Сидячи на траві пізнім вечором, Юнґі слухав спів цикад: тихий та такий віддалено-знайомий. Обіймаючи коліна руками та заплющивши очі, він підняв голову до неба, вбираючи у себе кожний звук, який чув довкола, та про щось замислився.
Він згадав, як з одним хлопцем сидів так само. Згадав його образ: пшеничного кольору волосся, що развивається на повітрі; дзвінкий, заливистий сміх, котрий Міну кортілося слухати щонайменше цілу вічність, та добрі очі, в котрих Юнґі бачив цілу нескінченну галактику.
Він згадав його усмішку, котра могла зігріти навіть у самі холодні ночі, згадав, як співали цикади у той день, коли вони з його хлопчиком почали зустрічатися: Юнґі у тому співі розібрав чітке слово: “назавжди”.
Сьогодні цей спів лунав точнісінько, як у той вечір, залишивший у душі чоловіка теплі спогади. Розплющивши очі, він тяжко зітхнув. Той хлопець помер вже десять років тому.
Почуття самотності та промозглий холод пробрали Міна до дрожі у кістках. Він шкодував. Про те, що сказав бісове “не кохаю”, та у ту саму мить був проклятий на вічне життя у нещасті. Про те, що обдурив себе та поховав найяскравіші та найчистіші почуття, на які тільки був здатний. Про те, що не вберіг, що приніс такі муки та страждання своєму хлопчику.
І той згорів заживо, залишивши після себе лише попіл: цю картину Юнґі не забуде ніколи. Не забуде, як будинок полихав вогнем, як від великого розпачу та моральних страждань маленьке та крихке серце не витримало та самозайнялося, в одну мить розпалюючи навколо себе руйнівну силу, і все через необачливі слова Юнґі, які ніколи не повинні були пролунати з його уст.
Та саме за це він себе ненавидів. Його слова, котрі вчинили стільки болю цій невинній та добрій душі. Юнґі ненавидів себе за те, що задушив у чужому серці почуття, котре, насправді, був готовий берегти так, начебто це найдорожчий скарб у всім світі.
По щоці скотилася сльоза. Він все зіпсував, зруйнував, зламав, і залишився жити у руїнах та уламках від своїх почуттів. Заслужив.
Пройшло десять років з того самого дня, але біль від спогадів не стихала: як полум’я, з’їдала його зсередини, залишаючи лише пошматовану оболонку.
Юнґі слухав співи цикад, та згадував те “назавжди”, котре так і не зміг дати тому, хто в це слово повірив із першого звуку. Він віддав би все, щоб тільки сказати ці слова знову та стримати обіцянку.
– Хотів би я все виправити, – видихнув він, продовжуючи розглядати зоряне небо. – Якщо би ти тільки був тут…
Не встиг він договорити, як здалеку почулися чиїсь обережні тихі кроки. Вже через декілька секунд перед хлопцем стояло риже хлоп’я, років десяти. На ньому була одягнена жовта піжама із собачками, а волосся було розпатлане від тривожного сну.
– Юнгі-хьоне, – заспаним голосом промовив хлопчик, а потім сів поруч, із особливою увагою розглядаючи образ старшого у темряві ночі.
– Чіміне? – той швидко протер долонями сльози, що проступили на його очах, а потім, як би ненароком поцікавився: – чому ти ще не спиш, маленький? – він притягнув хлопчика ближче до себе, з ніжністю та турботою погладжуючи його по м’якому, як хмаринка, волоссю.
– Не можу заснути, хьоне, – зітхнувши, Чімін поклав голову на плече старшого.
Юнґі на це лише заспокійливо обійняв його, та, заплющивши очі, занурився носом у маківку хлопчика, вдихаючи такий рідний та улюблений аромат. Пак пахнув багаттям і затишком, ніжністю та чистою любов’ю.
Чімін завжди був для Юнґі світлом. Вогником, що зігрівав та освітлював його душу. Із всією ніжністю у голосі Мін повторював те, наскільки той мав велике значення для нього, а коли він трохи відсторонився, Пак підняв на нього зацікавлений погляд.
– Хьоне, – зачекавши, поки старший подивиться йому в вічі, він промовив: – а ти знаєш, що таке вічність? – із інтересом запитав він. Його очі палали щірою цікавістю, а Мін тим часом розгубився.
– Це… як же тобі пояснити, – трохи поміркувавши, він відповів: – це коли назавжди.
Чімін переродився. Він був феніксом, який відроджується після загибелі. Від колишнього життя не залишилося жодного спогаду: ні того, як ясно світило сонце у ті дні, коли він щіро та заливисто сміявся. Ні того, де вони з Юнґі ніжно тримали один одного за руки, сплітаючи пальці рук. Навіть того, як співали цикади у той самий день. Але, напевно, це на краще, бо він не пам’ятав, як Юнґі одного разу розбив йому серце та залишив згорати у власній болі наодинці.
– А ти будеш любити мене завжди, хьоне? – із дитячою надією у голосі запитав Пак, на що Юнгі усміхнувся.
– Завжди, маленький. – Він продовжив перебирати у пальцях м’які пасма вогненно-рижого волосся. Чімін так і заснув на плечі старшого, а той тихо та із певністю пообіцяв: – я покажу тобі вічність.
Додати до улюблених