби не могли розмножуватися партеногенезом…”. Мабуть, у Германні була дещиця пристрасті до чогось ще крім скарг.
“З нього вийде просто жахливий батько. Прямо як моя мати. Ніколи не поруч і звертає увагу лише коли досягаєш якихось абстрактних успіхів… Або, того гірше, він буде як його батько. Завжди незадоволений, завжди… Герман”.
Ньют важко опустився на ліжко, скинув черевики і заліз одягненим під ковдру.
Він дуже втомився. То Герман ділився з ним такою глибоко особистою, щасливою новиною – по суті, це був привілей, яким були удостоєні лише найближчі друзі Готтліба в Шаттердомі та Пентакост через питання зі страхуванням і спадком. То Герман самонатхненно писав черговий альманах гріхів смертних імені Гайзлера і поливав брудом професійну адекватність Ньюта через розбиту літрову колбу з гематоксиліном. Ньют майже був готовий вмазати Германну по його вічно незадоволеному обличчю підшивкою старих скарг і пожовклих напівлюбовних листів, якщо йому довелося б ще раз вислуховувати тираду про свою неосудність через легкий безлад на особистому робочому столі. Ньют готовий був вдарити цією самою підшивкою самого себе за те, що не міг просто взяти і остаточно вписати Германна в список персональних мудаків, яких слід уникати в неробочий час. Потрібно було тікати з їдальні або вдати, що він не бачив його, що його просто не існувало. Він так утомився…
Сон не йшов звичайно ж, і Ньютону нічого не залишалося, крім як втупитися в стелю і намагатися думати про щось стороннє, але щоразу думки поверталися до питання смерті, життя. І всього такого. Йому все думалося, що нормальна людина в такій ситуації заробила б нервовий зрив або хоча б виплакала всю душу. Хоч пристойності заради … Він не міг видавити жодної сльози, йому навіть стало трохи шкода себе за безплідні потуги. Але й сил вдавати себе радісним, зацікавленим і залученим у нього не було. І легкий укол ревнощів, яким він раніше бував виправдовував себе, був цього разу ні до чого. Він просто розучився адекватно відчувати щось крім втоми. Чи ніколи не вмів? Ньют не міг припинити думати, але ніяк не міг почати відчувати.
Він не відчув майже нічого, коли мати, що так рідко дзвонила йому, повідомляла про власний діагноз. І свого часу, дізнавшись про її смерть, так само не відчув нічого. Це було неминуче, невідворотно… І, зрештою, він ледве її знав і не міг не відчувати деякої прохолоди до неї. Чергові слова жалю, адресовані її новому чоловіку по телефону, глухе клацання по кнопкам, скидання дзвінку до того, як прозвучать грубі слова, доставка на дім дешевого букета троянд, пара скупих рядків, написаних під диктовку рукою байдужого кур’єра. Він бачився з нею всього кілька разів, коли він сам був далеко не хлопчиком. Коли їй стало цікаво. Незважаючи на старання батька пояснити йому всі обставини його народження якомога м’якше і прищепити дитині здорове співпереживання тій складної ситуації, в якій опинилася його біологічна мати, Ньютон ніяк не міг позбутися глибокої антипатії. До її манірності (його ж манірності, шляк би його трафив), манерності, до фамільярних широких жестів на кшталт міцних обіймів і дзвінкого поцілунку в щоку замість вітання, до її гучного високого голосу, бравади… На жаль в ньому було стільки ж від неї, скільки і химерності від добродушних невигадливих Гайзлерів, хоч він відмовлявся зізнаватися собі в цьому.
Тим дужче палило і жерло Ньюта зсередини почуття сорому, провини. Новина про смерть Іллі викликала в ньому навіть менше відгуку, ніж її смерть. Людина, яка його виховала, яка прищепила любов до природи, до походів і до дешевої газировки. “Квиток у діабет”, як казав дядько, клацаючи кільцем по клапану на кришці бляшанки. Ньют намагався намацати в собі хоч щось, але упирався в оніміння, порожнечу, в тупі кути своїх ребер під шкірою. Наче хтось начисто вишкрібіз його грудної клітки серце і напхав за грудину напівзогнилої трухи.
Він скривив обличчя від надмірної театральності своїх порівнянь.
Його ерудована раціональна частина, що примудрилася захистити докторську summa cum laude в нейронауках, начебто підказувала, що це абсолютно нормальний стан, і що переживання таких сильних потрясінь глибоко індивідуальні. Але внутрішня непророблена невротичність не здавалася, і ось, лежачи вночі, Ньютон не міг перестати задаватися питанням, чи всі ті звістки і події були потрясіннями у своїй суті. Начебто колись він відчував так багато. Начебто зовсім нещодавно всередині нього розверзалося палкуче пекло з почуттів і переживань, тривожностей, рефлексій…
Як би там не було банально, несправедливо та низько, він відчував одне величезне ніщо у собі. Розучився відчувати. Він подумки спотикався через свою черствість, ніяк не міг знайти їй місця і пояснення, соромився, сердився … Але порожнеча всередині перегукувалася з масштабами втрати.
Простирадла були надто сухі, пальці самі тяглися до плечей, крізь сорочку драли підсохлі скоринки на подряпинах. Він повертався під гарячою колючою ковдрою, намагаючись розслабити ниючі м’язи, зітхнути на повні груди. Ніс майже не дихав і в темряві кімнати мерехтіли зловісні постаті. Ньют здався.
Так і не знайшовши собі місця у власній комірчині, він рішуче переодягся у подерті від часу джинси (“Як же я стар, і навіть не супер, на жаль”), і накинув кожанку на розтягнуту, линялу, колись чорну, а нині брудносіру футболку .
У нього були готові зразки для мікроскопії, які він все відкладав до кращих часів. Ці скельця могли скласти чудову компанію його безсонню. Можливо, інкубування із сумнівними тричі перезамороженими вторинними антитілами навіть спрацювало. Може, йому буде, чому порадіти.
Шаттердом ніколи не спав, і навіть у такий пізній час коридорами, освітленими тьмяним жовтим світлом, снували робочі, техніки і чергові. Один напівсонний охоронець, мабуть, щоб збадьориться, навіть запитав у нього перепустку. Ньют майже вирвав її з рук хлопця, так він поспішав дістатися до рідних стін лабораторії.
Вони не мали справжньої темної кімнати. Зазвичай Ньюту доводилося імпровізувати з брезентами, хірургічними ширмами та фольгою, щоб провести огляд флюорисцентних зразків та фарбування. На велике щастя Ньюта, в лабораторії тієї ночі нікого крім нього не було. Можна було просто задраїти вхідні двері і не включати верхнє світло. Він неохоче накинув халат, швидко глянув на лічильник діодів і майже помолився, клацаючи перемикачем на контрольній панелі. Йому обіцяли новий лазер. Півтора роки тому. Він сповільнився над коробкою із скельцями.
Найближчим до якогось приглушеного ниючого почуття втрати він був за рік до смерті Іллі, на острові Хіппа, де було зафіксовано нинішні зразки.
Хоча б зрізи його втішили. Майже жодних артефактів, слідів горіння чи навіть звичайних пухирців. І імуногістохімія спрацювала чудово.
Ньют вилетів туди терміново разом із вантажними поставками центрального штабу. Пентакост згадав про згоду однієї команди пілотів допомогти із зразками мозку кайдзю. У них була кваліфікація, єгер і жодних заперечень щодо природи досліджень Ньюта. Чи його “захоплення” кайдзю, чи зовнішнього вигляду, чи…
Він увімкнув Z-стек, виставив налаштування на 11 шарів та знизив інтенсивність лазера перш ніж почати пошарове сканування зразка.
Несподівано він зійшовся з тими двома. Обидві були легкі на підйом, азартні і дуже зацікавлені в ксенобіології. Вони виявляли ініціативу, брали активну участь у розробці модифікації на їх єгер і в’їдливо розпитували його про особливості сполучних тканин кайдзю. Ще з ними чудово пилося вечорами, і Ньют вперше за довгий час навіть узявся за гітару, вдало знайдену в одній із майстерень того компактного Шаттердома. Вони за компанію з трійкою різношерстих механіків співали поганими голосами пісні з середини нульових і кошмарили місцевого офіцера безпеки. Загалом, пілоти та їхня команда нагадували Ньюту його однокурсників і себе, і вони були чи не єдиними пілотами, яких ховали у відкритих трунах.
Коли оцифроване зображення завантажилося на екрані, Ньют дозволив собі змінити псевдокольори на ціан і магенту. Розсип ядер вибагливо висів у переплетенні сітки цитоскелета численних клітин.
Щось стиснулося в нього всередині під час прощання, коли він побачив їхні тіла. Тієї ночі, втім, це теж відгукнулося приглушеним уколом під діафрагмою.
Він не очікував побачити їх такими цілими й неушкодженими, знекровленими, незвично блідими, але на вигляд не більш ніж… заспаними після важкого дня або навіть однієї з пиятик. Начебто зовсім не їх витягували з-під куп покрученого металу, що корродував у концентрованій крові кайдзю. Наслідки того забруднення знову сколихнули громадськість та підлили олію у вогонь обговорення доцільності програми. Коли другого дня загін з демонтажу знайшов абсолютно цілу головну капсулу, Ньют навіть встиг почати сподіватися щось… Так, датчики життєдіяльності відразу замовкли, коли Азазель в агонії обрушилася на єгера, намагаючись, як здалося Ньюту, дістати коннпод. Але ж системи комунікації єгерів і раніше пошкоджувалися в бою, призводячи до комічних воскресінь та раптових поворотів у новинах…
Ньют посунув скло за допомогою маніпулятора, намагаючись знайти добре видиму ділянку базального шару клітин; це було важко через неоднорідність тканини та мікрорельєфу зрізу. Це були досить старі зразки, він встиг покращити склад заливки, щоб уникати таких казусів. Ньют цокнув язиком і підняв окуляри з переносиці на маківку. Потрібно було вивести зображення на окуляр. Налаштовувати такий “хитрий” фокус сподіваючись на фотоприймач і екран було подібно до тортур.
Усі їхні плани та тижні підготовки пішли до біса під хвіст, коли Азазель подолала Чудову Милю. Друга категорія, яку їй встигли привласнити після виходу з Розлому, виявилася помилковою. “Скромні” в порівнянні з Мораною, що передувала їй, габарити компенсувалися ударною швидкістю і важко передбачуваною траєкторією переміщення цієї кайдзю. Мірабо вдалося відвернути її від курсу на Вікторію і загнати в малонаселену Тахолу, навіть пустити на фарш праву половину її тіла, але й корпус єгеря перетворився на порізану покручену бляшанку. Тільки дивом захисна капсула реактора не зазнала жодної шкоди – берегова лінія уникнула забруднення ще й радіоактивними відходами. На щось інше дива не вистачило.
Йому довелося зміститися далі вздовж зрізу у пошуках добре профарбованої типової структури. Ньют докоряв собі за поспішну радість з приводу вдалого приготування зрізів: базальний шар частково відійшов від прилеглих верхніх шарів, а частково взагалі склався в віялом. Потрібно було знайти відносно цілу ділянку хоча б у двісті мікрометрів.
Було щось неправильне в тому, що їхні тіла залишилися цілими зовні. Від багатьох пілотів після смерті залишалося менше, ніж від Азазель і навіть Тресспасера, це було природно і невідворотно, як хода років. Інші згоряли від гострої променевої хвороби або раку, і знову їхні тіла служили природним свідченням неминучої природи їхньої смерті, чесно програної боротьби з ентропією та хаосом.
Його голос звучав трохи осиплим, коли він якомога ненароком поцікавився у медперсоналу про причину смерті. Молоденька медофіцер, чи то пакистанка, чи індійка, чула краєм вуха від високого начальства про навантаження нейрального профілю, що призвело до фатальної гіперстимуляції сенсорного інтерфейсу єгера і пілотів. Підспілий до завершення проводів смаглявий юнак поправив колегу оксамитовим баритоном з іспанським акцентом:
– Тільки закінчив звіт, дислокація хребців шийного відділу.
Ньют проковтнув і мовчки кивнув хлопцеві. Це були до нудоти знайомі слова. “Гуманне умертвіння шляхом дислокації шийних хребців”. Забій дорослих тварин шляхом декапітації не передбачалося. Ньют мимоволі почав масажувати мочку правого вуха, затиснувши ту між великим і вказівним пальцями. Грудка нудоти, що підступила у горлі, нікуди не поділася, але й не рушила вище. У приміщенні було нестерпно душно і тьмяно, сорочка липла до спини від поту. Він полетів з першим же вантажним літаком назад, в лабораторію, притримуючи коробку, що глухо гриміла дбайливо упакованими парафіновими блоками і мазками на предметних скельцях. Він і на острів прибув з одним лише речовим мішком змінного одягу через плече. Єдиним нагадуванням про них, що залишилося у Ньюта, був зігнутий навпіл миттєвий знімок десь на дні його речового мішка під ліжком. Знімок, мабуть, встиг потемніти від часу до повної чорноти, ніхто в їхній компанії не вмів до ладу користуватися інстаксом і вони назнімало тоді цілий картридж чорних плям.
Ньют не дізнався б про світанок, якби не Герман, що матеріалізувався біля незакінчених на дошці розрахунків о 4 годині 27 хвилині. Ньют поспішно вирубив лазер і накинув чохол на мікроскоп, щоб зразки не вигоріли, поки він порався з ширмами. Окуляри боляче клацнули по переносиці, зісковзнувши по лобі вниз, і він невиразно вилаявся. Досить пом’ятий і роздратований Герман не удостоїв його ні доброго ранку, ні поглядом, але, принаймні, не став відразу ж включати верхнє освітлення. Тяжко спершись на тростину (і небезпечно нахилившись уперед) він завмер над Вавилонською Вежею пакетованого чаю в кухонному кутку. Вузька долоня відкинула “Вишневий рай” Юмінг і “Тропічний Екстаз” Ньюта, не забувши гидливо зіштовхнути ці і ще кілька коробок на підлогу. Вузлуваті пальці зімкнулися на звичайному Ерл Греї.
Втома висмоктувала з нього всі соки і не було сил навіть ворушити язиком, тому Ньют з абсолютно кам’яним обличчям почав збирати пакетики, що випали з коробок, як тільки Германн відвернувся до чайника, що встиг закипіти. Виразний флер перегару свідчив про приємно проведений вечір доктора Готтліба і ймовірне дике похмілля, що мучило його аж ніяк не світлу вранці голову. Ньют навіть не був упевнений, що Герман встиг протверезіти – якщо судити з алкогольних випарів, що стелилися шлейфом за роздратованим чоловіком. Тим більше дивовижною здавалася цілком нормальна координація його рухів.
Біолог шмигнув у напівтемряву за ширмами, залишаючи тінь батька Гамлета на старому дивані, що просів, і з кухлем у руках. Через деякий час до мірного гулу обладнання Ньюта приєдналося огидне поскрипування крейди старою дошкою – доктор Готтліб допив чай і нарешті приступив до роботи. Все-таки свята не скасовували порятунку світу.
Ньют знову підняв окуляри і закотив рукави халата, йому було дуже душно. Він вирішив пройтися наступним препаратом і спробував відразу ж налаштувати фокус на базальному шарі.
Вони просили показати мікрофотографії, коли ті були б готові. Він узяв їхні особисті поштові адреси замість офіційних корпусних, сервери яких час від часу падали в Маріанську западину і не збиралися підніматися.
Цей зріз ліг на скло вдаліше, базальний шар був у кращому стані, можна було навіть розглянути біполярні клітини. Він опустив об’єктив до самого покривного скла, видихнув і перевів руку з макрогвинта на мікрогвинт.
Він жартівливо написав при них химерні подяки до публікації. Він аж ніяк не жартома переконався, що записав їхні прізвища правильно для списку співавторів. В останній вечір одна з них так сильно сміялася над його дурним жартом про первинний прохід, що залилася гіркими сльозами, а слідом за нею розплакалася і її партнерка, задихалися вони абсолютно синхронно. Хтось жартома включив Radiohead на фоні. Ньют, приборкав сп’янілий язик, намагався пояснити нейробіологію цих колективних ридань.
Глухе клацання зламаної крейди по дошці пролунало як постріл. Ньют здригнувся всім тілом. Пальці мимоволі стиснули гвинт міцніше і крутнули у зворотний бік, пролунав жалібний дзвін розчавленого предметного скельця. Він поспішив підняти об’єктив і послабити фіксатори, тремтячі руки дбайливо зняли препарат із предметного столика. У напівтемряві він спробував розгледіти, чи тріщина пройшла по центральній частині зрізу, коли щось капнуло на скло в його долонях. Ньют здивовано дивився на прозору безбарвну краплину, а потім рефлекторно підняв голову вгору. Не знайшовши слідів течії на стелі, він знову опустив голову, і нова крапля впала на його зап’ястя. Відклавши препарат, він тремтячими пальцями торкнувся лівої щоки. На його обличчі текли сльози. Він спробував утерти їх спочатку тильною стороною долоні, а потім і розкоченим рукавом, але сльози продовжували бігти струмочками по його вилицях, щоках, збігатися разом у сльозну річку під підборіддям і капати то на комір футболки, то в ложбинку між ключицями. Ніс почало закладати і він спробував вдихнути ротом. Тіло пробивали хвилі тремтіння і грудна клітка стиснулася. Він міцно затис долонями рота, намагаючись заглушити схлипи, що роздерли його легені і горло.
– Доктор Гайзлер?
Він гарячково роззирався, вишукуючи шляхи до стратегічного відступу, але тільки зустрівся поглядом з Германом, що рвучко відсунув панель ширми.
– Ви знущаєтесь, так? Вирішили з мене посміятися або… Доктор Гайзлер… Ньютон?
Обурення у голосі Германна змінилося подивом, він запнувся. Все ще затискаючи щосили рот однією рукою, іншу Ньют витяг у зупиняючому жесті, сподіваючись, що Готтлібу вистачить такту або хоча б відчуття незручності, щоб залишити колегу в спокої. Германн дійсно різко відвернувся і стукнув тростиною перед собою, але в останній момент передумав і нерішуче зашкандибав до Ньюта. Той спробував відвернутися на стільці до екрану і не зміг – Германн вже сперся рукою об спинку, щоб .
розвернути Гайзлера назад до себе. Ньют закрив обличчя обома руками, намагаючись зовсім не дихати, щоб придушити несамовиті звуки з-під грудини.
– Ньютон? – нерішуче покликав Герман.
Він вагався. Що люди робили в таких випадках?
Десь на підкірці його довгострокової пам’яті замигали напівзабуті спогади дитинства. Він притулив тростину до столу і ніяково спробував обійняти тремтячого чоловіка. Голова того напрочуд добре лягала на плече Германна, його ж власна долоня потяглася до потилиці, пальці вплелися в м’які пасма відрослого волосся. Він зазначив про себе, що від Ньюта так само пахло дешевим фруктовим шампунем і кофеїновою жуйкою.
– Was ist los, mein Herzchen?… – звучало незвично, безглуздо і сухо, зовсім не як у мами, але найкращих слів чи ідей у Германна не було. – Was bedrückt dich, Vögelchen?
Він важко опустився навколішки перед стільцем, щоб обійняти Ньюта зручніше і міцніше, обидві руки опустилися на спину, намагаючись вселити спокій силою натиску, фізично оформити моральну підтримку. Серце Гайзлера билося так часто й важко, що стукіт віддавався майже фізичним болем у Германі.
Ньюту не було чим дихати, тому довелося дозволити собі розплакатися на всю горлянку. Пальці стиснули колючий светр на грудях Германна, він намагався вибачатися за це, за все насправді, але слова застрягали десь у горлянці, замість них виривалися все більш жалюгідні схлипи. Його руки наповнював неприємний гул, розповзався по кожній клітинці тіла, резонував із пусткою всередині. Він знав цей гомін.
– Sag mal, was du auf dem Herzen hast… Wo tut es weh, Kleines?
Він був з ним щоразу, коли з глухим клацанням ламалися шиї гризунів у його руках, і цей хрускіт розливався в них, резонував, глухо вібрував, врізався в нутро Ньюта, тяжкістю наповнював нервові закінчення.
Його особистий синестезійний акустико-тактильний еквівалент невідворотності смерті.
Додати до улюблених