В тому світі існують монстри невеликого росту, дуже худі, практично шкіра та кістки, з неприродно довгими пальцями на руках. Сплюснуті голови з невеликими ротами з дрібними гострими зубами, величезні білі очі без зіниць та повік. В темряві вони неприродно світяться. А я цих тварюк знаю! Один раз зустрілась з однією такою і заледве не залишилась без мізків.
– Тактика у цих тварюк одна: зістрибнути зверху, вчепитись своїми довгими пальцями в плечі до м’яса і ротом висмоктати мізки. Для мене, як архангела, ця тварюка не страшна, але думати треба не тільки про себе, – ми повертаємось в готель, я вперше розповідаю Хранителю про тварюк, на яких мені довелось дивитись, як раптом роздається телефонний дзвінок.
– Привіт, Семмі. Що..? – договорити він мені не дає.
– Дін в лікарні, – насилу промовляю. – Щось пішло не так на полюванні.
– Вінчестер, Дін великий хлопчик. Впевнений, він викарабкається, а нам треба думати про ті дві душі, що залишились.
– Він мій брат, Кетч. Що б ти зробив, якби це був твій брат?
– Я б убив його ще в Кендриксі.
***
– Привіт, – на вході в лікарню я опиняюсь в ведмежих обіймах Сема. – Дін в реанімації. До нього не пускають.
– Що сталось?
– Ми знайшли справу в покинутому домі недалеко звідси. Два дні тому компанія молодих людей вирішила влаштувати там вечірку. Додому ніхто не повернувся, – сидимо в залі очікування. Кетч кроками міряє приміщення. – Ми приїхали. Трупи не знайшли, живих також. Будівля двоповерхова, тож Дін відправився на другий поверх, а я був на першому. Не знаю, скільки часу пройшло, раптом я почув глухий удар. Кинувся до Діна і знайшов його непритомним. Довелось викликати швидку, а вони відвезли його одразу в реанімацію. Він помирає, а я навіть не знаю, що за тварюка це зробила.
– Я з’ясую, – змушувати Хранителя сидіти в очікуванні лікаря і гарних новин з приводу стану Діна Вінчестера я не можу.
– Сам ти не підеш. Семе, впораєшся без мене?
– Ага, ідіть.
Так ми опиняємось біля того будинку. Я намагаюсь відчинити двері:
– Їх ніби щось зсередини підпирає, – Кетч підходить до мене і з легкістю штовхає їх. Двері прочиняються. На його погляд я тільки відмахуюсь.
– Повторю ще раз, що ми тут тільки даремно час втрачаємо. Потрібно душі шукати, а не займатись фігнею, – ми заходимо всередину і я оглядаюсь. Побачене вражає мене настільки, що я навіть мову втрачаю на декілька секунд.
– Кетче, ти це бачиш? – він спантеличено дивиться на мене і на пусте місце, на яке я вказую.
– Стояти! Руки вгору! – супер, щастить ж нам. – Повільно оберніться, – ми так і робимо.
– Віктор Генріксен? Ось вже ж не чекала. Це агент ФБР, який років дванадцять назад намагався посадити Вінчестерів. Це у нього майже вийшло, але потім на нас напала орда демонів, – поясняю Кетчу.
– Ми знайомі? – питає Віктор.
– Марія Вінчестер. Так я виглядаю насправді. Гаразд, отже, ми з Вінчестерами відмовилися від плану Рубі вбити діву заради заклинання, заманили тридцятьох демонів в пастку і вигнали їх до Пекла за допомогою екзорцизму. Потім ми поїхали, а ви залишилися прибирати весь безлад. Трохи згодом з’явилася Ліліт в тілі маленької дівчинки, а за нею і я. Ми трохи побалакали. Говорила, в основному, я, зокрема сказала, що на той момент було всього п’ять істот, здатних її вбити, і я входила в цю п’ятірку. Потім я порадила їй тікати і вона розумно скористалася цією порадою. До речі, ви мені досі винні, бо тими погрозами я мала вибити у неї контракт Діна.
– Я тобі вірю. Така ти мені навіть подобаєшся. – Генріксен ховає зброю. – Отже, що ви тут робите?
– Те ж саме, що й ви. Шукаємо тварюку, яка убила цих дітей, – вказую рукою на двері.
– Там нічого нема, – здивовано промовляє Генріксен. Я хапаю у нього з рук теку.
– Вона, – відкриваю на потрібній сторінці з фотографією чорноволосої, з двома пасмами фіолетового кольору, дівчини. – Застрелена в груди. Стріляли звідти, – вказую рукою на місце над вікном. – Другий труп його, – показую всім фотографію одного з хлопців. – Шия зламана. Спустили з поверху третього, не менше. Наступний хлопець на кухні. Помер від передозування. Упевнена, в решті кімнат ми знайдемо решту, – віддаю теку Генріксену, а потім детальніше оглядаю тіла. – У них є одне спільне: засушені мізки. Не розумію, чому ця тварюка дітей вбила, а Дін ще живий. Яка у неї тактика?
– Як ти можеш бачити трупи? – дивується Кетч. Мабуть, як і я, він думає, що сили мої вже вичерпалися. Зовсім скоро я не зможу навіть сумку зі зброєю замаскувати.
– Тому що, незважаючи ні на що, я все ще архангел. До вашого велетенського невдоволення.
***
Ми з Семом по черзі чергуємо в палаті інтенсивної терапії Діна. Днями кожен з нас намагається знайти хоч якусь інформацію про цей будинок і скільки людей загинуло до цієї компанії.
– Тримай, – Кетч приносить мені стаканчик кави і сідає на ручку крісла.
– Все, що вдалось накопати на будинок, – в палату, практично слідом за Хранителем, без стуку входить Геріксен. Він віддає теку Кетчу. – Ці знімки були зроблені в підвалі п’ятдесят років тому. Тоді зникло двоє підлітків, але їх не шукали, бо вони були з малозабезпечених сімей і всі вирішили, що вони втекли в пошуках кращої долі. Двадцять років тому рієлтори здійснили капітальний ремонт будинку і символи стерли.
– Чому в Інтернеті не знайшлось ні одної фотографії?
– Архів за ці роки не повністю оцифрували. Цю справу закрили за відсутністю будь-яких доказів і за неї забули.
– Ці символи навіть мені не знайомі, – ось і підвела нас знаменита бібліотека британських Хранителів Знань.
– Ти не всі книжечки по окультизму прочитав? – хапаю у нього знімок і миттєво блідну. – Г’юстон, у нас проблеми.
Залишки кави виливаю в найближчий вазон, а потім відправляюсь в подорож всіма поверхами лікарні. Кетч з Генріксоном ходять за мною по п’ятам і намагаються зрозуміти, що відбувається.
– Мені потрібно вимотати себе до напівнепритомного стану, – вже на прогулянці паркувальним майданчиком опускаюсь до пояснень. – Тільки так я зможу цю тварюку побачити і вбити.
Спринтерська хода по лікарні дає свої плоди. В палату до Діна я входжу такою стомленою ніби полювала декілька тижнів без перерви. Сідаю в крісло і беру брата за руку.
– Ти не посмієш померти, Діне. Ми ж довбані Вінчестери. Завжди знайдемо спосіб вижити, – різко встаю з крісла. В голові починає паморочитись. Палата перед очима йде в кругову подорож. Чіпляюсь за крісло і падаю, боляче вдарившись головою об підлогу. Здається, я занадто мало вчилась місячної ходи.
Піднімаю голову і бачу павукоподібну істоту, яка повільно висмоктує з Діна життєві сили (мозок вона вирішила приберегти наостанок, я так розумію). Вона відчуває, що я дивлюсь на неї і відривається від брата. Через декілька секунд вона вилізає на мене, відкриває рот і, за допомогою хоботка, присмоктується до голови.
Ніби здалеку я чую звуки вистрілів, але вже відпливаю в світ інший, де спокійно і тепло.
– Фель, мала, подивись на мене, – я бачу нечіткі обриси чийогось обличчя, але розібрати, кому з моїх знайомих воно належить, вище моїх сил. – Ей, ей, ей, не відключайся. Хто-небудь, на допомогу!
– Дін? – нарешті мені вдається усвідомити, хто це. Кімната починає набирати чітких рис. – Це ти? – він мене піднімає і вкладає в ліжко.
– Ми чули постріли. Що відбулось? – на ліжко біля мене хтось сідає. Раптово я починаю провалюватись в глибоке, вірніше сказати, бездонне, озеро з чорною водою. Це – темрява. Я тону і світло сонячного дня з кожною секундою все віддаляється. Ось нарешті і втрапила в пастку, яку для мене давним-давно наготувала Амара.
POV автор
– Останнім часом з нею таке часто відбувається, – Кетч навіть не ворушиться, коли дівчина, яка лежить на ліжку, раптово перестає дихати. Вінчестери та Генріксен кидаються до неї, навіть пропонують лікарів викликати. – Не турбуйтесь, скоро пройде.
– І ти весь цей час мовчав? – Дін хоче, щоб це прозвучало із загрозою, але сам настільки слабкий, що ефект виходить прямо протилежним. – Мда, ви знайшли одне одного. Ось і зустрілись дві самотності.
Раптово дівчина сідає на ліжку і розплющує очі. Чорні очі. Ефект триває всього секунду, але всім присутнім ця секунда здається вічністю.
POV головна героїня
Голова болить настільки сильно, що зуби зводить. Ледве повертаю її, щоб глянути, хто сидить у кріслі для відвідування. Зізнаюсь чесно, я очікувала побачити Діна або Сема.
– Ласкаво просимо в світ живих, міс Вінчестер, – голос Кетча до того занепокоєний, що я сама переживати починаю.
– Де Дін? З ним все гаразд? – намагаюсь сісти на ліжку, але тіло вирішує мене не слухатись.
– Я тут, мала, – голос Діна доноситься з іншого боку ліжка. – Як ти себе почуваєш?
– Буду в повному порядку, якщо хтось з вас принесе мені кави.
Мало-помалу до мене повертається зір. Бачу як Дін виходить з палати за кавою, бачу Генріксена, якому телефонують колеги і, о диво дивне, оголошують про знайдення трупів дітей. Немає тільки молодшого брата.
– Фель! – це влітає Сем. Він швиденько займає місце Діна і береться про все розпитувати.
– Твоя кава. Перехопив Джека по дорозі, тож тримай чотири стаканчика, замість двох, – Дін ставить все це добро на столик біля ліжка. – Хоча на твоєму місці я б просив чого-небудь міцнішого, – він кивком голови вказує мені на дзеркало.
На мене дивиться тільки тінь мене самої. Єдине, що не втратило свого блиску – волосся. Під чорнотою губи, ймовірно, бліді, практично невидимі. Кола під очима ще яскравіше виділяються на фоні блідої шкіри (сірої, що б це не означало), до всього цього я схудла. Однак нікуди не поділася тільки моя енергія, що б’є через край. Я готова продовжити полювання на ті дві душі, що залишились, і плювати, як виглядаю при цьому. Лінді виходить із дзеркала і на певний час ми знову з’єднуємось в одне ціле.
***
– Невже все повинно закінчитись саме так? – ми стоїмо, навівши пістолети одне на одного, в покинутій будівлі.
– Ти дещо забув. Я – Вінчестер і я одержима Пітьмою, – стріляю.
За 48 годин
– Здається, ми в Раю, – на вулиці березень місяць, погода чудова і ми вирішуємо прогулятись пляжем в Маямі.
– Так, в Раю Діна Вінчестера, – відповідаю Кетчу трохи стомлено, щоправда. – Навіщо ми сюди прийшли?
– По-перше, на пляжі ймовірність знайти Кетрін набагато вища, по-друге, може сонце на тебе сприятливо позначиться.
– Не такий вже в мене поганий вигляд, – бурмочу. Ми все ж йдемо вздовж пляжу, насолоджуючись теплим піском та зрідка прохолодною океанською водою. Якраз те, що лікар прописав.
Пригоди з Діном мали для мене негативний результат – я провела в лікарні близько місяця під наглядом різних лікарів, з купою таблеток (які, спойлер, не допомагали) і систем. Також там мене перевели на здорове харчування і це дало маленький результат: кола перед очима стали менш помітними. Звісно, скоріше це заслуга Ліндієль, яка перебрала на себе невелику частку моєї втоми.
Дін і Сем весь цей час примудрялись непомітно проносити повз лікарів та медсестер термоси з кавою. Взагалі, тут була ціла система: Вінчестери в конкретні дні брали з собою Джека, який практично постійно носився з рюкзаком, що дало можливість набивати цей рюкзак термосами під зав’язку. Потім хтось з них стояв на шухері, поки я цю каву випивала і точно так само вони виходили з лікарні. На Кетча була покладена більш відповідальна робота відчиняти вікна, щоб лікарі не відчули стороннього запаху в палаті. Коротше, було весело.
Після виписки лікар настирливо радив мені поїхати, як мінімум, на море. Це проблемою не було, оскільки Кетрін жила у Флориді, а там практично кожне місто мало вихід до океану.
Шукати душу з кожним днем все важче. Незважаючи на енергію, що б’є ніби з фонтану, кожен день я можу проходити тільки близько шести миль (10 км). Цілковито непродуктивно.
– Коли ти збиралась нам сказати, що Чак знищує альтернативні світи і може в будь-який момент повернутись? – замість привітання починає Дін.
– Та яка різниця. Не повернувся ж іще, – Вінчестери полюють на Бабу Ягу і на них з “хорошими” вістями виходить Біллі. – Слухай, я повідомлю вам, коли Він прибуде, а поки мені треба зайнятись своєю роботою.
– А ще Біллі сказала, що Джек, пройшовши останній ритуал, перетвориться в ходячу бомбу і помре, якщо вб’є Чака.
– Коли Джек пройде ритуал, але перед тим, як ти продемонструєш його Богу, подзвони мені. Є одне дуже древнє заклинання, яким можна обдурити навіть Бога. Джек виживе, а від вас всього-то треба розіграти вашу улюблену трагедію “ніхто не повинен вмирати, ми знайдемо інший вихід”. Тепер мені треба йти. Можливо вдасться ще шість миль пройти.
Тепер
Натиснувши на курок, я входжу в двері. Хтось міг би подумати, що вампіри облаштують собі лігво прямо тут? Так, точно, я. В найдальшому куті величезного цеху знаходжу десятирічну дівчинку ледве живою. На жаль, хоч її й звуть Кетрін, але вона не душа. А шкода, іноді хочеться, щоб все це припинилось як можна скоріше.
– Потерпи трішечки. Я тобі допоможу, – відв’язую дівчинку від великої труби, витягую кляп з рота і вже збираюсь її витягнути звідси…
Зі спини на мене нападає перший вампір, з яким я швиденько розправляюсь. Ненавиджу, коли до мене підходять зі спини. Решта вампірів кидаються на мене натовпом.
За 24 години
Я тупо дивлюсь на кондиціонер. Сьогодні мені по-особливому хріново. Нудно, спекотно, Інтернет фіговий і сил практично немає.
– Є одна справа, в якій фігурує ім’я Кетрін. Ось, – Сем включає “показ екрану”. – Дівчинка Кетрін з батьками поверталась пізно вночі з ресторану. На батьків напало дещо і вирвало їм обом горлянки, а дівчинку викрали. Подивись на ці фотографії.
– Вампіри? – Сем киває. – Ну, ми перевіримо, – залишається тільки вмовити Хранителя все перевірити.
– Ні, ти сидиш тут, – Кетч відтягує мене від дверей номера. – Ти в день можеш пройти всього шість миль: три від готелю і три назад. Сиди і не висовуйся.
Сидіти не в моїх правилах, тому я відкриваю ноутбук і шукаю в Інтернеті будь-які згадки про діяльність вампірів в цьому штаті. За останній рік тут зникло близько двадцяти людей, деякі трупи були знайдені в декількох милях від покинутого складу знекровленими. Ще декілька трупів прилив викинув на берег недалеко від міського пляжу, також знекровленими. Дванадцять людей оголосили зниклими без вісти і їх доля ненабагато краща, ніж у трупиків. Краще бути мертвими, ніж вампірами.
Тепер
Насилу, але мені все ж вдається розібратись з вампірами. Останнього я обезголовлюю волосінню, яка валяється тут трохи не в тему. Весь мій одяг закривавлений, але хто це помітить? Хіба що покоївка. Для мене це цілий подвиг, враховуючи напівнепритомний стан. Хапаюсь за шматок арматури в стіні і чекаю поки кімната перед очима не зупиняється.
І ось. Це стається, але кімнату практично в той же час огортає чорний туман і я знову провалююсь в чорне бездонне озеро. Пітьма огортає мене, заспокоює, тут так приємно та безпечно.
Приходжу до тями від того, що мене хтось термосить. Відкриваю очі і бачу на смерть перелякану дівчинку, яка зі сльозами на очах намагається мене розбудити.
– Привіт, Кетрін. Ти як? – насилу піднімаюсь і хапаюсь за голову. Вона розколюється.
– Привіт. Зі мною все гаразд, – але дівчинка не в порядку. Вона ледве стоїть на ногах, а коли знадобилось йти, ноги її підкошуються і вона падає на підлогу. Мені доводиться нести її на руках.
За декілька хвилин до цього
До покинутих складів я дістаюсь практично своїм ходом (і декількома попутками). Лігво вампірів – типове лігво вампірів. Навколо купа сміття, плями крові на підлозі і на стінах, їдкий запах пива та поту, а всі вікна заколочені фанерою. Ти ба, в клітці Люцифера і то чистіше. Ззаду чуються чиїсь кроки.
– Яка приємна зустріч, міс Вінчестер, – Кетч, за моїм прикладом, витягує пістолет. – Нагадай, це випадково не ти зібралась більше не полювати?
– Якщо справа стосується когось по імені Кетрін, то я в ділі і ти не посмієш ставати в мене на шляху, – звожу курок.
– Я ризикну, – спокійно відповідає Кетч.
– Ти думаєш, що людина на кшталт тебе зможе зупинити мене? – ой, здається хтось стає занадто зарозумілим. – Ти зі мною, бо я так хочу. Варто мені захотіти і від тебе навіть доброго спомину не залишиться.
– Досвід підказує мені, що без мене ти вже не зможеш, – ці слова остаточно виводять мене з себе.
– Ти в цьому впевнений?
– Невже все повинно закінчитись саме так?
– Ти дещо забув. Я – Вінчестер і я одержима Пітьмою.
Тепер
– Зцілити тебе я не зможу, – дивлюсь на Кетча, якому я прострелила ногу і який за цей час встиг перев’язати рану і заледве стоїть на ногах. – Це не та Кетрін, якщо тобі від цього полегшає.
– Так, мені дуже полегшало, – в’їдливо відгукується Хранитель. – Що будемо робити з дівчинкою?
– Відвеземо в поліцейський відділок. Скажемо, що знайшли її недалеко від цих місць.
– А трупи?
– Які трупи? – переводжу погляд на Барто, у якої сьогодні дуже ситна вечеря. Із вампірів, правда, але їжею не перебирають.
– Тоді ти за кермом, – у Кетча прострелена нога, а я частенько люблю втрачати свідомість. Поїздка буде веселою.
Додати до улюблених