Стайлз та Дерек

Примітка:
1. В цій історії Кейт не сестра Кріса, тому її прізвище не Арджент.
2. Шерифа звуть Джон.
3. Цинамон – кориця, так ці прянощі називають у моїй родині.

— Хто твоя Чудо-жінка, Стайлз? — мабуть, Хізер хотіла сказати це спокусливим тоном, але динамік телефону безбожно спотворив її голос, тож Стілінскі ледь стримав сміх. Здається, подруга вирішила повідомити йому щось важливе, тож не слід було своїми хихотіннями псувати момент.
— Ще не впевнений, — сказав він. — Чи є ідеї, як наштовхнути мене на потрібні думки?
— Я дізналася адресу! — Хізер понизила голос до драматичного шепотіння, але захоплений писк все одно прорвався.
— Дозволь уточнити, ти говориш про «ту саму адресу»? — Стайлз від хвилювання теж почав говорити тихіше, хоча його у власному автомобілі ніхто не міг підслухати.
— Так, Стайлз! Я говорю про ту саму адресу, яку ми недавно з тобою обговорювали! Я не можу сказати прямо, бо тут купа зайвих вух, тож сподіваюся на твою кмітливість! — зашипіла подруга.
— Ти справді це зробила? — Стайлз від хвилювання підстрибнув на сидінні і незграбно зачепив кермо, але навіть не звернув на це уваги. — Якщо так, то я подарую тобі іменний кухоль і замовлю банер із тобою у костюмі Чудо-Жінки!
— Не треба банер, хоча від кухлика я б не відмовилася. Відправлю тобі адресу повідомленням. Але, Стайлз, — Хізер зробила паузу, — що б ти не задумав, пообіцяй мені, що будеш обережний.
— Як завжди, моя богиня, як завжди, — проспівав Стайлз і провернув ключа у замку запалювання.
Хізер відключилася, і телефон одразу ж завібрував від сигналу вхідного повідомлення. Ознайомившись із надісланою адресою і кілька секунд покопирсавшись у навігаторі, Стайлз вирулив з паркувального майданчику.
— Бережись, Похмурий Вовче, Стайлз Стілінскі виходить на полювання!
Стайлзу завжди подобалося вигадувати історії. Зазвичай, це були фантастичні марення, на які зневажливо пирхали «популярні» учні з його школи, але від яких були в захваті простіші діти. Також природне красномовство дозволяло виплутатися практично з будь-якої проблеми, заговоривши співрозмовника до напівнепритомності.
У якийсь момент класний керівник запропонував Стайлзу взяти участь у випуску шкільної газети, щоб направити його невгамовну енергію в мирне русло. Не можна сказати, що ця затія виявилася такою вже гарною, містер Дуглас явно не раз пошкодував, що взагалі заїкнувся при Стайлзові про журналістику, а його тато щоразу хапався за голову, коли дізнавався про чергову причину виклику до школи. Крім висвітлення шкільних заходів та статей про успішних учнів з подачі Стайлза газета писала про погані вчинки школярів, неправомірну діяльність вчителів і навіть махінації з фінансами (крім написання статті, докази Стайлз відніс до поліції). Шкільна газета Бейкон-Хіллз ще ніколи не була такою популярною, як під час керування нею сином шерифа.
У Стайлза ніколи не виникало сумнівів, ким він хоче стати у майбутньому. Тож після закінчення школи він зібрав сумку, взяв усі зароблені на літніх підробітках гроші і, підбадьорений батьковим благословенням, вирушив підкорювати Нью-Йорк. Без проблем вступив до університету, зацікавивши комісію своїм есеєм, був найкращим на курсі, йому навіть довірили говорити випускну промову!
У нове, доросле життя Стайлз вирушив, сповнений надій та амбіцій. Щоб жорстко обламатися, не встигнувши розправити крила. Незважаючи на відмінні оцінки та рекомендації викладачів, влаштуватися на престижне місце на кшталт «Нью-Йорк Таймс» не було жодної можливості. Писати у глянсових виданнях на зразок «Космополітен» він сам не хотів (та й потрапити туди було нітрохи не простіше, ніж у «Таймс»). Спортивні видання були закільцьованою системою, куди пробитися, не маючи відношення до спортивної сфери, було неможливо. А всілякі жовті газетки Стайлз вважав дном своєї професії.
Він мріяв працювати у кримінальній сфері або висвітлювати серйозні події щодо важливих для людства моментів. А у результаті оббивав пороги друкованих видань. Він уже готовий був здатися і вирушити додому, в Бейкон-Хіллз, щоб працювати над місцевим вісником, коли на допомогу колишньому випускникові прийшов декан його факультету. Тільки протекція викладача допомогла Стілінскі отримати місце стажера у великому виданні, що спеціалізувалося на літературі. Там висвітлювалися новинки та вже розкручені бестселери, розповідалися подробиці життя письменників та зустрічей з читачами, друкувалися інтерв’ю. Вся ця тема не дуже цікавила Стайлза, але була явно краще пліток про особисте життя селебріті. Втім, поварившись рік-другий у цій кухні, Стайлз змушений був визнати, що літературні газети та журнали недалеко пішли від тієї ж жовтої преси. Крім анотацій до книг і зведень виторгу, вони рясніли всілякими «смаженими» фактами про авторів, немов ті були рок-зірками. Стайлз розумів, що робилося це для залучення читачів до досить нудної теми літератури, але все одно мріяв перейти до більш серйозних речей.
Проблемою була головна редакторка. Тамора Монро керувала видавництвом літературної газети залізною рукою, і цієї крихітної жінки боялися всі співробітники редакції, а також багато людей за її межами. Стілінскі знав, що міс Монро має вплив навіть на деяких сенаторів, тому намагався зайвий раз її не сердити. Але, чи то темношкіра редакторка з першого погляду не злюбила нового журналіста, чи інтуїтивно відчувала, що Стайлз не відданий її справі всією душею і тільки чекає можливості перестрибнути в тепліше містечко, ставилася вона до юнака прохолодно. Як Стайлз не намагався вислужитися, вередлива тітка не допускала його до серйозних речей.
І от, нарешті, в морі розпачу, яке Стілінскі борознив уже кілька років, з’явився острівець надії, який міг допомогти змінити гнів керівниці на милість.
Похмурий Вовк був найзагадковішим письменником останнього десятиліття. Його особистість оберігалася ретельніше золотого запасу країни. Він став популярним після першої ж своєї книги, над якою ридала без перебільшення половина країни (Стайлз у тому числі). Багато друкованих видань, літературних програм і книжкових критиків мріяли взяти у Похмурого Вовка інтерв’ю, але він відхиляв усі запрошення. Його літературний агент, міс Красікева охороняла відомості про приватне життя письменника, немов дракон свою скарбницю. Що, звичайно, ще більше розігрівало до нього інтерес. Монро обіцяла розцілувати того, хто здобуде хоч якусь інформацію про Похмурого Вовка, і дозволити щасливцю писати на будь-які теми. Поцілунки лякаючої керівниці Стайлза цікавили мало, а ось перспектива здобути творчу свободу приваблювала неймовірно. Стілінскі заходився копати щосили, не шкодуючи нервів і часу, підключив усіх доступних знайомих і, можливо, навіть порушив закон. Але в результаті його колишня однокласниця зуміла дістати справжню адресу людини, яка з упевненістю в дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка, писала під псевдонімом «Похмурий Вовк».
Тому Стайлз підніс уявну хвалу Хізер і макаронному монстру, забив надіслану подругою адресу в навігатор і подався назустріч своїй долі. Звичайно, він не збирався відкрито представлятися письменнику журналістом, пам’ятаючи про його нелюбов до публічності. Спочатку він хотів просто поспостерігати за будинком, може, зрозуміти, що Похмурий Вовк за людина, подивитися на нього, так би мовити, у природному середовищі. Вже тільки з того, в який магазин людина ходить, які продукти вибирає, яку каву замовляє і як поводиться з іншими людьми — працівниками кав’ярні чи заправки, наприклад, — можна було зробити багато висновків. Стайлз був упевнений, що навіть такі дрібниці приведуть його керівницю у захват! Але він мав намір принести їй більш цінний приз: фото Похмурого Вовка.
І його абсолютно не терзала з цього приводу совість. Добре, може, трохи мучила. Все ж таки, якщо людина так люто оберігає своє особисте життя, на це мають бути вагомі причини. Але Стайлз заспокоював себе тим, що справді важливих речей не розкриватиме, якщо вони стануть йому відомі. Похмурий Вовк був білим китом для будь-якого літературного журналіста і Стілінскі мав намір докласти всіх зусиль, щоб його знайти.
Нью-Йорк ледве покрив ріденький, дрібний сніжок, тоді як, виїхавши за межі міста, Стайлз ніби опинився в іншій частині країни, ближче до півночі. Сніг раптом повалив щільною стіною, тож довелося знизити швидкість із побоювань врізатися в неочікувану перешкоду, а двірники ледве впоралися. Стайлз скинув швидкість до прийнятного мінімуму і до мушок перед очима вдивлявся в дорогу перед собою. Звіряючись з гугл-картою і навігатором, він повернув на бічну дорогу і поповз нею зі справді черепашою швидкістю. Юнак намагався бути уважним, але все одно проґавив небезпечну ситуацію. Щось безформне і темне вискочило прямо перед ним, з глухим стукотом зачепивши бампер. Стайлз викрутив кермо і машину відчайдушно повело на слизькій від мокрого снігу дорозі. Він намагався вирівняти автомобіль, але інерція виявилася сильнішою. Останнє, що Стайлз запам’ятав — як до нього стрімко наближається зледенілий стовбур дерева, а він нічого не може зробити, щоб уникнути зіткнення.

<*>

Стайлз приходив до тями важко. Боліла голова і груди, перед очима плавала кольорова каламуть і чомусь дуже хотілося пити. Тремтячими руками він абияк відстебнув ремінь, відштовхнув подушку безпеки і вивалився з машини прямо на сніг. Провів рукою по обличчю і завмер від жаху — на пальцях лишився слід крові. Якось тримаючись за автомобіль, Стілінскі підвівся з кучугури і озирнувся. Бампер, з якого виходила пара, пристрасно притискався до стовбура величезної сосни і Стайлз не стримав стогін, уявивши, у скільки йому обійдеться ремонт. Намагаючись не робити різких рухів, щоб не турбувати ниючу голову, він обійшов машину і з досадою зробив висновок, що використовувати її як транспорт більше не було можливим.
Раптом юнак згадав, що стало причиною аварії, і зашкутильгав угору пологим насипом, чіпляючись за гілки дерев. Опинившись на дорозі, він покрутив головою, але не виявив нічого підозрілого. Збитого тіла, ні тварини, ні людського, ніде не спостерігалося, а сліди, якщо вони й були, вже встиг присипати снігопад, що не припинявся. Якщо Стайлзу не здалося від напруження та поганої погоди, то винуватець аварії, хоч би хто він був, вже опинився звідси далеко. Стайлзу теж не слід було затримуватися, якщо не хотілося задубіти, тому він розвернувся і поплентався до побитої машини, щоб привести себе до ладу і забрати речі.
Телефон знайшовся між переднім і заднім сидіннями, але виявився розбитим і ввімкнутися не забажав. Стайлз, як зміг, витер себе знайденими у бардачку вологими серветками, дивлячись у дзеркало заднього виду, — на лобі вже наливалася вражаюча ґуля, але все виявилося не так вже й страшно. Принаймні, юнака не нудило, та й голова перестала паморочитися, що дозволяло сподіватися на відсутність струсу мозку.
— Хоча, тато б сказав, що трусити там нема чого, якби дізнався, у що я вляпався, — пробурмотів Стайлз, підтягуючи ближче рюкзак і заповнюючи його всім, що хоч трохи могло стати в нагоді в цій ситуації. — І, можливо, мав би рацію.
Залишивши джип, він навіть не став його замикати. По-перше, нічого цінного там не було, навіть магнітола мало не дорівнювала віком власникові автомобіля, а по-друге, вітрове скло тріснуло і увігнулося, вийшовши з кріплення в кількох місцях, тому в салон можна було потрапити без проблем, і ця обережність була б зайвою. Прикинувши відстань, а також час до ночі, Стайлз попрямував у бік, де розташовувався кінцевий пункт його подорожі. До невеликого містечка по сусідству з кордоном штату, за його розрахунками, йти було ближче, ніж повертатися на шосе і намагатися зловити попутку до Нью-Йорка, — надто далеко він забрався. За низькими хмарами, що безперервно сипали вниз снігом, сонця не було видно, але по густих сутінках і температурі, що впала, Стілінскі зрозумів, що час підтискає. Якщо він піде прямо по шосе, то ризикує не встигнути до ночі дістатися людського житла. Воскресивши в пам’яті карту, він прикинув, що може зрізати через ліс і попрямував у потрібний, як йому здавалося, бік, закинувши за плечі рюкзак і натягнувши глибше капюшон куртки. Стайлз не був фанатом шарфів і зараз відчайдушно лаяв себе за це — холодний вітер обпікав обличчя та відбирав такий потрібний кисень.
У тому, що ідея зрізати була жахливою, Стайлз переконався, коли зрозумів, що абсолютно втратив орієнтацію у просторі і вже не може чітко сказати, чи наближається він до заселених місць чи заглиблюється далі в хащі. Він просто вперто брів і брів уперед, боячись зупинитися. Але в один момент сили просто закінчилися і, падаючи обличчям у кучугуру, журналіст встиг лише подумати, що його тіло, швидше за все, не знайдуть, а отже тато буде невтішним.

<*>

Першим, що відчув Стайлз під час пробудження, був запах цинамону та деревини. Такий, який буває не від живого дерева і не від свіжоструганих дошок, а в приміщенні, де багато дерев’яних, відполірованих меблів або стіни дерев’яні. А цинамоном тягнуло явно від чогось їстівного, тож у Стілінскі негайно виділилася слина і захотілося дізнатися, що це так смачно пахне.
Розплющивши очі, Стайлз переконався у правильності своєї здогадки. Він знаходився в кімнаті, стіни якої були обшиті дерев’яними панелями, а в декорі явно дотримувалися сільського стилю. Стайлзу таке не дуже подобалося, але він готовий був визнати, що все тут було підібрано зі смаком — покриті лаком дерев’яні меблі явно ручної роботи гарно поєднувалися з в’язаними серветками, плетеними килимками і букетами сухих квітів.
Сам Стілінскі з комфортом лежав на м’якому дивані, позбавлений взуття та куртки, а також прикритий в’язаним пледом, від якого приємно пахло лавандою. Рюкзак лежав поряд, на кріслі, що трохи заспокоїло журналіста. Шкіру на лобі трохи тягнуло і, коли Стайлз помацав його, то відчув пластир, що заклеював місце пошкодження. Очевидно, хтось знайшов його у лісі, приніс додому та подбав.
Якраз коли юнак спробував підвестися, трохи плутаючись у м’якому пледі, у дверях з’явився господар затишного будинку, побачивши якого Стілінскі малодушно побажав опинитися на морозі біля розбитої машини. Це був величезний, широкоплечий чоловік, що явно роздався так не у фітнес-центрі, а на важкій фізичній роботі («Наприклад, притягуванні напівживих людей з лісу з незрозумілими намірами», — пискнув внутрішній голос, що тремтів, як і сам Стайлз). Фланелева картата сорочка ледь не тріскалася на біцепсах, при погляді на потужні стегна Стілінскі гостро відчув всю провину за пропуски тренажерки за останні п’ятнадцять років, а неголена пика і гострий погляд з-під насуплених, неймовірно густих брів, налякав юнака до дрижаків. Що, коли він потрапив у лапи якогось мексиканського гангстера і той притягнув його тільки, щоб дізнатися, чи не можна від знайденого в лісі хлопця щось отримати, і, переконавшись у неплатоспроможності жебрака-журналіста, просто прикопає його під найближчою ялинкою?
— Отямився? — сердито буркнув чоловік.
— Так, — проскавучав Стайлз, не знаючи, як поводитися.
— Голова паморочиться? Нудить? — запитав чоловік якимсь дивно загрозливим тоном.
— Наче ні, — Стілінскі чесно прислухався до себе. — Тільки голова трохи болить.
— Якщо можеш терпіти, то знеболювальне краще не пити. Я зв’язався з лікарем, і він радив його застосувати, тільки якщо біль стане нестерпним. І більше пити рідини. Я принесу, — з цими словами чоловік розвернувся і явно зібрався вийти з кімнати.
— Стривай, а де я перебуваю? І хто ти? Як тебе звати? Ти казав, що зв’язався з лікарем, отже, маєш телефон? Чи можна мені подзвонити?
Чоловік насупився ще дужче, хоча куди вже. Складалося враження, що необхідність говорити викликає у нього фізичний біль, тому що відповіді його були скупі до неможливості.
— Я Дерек. Це мій дім. Я знайшов тебе у лісі. Телефону немає, а з лікарем я зв’язувався через Інтернет, але зараз він барахлить через погоду. Надворі буран.
— От дідько! Пробач! Але що мені робити? Я потрапив у аварію, а мій телефон зламаний. Я намагався дістатися людей, але, здається, заблукав.
— Я знайшов тебе у тій частині лісу, куди ні місцеві жителі, ні туристи не ходять. Ти міг померти, якби мене там не було.
— А ти що там робив, якщо люди туди не ходять? — підозріло витріщився на нього Стайлз. Страх скував його від думки, що він міг загинути сьогодні, замерзнути на смерть у гущавині лісу, якби не цей похмурий ведмідь у клітинку. Але поведінка господаря будинку лякала юнака і він все ніяк не міг розслабитися і подякувати, як годиться.
Чоловік нічого не відповів і зник у глибині будинку.
Стайлз трохи повитріщався у стелю, потім перевірив рюкзак — здається, нічого не зникло, навіть гаманець з невеликою кількістю готівки і правами залишився на місці, а чи лежало все на своїх місцях, чи хтось у сумці копався, він сказати не міг, тому що сам запхнув усе без будь-якої системи, поспішаючи забратися з місця аварії.
Валятися на дивані далі не мало сенсу — організм недвозначно натякав на бажання відвідати вбиральню, а потім, за можливості, вирушити на пошуки їжі. Та й цікавість, що була проблемою і основною причиною долучення до різних неприємностей Стайлза з дитинства, вже вчепилася у його нутрощі і почала їх з ентузіазмом гризти. Звичайно, похмурий чоловік надав Стілінскі величезну послугу, притягнувши додому і подбавши про нього, але це ще не означало, що далі все не піде за сценарієм популярних фільмів жахів.
У будь-якому випадку, проблеми слід було вирішувати поступово, тому Стайлз привів себе у вертикальне положення і вирушив на пошуки потрібного приміщення. Санвузол виявився суміщеним, але Стілінскі порадувався хоча б його наявності — з хазяїна будинку в лісі сталося б побудувати вбиральню у дворі.
Вмившись, Стайлз визирнув у вікно і переконався, що незнайомець його не обдурив — сніг валив суцільною стіною і засипав землю на добрий метр. Стайлз зітхнув, почистив зуби, як зміг, вичавивши зубну пасту на палець, і вирушив на пошуки лякаючого рятівника.
Той знайшовся на кухні, розливаючи чай по кухлям. На прикритому картатою скатертиною столі парували свіжі булочки — джерело запаморочливого запаху цинамону.
— Їсти хочеш? — мигцем глянувши на Стайлза, чоловік відвернувся до плити і вже так, стоячи спиною (треба визнати, добре пропрацьованою, чого не приховувала фланелева сорочка), продовжив говорити. — Можу зварити тобі бульйон.
— Ні, я не дуже голодний, — прислухався до себе юнак. — Але якщо ти поділишся зі мною цими чудовими булочками, я буду довіку тобі вдячний!
Чоловік бухнув перед ним величезний кухоль чорного чаю і буркнув:
— Бери скільки хочеш.
Стайлз сів на табурет і ледве не запищав від розчулення; на кухоль був одягнений м’який в’язаний чохол, що зберігав тепло напою і не давав обпекти руки. Напевно, цей будинок дістався похмурцю від мами, а то й від бабусі. Навколишня пасторальна ситуація зовсім не в’язалася з цим мексиканським гангстером. Якийсь час вони пили чай із булочками (Стайлз дуже намагався не стогнати, до того вони виявилися смачними), але цікавість палила Стілінскі зсередини, подібно до вугілля з багаття, тому він перервав незручне мовчання.
— Що ж, бро, чому б ти не опинився в таку паршиву погоду в лісі, хочу сказати, що я тобі дуже вдячний. Якби не ти, мене, мабуть, тільки навесні й знайшли б. Тож дякую, що приніс до себе, обробив рани, нагодував і… здається, переодягнув.
Чоловік знову насупився, але кивнув, приймаючи подяку.
— Твій одяг був мокрим і брудним, я не хотів замастити диван. Він зараз переться, — чоловік так сильно стиснув губи, що вони побіліли, і відвернувся.
— Гей, я ж не лаюся! — спробував врятувати ситуацію Стілінскі. — Кажу ж — я вдячний за турботу. І хотів би дізнатися, як звати мого рятівника? Не можу ж я називати тебе похмурим бруталом.
Чоловік метнув на нього сердитий погляд, але видавив:
— Дерек. Як тебе звуть, я прочитав у твоїх правах, але розібрав тільки прізвище. Що за набір букв замість імені?
— Гей, не лай моє ім’я! Воно польське і дуже старовинне! — показово обурився Стайлз, і посміхнувся. — Але я згоден, непідготовлена людина може вимовити його тільки після пари сеансів у логопеда. Я вважаю за краще, щоб мене називали на прізвисько — Стайлз. Дуже приємно познайомитись, Дерек.
Похмурець не сказав у відповідь, що йому теж приємно. Очевидно, що це було не так і, швидше за все, зараз він жалкував, що притягнув Стайлза додому. Але не народилася ще людина, яка могла б збентежити молодшого Стілінскі і утримати від вивідування інформації!
— То що ти робив у тій частині лісу, куди звичайні люди не ходять? — невимушено поцікавився він, забираючи собі ще одну булочку. Він уже наївся, але випічка виявилася такою смачною, що не було ніякої можливості втриматися, тому юнак продовжив відщипувати по шматочку і закидати в рот.
— Пішов почистити від снігу годівниці для оленів, — неохоче відповів Дерек, явно зрозумівши, що гість так просто від нього не відчепиться. — Через снігопад їм було б складно до них підійти. Трохи згодом ще сходжу.
— Так ти… хтось на зразок лісника, так?
— Дехто такий, — Дерек сполоснув у раковині свій кухлик, попередньо знявши з нього в’язану одежинку, і подався геть з кухні. — У мене є справи. А тобі краще полежати.
— От і поговорили, — хмикнув Стайлз, доїв булочку і повернувся в кімнату.
У вітальні на нього чекав сюрприз: спальне місце було зайняте пухнастим, смугастим котом. При наближенні волохата грудка починала грізно шипіти, тож Стілінскі вирішив за краще віддати диван загарбникові. Почувався юнак досить непогано, було нудно, тож він вирішив дослідити надане йому приміщення.
Першим неприємним відкриттям стала відсутність телевізора. Втім, для людини, яка не має телефону, це було не дивно. Натомість книжкові полиці були буквально забиті різного роду літературою, тож, не маючи іншого вибору, Стілінскі взявся за вивчення бібліотеки. Здається, її господар захоплювався всім поспіль, бо тут була фантастика, пригодницькі романи, довідники з облаштування будинку та саду і навіть самовчитель з в’язання! Мабуть, остання книга пояснювала величезну кількість в’язаних дрібничок у декорі, але Стайлз, як і раніше, дотримувався теорії, що книга і в’язані вироби належали якійсь родичці Дерека. Стайлз не був сексистом, просто не міг уявити собі чоловіка, що нагадував за комплекцією канадського лісоруба, в’яжучого мереживну серветку ввечері біля каміну.
Серед купи різноманітних примірників Стайлз знайшов те, від чого не зміг стримати враженого вигуку. Це був справжній скарб: видання «Повного місяця» авторства Кейт Вагнер! Корінець книги потріскався в кількох місцях, пара сторінок виявилися надірваними, та й ховалася книга за стосом інших. Стайлз натрапив на неї випадково, намагаючись дістати енциклопедію. Очевидно, господареві будинку вона не подобалася, але для Стілінскі це була найцінніша у його житті книга.
Благоговійно погладивши трохи обтріпану обкладинку, юнак плюхнувся на диван, не звернувши уваги на шипіння, що знову пролунало звідти, і поринув у читання. Історія, як і багато разів до того, захопила його з першої сторінки, тому він не одразу зрозумів, що його хтось кличе.
— Стайлз?! — Дерек стояв поруч і знову хмурив свої лякаючі брови.
— Га? Що? Вибач, я зачитався, — Стілінскі моргнув і помітив, що на його колінах, згорнувшись затишним калачиком, дрімав кіт, так само недружній, як і його господар. Стайлз почухав кота за вухом і той задоволено муркнув, а потім, ніби схаменувшись, коротенько прошипів і, зістрибнувши з колін, пішов, гордо задерши хвіст.
— Як ти його привабив? Кекс не підходить до чужих, — Дерек простежив шлях кота поглядом. — Навіть дядька мого проігнорував.
— Ніяк, він сам прийшов. Причому я й не помітив, як — зачитався. І, серйозно, твого кота звуть Кекс?
— Не я йому ім’я вибирав, — скривився чоловік. — Він уже з таким мені дістався. Я намагався перевчити на інше, але він відгукується тільки на Кекса.
— Цікаво,— Стайлз посміхнувся. — А навіщо ти мене кликав?
— Хотів запитати, як ти почуваєшся і чи їси м’ясо? Я вечерю збираюся готувати.
— Стайлз їсть м’ясо! — Стілінскі схопився з дивана. — Стайлз та м’ясо — найкращі друзі! І Стайлз готовий надати посильну допомогу у приготуванні.
Дерек нічого не сказав на його безглузду поведінку, але широкі брови осудливо зійшлися на переніссі. Юнак впіймав себе на думці, що здається, почав розрізняти емоції дивного господаря будиночка в лісі саме по бровах.
На кухні Стайлзу дістався ніж та велика миска картоплі, яку наказано було почистити, а Дерек зайнявся м’ясом. Смугастий кіт лежав на холодильнику, на подушці, мабуть, спеціально для нього туди покладеній.
— То чому Кекс? Чи ти не знаєш? — поцікавився Стайлз, який міг мовчати тільки під час читання книг, прийому їжі або сну (і те, два останні твердження були дуже спірні).
— Він любить красти кекси, — пробурчав Дерек, осудливо подивившись на улюбленця. Кіт відповів йому невраженим поглядом і почав вилизувати лапу. — Причому не просто краде один, а надкушує якнайбільше і доводиться віддавати йому всі зіпсовані.
— Бро, я тебе розумію! — Стайлз підморгнув коту. — За смачну випічку можна душу продати.
Кекс зміряв його зневажливим поглядом і почав полірувати причинне місце. Стайлз хихикнув і повернув свою увагу картоплі.
— То ти знав його колишніх власників? — запитав він у Дерека. Той завмер на мить, але відповів:
— Це кіт моєї сестри.
— А де вона зараз? Застрягла в місті через негоду?
— Вона померла, — буркнув чоловік і відвернувся до мийки, щоб помити перед приготуванням руки.
— Ох, бро, мені так шкода! — щиро засмутився журналіст. — Вибач, що торкнувся цієї теми.
— Це було давно, — буркнув Дерек і зайнявся м’ясом. Порізав його, переклав у керамічну форму та посипав спеціями.
— То ти один тут живеш? З котом?
У відповідь йому дістався кивок.
— Я теж один живу, тільки навіть кота немає. Хоча, дивлячись на твого, тепер думаю — може завести?
Кекс, закінчивши наводити марафет, розвернувся до людей дупкою і явно приготувався спати.
— Миле створіння, — пирхнув Стайлз і підійшов до мийки, сполоснути очищену картоплю. — Точно варто завести того, хто одними поглядами спускатиме мене з небес на грішну землю і змушуватиме рости над собою.
— Я не збирався його залишати, — сказав раптом Дерек, терзаючи останній шматок м’яса довше за необхідне. — Він забрався в машину сестри, яку я взяв собі. Коли я відчинив дверцята, він кулею вискочив назовні і помчав у ліс. Я не зміг його знайти та залишив спроби. Думав, його хтось зжер або сам здох з голоду. А він повернувся за два тижні, брудний, худий, як велосипед. Близько все одно не підходив, але їв те, що я залишав йому. Через місяць він пробрався в будинок і вимазав мені вуличним брудом кухню. Я його впіймав і, як зміг, помив. Битва була епічною, — Стайлз ледь не присвиснув, роздивившись на обличчі чоловіка крихітну посмішку, але він боявся навіть дихати надто голосно, щоб не злякати несподівану балакучість. — Навіть до травмпункту довелося з’їздити, кілька швів накласти. Але з того часу Кекс живе в будинку. Вибирається іноді надвір погуляти, але завжди повертається. Я спочатку хотів здати його до притулку, але все відкладав, відкладав і якось так і лишилося.
Він знову посміхнувся, але глянувши на Стайлза, ніби схаменувся і знову насупився.
— Ні-ні-ні, поверни, як було! — запротестував той, борючись з бажанням підійти і пальцями розгладити складки, що зібралися на лобі Дерека. — Дай своїм бровам відпочинок, як вони в тебе ще не болять, стільки хмуритися? Це чудова історія! Якщо хочеш, розповім натомість якусь свою. Наприклад, як у старших класах мені спало на думку, що наш новий сусід, дивний містер Тейт, закопав у місцевому заповіднику труп, і я вирушив його шукати, звичайно ж, уночі.
— Знайшов? — Дерек не виглядав зацікавленим, але хоч хмуритися перестав, що Стілінскі надихнуло.
— Ще й як. Знайшов величезного лося, збитого машиною. Містер Тейт був єгерем, до обов’язків якого входило не тільки викривати браконьєрів, а й утилізувати тварин, що потрапили під колеса необережних водіїв. Він закопував їх подалі від туристичних стежок, і обгорнуте брезентом тіло в багажнику його автомобіля, яке я вважав за людський труп, насправді належало нещасному звірові. Але у темряві й бруді я погано роздивився, перелякався сам і сполошив увесь поліцейський департамент. Потім отримав ременя від батька та місяць домашнього арешту.
Швидку усмішку, що майнула на неголеному обличчі Дерека, він вважав своєю особистою перемогою.
— А тепер розкажи мені, що з цим робити далі, а я розповім тобі ще щось цікаве і, можливо, пікантне з життя Стайлза, — хлопець кивнув на миску помитої картоплі.
— Поріж великими шматками і викладай на лист. Фольга у другому ящику праворуч. І я не впевнений, що хочу знати ще якісь безглузді історії з твого минулого. Я люблю тишу.
— Тоді тобі не пощастило, бро, — Стайлз порився у вказаному ящику і витяг рулон фольги. — Я не можу мовчати довше двох хвилин, що дуже заважає на роботі, особливо під час планерок.
— Радіо влаштує? — поцікавився Дерек, заливаючи форму з м’ясом сметанним соусом і відправляючи її в духовку. — І перестань називати мене бро.
— У цій чудово обладнаній дерев’яній печері є якісь складніші технології, ніж холодильник та кухонна плита? — розкрив у вдаваному захопленні очі Стайлз. Другу фразу він зухвало проігнорував.
— Обернися, розумнику, за тобою на полиці мікрохвильова піч, — відповів Дерек і його чудові брови знову зійшлися біля перенісся, але цього разу Стайлз, натренувавшись у розшифровуванні сигналів, зрозумів, що чоловік не сердиться насправді.
Дерек вимив руки від м’ясного соку і ввімкнув радіо. Воно трохи порипіло і розродилося веселою різдвяною пісенькою.
— От дідько, я зовсім забув, який сьогодні день! — застогнав Стілінскі. — Я напевно тобі плани на різдвяний вечір зіпсував? Вибач, що так сталося, бро. Як тільки це стане можливим, я одразу ж заберуся з твого, дуже затишного, треба визнати, будинку, обіцяю!
— Ти нічого не зіпсував, у мене не було жодних планів. А поїхати ти зможеш не раніше, ніж закінчиться буря, розчистять дороги та налагодиться зв’язок. Тобто через два-три дні. Я вже потрапляв у таку ситуацію, знаю, про що кажу.
— Сподіваюся, мене не оголосять у розшук за цей час, — Стайлз потер обличчя мокрими руками і його одразу неприємно стягнуло від картопляного крохмалю. — Я мусив здати борг по роботі сьогодні ввечері.
— Як тільки відновиться інтернет, напишеш своєму керівникові або навіть можеш зателефонувати по Скайпу. Але вибратися раніше не вийде.
— Що ж, втішуся тим, що я живий, — щиро посміхнувся Стілінскі. — Але чому це у тебе на Різдво немає жодних планів? Як же дівчина? Хлопець? Сім’я? Друзі, принаймні? Хоч хтось, хто міг би зробити цей вечір приємним.
— Тільки Кекс, — цього разу Дерек насупився так сильно, що Стайлз відчув — розвивати тему не слід.
— А я хотів зустріти Різдво з батьком, він живе у невеликому містечку в Каліфорнії. Але він вирішив цього разу взяти чергування, щоб його співробітники могли зустріти свято із родинами, він шериф у місцевому поліцейському департаменті. Ми домовилися провести разом Новий Рік.
Дерек справляв враження нелюдимої, але доброї людини — врятував Стайлза від неминучої загибелі, дозволив залишитися у своєму будинку і, схоже, збирався годувати його весь той час, що буря заважатиме Стілінскі вибратися в обжиті місця. Але Стайлз був сином шерифа і знав, що перестрахуватися ніколи не зайве. Нехай Дерек про всяк випадок пам’ятає, що за гостем прийде поліція двох штатів, якщо з ним щось трапиться.
— Але коли вже я звалився тобі на голову, вважай, що твоє свято врятовано. Дозволь мені відплатити за твою допомогу.
— І що б це означало? — чоловік подивився на нього так, ніби свідомо не чекав від активного гостя нічого доброго.
— Ми можемо прикрасити ялинку і зробити святкову вечерю. А ще, якщо в тебе залишилося борошно, цукор та яйця, я можу спекти чудовий святковий кекс за секретним рецептом родини Стілінскі. Навіть із тим Кексом, який з хвостом, поділимося, щоб усі відчули святкову атмосферу.
— Стайлз, тобі не треба нічого робити. Я не святкую Різдво. А тобі лікар не рекомендував перенапружуватися. Тож дякую за допомогу, можеш бути вільний. Іди книжку почитай, або що ти там робив.
Ледь не виштовхавши гостя у коридор, Дерек зачинив за ним двері кухні. Стримавши сумне зітхання, Стілінскі вирушив, куди було наказано — у вітальню, дочитувати книгу. Налагодити контакт із похмурим рятівником, як і раніше, не виходило.
Після смачної вечері, що пройшла в незграбних спробах Стайлза зав’язати розмову, Дерек повідомив, що рано встає, і втік на другий поверх, де, вочевидь, знаходилася його спальня. Помивши посуд, Стайлз теж вирішив вирушити спати, все одно зайнятися більше не було чим. Ситуація, що склалася, трохи пригнічувала, він не уявляв, як проведе ще кілька днів у подібній напруженій атмосфері, але вмовляв себе потерпіти. Принаймні, йому дуже пощастило опинитися в теплому будинку, замість того, щоб валятися десь під ялинкою.
Коли журналіст влаштувався на дивані, загорнувшись у плед, до нього під бік прошмигнув Кекс. Стайлз обережно простяг руку і, стикнувшись з попереджувальним шипінням, прибрав її.
— Ви з господарем схожі, так? — пробурмотів він. — Обидва хочете уваги і людського тепла, але не вмієте його приймати?
Погладити себе кіт все одно не дозволив, але і йти, схоже, не збирався, тому Стайлз заснув, відчуваючи приємне тепло пухнастого звіряти.
Ранок зустрів Стілінскі тарілкою млинців під серветкою на кухонному столі, повним заварником чаю та запискою, в якій говорилося, що Дерек пышов, щоб спробувати розчистити підходи до оленячих годівниць і додати до них сіна. Стайлза це дріб’язково порадувало, тому що він не відчував зараз у собі сил наводити мости і бути доброзичливим. Отже, запропонувавши шматочок млинця коту, що потерся об його ноги, юнак заходився снідати, некультурно читаючи знайдену книгу прямо за столом.
Улюблена історія трохи примиряла з ситуацією, що склалася. Щоправда, із цією книгою колись був пов’язаний справжній скандал, досить відомий у літературних колах. Загалом Стайлз його не застав, тому що був ще дитиною, коли все сталося, але дізнався про подробиці, коли виріс.
Кейт Вагнер написала абсолютно приголомшливу історію, яка стала бестселером у перший тиждень продажу. Протягом місяця весь тираж розкупили, видавництву замовили другий, а ще через два тижні на Кейт подав до суду спадкоємець видавництва «Хейл». Він заявив, що «Повний місяць» належить його авторству і що він навіть випустив його у паперовому варіанті крихітним тиражем півроку тому, але жодних свідчень не знайшлося. Позивач не надав ні рукописів, ні документів про авторське право, а з нібито виданого тиражу не знайшлося жодного екземпляра. Юнака, який подав заяву, самого засудили за наклеп, він повинен був відпрацювати кілька годин на благо суспільства, а також виплатити міс Вагнер штраф. Стайлз не особливо заглиблювався у подробиці тієї справи, пам’ятав лише, що його обурив сам факт того, що хтось міг спробувати привласнити собі чужу роботу. Викинувши думки про давній скандал з голови, він повернувся до читання, насолоджуючись уже холодними, але все ще смачними млинцями. Стайлз так глибоко поринув у переживання героя, що не помітив чужої присутності на кухні, поки книгу найобурливішим чином не вирвали з його рук.
— Де ти взяв цю погань? — буквально прогарчав Дерек, трясучи романом прямо перед носом переляканого юнака і шалено виблискуючи очима.
— У тебе на полиці знайшов, — злякано пробелькотів Стайлз. — Ти чого завівся, бро?
Замість відповіді Дерек так шваркнув книжкою об стіну, що в неї відвалилася обкладинка.
— Гей, май хоч трохи поваги! — обурився Стілінскі, скривджений таким ставленням до друкованого видання загалом та до улюбленої історії зокрема.
— Мені мати повагу до цієї… цієї… гидоти? — гаркнув чоловік і Стайлзу стало страшно. Здавалося, Дерек зараз кинеться на гостя з кулаками.
Стілінскі втиснувся в спинку стільця, але промовчати таки не зміг.
— Не кажи про те, чого не знаєш! Тобі за все життя такої класної історії не написати, тож так, ти маєш поважати чужий талант і чужу працю!
— Мені не написати? — Дерек стрімко ступив уперед і підняв Стайлза, схопивши його за грудки. — Хто ти такий? Навіщо ти тут?
— Ти мене у лісі знайшов! Забув? — Стайлз відверто злякався і вже приготувався, що його зараз битимуть.
Але Дерек, який кілька секунд щось розглядав у його очах, раптово відпустив свою жертву, і Стілінскі звалився вниз, мало не промахнувшись повз стілець і боляче вдарившись об нього куприком.
— Забирайся! — тихо, але з явно помітною люттю, промовив Дерек.
— Здурів? Дороги замело, ліс довкола! — обурився Стайлз. — Куди я піду?
— Тоді я піду, — видихнув цей ненормальний і вилетів із кухні.
Грюкнули вхідні двері. Стайлз подивився на розірвану книгу, що валялася на підлозі, потім перезирнувся з котом, що напружено застиг на холодильнику і теж спостерігав цю сцену.
— Ну і що це було? — спитав юнак у кота, але відповіді, звісно, не дочекався.
Першим поривом Стілінскі було зібрати речі і піти подалі від дивного, лякаючого чоловіка, але визирнувши у вікно і побачивши кучугури до пояса, Стайлз зрозумів, що це дурна ідея. Повештавшись будинком і зрозумівши, що тільки ще більше себе накрутить, він вирішив зайнятися чимось корисним. Сховавши книгу, що викликала агресію Дерека, назад на полицю і ретельно замаскувавши іншими томами, Стайлз вимив посуд, що залишився після сніданку, і вирішив щось приготувати, аби зайняти руки і розум.
У кухонній шафі знайшлися борошно та цукор, а в холодильнику — решта необхідних інгредієнтів. Чи Дерек і справді любив пекти, чи просто лінувався часто їздити в магазин, тому робив закупи на місяць. Втім, якщо зважити на часті в цьому регіоні, за його словами, бурани, така запасливість ставала цілком обґрунтованою.
Діставши глибоку миску, Стілінскі заходився вимішувати тісто.
Дерек повернувся, коли перша партія печива вже остигала на столі. Стайлз напружився, почувши скрип вхідних дверей, але подітися йому було нікуди. Дерек зупинився на порозі кухні, ніби не наважуючись увійти. Вираз обличчя в нього був похмурий, але якийсь стомлений і сумний.
— Що ти робиш? — хрипким голосом спитав він.
— Не знав, чим себе зайняти, тому вирішив спекти печиво. Сподіваюся, ти не будеш сердитися, — Стілінскі не дивився на нього, вдаючи, що зайнятий прибиранням на столі.
— Стайлз, я хочу вибачитися. Я не мав реагувати так… бурхливо, — чоловік виглядав розгублено, ніби не розумів, що має сказати. — У мене взагалі… проблеми із спілкуванням. Я маю подругу і бачуся з людьми у місті, але навряд чи можна назвати пару слів, якими я перекидаюся з касиром у магазині повноцінним спілкуванням. Ти перша людина, за кілька років, якій я говорю більше двох фраз, за винятком Пейдж. І мені дуже шкода, що я налякав тебе. Ти повинен знати, що я насправді не зашкодив би тобі. Ти тут у безпеці. Але, якщо тебе все ж таки напружує моя присутність, я можу пожити в сараї, поки не зійде сніг і ти не зможеш поїхати.
— Стій, стій, ось це точно занадто, — Стайлз замахав руками. — Навіщо тобі йти з власного будинку? Не заперечуватиму, ти мене налякав до чортиків своєю витівкою, але звичайного «Стайлз, мені шкода» цілком достатньо.
— Ти впевнений? — Дерек скорботно заломив свої брови, ставши схожим на сумне мультяшне кошеня. Ці брови напевно слід було заборонити законодавчо.
— Впевнений, впевнений, — юнак схопив рушник і поліз перевіряти готовність печива до духовки. — Сядь, заради бога. Ти виглядаєш так, ніби зараз знепритомнієш.
— Я перенервував. Так завжди буває після сильного сплеску емоцій. Погано з цим справляюся, — пробурмотів Дерек, влаштовуючись на стільці. Він стомлено потер обличчя.
— Зробити тобі ромашкового чаю? Я в тумбочці його бачив, — наштовхнувшись на питання у погляді, Стайлз поспішив уточнити. — Не те, щоб я копирсався у твоїх речах, просто шукав борошно, а знайшов чай.
— Стайлз, все гаразд. Я радий, що ти залишився і вирішив зайнятися печивом, а не пішов у ліс і загубився, — відповів чоловік. — Зроби, якщо не важко. Мені зараз навіть не хочеться рухатися.
— Без проблем, — Стайлз почав відміряти потрібну кількість чаю, щоб насипати в заварник.
Розливши ароматний напій у кухлі (з обов’язковими в’язаними «сорочечками»), Стайлз переніс їх на стіл і посунув лист з охолодженим печивом ближче до Дерека.
— Пригощайся.
Чоловік слухняно прожував одне, здивовано підняв брови і потягнувся за другим.
— Смачно.
— Дякую, — Стайлз усміхнувся і взяв собі теж.
Якийсь час вони просто їли, приходячи до тями після напруженого моменту. Але Стайлз таки хотів все для себе прояснити.
— Я розумію, що для тебе та книжка пов’язана з чимось неприємним, раз ти так зреагував, але не міг би ти пояснити, що конкретно не так? Щоб я не ляпнув чи не зробив щось знову, що може тебе засмутити. Хоча б у загальних рисах.
— Пояснити я можу, але ти навряд чи повіриш, — сумно посміхнувся Дерек. — Ніхто не вірить.
— Знаєш, заздалегідь обіцяти, що повірю в те, чого ще не знаю, я не можу. Але спробую, — Стайлз відсунув порожній кухлик і приготувався слухати.
— Ти читав цю книгу раніше?
— Бро, та я кілька років з нею не розлучався! Спав з нею під подушкою, носив щодня до школи і навіть обідати без неї не сідав, хоч це й звучить трохи огидно.
— Значить, вона тобі подобається, — зробив висновок Дерек.
— Це одна з моїх улюблених книг, навіть через роки, — чесно зізнався юнак.
Чоловік глибоко вдихнув, як перед стрибком у порожнечу, і видав:
— Я її написав.
— Її написала Кейт Вагнер, — озвучив очевидне Стайлз.
— Ні, її написав я, а Кейт її вкрала, — Дерек відкинувся на спинку стільця і гірко зауважив. — Я казав, що ти не повіриш.
— Стривай, ти Дерек Хейл? Спадкоємець великого видавництва та хлопець, який подав на міс Вагнер до суду, а потім програв цю справу? — здивувався Стілінскі.
— Ти чув про це? — Дерек трохи насупився. — І я не спадкоємець видавництва, воно належить моєму дядькові, а я відмовився від сімейного бізнесу.
— Тільки краєм вуха і тільки тому, що мені дуже подобається ця книга, — збрехав Стайлз, не знаючи, як чоловік, що прихистив його, відреагує на звістку, що він має до літературного середовища дуже навіть безпосереднє відношення. Спочатку юнак хотів розібратися в ситуації. — Добре, відкинемо на хвилину той факт, що Кейт визнали невинною. Розкажи, як усе виглядало з твоєї точки зору. Переконай мене.
— Навіщо мені це робити? — Дерек склав руки на грудях, явно закриваючись. Мабуть, він уже шкодував, що почав цю розмову.
— Тому що ти налякав мене і тепер маєш пояснити, за що я постраждав морально. Тому що ми замкнені на одній території бог знає, на який термін, і зайнятися, окрім розмов, нам більше нема чим. І тому що я нагодував тебе чудовим печивом, тому найменше, що ти можеш зробити у відповідь — задовольнити мою цікавість.
— Воно було непогане. Але не чудове, — буркнув Дерек, проте руки перестав схрещувати.
— Ти геній компліментів, — кисло посміхнувся Стайлз. — То що там із книгою?
Дерек похмуро зиркнув на нього, але все ж відповів.
— Коли мені виповнилося п’ятнадцять, моя родина згоріла в пожежі разом із нашою квартирою. Загинули мама, тато та молодша сестра. Мій дядько, який теж був там, сильно постраждав і довгий час ми думали, що і він не виживе. Лишилися тільки я та моя старша сестра, Лора. Нас не було вдома, коли сталася пожежа.
— Ох, дідько… — Стайлз зрозумів, що торкнувся надто особистої теми, але, на жаль, відмотати назад не можна було. — Пробач, бро.
Дерек кивнув і відвів погляд. Мабуть, так йому легше було розповідати.
— Лора старалася мене підтримувати, але в неї майже не було часу. Вона намагалася врятувати видавництво, контролювала лікування Пітера, а ще їй довелося знайти роботу на віддаленні, бо рахунки потрібно було сплачувати, а страховки на все не вистачало. Вона була неймовірною сестрою, але не могла розірватися на кілька частин. Тому виходило, що більшу частину дня я проводив на самоті. Іноді ми вечеряли, але найчастіше вона поверталася додому, коли я вже спав. Ми телефонували одне одному, але більше спілкувалися записками.
— Записками? — Стайлз зацікавився.
— Так, вона ліпила стікери на дзеркало у ванній, вкладала записочки мені в підручники, іноді засовувала їх у взуття, — Дерек посміхнувся у відповідь на смішок хлопця. — Там були просто побажання доброго ранку, іноді вона коротко розповідала, як пройшов її день, іноді писала цитати з наших улюблених книг.
— Моя мама вкладала мені записки у ланчбокс, — поділився Стілінскі. — Зазвичай вона писала там якийсь безглуздий жарт, щоб я розсміявся. Після її смерті я сам клав її останню записку в ланчбокс, ніби від неї, і перечитував її. Якось Джош Діаз, хуліган із мого класу, вихопив у мене з рук ту записку та прочитав уголос. Особливо знущався з підпису «люблю тебе, моє оленя». Я розлютився і дав йому в ніс. Від несподіванки попав, але, звичайно ж, він мене побив. Коли я пояснив батькові, за що побився, він не став мене карати. Сказав, що битися неправильно і треба намагатись вирішувати проблеми словами, але не покарав. Тому я тебе розумію. Записки — це одна з найбільш кльових речей, придуманих людством, — раптово він наморщив носа, а потім здивовано вигукнув. — Стривай, у «Повному місяці» герой спілкується зі своїми померлими родичами через записки на склі.
— Там взагалі дуже багато з мого життя, — стиснув губи Дерек. — Я тоді ще не вмів розділяти творчість та реальність і привносив у текст надто багато… особистого. Але ми ухилилися від теми.
— Так, я тебе перебив. Пробач.
— Через те, що Лора днями не бувала у новій квартирі, куди ми переїхали після пожежі, мені теж не хотілося повертатися туди. Дітей я цурався, бо не хотілося ні співчуття, ні безглуздих питань на кшталт «твою сім’ю спалили, бо ви таємно торгували наркотою?».
— У тебе справді таке питали? — округлив очі юнак.
— Це ще нормальне, — кивнув Дерек.
— І де ж ти ховався?
— У бібліотеці, — відповів чоловік і осікся, побачивши усмішку Стайлза. — Що? Ти смієшся з мене, бо я вчинив настільки по-ботанськи?
— Ні. Просто це нагадало мені моє дитинство. Я теж усі дні проводив у бібліотеці після смерті мами.
— Співчуваю щодо цього, — ніяково, але щиро промовив Дерек.
— А я щодо твоєї родини.
Вони замовкли, дивлячись один на одного. Стайлз раптово подумав, що у Дерека очі незвичайного відтінку, кольору листя оливи, на яке світить сонце. А вії довгі, пухнасті та красиво їх обрамляють. Спіймавши себе на думці, що хоче доторкнутися до бороди чоловіка і дізнатися, колюча вона або м’яка, Стайлз почервонів і відвів погляд.
— Так на чому ми зупинилися? — захриплим голосом спитав Стайлз. — О, так, ти ховався у бібліотеці.
— Так, — підтвердив Дерек і теж чомусь прокашлявся. — Тамтешня бібліотекарка, місіс Берковіц, спочатку мене не злюбила. Я тоді виглядав як щось середнє між спортсменом та хуліганом: міцні м’язи, темний одяг, похмурий погляд. Мабуть, вона думала, що я приходжу, щоб псувати книжки, ну, знаєш, розмальовувати їх вульгарними картинками, видирати сторінки чи що там хулігани роблять? Вона стежила за мною і не давала розслабитись. Я буквально відчував її погляд, у який би кут не забився. Я вже вирішив більше не приходити туди, як раптом вона змінила гнів на милість. Виявляється, вона вивчила мій список прочитаного в картці і, напевно, він її вразив. Місіс Берковіц перестала свердлити мене нищівним поглядом і навіть почала рекомендувати цікаві книги для прочитання. Іноді, якщо вона мала небагато роботи, ми їх обговорювали. Вона розповідала багато цікавого.
Дерек зовсім загубився у спогадах і перестав контролювати вираз обличчя. Посмішка перевтілювала його, роблячи похмурого самітника приємною, милою людиною. Стайлз був зачарований. Йому раптом спало на думку, що їхня різниця у віці, можливо, не така вже й велика, як здалося спочатку.
— Якось я прочитав одну книгу, яка мене дуже засмутила, — продовжував розповідати Дерек, не помічаючи захопленого погляду співрозмовника. — Я вже не пам’ятаю ні автора, ні назви, лише те, що там описувалася сцена пожежі. Вона зовсім не була схожа на мою ситуацію, там ніби горів ліс і ніхто не загинув, але цього вистачило для істерики. Я розплакався і не міг зупинитися. Добре, що це сталося під час ланчу, більшість дітей обідали чи грали у дворі. Місіс Берковіц відвела мене до своєї комірчини і, як змогла, заспокоїла. Спочатку обійняла і дозволила виплакатися на своєму плечі, всю блузку їй зіпсував, — Дерек знову світло посміхнувся. — Потім умила водою з пляшки, як маленького, і напоїла чаєм. Коли я прийшов до тями настільки, що зміг адекватно оцінювати навколишнє, то озирнувся і помітив купу мотків вовни, спиць, гачків і готових виробів у її комірчині. Там були мереживні серветки, і в’язані подушки на стільцях, а на чашках — ось такі чохли, — він погладив пальцем «одежинку» свого горнятка. — Мені здалося це цікавим і я попросив її навчити мене в’язати. А вона не підняла мене на сміх, не сказала, що це заняття не для хлопчиків, а дала мені в руки гачок і показала, як в’яжеться ланцюжок повітряних петель. З того часу я приходив до бібліотеки не тільки, щоб почитати чи обговорити прочитане, а й щоб пов’язати в комірчині місіс Берковіц. Лора теж не виявила здивування, коли у квартирі почали з’являтися в’язані речі. Тільки спитала, скільки мені тепер давати кишенькових грошей, щоб вистачало на нитки. Але я соромився купувати їх сам, і попросив її це робити. В’язання заспокоювало мене. Власне, досі заспокоює. Коли я нервуюсь, то в’яжу.
— Ну, судячи з кількості в’язаних речей у твоїй хаті, нервуєш ти часто, — протягнув Стайлз, але натрапив на злий погляд і поспішив додати. — Але я вважаю, що це круто, те, що ти робиш! Я нічого не вмію робити руками, тому для мене це просто якась магія!
— Ти вмієш пекти непогане печиво, — сказав Дерек.
— Все ще не чудове? — з надією протягнув Стілінскі.
— Все ще ні, — Дерек сховав усмішку в долоні і Стайлз напевно не повинен був вважати це милим.
— Отже, ти пізнав дзен від в’язання, але до чого тут «Повний місяць»?
— Я до цього веду. В’язання дуже відволікало мене, але не могло заспокоїти повністю. У мене траплялися панічні атаки. Лора знайшла психолога, але мені було важко з ним говорити відверто. Коли я поскаржився на це місіс Берковіц, вона запропонувала написати листи моїм загиблим рідним. Розповісти у цих листах про те, як живу зараз, про те, що люблю їх та сумую. Я кілька днів намагався це зробити, зіпсував купу паперу, але в мене нічого не виходило. Поки одного разу слова не полилися самі собою. Я не спав усю ніч, списуючи аркуш за аркушем, плакав і ламав олівці від надмірної старанності. Я так і заснув під ранок, за столом, поклавши голову на купу списаного паперу. Лора допомогла мені перебратися в ліжко і дозволила того дня не йти до школи. Прокинувшись, я перечитав усе, що написав, і там було настільки багато тексту, що вже перестало нагадувати звичайний лист. Якоїсь миті до своїх переживань я підключив фантазію і побачив у словах, звернених до моєї матері, історію. Я подумав — усі ці люди, письменники, якими я захоплююся і чиїми книгами зачитуюсь, — адже вони теж з чогось починали. Одного разу вони просто написали свій перший рядок тексту. Може, і я так зможу?
Дерек перервався, щоб випити чаю, змочивши пересохле горло. Стайлз зачаровано дивився на нього, побоюючись щось сказати та збити настрій. Але в його душі заворушилися невиразні підозри, які поки що не оформилися в повноцінні думки.
Дерек повернувся до своєї розповіді.
— Я вирішив записати все, що зі мною сталося, вилити весь той біль і розпач, що мною володіли, на папір і постаратися перетворити це на повноцінну історію, із зав’язкою та кінцем. Зі щасливим фіналом для героя, що мені на той момент було недоступно, — губи чоловіка скривилися в гіркій усмішці. — Я вигадав сюжет про хлопчика-вовкулаку, чию родину спалили мисливці на перевертнів, бо смерть від неякісної проводки — банальна та безглузда. Ось підступи злісних ворогів — це вже краще, це надає ситуації трагічності і печалі. Мій герой був так само засмучений і спустошений, яким почував себе я, але він знайшов собі наставника, вірних друзів і кохану, які підтримували його і допомагали йому. Разом вони знайшли спосіб повернути загиблих рідних хлопчика за допомогою магії і для героя все закінчилося добре. На відміну від реального прототипу. Але робота над цією історією дивним чином допомагала мені впоратися зі скорботою. Я вже давно не був нічим так захоплений. Я розповів місіс Берковіц, над чим працюю, і вона допомагала мені — знаходила книги та статті про вовків, природні процеси, магію та архітектуру, які я вивчав, щоб зробити свій роман максимально реалістичним. Їй першій я дав прочитати готову книгу. Потім Лорі. Місіс Берковіц сказала, що вийшло навіть краще, ніж вона очікувала, і що мені напевно слід спробувати написати щось ще. А Лора приїхала до школи на своїй Камаро, яку їй подарували батьки якраз перед пожежею, обійняла мене посеред шкільного коридору і потягла з уроків під улюлюкання школярів (не всі знали, що вона моя сестра). Ми поїхали на пляж, де вона, бурхливо жестикулюючи, зачитувала місця з мого рукопису, що особливо сподобалися їй, плакала і клялася, що життя покладе на те, щоб видати мою книгу.
Дерек знову перервався, задумливо втупившись у вікно. Очевидно, він згадував той день. Виглядав чоловік при цьому розслабленим і набагато молодшим за ті роки, що можна було б йому дати при першому погляді на його обличчя.
— І що ж сталося? — Стайлзу не хотілося руйнувати чарівність моменту, але йому справді стало цікаво, що трапилося з чоловіком. — У вас не вийшло видати її?
— Вийшло, але з великими труднощами, — труснувши головою, ніби виганяючи зайві думки, Дерек подивився на співрозмовника. — Справа в тому, що втративши оддразу двох керівників і одного з головних редакторів — моїх батьків і дядька, — видавництво Хейл почало зазнавати збитків. Лора не справлялася з усім одна і їй довелося продати частину акцій, залучити інвесторів ззовні та наділити серйозними повноваженнями створену інвесторами раду директорів. Тому вона не могла просто принести мій рукопис і наказати видати його. Лора зробила презентацію, але раду вона не вразила. Тоді були в моді романтичні історії для домогосподарок, що нудьгують, на кшталт «50 відтінків сірого» і рада вирішила, що не зможе заробити на моїй книзі. Як Лора не вмовляла, додати мою історію до списку видань не вдалося. Але моя сестра не збиралася так просто здаватися. Вона підговорила хлопців із друкарні, щоб вони надрукували мою книгу в обхід основної роботи. Вона взяла гроші зі свого трастового фонду, залишеного батьками, закупила на них папір, друкарське чорнило, оплатила електрику — і мою книгу надрукували. Усього сто екземплярів, але сестра казала, що для початку буде достатньо. Користуючись своїми зв’язками, вона попросила кілька книгарень спробувати продати мою книгу, і невдовзі ми дізналися, що її розкупили у перший тиждень. Магазини почали робити запити на додаткову кількість екземплярів, тому що з’являлося все більше людей, які хотіли придбати мою книгу.
Дерек допив останній ковток чаю і Стайлз піднявся заварити нову порцію.
— Лора зібралася піти з цими запитами та роздруківками продажів книги до ради директорів, щоб довести, що та окупиться, та отримати офіційний дозвіл на її видавництво. Але не встигла. Я все зіпсував, — Дерек відкинувся на спинку стільця і зчепив руки в замок так сильно, що побіліли кісточки пальців. — Саме тоді я познайомився з Кейт. До того, я на дівчат уваги не звертав, поглинений скорботою, а потім роботою над книгою. Дівчата теж не особливо прагнули моєї уваги, їх відлякував похмурий вигляд. Кейт сама підійшла до мене в кафе, зав’язала розмову, і я схаменутися не встиг, як у нас закрутився стрімкий і бурхливий роман. Зрозумій мене правильно, за словами інших людей, я виглядав привабливо, але в мене не було зовсім ніякого досвіду у стосунках. До того я лише кілька разів цілувався з ровесницями, проти Кейт у мене не було жодного шансу встояти. Вона була старша, вона була красива, вона була розумна, і чудово вміла користуватися своїми перевагами. Вона маніпулювала мною, то наближала, то віддаляла, але постійно крутилася у полі зору. Я був у захваті від того, що хтось настільки приголомшливий, як вона, звернув на мене увагу. Мені здавалося, те, що відбувається між нами — справжні почуття. Чортів наївний придурок!
Дерек промовив останню фразу з усмішкою, але Стайлз чув біль в його голосі.
— Я довіряв Кейт і був дурним підлітком, який хотів вразити дівчину. Я розповів їй про свою книгу, показав чернетки і похвалився, що маю намір оформити авторське право. Кейт округляла очі, захоплено ахала і попросила взяти чернетку почитати. Звісно, я дозволив, мене розпирало зсередини від гордості, що моя дівчина, моя перша жінка, оцінить мою творчість. Кейт зникла на кілька днів, але писала СМС, що дуже зайнята на роботі, а також про те, що читає мою книгу і перебуває від неї у захваті. Це приспало мою пильність, я ще не розумів того, що вже все зруйнував. Коли Лора запропонувала зареєструвати авторське право, я не зміг знайти жодної копії рукопису. Ми перерили квартиру догори дном, але пропало все: блокноти, в яких я писав початок тексту, всі роздруковані та збережені на флешки копії. Хтось навіть відформатував жорсткий диск мого ноутбука та почистив у телефоні все, пов’язане з книгою. Звісно, я кинувся дзвонити Кейт, але її номер виявився заблокованим. Ми з сестрою вирушили до неї на роботу, але там очікувано не знайшлося працівника з її ім’ям та прізвищем. Зображень її в мене не було, вона казала, що не любить фотографуватися, бо комплексує через форму носа. Адреси її я не знав. Все котилося у пекло.
Дерек важко зітхнув, а його брови зійшлися сумним будиночком. Стайлзу захотілося взяти його за руку або поплескати по плечу, щоб показати своє співчуття, але він боявся, що перейде цим особистий кордон.
— Лора була не з тих, хто здається так просто. Вона пройшлась по магазинах, куди раніше відвезла роздруковані екземпляри моєї книги. Яким же було її здивування, коли їй сказали, що не лишилося жодного. З погляду популярності моєї історії це було добре, але сестру насторожив момент, що у деяких книгарнях купували одразу по кілька екземплярів. Все, що було в наявності. Коли ж, усіма правдами і неправдами, Лора здобула кілька прізвищ покупців, які придбали «Повний місяць» і з’їздила до них, щоб викупити хоча б один екземпляр або попросити скопіювати його, її спіткало друге розчарування — у цих людей книги теж не було. У когось купили її просто за нечувані гроші, хтось думав, що загубив її, а одна дівчина всерйоз вважала, що її екземпляр вкрали. Картина вимальовувалася лякаюча і цілком однозначна: Кейт чи хтось, з ким вона співпрацювала, витратив купу часу, грошей і сил, але зібрав весь тираж моєї книги. Ми залишилися біля розбитого корита.
Стайлз підлив ще чаю і Дерек відпив, вдячно кивнувши.
— Потім ми довідалися про випуск моєї книги, де автором значилася Кейт Вагнер. Лора подала до суду, витратила останні гроші зі свого трастового фонду на адвоката, але він нічого не зміг зробити. Він шукав будь-які зачіпки, які могли хоч якось стати в пригоді у справі, але суттєво це нічого не змінювало. Адвокат навіть знайшов продавця в одному з магазинів, який упізнав по фото Кейт і підтвердив, що бачив її в магазині і запам’ятав, бо вона знесла стійку з флаєрами, і його ж за це вилаяла. Але в записах про покупців за той день її прізвище не значилося, можливо, вона назвала інше, та розплатилося готівкою, а за перебування в книгарні її, авжеж, не могли покарати. Як усе скінчилося, ти знаєш. Ми влізли в борги, щоб виплатити Кейт штраф, Лору мало не звільнили з видавництва, наше прізвище полоскали в ЗМІ, а я ще кілька років ні рядка не міг написати, так мене зачепила вся ця історія, — Дерек болісно скривився і потер обличчя. — Шкільна подруга Пейдж таки змусила мене знову взятися за ручку, але це було вже після смерті Лори. Тепер я живу тут, видаюся під псевдонімом і на гарматний постріл не підпускаю нікого, крім Кекса. І, перш ніж я сьогодні побачив книгу Кейт у твоїх руках, мені здавалося, що я вже заспокоївся, відпустив це все. Але, мабуть, потрясіння було настільки сильним, що все ж впливає на мене, хоч минуло багато років. Іноді я почував себе так, ніби збожеволів: всі твердили, що моєї книги не існувало, що ми з сестрою придумали це! А я пам’ятав запах друкарської фарби від її сторінок, темно-синю обкладинку зі срібними літерами на ній.
Він ніяково усміхнувся, але глянувши на Стайлза, напружився. Очі юнака підозріло блищали.
— А на титульному аркуші було намальоване вовченя, що виє на місяць, — ламким голосом продовжив він.
— Так. Звідки ти знаєш? — насупився чоловік.
— Я бачив твою книгу, Дерек, — Стайлз швидко провів долонею по очах, явно стираючи сльози, і твердо подивився на співрозмовника. — І я вірю, що ти кажеш правду.
— Але як це можливо? З усіх людей, яких я міг знайти у лісі під час бурі, я знайшов саме того, хто читав мою книгу? Мою справжню книгу. Ти мене розігруєш? Чи брешеш, щоб показати співчуття, зворушений моєю розповіддю? Якщо так, то це мило, але не треба.
— Ні, я не брешу, — обличчя Стайлза стало суворим, а губи стиснулися в тонку нитку, що, при його зазвичай кумедному, лукавому виразі, виглядало навіть страшно. — Я бачив твою книгу, читав. Її купив мені батько, разом з кількома іншими. Моя мама померла напередодні від тяжкої хвороби, і він намагався відволікти мене, як міг. Спочатку читати не хотілося, але мені сподобалося це вовченя на титульному аркуші. Воно було таке миле і таке самотнє. Зовсім, як я, — Стайлз сліпо дивився на свої пальці, зчеплені в замок. — Коли я прочитав її вперше, то не спав усю ніч, бо не міг відірватися. Тато тоді навіть не будив мене до школи, у нього б це просто не вийшло. Я постійно тягав книжку з собою, брав до школи, не випускав із рук за обідом, а перед сном клав під подушку — боявся, що вона кудись подінеться за ніч. Ця книга не просто перевернула моє життя, вона повернула мене до нього. Коли мами не стало… ні, я не задумався про власну смерть, маленькі діти, здебільшого, на щастя, не беруть до уваги подібний вихід із важкої ситуації, це прерогатива підлітків. Але я просто відмовився від усього, майже перестав говорити, їсти, спати, ходити до школи. Я днями просиджував у кутку своєї кімнати, або тікав і безцільно тинявся вулицями до темряви, змушуючи батька нервувати і кидати роботу, щоб вирушити на мої пошуки. У цій книзі я знайшов розуміння. Я побачив героя, якому було так само важко, як і мені. Може, навіть важче — адже він втратив не лише маму, а всю свою родину. Але я спостерігав, як герой долав свої труднощі, як справлявся з ними і перемагав своїх ворогів, після чого його життя ставало кращим. Я проживав усе це разом із ним, і мені ставало легше.
Стайлз підвів погляд і ніби заглянув Дереку в самісіньку душу.
— Я іноді мріяв зустрітися з автором цієї книги — виходить, що з тобою, — і сказати, як сильно я вдячний тобі за неї. Твоя книга врятувала мене, Дереку. Я не думаю, що зробив би щось із собою свідомо, але, швидше за все, довів би себе до виснаження або потрапив у халепу під час своїх прогулянок. Завдяки твоїй книзі я знову почав їсти, розмовляти з батьком, а потім і з іншими людьми, стежити за собою і повернувся до школи.
Він знову опустив очі, ніби зніяковівши від своєюї палкої промови, його щоки злегка почервоніли.
Дерека приголомшили його слова. Чоловікові й раніше робили компліменти про його талант, маючи на увазі інші книги, звісно, і це було приємно, але ніколи ще чужа похвала не зачіпала щось глибоко всередині нього, через що там тепліло і приємно стискалося. Здається, востаннє він так почував себе, коли Лора вперше прочитала його рукопис і плакала на пляжі.
— Загалом, як ти зрозумів, “Повний місяць” став моєю “Біблією”, — все ще зніяковілим голосом продовжив розповідь Стайлз. — Скандал пройшов повз мене, бо саме коли це сталося, я ще був зосереджений на горюванні. Але потім мені захотілося більше дізнатися про автора моєї улюбленої книги, я почав шукати і натрапив на інформацію про судову справу. Спочатку я не знав, що й думати, як відноситися до того, що прочитав, і на чий бік стати. Але коли Кейт виграла суд, я вирішив, що вона має рацію. Адже суддя не може помилятися, так? І всі докази говорили проти тебе… Пам’ятаю, як образа затопила мене зсередини, коли я прочитав про вердикт суду. Я так розгнівався від того, що хтось спробував привласнити собі авторство моєї улюбленої історії, що закинув книжку за ліжко і не діставав її до самого від’їзду до коледжу. Потім купив собі екземпляр з ім’ям Кейт, але він мені не сподобався. Обкладинка в криваво-червоних тонах і чорні літери здавались надто театральними, а на титульному аркуші більше не було милого, самотнього вовченяти. Загалом, я рідко читав «Повний місяць» з того часу. А якось, приїхавши з коледжу в гості до тата, спробував знайти старий екземпляр книги, але під ліжком його не було. Тато прибрався в кімнаті і частково викинув, частково роздав мої речі. Я тільки сподіваюся, що твоя книга стоїть у когось на полиці, а не валяється на звалищі.
Останні слова він промовив з провиною в голосі. А потім подався вперед і несподівано стиснув руку Дерека долонею.
— Мені дуже шкода, що з тобою стався цей жах. Шкода, що в тебе відібрали дещо дуже цінне, у чому була частинка твоєї душі, і ти так і не зміг довести свою правоту. Але ще більше мені шкода, що я думав про тебе погано. Що дозволив собі повірити в усю цю брехню. Пробач мені.
— Стайлз, ти не повинен вибачатися, — здається, Дерека розчулили слова хлопця, але він явно відчув себе ніяково від того, що відбувалося. — Ти не міг знати правди. Ніхто не знає, окрім Пейдж.
— І все-таки, я хочу, — наполіг юнак. — Мені важливо знати, що ти приймаєш мої вибачення.
— Тоді я їх приймаю, — серйозно кивнув Хейл і стиснув руку хлопця у відповідь.
— Чудово! — просяяв той і підскочив з табурету. — Тоді дай відповідь мені на одне важливе запитання: твій камін у вітальні в робочому стані чи це просто декорація?
— Він працює, але навіщо тобі мій камін? — насупився Дерек.
— Ми повинні поставити остаточну крапку у всій цій історії, — палко заявив хлопець.
— Яким чином? — Дерек насупився ще сильніше. Спілкування зі Стайлзом, хай і недовге, привчило його до того, що від цього дивака можна було очікувати чого завгодно. Буквально. Дерек був професійним письменником, але поруч із гостем навіть він не міг припустити, що тому спаде на думку. А ще його лякало те, з якою легкістю хлопець крутив ним. Наприклад, Пейдж кілька місяців умовляла його змінити ім’я другорядного персонажа, що погано звучало, а Стайлз навіть не пояснив, що затіяв — а Хейл вже вирушив до сараю набрати трісок та дров, і слухняно заходився поратися біля комину, розпалюючи вогонь. Чомусь поруч із цим дивним хлопцем виплекана роками параноя збоїла, як дешевий китайський прилад.
— Готово? Чудово! — Стайлз плюхнувся біля каміна, якось надто близько до Дерека, і простяг йому злощасний примірник “Місяця”, вже добряче обшарпаний.
— І що мені з цим робити? — чоловік вороже подивився на ненависну книгу.
— Ось це, — Стайлз вирвав пару сторінок і кинув їх у полум’я.
— Ти серйозно? Як спалення цієї мерзенної книжки допоможе мені? — Хейл скептично заламав брову.
— Згоден, основну проблему це не вирішить. Кейт залишилася безкарною, і продовжує наживатися на твоїй праці.
— Дякую, що нагадав, — сердито промовив чоловік, але хлопець не звернув на його репліку уваги.
— І ми не можемо зібрати всі екземпляри цієї огидної краденої книжки і спалити. Але навіть якщо ми спалимо одну, це буде акт помсти. Це символічно. Як спалити старі світлини та листи від людини, яку більше не хочеш бачити у своєму житті, — Стайлз видер ще пару аркушів і вклав їх у руку чоловіка. — А тепер повторюй за мною: я не винен у тому, що сталося.
— Але я винен, — спробував заперечити Дерек, проте його перебили.
— Ні! Повторюй за мною! Навіть якщо не віриш. Жодного розходження. Це спеціальні чари! Пам’ятаєш, як твоєму героєві казала дівчинка-відьма?
— «Тобі не обов’язково вірити у заклинання та не обов’язково знати, як воно діє. Головне, дотримуйся ритуалу, правильно вимовляй слова, правильно відтворюй дії — і воно саме спрацює», — процитував Дерек і, наче заворожений, узяв папір. — Я не винен у тому, що сталося.
Стайлз схвально поплескав його по плечу і скомандував:
— Кидай сторінки у вогонь.
Дерек підкорився, відчуваючи якесь дивне задоволення від того, що відбувається.
— Тепер кажи: це моя історія, я вигадав її, я вдихнув життя у героїв, я вклав у неї частину своєї душі та пам’ять про моїх близьких.
Дерек старанно повторив слова і знову отримав кілька аркушів.
— Кидай! — звелів Стайлз і чоловік знову жбурнув сторінки у вогонь.
— Ця історія не перестане бути моєю від того, що на обкладинці стоїть чуже ім’я.
Дерек знову повторив за Стайлзом і кинув чергову порцію паперу в комин вже без нагадування.
— Я не міг знати, що Кейт — ворог. Я був молодий і закоханий.
Цього разу видерті листки зім’яла сильна рука, перш ніж опинитися у вогні.
— Моя історія подобається людям. Її видають та купують досі.
І знову язики полум’я перетворюють кілька листочків у попіл за мить.
— Моя книга врятувала життя хлопчику, який просто не розумів, що йому робити далі, коли дуже важлива людина покинула його. Моя книга допомогла йому впоратися з горем, — голос хлопця тремтів, але погляд був твердий, а губи складалися у посмішку.
У Дерека в очах защипало, і він якнайшвидше відвернувся, щоб не дивитися в це відкрите, щире обличчя.
— Я талановитий письменник і продовжую творити, а це стерво Кейт з того часу ні рядка не написало!
Нові сторінки Дерек зім’яв з особливою мстивістю і закинув у жерло комину по одному. Стайлз схвально хихикнув, спостерігаючи за його діями.
— У мене попереду ще купа приголомшливих текстів, нагород та визнання читачів, а вона так і залишиться заручницею образу, який собі створила.
Під цю фразу у вогні опинилася обкладинка, і вони почали спостерігати, як її облизують язики полум’я.
— Добре горить, — якимось затишним тоном пробурмотів Стайлз.
Дерек згідно кивнув.
— Знаєш, це дивно, але ти мав рацію. Ця дика витівка моєї проблеми не вирішила, проте мені справді полегшало.
— Ото ж бо! Цей метод не раз був випробуваний на собі, його вже патентувати можна, — задер носа хлопець.
— Світлини колишніх палив? — не зміг втриматися від підколки чоловік.
— Світлини, листи, одяг. А ще вступні есеї з тих коледжів, куди не пройшов, та підсумкову курсову роботу, яку не прийняв викладач економіки, через що я втратив стипендію. Кажу ж, випробуваний метод, перевірений частими повтореннями.
— Багатий досвід, — співчутливо протягнув Хейл. — То ти не закінчив коледж?
— Ні, батько взяв кредит та заплатив за навчання, а я все повернув, коли знайшов роботу.
Дерек невиразно хмикнув і розмова зів’яла. Якийсь час вони дивилися на дрова, що весело потріскували, думаючи кожен про своє. Але Дереку це швидко набридло, і він першим порушив мовчання.
— А що ми робитимемо далі? Зефіру, щоб підсмажити, я не маю.
— Це, звісно, серйозний недогляд з твого боку, — з осудом протяг юнак, але очі його сміялися. — І так далеко я план не продумував. Якщо чесно, мені здалося, що ти пошлеш мене з цією ідеєю і, або мені доведеться ховатися від твоїх сердитих брів, або ти знову втечеш у своє лігво на другому поверсі.
— На другому поверсі у мене не лігво, а спальня, — буркнув Хейл, чудово розуміючи, як по-дитячому це виглядає, але все одно не в змозі зупинитися. Стайлз якось впливав на чоловіка, що хотілося розслабитися у його присутності та зробити щось легковажне. — І в мене не сердиті брови.
— Люстерко принести? — скептично глянув на нього юнак.
Дерек закотив очі, але замість того, щоб сказати якусь грубість, змінив тему.
— У мене є одна ідея, чим би ми могли зайнятися.
— Уважно слухаю, — Стайлз справді зобразив інтерес усім собою, Дереку навіть на мить захотілося доторкнутися до нього, щоб зрозуміти, як у нього так виходить, але він стримав цей дивний і явно недоречний порив.
— Ми могли б прикрасити ялинку, як ти пропонував раніше. Потім — зробити святкову вечерю, і зустріти Різдво за переглядом якогось фільму на ноутбуці. Інтернету, як і раніше, немає, але у мене тут непогана фільмотека. Різдвяних фільмів там немає, але може нам вдасться підібрати щось… цікаве? Що? Чому в тебе таке обличчя? Я не можу зрозуміти, що воно означає.
— Бро, це чудова ідея! — Дерека оглушив раптовий крик Стайлза, а потім він випробував на собі всі неймовірні відчуття обіймів з кістлявим, жилавим тілом. — Це щастя! На моєму обличчі вираз щастя! І радості. І мабуть, передчуття. Я дуже радий, що ти передумав!
Стайлз відсторонився, сяючи усмішкою, на яку Дерек так задивився, що не одразу пробурмотів «не називай мене бро», втім, радісний Стайлз знову це проігнорував. Чоловік уже помітив, що це, швидше за все, було однією з основних рис юнака — він відсікав від своєї уваги все, що його не влаштовувало. Не те, щоб це було таким недоліком. Дереку здалося, що, можливо, подібна здатність полегшила б йому самому життя, якби він не зосереджувався на деяких речах досить тривалий період часу. Серйозно, він міг думати про те саме роками. Буквально. А Стайлз просто відкидав те, що йому не подобалося, і, судячи з усього, одразу про це забував. Дивним чином, замість роздратування це викликало у Дерека захоплення.
— То ми зараз підемо в ліс рубати ялинку? — Стайлз схопився на ноги і чи не заходився кола нарізати навкруги господаря будинку, що піднімався трохи повільніше.
— Ні, Стайлз, ми не рубатимемо ялинку, — озвучив очевидне Хейл. — Це протизаконно. Але через буран деякі молоді деревця мали зламатися, так завжди буває. Я можу піти та пошукати одне таке. Або, в крайньому випадку, зрізати кілька нижніх гілок великих дерев, я так іноді роблю, щоб олені не зачіпалися рогами, проходячи під ними. Тільки от у мене немає іграшок, тому я не зовсім розумію, чим ми прикрашатимемо ялинку, навіть якщо я її знайду.
— Про це можеш не хвилюватися, старий Стайлз все влаштує, — з гордим виглядом заявив цей нестерпний засранець. — Я одного разу в дитинстві розбив цілу коробку іграшок, випадково, звичайно. Їхати до магазину, купувати нові було вже пізно, тож мама, після того, як заспокоїла мою істерику, запропонувала зробити їх самим. Тому, якщо ти даси мені моток ниток, пачку паперу, вату з аптечки та кілька ґудзиків, я забезпечу нашу ялинку гідними прикрасами.
— Окей, з тебе прикраси, з мене ялинка.
Вони потиснули один одному руки з найсерйознішим виглядом, після чого Дерек пожертвував гостеві стос паперу, тільки-но відкриту пачку вати і цілий кошик різнокольорових ниток. Стайлз, що палав трохи нездоровим ентузіазмом, окупував стіл у кухні, а Дерек вирушив на вулицю, на пошуки «лісової красуні», якій належало сьогодні прикрасити їхній вечір. У грудях тепліло дивне, майже забуте відчуття радості та святкового передчуття, про яке чоловік намагався особливо не замислюватися, щоб не злякати.
Що ж, це було одне з найдивніших свят, яке лишень відбувалося у житті Дерека. Але, поклавши руку на серце, він готовий був визнати, що вже давно не відчував того затишку, радості та святкового тепла, як у Різдво, що зустрів разом із хлопцем, якого він знайшов у лісі.
Приблизно через годину блукань Дереку нарешті пощастило (а маленькій сосні, яка не витримала вантажу снігу, що навалився на неї, не дуже). Перехопивши зручніше деревце, чоловік потягнув його до будинку. У дровнику він сокирою обрубав нерівний край на місці зламу та нижні гілки, після чого ретельно обтрусив майбутнє святкове дерево від снігу та вніс до хати. Знайшов відро відповідного розміру, набрав піску в спеціальному коробі позаду будинку, насипаного для різних господарських потреб, і встановив дерево у кутку вітальні, старанно укріпивши його.
Стайлз, що заглянув у двері, захоплено вигукнув:
— Бро, вона вражаюча!
Дерек тільки закотив очі, більше не намагаючись поправити звернення, і дозволив собі маленьку задоволену посмішку.
— Я свою частину угоди виконав, — сказав Хейл. — А як твої успіхи?
— Гей, перестань виглядати таким самовдоволеним! — пирхнув Стайлз. — Тобі всього лише й треба було потоптатися в лісі, чекаючи, коли доля наштовхне тебе на це зелене диво. А моя робота на порядок складніша.
— Та невже? — Дерек схрестив руки на грудях і посміхнувся ще самовдоволеніше.
— Знаєш, що, а ходімо, допоможеш мені!
— Е, ні, це твоя робота. Ми домовилися, — у Дерека заболіли щоки від незвичної міміки, але він не міг перестати посміхатися.
— І чим ти збираєшся займатися? Рахувати танцюючі в повітрі порошинки чи розчісувати свої чудесні брови? Ходімо-ходімо, Похмурець, знайдемо тобі справу! — Стайлз схопив його за рукав сорочки і потяг за собою.
— Похмурець? — Дерек виразно підняв брову, але слухняно пішов за юнаком.
— Ой, тобі не догодиш, — вдавано надув губи Стайлз. — Бро тобі не подобається, Похмурець теж. І як мені тебе називати?
— Навіть не знаю, — знизав плечима Хейл. — Може, Дерек?
— Ти нудний, — Стайлз ляснув його по руці і впав на табурет.
На кухні все було шкереберть, але Дереку, який не терпів безладу в будинку, чомусь не захотілося зробити гостю зауваження або схопитися за мітлу. Стіл був завалений обрізками паперу, обривками ниток та готовими виробами.
— Стайлз, це чудово! — захоплено посміхнувся Дерек, піднімаючи за крило паперового янгола. — Але у мене так попри все бажання не вийде.
— Це простіше, ніж здається, — відмахнувся юнак. — Але для початку я маю для тебе інше завдання. Потрібно до всіх зроблених мною іграшок прив’язати ниточки, за які ми підвісимо їх на ялинку. А потім я навчу тебе робити об’ємні сніжинки.
Наступні кілька годин були галасливими, трохи незграбними, але дуже веселими. Дерек навчився робити обіцяні сніжинки, янголів та журавликів із паперу, а потім, під керівництвом Стайлза, повісив їх на ялинку. Усіх, навіть кривобоких. Потім вони вдвох розвішували гірлянди з вати і вручну нарізаного серпантину (у Хейла звідкись узявся різнокольоровий обгортковий папір, який Стайлз розпустив на смужки). На вікнах цей невгамовний збитою в піну мильною водою намалював кривенькі сніжинки, ялинки та сніговиків. І страшненьке, зубасте щось із великими бровами, яке представив як вовка на ім’я Дерек. Хейл у відповідь намалював оленя-анорексика та обізвав Стайлзом. Юнак переповнився дивуючим захватом і втягнув Хейла в битву подушками.
Потім вони разом готували вечерю. Дерек запік м’ясо з сиром, і картоплю зі спеціями, а Стайлз зробив просто неймовірний теплий салат із обсмажених овочів та спік обіцяний кекс. На смак він і справді виявився неперевершеним, у чому Дерек вирішив зізнатися. Судячи з рум’янцю і вдоволеного блиску в очах юнака, він вчинив правильно.
Сидячи на підлозі, на розстеленому пледі, поїдаючи розкладену довкола їжу, ніби на пікніку, і слухаючи коментарі Стайлза про «Володаря кілець», якого вони запустили на ноутбуці, в оточенні паперових сніжинок і зірочок з дроту і кольорових ниток, Дерек справді відчув дух Різдва. як у дитинстві. На мить йому навіть стало страшно: адже він міг піти вчора іншою стежкою і тоді Стайлз залишився б замерзати в бурані, а Дерек ніколи б не познайомився з цією неможливою, просто чарівною людиною, яка, здавалося, освітлювала кімнату своїм внутрішнім сяйвом.
Стайлз, здається, відчув, що Дерек занурився у сумні думки, бо широко посміхнувся і потикав його в плече.
— Дивись, дивись, зараз енти підуть атакувати башту Сарумана!
Дерек слухняно поглянув на екран, викинувши з голови зайве і просто насолоджуючись моментом.
Потім вони грали у Скрабл, і Стайлз розбив Дерека, який не без підстав пишався своїм словниковим запасом. Кекс об’ївся і заснув, стискаючи в обіймах недоїдений шматочок випічки, і, здається, в цей момент був так само щасливий, як і його господар.
Опівночі вони пішли на кухню, щоб віднести порожні тарілки і послухати по радіо, як опускається святкова куля у Нью-Йорку. Стайлз дивився на усміхненого Дерека, і в нього в грудях виникло дивне, щемке почуття. Йому дуже захотілося поцілувати свого рятівника, але він боявся, що такий порив буде невірно сприйнятий. Навіть якщо виявиться, що Дерек бі і Стайлзу не прилетить у обличчя, чоловік може подумати, що це просто вираження подяки, чи данина різдвяній традиції. Тому коли в динаміках старенького радіо пролунав дзенькіт і вітальні крики людей, він тільки сором’язливо обійняв чоловіка і привітав з Різдвом. Дерек не відсторонився, а поплескав його по спині у відповідь.
Потім вони повернулися до вітальні, щоб додивитися трилогію, але, здається, Стайлз заснув десь посеред битви за Хельмове Урвище. Тому що прокинувся він уже вранці, на дивані, що став йому майже рідним, під знайомим пледом, а хутряна грудка, що злегка вібрувала, з комфортом влаштувався на його грудях. Стайлз ворухнувся, але Кекс, попри очікування, не зістрибнув на підлогу, а розвернувся з компактного клубка, вкогтився у сорочку юнака і почав вилизувати його шию. Засміявшись від лоскоту, Стайлз підвівся з дивана і, підтримуючи кота, що повис на ньому, вирушив на кухню.
— Доброго ранку, — Дерек, який читав щось з ноутбука, підняв очі на скуйовдженого юнака і посміхнувся. — Схоже, мені доведеться залишити тебе: здається, мій кіт закохався, а я не можу розбити йому серце, вигнавши тебе.
— Доброго. А є причини мене виганяти? — Стілінскі позіхнув, прикрившись долонею. — Я начебто добре поводився, влаштував вам обом вчора справжнє свято.
— Так, за це дякую, — знову посміхнувся Дерек, і Стайлз задивився на його губи. — Причин виганяти тебе нема, просто Інтернет з’явився, і я прочитав зведення округу. Буран скінчився і почали розчищати дороги. До вечора повинні вже зробити шляхи прохідними, тож ти зможеш викликати таксі і повернутися додому.
— Ти тому виглядав таким засмученим? — напівжартома-напівсерйозно уточнив Стайлз.
— Коли ти поїдеш, ми з Кексом будемо невтішні, — серйозно кивнув Дерек, але в очах його танцювали бісенята. Або нахабні вовченята, чорненькі такі, з густими бровами та червоними очима. — Але настрій мені зіпсував не твій швидкий від’їзд.
Він розвернув ноутбук екраном до Стайлза.
— Це від Пейдж. Дехто, хто назвався другом Пітера, надіслав це вранці на її офіційну пошту. Це ілюстрації, зроблені дядьком до моєї останньої книги. Раніше він малював їх і надсилав на мою особисту пошту, але після того, як я вигнав його звідси, він перестав це робити. А ось малювати, мабуть, не перестав. Цей невідомий друг пише, що Пітер… —Дерек затнувся на мить. — Що він сумує, але більше не шукає контактів зі мною, не бажаючи набридати, і що мені слід зробити перший крок, якщо в мене виникне бажання відновити спілкування з ним.
Стайлз помилувався гарними малюнками, явно зробленими з професійною вправністю, і сів на вільний табурет.
— А як так сталося, що ви не спілкуєтеся? І ти справді вигнав його?
— Ну, вигнав — це голосно сказано, — Дерек скривився. — Швидше, мовчки чекав, поки він сам не пішов.
— У твоєму стилі, — пирхнув Стайлз. — Вибач, я не засуджую. Якщо тобі неприємно про це говорити, не будемо.
— Знаєш, ще тиждень тому я згорнув би цю тему на першій фразі, — Дерек задумливо потер підборіддя (ні, Стайлзу не захотілося доторкнутися до нього теж!). — Але зараз мені чомусь легше про це говорити.
— Це все чарівність Стілінскі, — серйозно покивав юнак, погладжуючи кота, що знову заснув на його руках. — У тата воно ще сильніше, помножене на харизму «доброго копа», але рекордсменом у нашій родині була мама. Вона могла зачарувати і розговорити навіть камінь! Ти б точно їй сподобався.
— Ми вже завели мову про знайомство з батьками? — підняв брови Дерек.
— Ти… я не те мав на увазі!.. — щоки Стайлза стрімко почервоніли, але він обурено скрикнув, коли побачив, що Хейл ледве стримує сміх. — Ой, та ти просто знущаєшся з мене! Давай вже назад, до історії з твоїм дядечком.
Дерек різко припинив сміятися і потер обличчя долонею.
— Він убив мою сестру.
— В якому сенсі? — Стайлз від несподіванки мало не впустив Кекса, за що отримав невдоволений «мурк» від останнього і пазурі, що вп’ялися в плече.
— Не навмисно. Це була автокатастрофа, але спровокував її Пітер, — Дерек зітхнув і, спершись ліктями об стіл, почав розповідати. — Він був не в собі після коми. Почав пити, ковтати наркотики, Лора його постійно по якихось кублах виловлювала. Намагалася лікувати, але він завжди зривався. Того дня вона знову везла його додому, а він сварився з нею просто під час поїздки, намагався вистрибнути з авто… коротше, вони впали у річку. Пітер вижив, а Лора ні.
— Господи, Дерек, мені так шкода, — Стайлз подумав мить, і пересів ближче до чоловіка разом із табуретом, щоб мати можливість обійняти його однією рукою. Хейл не відсторонився, а Кекс, чи то спросоння не зрозумівши, що коїться, чи усвідомивши важливість моменту, не пішов, а розвалився на колінах в обох чоловіків всією волохатою тушкою. Так, погладжуючи нахабного звіра в три руки (одна з долонь Стайлза, як і раніше, лежала на плечі Дерека), вони продовжили розмову.
— Це справді вийшло випадково, Пітер дуже шкодував про те, що сталося. Це так вплинуло на нього, що він кинув свої згубні звички і більше не повертався до них. На зборах, куди він ходить, видають такі значки, знаєш? На яких написано: тиждень без алкоголю чи наркоти, місяць, рік. У Пітера їх ціла жменя, показував мені, коли приїжджав миритися. Але я все одно дуже сердився на нього. Забрав свої речі й Лоріну машину, як потім виявилось — з котом, — і переїхав сюди. Тут тоді й будинку не було, тільки сарай та вбиральня у дворі. Я все зробив сам. Спочатку брав книги з будівництва у бібліотеці та купував у книгарні. Потім почав дивитися уроки в Інтернеті. Тільки водогін мені прокладав фахівець, це я один робити не ризикнув.
Стайлз по-новому озирнувся довкола. Виконана Дереком робота вражала.
— Нічого собі, — видихнув він, стискаючи чуже плече. — У тебе золоті руки! А я навіть цвях рівно забити не можу.
— Зате ти печеш смачні кекси, — сказав Дерек і його вуха почервоніли.
Стайлз не мав права розчулюватися, дивлячись на це.
— То що там далі? Ти переїхав сюди та побудував дім своєї мрії?
— Мене це заспокоювало, але одного разу робота в будинку закінчилася, і стало нудно. Я їздив на навчання і влаштувався волонтером у місцеве лісництво, але все одно залишався вільний час. Пейдж, єдина подруга, яка ще спілкувалася зі мною після скандалу з «Повним місяцем», свердлила мені на мозок, щоб я знову повертався до письменництва. Спочатку мені не хотілося, потім переживав, що й не вдасться, але коли спробував — начебто пішло непогано. Я написав нову книгу, отримав на неї права, а Пейдж знайшла видавництво, яке погодилося взяти рукопис у друк. Потім ми видали ще пару книжок, і я зробив її офіційним представником. Коли Пітер дізнався, що я пишу, приїхав сюди. Привіз свої ілюстрації до моїх текстів, запропонував друкуватися у його видавництві та попросив про спілкування. Сказав, що виправляється, стежить за собою, займається видавництвом. Та по ньому й було видно — він виглядав набагато краще, ніж у нашу останню зустріч.
— Чому ж ти не погодився? — тихо спитав Стайлз.
Дерек дивився прямо перед собою, але бачив явно не стіл.
— Я дивився на нього, доглянутого, зі стильною стрижкою, у дорогому костюмі, а перед очима було обличчя моєї мертвої сестри, синє і розпухле від перебування у воді. Я дочекався, поки Пітер вип’є чай, а потім відчинив двері і чекав, поки він не піде. І з того часу ми більше ніяк не контактували.
Стайлз міцніше обійняв його, і якийсь час вони просто сиділи, зчепивши пальці рук у шерсті кота.
— Ти все ще сердишся на нього? — запитав юнак, коли Хейл відсторонився.
— До сьогодні я майже не згадував про нього. А побачивши ці ілюстрації, я приготувався відчути біль і лють, які тоді володіли мною. Але нічого немає, — з деяким подивом промовив Дерек і глянув на малюнок на екрані. — Мені сумно, але бажання побити його до непритомності я більше не відчуваю. А ще вчора, коли ми з тобою святкували Різдво, я згадав, як ми з родиною проводили свята, і мені стало цікаво, як святкує Пітер. Сидить цілий вечір вдома, чи проводить його у колі друзів?
— А які у вас стосунки були до трагедії? — обережно уточнив Стайлз.
— Він був моїм найкращим другом, — посміхнувся Дерек. — Мама з татом багато працювали, і нами з Лорою, здебільшого, займався Пітер. Але йому, схоже, це подобалося — у мене про дитинство лише найприємніші спогади.
— Знаєш, я не хочу на тебе тиснути, але, як людина, у якої теж не так багато родичів, я б тобі порадив написати йому. Кілька років тому ти ще не був готовий до примирення, а зараз, мабуть, настав цей момент.
— Але що, коли він не хоче більше зі мною миритися? — Дерек налякано поглянув на нього. — Що, коли своєю поведінкою я тоді назавжди відштовхнув його?
— Ти не дізнаєшся, якщо не спробуєш. До того ж, друг твого дядька пише, що він теж сумує. Знаєш пошту Пітера?
— Так, він залишив свої координати, коли приїжджав. Я, здається, кинув його візитку в шухляду письмового столу, — Дерек насупився, пригадуючи.
— Тоді йди, шукай її. А я поки, якщо ти не проти, напишу своїй керівниці, що живий і мене не догризають вовки.
— У тутешніх лісах не водяться вовки, — сказав Дерек, підводячись з-за столу.
— Один точно водиться, — посміхнувся Стілінскі, за що отримав щипок у плече. — Гей!
Дерек вирушив шукати візитку з виразом обличчя задоволеного шкодою хулігана. Кекс, потривожений їхньою метушнею, пішов досипати на холодильник, а Стайлз зайшов у свою пошту. Як він і очікував, його зникнення і дводенне радіомовчання схвилювали колег, але не настільки, щоб обдзвонювати морги і повідомляти його батькові. Він пояснив ситуацію, що сталася з ним, і отримав пару днів відгулів.
Повернувшись, Дерек простяг йому картонний прямокутник з телефонним номером, особистою і робочою поштою Пітера Хейла, і вони почали складати листа. Для двох людей, які пов’язали своє життя з написанням текстів, провозилися вони досить довго, але в результаті зійшлися на варіанті, який задовольнив обох.
— Я так втомився, ніби знову викопував того лося! — поскаржився Стілінскі, розминаючи спину, що затерпла. — І мені потрібно відновити витрачені на розумову діяльність калорії.
— Іди, вмийся, а я розігрію залишки вчорашньої вечері, — наказав Дерек.
Кекс, почувши, як господар поліз у холодильник, зістрибнув на край мийки і огидно м’якнув.
— Тебе теж нагодую, — відмахнувся від нього чоловік і почав діставати контейнери з їжею.
Стайлз оглянув цю затишну картину і подався у ванну.
Після сніданку він напросився з Дереком до лісу. Там довелося не тільки почистити годівниці від снігу і заповнити їх сіном, вдалося побачити оленів і навіть погладити одного малюка, який підійшов зовсім близько і почав смикати сіно прямо з того оберемка, що Стайлз тримав у руках. Юнак був зачарований.
— Зголоднів, бідолаха, — прокоментував це Дерек.
До моменту, коли вони повернулися у будинок, Стайлз ледве тягнув ноги. Позбавившись верхнього одягу та взуття, він звалився на диван, простогнавши:
— І ти таке щодня робиш? Бро, я не дивуюсь, що ти виглядаєш, як грецький бог!
— Іноді двічі на день, — трохи самовдоволено посміхнувся Дерек. — Зроблю тобі чай.
— Точно бог, — пробурмотів Стайлз і погладив кота, що застрибнув до нього.
Повернувся Дерек не лише із кухлем гарячого напою.
— На місцевому сайті новин написали, що дороги вже розчищені. Завтра можна викликати таксі. Тобто можна і сьогодні, але я подумав, що тобі варто відпочити перед поїздкою.
Дерек зам’явся і сів на край канапи.
— Ох, дякую, бро. Я сумніваюся, що здолав би зараз такий подвиг, як встати з твого дивовижного дивану!
Необхідність покинути цей затишний будинок, його гарячого і дуже милого господаря, і не менш милого, нехай іноді й кусючого, кота засмутила юнака, але він намагався не подавати виду. Зрештою він знав, що не затримається тут надовго.
— Перед тим, як ти поїдеш, я хотів тебе про дещо попросити. Точніше, запропонувати, — Дерек знову потер обличчя нервовим жестом. — Господи, це не здавалося таким складним!
— Ти про що? — Стайлз перестав зображати вмираючого лебедя і сів, присунувшись ближче до Хейла. — Зацікавив.
— Мені сподобалося наше спілкування. Я не дуже відкрита людина, але було справді чудово проводити з тобою час. Я хотів запропонувати обмінятися електронною поштою, щоб ми змогли переписуватись. І, може, якось вийде зустрітися ще раз.
Щоки Дерека так чарівно почервоніли, що Стайлзу негайно захотілося його поцілувати. Але в животі утворилася неприємна, холодна грудка. Зовсім як перед аварією.
Щоб скласти два і два, не треба було мати великий розум. Ну ким ще міг виявитися чоловік, який живе відлюдником саме в тому місті, куди прямував Стайлз, обмежує своє спілкування з людьми і чесно зізнався, що продовжує писати? Ілюстрації Пітера лише підтвердили здогад Стайлза — він читав останню книгу Похмурого Вовка і зрозумів, які саме фрагменти тексту були зображені на малюнках. Якщо згадати, свого часу у юнака були думки, що між текстами Кейт (а точніше, Дерека, як виявилося) та Похмурого Вовка є велика схожість, але він вирішив, що просто один письменник надихнувся творчістю іншого. Тепер все стало на свої місця — Дерек продовжував писати, але взяв псевдонім, бо не міг світити своє справжнє ім’я після скандалу. А приховував свою особистість з цієї причини, та ще й тому, що не довіряв більше людям.
Тієї ж миті, як Стайлз про все здогадався, він вирішив, що не буде нічого писати про Похмурого Вовка. Ці два дні, проведені з Дереком, відкрили йому очі на багато речей і він не посмів би порушити усамітнення цієї людини, яка й так постраждала. Але якщо Дерек хоче продовжити спілкування, це створить ризик, що він дізнається правду про те, ким є його новий знайомий. А Стайлз свого часу подивився надто багато мелодрам зі своїми подругами з коледжу, щоб не розуміти — правда відкриється у найнезручніший момент і найжахливішим способом.
Тому юнак опустив ноги на підлогу і рішуче сказав:
— Я в захваті від цього місця. І не лише тому, що ти врятував мені життя. Я в захваті від твого будинку, в захваті від твого кота, і в захваті від тебе. Від того, що ти робиш для тварин у лісі. Від тієї їжі, що ти готуєш, від твоєї величезної бібліотеки та від в’язаних чохлів на твоїх горнятках. Я в захваті від твоєї усмішки, твоїх широких плечей і твоїх зелених очей. І від твоїх книжок, — він зітхнув та уточнив. — Від усіх книжок.
Мить тому Дерек усміхався, явно задоволений словами Стайлза, але його посмішка повільно склалася у гримасу нерозуміння.
— В якому сенсі?
— Я знаю, що ти Похмурий Вовк. А тобі треба дізнатись, хто я.
— І хто ж? — Хейл насупився і у Стайлза завмерло серце у передчутті біди.
— Я журналіст. Мені випадково стала відома адреса, де мешкає відомий письменник під таким незвичайним псевдонімом. І я подався сюди, сподіваючись побачити його. Не хвилюйся, я б не кинувся до тебе з розпитуваннями, але сподівався на пару фото.
— Тобто ти від початку знав, хто я? — Дерек відсахнувся.
— Не одразу. Я гадки не мав, як ти виглядаєш, і що я опинився саме в твоєму домі. Але потім, за непрямими ознаками, здогадався. Остаточно мої підозри підтвердилися, коли я побачив ілюстрації Пітера. Я читав твою останню книгу і знаю, яким епізодам він їх присвятив.
— Я викличу тобі таксі і ти поїдеш сьогодні, — чоловік підхопився з дивану. Стайлз кинувся за ним, не даючи вийти з кімнати.
— Дерек, будь ласка, не виганяй мене!
— Чому це? На мою думку, ти дізнався достатньо! Досить і на ексклюзивний розворот, і на пару жовтих статей.
— Клянуся, я нічого не напишу! І нічого нікому не скажу про тебе!
— Я тобі не вірю, — Дерек склав руки на грудях, знову стаючи у оборонну позу, яку Стайлз бачив у перші дні постійно. І від якої вже встиг відвикнути.
— Я не Кейт! — спробував донести до нього свої добрі наміри юнак. — Я б ніколи не скривдив тебе.
— Коли приїде таксі, я повідомлю тебе. Збери речі, — Дерек спритно обійшов його і подався на другий поверх.
— Ти чиниш зі мною, як зі своїм дядьком! — крикнув йому навздогін Стайлз. — Мені теж чекати п’ять років, перш ніж ти охолонеш? Ось тільки я не шкодив тобі і не збираюся, чи можеш ти це зрозуміти?!
Відповіддю йому стало грюкання дверей, зачинених з більшою, ніж було потрібно, силою. Стайлз витер рукавом сорочки злі сльози, що виступили, і став збирати речі. До того часу, як приїхала машина, він уже переодягся у власний одяг, погладив Кекса і зібрав свої нечисленні речі у рюкзак. Дерек провів його до траси, очевидно, побоюючись, що Стайлз знову забреде кудись не туди, і всі спроби заговорити обривав сердитими поглядами.
— Будь ласка, не закінчуй все так. Адже нічого не змінилося. Ми чудово проводили час і це може тривати далі, — Стайлз зробив останню спробу помиритися біля таксі. Він вклав Дереку в кишеню куртки складений вчетверо папірець. — Тут мій телефон, адреса та електронна пошта. Будь ласка, зв’яжися зі мною.
Дерек із кам’яним обличчям дістав записку, і, зібгавши її, викинув у кущі. Після чого розвернувся і пішов геть, навіть не попрощавшись. Стайлз зітхнув і заліз на заднє сидіння машини.
— Важкий день? — співчутливо протягнув таксист.
— Ви навіть не уявляєте, — пробурмотів Стайлз і відкинувся на спинку сидіння.

<*>

На Новий Рік Стайлз, як і збирався, полетів до Каліфорнії. Вони цілком непогано відсвяткували з батьком, а потім пішли у гості до його товариша по службі. Весь час Стайлз планував занурюватися у смуток, об’їдатися морозивом і ґвалтувати батьківський Нетфлікс. Але після другого відерця солодощів його мало не знудило, улюблені серіали не радували, а ледарство швидко набридло. Тому він вирішив зайнятися чимось корисним, а саме — розібрати мотлох у гаражі, до якого у батька не доходили руки. За цим дуже брудним, але, без сумніву, важливим заняттям він провів половину дня. Склав у спеціальні контейнери деталі, інструменти та ще придатне для використання ганчір’я. Розсортував по пакетах сміття різного виду та підписав їх. Запакував у коробки те, що батько дозволив віднести до місцевого центру для безпритульних або роздати сусідам. Юнак страшенно втомився, зате в голові оселилося блаженне отупіння. Здавалося, він надто втомився навіть для того, щоб думати, але це було саме те, чого він домагався. Вважаючи, що цілком плідно попрацював, Стайлз вирішив зробити перерву. Він уже збирався йти, як помітив у кутку, частково прикриту брезентом, коробку зі своїм ім’ям на картонному боці. Зацікавившись, Стайлз потяг її на себе.
Всередині знайшлися шкільні конспекти, нагороди з конкурсів граматики, якісь листівки, кілька фотографій, старі комікси та… із завмиранням серця юнак намацав знайому, трохи шорстку від частого читання обкладинку книги. Витягнувши з коробки, він розкрив її: на титульному аркуші маленьке вовченя вило на місяць.
Шериф, що повернувся зі зміни, застав сина ридаючого над старою книжкою. Швидко оцінивши ситуацію, Джон потягнув Стайлза з підлоги.
— Давай, дитино. Ходімо, вмиємося і вип’ємо чаю. І ти розкажеш, чому на тобі обличчя немає з того часу, як ти приїхав.
Шериф заварив чай, поки Стайлз хлюпався у ванній, і швидко зібрав кілька сендвічів. Після чого простежив, щоб син пообідав і потім розпочав допит. Поставивши кілька навідних питань, чоловік досяг того, що Стайлз виклав усе, що його турбувало.
— Знаєш, коли ти сказав, що тобі подобаються хлопчики, я сподівався, що таких от драм ми з тобою в житті уникнемо, — зітхнув Джон і пом’яв перенісся. — Але, мабуть, це від орієнтації не залежить.
Стайлз похмуро кивнув і потягся за останнім бутербродом.
— Послухай, але все не так погано. Ти ж не писав нічого про того хлопця… адже не писав? — шериф дочекався похитування головою сина і продовжив. — Мине якийсь час, він у цьому переконається і охолоне. І ти зможеш ще раз поговорити з ним.
— Ох, тату, ти не знаєш Дерека. Ця гадюка Кейт якісно зламала йому психіку. Він тепер не те, що на воду дме — взагалі намагається не підходити до рідин, що відрізняються за температурою від льоду, якщо ти розумієш, про що я. Боюся, він так швидко не охолоне, якщо взагалі колись це станеться.
— Розкажу тобі одну історію. Вона не схожа на твою ситуацію, але, можливо, наштовхне тебе на потрібну думку, — шериф склав руки на животі і мрійливо поглянув у стелю. — Якось ми з твоєю матір’ю посварилися…
— Так бути такого не може! — вигукнув Стайлз. — Ти ж її на руках весь час ладен був носити, а вона з тебе порошинки здувала! Я ніколи не чув, щоб ви навіть тон один на одного підвищували, а ти кажеш — посварилися.
— Будь ласка, не перебивай. Це сталося ще до нашого одруження. Ми тоді тиждень зустрічалися, і ще до ладу один одного не знали. Так от, Клаудія щось сказала або зробила, я не пам’ятаю до пуття, але це страшенно мене розлютило. Мені здавалося, вона дражнить мене, набиває собі ціну, і я їй нагрубіянив. Не хочу згадувати ті слова, що сказав їй, але вона насправді їх не заслуговувала. Я пожалкував про те, що не прикусив свого нестриманого язика, в ту ж мить і почав вибачатися, але так просто все було неможливо виправити. Я вимолював прощення, як міг, але ніщо не могло пом’якшити серця Клаудії. Принесені мною солодощі вона віддавала подругами, іграшки — роздаровувала сусідським дітям, а букетом хльоснула мене по обличчю, — шериф з усмішкою потер щоку. — Добре, я не троянди тоді приніс, а ромашки. Я був у розпачі, бо зрозумів, як помилився у цій дівчині і не хотів її втрачати. І тоді я почав думати, з якого боку можна зайти, якщо подарунки не спрацювали. Ти знаєш, що твоя мати завжди була добра до оточуючих. У той час вона допомагала всім сусідам в окрузі, а особливо дружньою була зі старенькою, що жила через один будинок від неї. Я постежив за ними і дізнався, що в бабусі тече кран, а для виклику майстра в неї немає грошей. Одного разу я прийшов до місіс Перкінс, представився другом Клаудії і запропонував допомогу з ремонтом.
— Полагодив? — усміхнувся Стайлз. Він знав, що батькові в дрібному домашньому ремонті рівних не було.
— Ні, звичайно, — пирхнув той. — Це я зараз можу таке зробити однією лівою, а тоді в мене досвіду зовсім не було. Різьблення зірвало, я влаштував потоп, а місіс Перкінс подзвонила Клаудії зі скаргами на мене. Та прибігла і ми разом прибрали воду, а потім вигребли всю готівку, яка у нас була, і все-таки викликали старенькій сантехніка. Але твоя мати мене пробачила.
— І в чому мораль? — насупився Стайлз. — Зізнаюся, я не зрозумів. У тебе ж не вийшло допомогти місіс Перкінс.
— Але я спробував. Клаудія мені простила, бо це був добрий вчинок, і тому що я знав, що це важливо для неї, — шериф нахилився і торкнувся його плеча. — Синку, ти ж сказав, що за ці дні непогано взнав Дерека. Подумай, що може бути для нього важливим, і спробуй допомогти йому це отримати. Я не стверджую, що у вас вийде так само вдало, як у нас з мамою. Але ти маєш хоча б спробувати. Тому що Стілінскі не здаються. І не шукають легких шляхів.
Стайлз глянув на книгу, що лежала на краю столу і в голові у нього виникла ідея. Він точно знав, що було важливим для Дерека Хейла.
— Дякую, тату. Я, здається, знаю, що робити.
— Завжди будь ласка, дитино. Як гадаєш, заслужив твій дуже корисний старий сьогодні піцу? — Джон хитро посміхнувся.
— З вареною куркою, без кетчупу і на тонкому коржі, — відразу озвався хлопець.
— Я виховав чудовисько, — драматично закотив очі шериф.
— І два глазуровані пончики, — дозволив Стайлз.
— Ти знову мій улюблений син, — Джон цмокнув його в маківку і, задоволений, пішов дзвонити в службу доставки.
Стайлз відкрив повідомлення та посміхнувся. Після пригоди на дорозі його старий телефон не підлягав відновленню, але сім-картка вціліла, тому вдалося перенести обліковий запис до нового і навіть зберегти інформацію. У тому числі й адресу Дерека.

<*>

Монро пройшла по офісу газети, дзвінко цокаючи підборами, повз стіл Стайлза.
— Стілінскі! До мого кабінету, і жвавіше! — звеліла вона, не зменшуючи швидкості.
Мейсон та Корі, приятелі та колеги Стілінскі, чиї столи знаходилися поруч із його робочим місцем, стривожено перезирнулися. Стайлз перевів комп’ютер у сплячий режим і поспішив за керівницею. Перед тим, як увійти до кабінету, він схилився над секретарським столом і запитав у щось швидко друкуючого секретаря:
— Не знаєш, чого вона хоче від мене? До чого готуватись?
Нолан злодійкувато озирнувся на всі боки і тихо відповів:
— Сам не в курсі. Але дві години тому їй зателефонував хтось із літературних агентів. Монро зірвалася на зустріч, ніби за нею пекельна гонча гналася, а потім звеліла мені викликати Брейден, але навіщо — не сказала.
Стайлз тихо подякував секретареві за інформацію. Брейден була найкращим (і найдорожчим) фотографом їхньої газети, її виклик означав, що Тамора зібралася надрукувати велику статтю з купою якісних фото. Тільки незрозуміло було, яким боком сюди затесався Стайлз — йому ось уже кілька років як не довіряли нічого серйознішого колонки новин або коротенької нотатки на передостанній сторінці.
Зробивши дихальну вправу, Стайлз увійшов до кабінету. Ледве зачинилися двері, як він потрапив у чіпкі руки керівниці. Стілінскі злякався — чомусь йому здалося, що Монро зараз його битиме, хоча ніби не пригадав нічого такого серйозного за собою, за що міг би отримати на горіхи. Але Тамора раптом широко посміхнулася (у Стайлза холодок пройшов по спині від її оскалу) і з ентузіазмом розцілувала його в обидві щоки.
— Е-е… мем? Що відбувається?
— Не знаю, що ти зробив, Стілінскі, але якщо продовжиш у тому ж темпі, колись займеш одну з провідних посад у цій газеті! — Монро підтягла його до крісла для відвідувачів і штовхнула туди, а сама влаштувалася за столом. — Знаєш, Стайлз, коли ти пропрацював тут місяць, я подумала, що дарма погодилася на прохання твого декана взяти тебе на роботу. У тебе багато переваг: ти наполегливий, готовий витрачати весь свій час на роботу; ти в’їдливий, знайдеш інформацію, де завгодно; і в тебе є рідкісний талант гарно сплітати слова, що в журналістській професії особливо важливо. Але при цьому я чітко розуміла, що ти витрачаєш мій і свій час, нудьгуючи тут.
— Міс Монро… — почав Стайлз, але замовк, підкоряючись владному жесту керівниці.
— Мені здавалося, ти просто чекаєш, не сприймаєш всерйоз те, що ми тут робимо. І втечеш, коли з’явитьсякраща нагода.
Хлопець опустив очі, побоюючись, що в них жінка прочитає, що так воно й було.
— Стайлз, я розумію, що література не найкрутіша тема. Це не рок-концерти, не старлетки, що лікуються від залежності, не зведення кримінальних новин і не виступи активістів. Ми тут зі шкіри геть ліземо, щоб зробити книжки хоч трохи цікавою темою для сучасного, пересиченого шоу-бізнесом читача. Це важка праця. І я рада, що таки помилилася в тобі, — вдруге Монро посміхнулася набагато м’якше. — Ти зробив велику роботу і вона скоро принесе свої плоди.
— Що ж… дякую за приємну оцінку моїх… дій, — ретельно підбираючи слова, промовив Стайлз. — Але чи не могли б Ви все-таки пояснити, про що саме йдеться мова?
Попри очікування, керівниця не подивилася на нього, як на ідіота. На її обличчі виник загадковий вираз, вона трохи нахилилася вперед, ніби бажаючи поділитися секретом.
— Похмурий Вовк погодився дати нашій газеті ексклюзивне інтерв’ю. Більше того, він дозволив зробити кілька фото! Зараз Брейден збере потрібну апаратуру, і ви разом поїдете до офісу Пейдж Красікеви.
— Чому саме я? Тобто я не маю на увазі, що не радий своєму призначенню. Я просто не тямлю себе від щастя! Але готовий визнати, що не є найкращим журналістом у нашій редакції. Чорт забирай, я навіть не в першій десятці!
— А це найцікавіше та особисто мені незрозуміле у всій ситуації. Похмурий Вовк згоден практично на будь-які питання про творчість та особисте життя, а також міс Красікева від його імені пообіцяла надати якусь ексклюзивну інформацію, про яку ще ніхто не знає, але яка матиме великий резонанс, за її словами. І все це за однієї-єдиної умови: що інтерв’ювати Похмурого Вовка будеш саме ти.
— Але я не можу! — просипів Стайлз. Від хвилювання в нього сів голос. — Я не готовий! У мене немає питань!
Монро обійшла стіл, нахилилася, поклала руку йому на плече і дуже лагідним тоном сказала:
— У тебе є одна година, поки Брейден пакує свої об’єктиви. Ти підготуєшся і проведеш це інтерв’ю у найкращому вигляді. Якщо ти впораєшся, то отримаєш власний кабінет та дозвіл писати на будь-які теми і з будь-якою манерою, якою тобі захочеться. А якщо не впораєшся, я відріжу тобі яйця десертною ложечкою та подарую у святковій упаковці в день твого урочистого звільнення.
— Ви вмієте надихнути, мем, — пискнув (тобто дуже мужньо відповів) Стайлз.
— І дуже цим пишаюся, — кивнула Монро і випустила свою жертву зі сталевої хватки. Стайлз був упевнений, що на плечі проступлять синці у формі її долоні.
— Я можу йти?
— Іди, Стайлз. Готуйся.
Хлопець чесно намагався накидати план інтерв’ю, але у голові все змішалося в кашу. З одного боку, Дерек вирішив дати офіційне інтерв’ю, мабуть, це був добрий знак. Навряд чи він заморочився так серйозно, щоб придушити Стайлза. З іншого… якщо він знайшов місце його роботи, то міг би роздобути його номер і зателефонувати, або підстерегти біля видавництва (сам Стайлз так і зробив би, хоч як би дивно це не виглядало). І той факт, що Хейл так не вчинив, наводив на неприємні думки.
На зустріч Стайлз їхав, повністю розбитий.
В офісі міс Красікеви їх оглянули хіба що не з рентгеном, а потім секретарка літературного агента супроводила репортерів до її кабінету. Міс Красікева, що виявилася молодою симпатичною жінкою, котрій неймовірно пасував стильний діловий костюм, підвелася зі свого крісла, щоб привітати гостей. Стайлз мимохіть глянув на неї, бо з того моменту, як ступив до кабінету, він не міг відірвати погляду від Дерека.
Хейл би одягнений у темні джинси та тонкий светр із дірками для великих пальців на рукавах. Якщо він з’явився у такому вигляді, щоб розбити Стайлзові серце, то було нечесно з його боку так чарівно виглядати у цей момент.
Стілінскі так задивився на акуратно вкорочену тримером щетину Хейла, що пропустив момент, коли вони залишилися вдвох. Його просто насторожила тиша, що виникла в кабінеті.
— А куди поділися Брейден і твій агент? — запитав юнак, покрутивши головою.
— Пейдж пішла показати міс Тенді приміщення, де проходитиме зйомка, щоб вона там… підготувалася, напевне.
— Тоді, можливо, нам слід розпочати інтерв’ю? — ніяково посміхнувся Стайлз.
— Так, мабуть, — Дерек потер щоку долонею, що, як Стілінскі пам’ятав, означало, що він нервував.
— Гей, не хвилюйся, — Стайлз постарався заспокоїти чоловіка. — Я дам тобі прочитати питання і ти зможеш обговорити їх зі мною до інтерв’ю, а ще викреслити все, що тобі не сподобається. Ми рухатимемося в зручному для тебе темпі і робитимемо перерви так часто, як тобі це знадобиться.
— Дякую, — Дерек зніяковіло посміхнувся. — Але я переживаю не через інтерв’ю. Точніше, не лише через нього. Стайлз, я хотів вибачитися перед тобою. Я погано повівся тоді. Але ти дотримався слова і нічого про мене не написав.
— Я ж обіцяв, — зазначив очевидне юнак.
— І ти знайшов мою книгу.
— Це сталося випадково, — Стайлз ніяково почухав потилицю. — Я прибирав у татовому гаражі, а там була вона.
— Ти надіслав її мені. А міг просто викинути після того, як я з тобою обійшовся.
— Я ніколи не був мстивим. Хоча, навряд чи мій вчинок тобі допоможе. Але я хотів, щоб та, перша книга була в тебе.
— Дякую, Стайлз, — Дерек дивився на нього з дивним виразом, ніби на щось чудове. — Я образив тебе, а ти все одно мені допоміг.
— Це просто дрібниця … — юнак засоромився, хоча слова Дерека були йому приємні.
— Ні, Стайлз. Це найпрекрасніше і найважливіше, що хтось робив для мене з того часу, як була жива Лора. Завдяки тобі я повернув «Повний місяць».
— Так, та книга знову в тебе, — усміхнувся Стілінскі, трохи спантеличений його словами.
— Стайлз, ти не зрозумів, — Дерек посміхнувся, відкрито і щасливо. — Я повернув права на «Повний місяць». Історія знову моя.
— Ти серйозно? — витріщився на нього юнак. — Як це сталося?
— Книга, яку ти надіслав, стала першим і найважливішим доказом проти Кейт на суді. Я подав апеляцію та виграв!
— З однією лише книгою?
— Не тільки. Нам із Пітером вдалося знайти людей з друкарні, які зробили перший тираж «Повного місяця». Вони дали свідчення проти Кейт, а потім знайшлися ще люди, які допомагали скуповувати перше видання у магазинах та в інших покупців, вони теж свідчили на мою користь. І навіть особиста помічниця Кейт, уявляєш?
— Чому вони це зробили?
— Тому що Кейт жахлива людина. Вона погано вчинила не лише зі мною. Вона огидно поводилася з людьми, які на неї працювали і ті вирішили більше не зберігати їй вірності. Права на «Повний місяць» офіційно передані мені, Кейт зобов’язали виплатити компенсацію, і їй заборонено займатися будь-якою літературною діяльністю, її редакторську ліцензію також відкликали.
— Що ж, я, як і раніше, вважаю себе не мстивою людиною, але все одно гадаю, що це стерво отримало по заслугах! — Стайлз грайливо підняв кулак вгору. — І я дуже радий, що «Повний місяць» тепер лише твій. Але чому я про це нічого не чув? Це мала бути дуже гучна справа!
— Засідання було закритим. Але тепер ми можемо все оприлюднити. І я хотів би, щоб першою про це написала твоя газета,
— Дерек підвівся з крісла і наблизився. Юнак чомусь теж підхопився. — Я хочу, щоб ти написав про мене першим, Стайлз.
— Якщо ти робиш це через подяку за книгу, то не треба, — тихо сказав Стілінскі.
— Я зробив це не для того, щоб ти дав мені щось натомість.
— Я знаю. Але це те, чого я хочу. Щоб саме ти повернув мене у світ літератури. І просто у світ, — Дерек зробив ще один крок і взяв Стайлза за руку.
— Я зроблю це. Якщо це те, що ти хочеш, — голос юнака впав до шепотіння.
— Але я не зовсім був чесний із тобою. Мені таки дещо потрібно натомість.
— І що ж? — Дерек теж зашепотів.
— Після інтерв’ю та фотосесії я хочу піти з тобою на побачення, Похмурець. А потім хочу відвезти тебе до Каліфорнії, — Стайлз хитро усміхнувся.
— До Каліфорнії? — з нерозумінням у погляді насупився Хейл. — Навіщо?
— Познайомити тебе з моїм татом. Якщо захочеш.
Дерек обійняв його обличчя своїми великими долонями та поцілував.
— Я хочу піти з тобою на побачення, Стайлз. Хочу познайомитися з твоїм татом і познайомити тебе з Пітером та його бойфрендом, — сказав він, відсторонившись.
— Ви знову спілкуєтеся з дядьком?
— Так. Я з’їздив до нього в гості після того, як ти… вправив мені мізки.
— І як все пройшло?
— Краще, ніж я гадав. Пітер був дуже радий мене бачити, — Дерек зітхнув і з надією глянув на Стайлза. — Я сподіваюся, що ти ще приїдеш до мене у гості. Кекс страшенно за тобою сумує.
— Кекс, значить, сумує, — примружився хлопець.
— Ми обидва сумуємо, — зізнався Дерек, і серце Стайлза пропустило удар.
Він обійняв чоловіка, потерся щокою об його м’яку щетину і зізнався:
— Я теж сумував.
Стайлз відсторонився і легенько стукнув Хейла по плечу.
— А тепер розкажи мені, яке обличчя було у Кейт, коли вона зрозуміла, що програла! Я хочу знати всі подробиці!
Дерек засміявся у відповідь.
— У мене навіть є відеозапис.
Слухаючи, як Дерек розповідає про суд, дивлячись на його красиве, розслаблене обличчя, Стайлз подумав, що з ним сталося справжнє різдвяне диво. Його кар’єра пішла в гору, коли він найменше цього очікував, але головним було те, що він знайшов людину, яка врятувала його. Причому двічі: місяць тому та у дитинстві. Ця чудова людина хотіла з ним зустрічатися і це було найчарівнішим, що могло статися в житті Стайлза.
Він збирався дякувати долі і макаронному монстру за це все життя.

Додати до улюблених