Спочатку було тихо, по обіді почало дощити. Зовсім трохи, несерйозно. Траплялося якось застрягти під час рейду при повній амуніції з хабаром на Болотах. Картина маслом: викид, все навколо гримить й виє, наче справжнісінький артобстріл почався, потвори хто куди тікає, аби подалі від епіцентру, а сталкерів вже давно нема поблизу, вони покінчили зі своїм полюванням й відпочивали у підземних бункерах. Харциз залишався сам на сам із смертю.
Зараз великі важкі краплі здавалися радше насолодою, аніж покаранням звисока. Вони з плескотом падали на землю й одразу ж засихали на ній. Кожна краплинка перетворювалася у пару й миттю поверталася назад, до неба. За декілька кроків від Харциза вже було значно тепліше, подекуди траплялося, що реальність викривляється, а окремі фрагменти, як-от кущ, скажімо, що ріс собі вже десяток років прямо з асфальтованої дороги. От він зараз здавався трохи ближче, а за мить знову “попливе” назад. Ось!
Харциз затиснув у пальцях одразу три гайки. Перша відскочила від землі двічі перш, ніж опинитися у вогняній пащі. Три полум’яні язики вдарили одночасно й проковтнули металеву наживку. Тепер було точно зрозуміло. А раніше нічого такого й у згадках не було, подумав сталкер. Треба запам’ятати.
З цими словами він дістав з внутрішньої кишені куртки КПК. Увів пароль, одразу відкрив супутникову мапу й збільшив вп’ятеро. Тепер він бачив те місце, де прямо зараз стояв під відкритим небом. Його оточувала лісистий масив на декілька кілометрів, а єдина пряма дорога вилася з півдня на північ, до Темної Долини, точно тобі кишка. Поставив мітку – червоний трикутник. Неодмінно згадає про це пізніше.
Взяв трохи ліворуч, аби не йти навпростець. Чим далі до Зони – тим більше ризиків. І це не тільки чергова “жарка” після недавнього викиду, а й справжнісінький військовий патруль, що полює на мародерські банди, які шниряють Кишкою в пошуках недосвідчених новачків. Таких тут, звісно, було більшість. З тих, що взагалі мандрують Зоною. Неподалік розташовується їхнє село, котре так і зветься – Село новачків. Спочатку це був такий собі перевалочний пункт ветеранів, що йшли й поверталися з рейдів. А потім, коли знайшли проход на Північ, до Прип’яті, а було то не так давно, пару років назад, Село запустіло. Нове життя в нього вселив Жаба, барига з Великої Землі, що оселився у одному з підвалів і почав вести активний бізнес. Що то була за людина… Впливовішої мабуть не знайдеш по всій Чорнобильщині. Жаба має навпрочуд довгі руки, бо не дивлячись на своє розташування з краю, зв’язки його сягають аж Янтаря. З ним особисто підтримує контакт і Барбридж, і Бармен, і Сахаров. Словом, всі важливі шишки, без яких у Зоні тобі нема місця. Ну і командир “Застави”, блокпосту колишнього на Кордоні. Нещодавно там відбудували справжнісіньку фортецю, тому й назва дуже влучна.
На горизонті з’явилася свиноферма. З першого погляду звичайнісінька собі свиноферма, от її майже не задів час. Стоїть, як і тридцять років тому. То й що? Свиней тут все одно не знайдеш, подумає новачок. Але ж Харциз топтав Зону п’ять років і за цей час вивчив золоте правило – все, що здається підозрілим – є підозрілим. Будівля може спорожніти лише за однієї умови, якщо вона заросте аномаліями чи стане притулком для мутантів. Судячи з усього, обидва варіанти відпадають у цьому випадку. Неозброєним оком сталкер не помітив жодних незвичних проявів. Притулився до дерева, затиснув у руках “макарича”. КПК пискнув. Сигнал.
– Ну, а шо йому ще треба? Га, мля?!
– Пахан тобі чітко сказав, шо треба тут сідєть, сталкєрню трясті. Пєгас с братвой на блокпосту, а ми тут…
– А ми тут! Тут, сука! Пєгас зараз бабки считає, а ми сидимо у цих дебрях і хєр шо маємо…
– Не сци, будєт і в нас золотоє врем’я. Клюне якийсь довбень. Надсилай ще раз..
Зрадницьки пискнув КПК у кишені Харциза. Вдруге. Тепер вже було зрозуміло, що затіяли бандити.
– Чуєш? Е…
– Тихо! Стули пащеку!
Два мерзенні голоси перейшли на шепіт, чи взагалі затихли, бо Харциз не чув нічого, окрім гепання власного серця. Руки самі стискалися на рукоятці, тому доводилося їх розтискати, щоб схопити зручніше. З обидвох сторін гуляв вільний простір. Харциз витягнув вільну руку вбік і…
– На, сука!
Відсунувся абсолютно інстинктивно. Перекотився по вогкій землі, сів навпочіпки, прислухався краще. Знову нічого не чути. Мав змінити незручну позицію, тому різко скочив й метнувся до амбару. По дорозі ледь не потрапив під чергу, що зорала землю під ногами. Визирнув з-за білої цегляної стіни саме тоді, коли один скрадався. Пальнув тричі прицільно. Двічі влучив. Переслідувач впав на землю й несамовито закричав, що в Харциза аж вуха зав’яли.
– Лови його, курва!
З протилежного боку обійшов будівлю другий бандюк. Мав на озброєнні “укорот”. Шмаляв від бедра, як міг. Сталкера врятувала лише необачність грабіжника, той потягнувся зняти автомат з запобіжника, а Харциз не загаяв часу й швидко впав долілиць, витягнув руки вперед й зробив постріл. Влучив у живіт. Худа згорблена постать згорбилася ще більше, випустила з рук зброю й впала на землю у корчах. Ту одразу ж залила свіжа кров.
Харциз навіть не встиг віддихатись, як зразу ж рвонув у бік лежачого. Пнув ногою “укорот”, взяв на приціл пораненого.
– Не вбивай, га? Чуєш, сталке… – Цокнув “ПМ”, тіло бандита обм’якло, а з голого чола потекла цівка гарячої крові.
Другий нікуди не втік, лежав на тому ж місці. Намагався опиратися, навіть загнав на деякий час Харциза за стіну. Але той і не спішив нікуди.
– Не втечеш, падло!
Бандит витратив останні набої у “молоко”. Тепер лише судомно клацав спусковий гачок під переляканий стогін огидної пики.
– Ет… Ну, вилазь, чого сховався…
Харциз виліз. Помираючий ніби дав фору сталкеру перш, ніж схопився за пасок і отримав кулю в горлянку. Захрипів приглушено, намагався зупинити кров, але за хвилину вже теж втратив свідомість.
Стандартна схема, думав Харциз. Надсилаєш сигнал SOS, якийсь добродій у радіусі кілометра його швиденько ловить, біжить на допомогу, а тут його вже чекає нехитра засідка. До його подиву першим, хто втрапив у пастку, виявився саме він.
Про всяк випадок зазирнув у інший сарай. Там догоряло забуте багаття в одному з загонів, було розкидане всюди сміття – переважно консервні бляшанки. Звідкілясь долинав незрозумілий шепіт. Харциз тричі оглянувся довколо себе, аж поки не второпав, що звуки видає працююча рація, що лежить десь неподалік. Він спочатку хотів кинути усе та податися далі, куди тримав дорогу із самого початку походу. Але цікавість узяла своє. І справді, у купі сухої трави, яку хтось підстелив собі замість матрацу, знайшлася старенькі армійська рація. Харциз швидко оглянув її, вирішив поки нічого не натискати. На тому боці – тиша. Він вимкнув пристрій та сховав у рюкзак за плечима.
Перед відправкою не забув розрядити зброю грабіжників. Один “калаш” підібрав про всяк випадок. У Зоні чим краще ствол, тим більше шансів вижити. Цей принцип має і виключення, взяти хоча б двох горе-гангстерів. Молоді, зовсім не вмілі, а до того ж налякані. Їм все одно було б не жити, думав про себе Харциз. Не намагався виправдатися, лише констатував факт.
Щось не давало спокою сталкерюзі, хоча він точно знав, що все в нього під повним контролем. Начебто. Тернистим лісовим шляхом мізкував про причини хвилювання. Згадав не з першої спроби, але занадто пізно, щоб щось змінити. Зачаївся у густих чагарниках, коли побачив з-за дерев обриси КПП перед тунелем, що веде на Кордон. Нічого особливого, звичайний собі КПП. Єдине, що відсутні оглядові вишки, не практично. Останній діалог двух загиблих сплив у пам’яті Харциза. Такий собі Пегас, значить, тут володарює? Інших блокпостів сталкер пригадати не міг. Всі вони чекали на нього найближче за декілька кілометрів.
Організованого чергування виявлено не було. Однак і диму від характерного для кожного табору полум’я не знайшлося, як очікувалося, навпроти, бандити намагалися якнайкраще заховатися і не кидати своїх позицій. Поглядом Харциз встиг схопити лише одну розмиту фігуру, що швидко промайнула на горизонті і зникла у пошарпаному бараці. Шанс проскочити непоміченим існував, проте навіть якщо він прямо зараз зірветься, то не факт, що з єдиного вікна, що виходить на дорогу, на нього прямо зараз не дивиться снайпер. Це раніше бандити здавалися лише обірванцями й бідняками. Але навіть у найскрутнішому становищі майже кожна банда мала у власному арсеналі одну снайперську гвинтівку, доправлену з Великої Землі.
Коли в Харциза вже урвався терпець, пост покинула група з трьох людей. Один йшов попереду, двоє позаду, супроводжували. Одяг невідомі носили практично однаковий. Взагалі в Зоні майже усі виглядали однаково, якщо не брати до уваги “Обов’язок” чи “Волю”, які прагнули вирізнятися з-поміж інших і тому носили кольорові пов’язки малинового та м’ятного кольорів відповідно. Бандити розпізнавальних знаків не мали. Кожен вдягався так, як хотів, особливого дрес-коду не існувало.
Той, що йшов попереду, весь час обтирав рукавом рота, принаймні так здавалося сталкерові, у іншій руці ніс “Гвинтар”. Оце вже заявочка, прошепотів вголос Харциз. Дійсно, снайпер у бандитів був. При чому їм виявився один з “атаманів”. Кримінальні авторитети любили виглядати достойно. Легко відокремити звичайного “фраєра” від дійсно важливої шишки. Вкривати зброю позолотою, інкрустувати слоновою кісткою чи ще якоюсь приблудою – так, не рідкість. Але рідку зброю ще треба знайти. А “Гвинтар” був рідкісним по всім міркам. Якщо б зараз Пегасу прийшло у голову глянути на зарості обабіч дороги, а потім навмання пальнути в той бік, то куля тридцять дев’ятого калібру з легкістю прошила б Харциза і застрягла у дереві.
Проте доля, судячи з усього, сьогодні була на Харцизовому боці. Троє здорованів пройшли мимохідь і сунули туди, звідки приліз сталкер, по напрямку до Темної Долини. Ясно, як день, що цікавили їх зовсім не численні аномальні галявини, лише втрачений зв’язок зі своїми підлеглими. Прямо зараз атаман зло хекав у рацію, де на тому кінці ніхто не відповідав. Воно й не дивно, коли друга станція валялася у бічній кишені сталкерського ранцю.
Це його шанс.
Коли загін сховався за обрієм, він щодуху кинувся через усі перепони. Перелетів одним махом мішки з піском, обігнув роздовбаний цивільний УАЗ, котрий вже давно був не на ходу, вчепився у зачинені ворота. Погано, дуже погано!
Звідкись почулося люте гавкання і вже за хвилину у сталкера ледь не зупинилося серце. Він навіть на мить втратив булий запал і потилицею притулився до холодної металевої брами. З-за рогу бараку на нього дивилися дві налиті кров’ю очниці з повною пащекою гострих зубів і довгою, акулячою мордою. Велитенський бультер’єр сидів у парі метрів, біля саморобної собачої будки, яка явна була йому замала.
– Тихше, песику…
Потворна морда перестала скавчати, тепер перейшла на рик і з кожною секундою підбиралася все ближче до Харциза. Той стурбовано озирався навсебіч. Не мав нічого, що могло б допомогти йому здолати шкіряного диявола. В пістолеті набої вже закінчилися, а лізти за новою обоймою нічим не відрізнялося від самогубства в цій ситуації. Ще раз глянув на паркан. Той був укритий колючкою. Але ж дотягнутися можна? Хіба ні? Якщо діяти необачно, то ефект буде той самий, як і в випадку з нерівною битвою з бультер’єром. Нехай пес не зможе вбити його, Харциз мав деяку вправність і міг голими руками зламати хребет тваринці. Все одно улюбленець зможе виграти немало часу перш, ніж його господарі повернуться і нашпигають прибульця свинцем.
Несподівано для самого себе сталкер почав діяти. Руки самі стягували лямки рюкзаку, розстьобували куртку. Коли на ньому лишилася водолазка та джинси з берцями, він закинув одяг на колючку, перекинув рюкзак через паркан і переліз сам в останню мить. Все пройшло бездоганно. Пес встромив писок у сітчату перегородку і намагався усіма силами бодай трохи вкусити Харциза. Той від злості штовхнув паркан ногою, пес впав на асфальт і побіг назад до будки. Сталкер глянув на продірявлену куртку. Мабуть зовсім без неї буде прохолодно. Вдягнувся на швидку і відправився у бік туннелю, що вів на Кордон.
Не минуло і пів години, як він знову вийшов на світ. Харциз навіть трохи встиг звикнути до темряви, що здавалася аж надто неправдоподібною та хибною. Зате в ній він пречудово бачив всі аномалії, які так чи інак відсвічували надприродним сяйвом. Далі по плану – минути стару фабрику. Якщо все пройде гладко, то Села сталкер дістанеться раніше, ніж за годину. Він завбачливо зарядив нову обойму у пістолет і міцно обхопив обома руками. Хтозна, що може зустрітися у закинутих відсіках? Колись там облаштувала табір банда мародерів. Трохи пізніше їх звідти вигнали військові, але й вони надовго не затрималися у заводі-привиді. Харциз був би радий знати обхідний шлях, проте він не мав актуальної мапи аномальних полів, а якщо застрягти у одному з таких, то можна цілий день просидіти, шукаючи стежку, що змогла б вивести тебе та ще й живого, на волю.
Довго думав, поки йшов по прибитій пилюкою доріжці, вперше за весь час подорожі, чи правильно вчинив? Коли покинув домівку? Адже не хотів. Декілька місяців назад він готовий був заприсягнутися, що ноги його більше не буде в Зоні. І от він тут… До біса, такі роздуми можуть завести лише у труну. Боїшся? Треба було думати раніше, сталкере. А вже коли поліз у пекло, то назад тільки з боєм. Слова наставника закарбувалися у пам’яті Харциза назавжди.
Надворі ставало значно холодніше. Напівзруйновані цегляні будівлі байдуже зустріли гостя. Той довго не думав, а одразу пірнув у прочинені двері якогось цеху. Сонце потроху заходило за горизонт, тому сталкер клацнув двічі ручний ліхтар, щоб охопити якомога більше темного простору яскравим променем. Десь неподалік булькав «кисіль», кожен крок віддавався розлогим ехом по всій залі. Стояли у ряд станки колишніх робітників, лежав розкиданий мотлох, відпрацьовані деталі. Пахло затхлістю та бензином.
Авжеж, ні про яку цінність цього місця не могло йти мови. Все, що було погано прикручене, винесли мародери років двадцять назад. Потім винесли те, що не винесли спочатку. А тепер тут не лишилося нічого, крім гуляючого коридорами вітру. Хоча наскільки знав Харциз, багато зонівських механіків шукали собі інструменти саме в таких місцях, де колись кипів робітничий запал. Та навіть у скрутній ситуації колишні майстерні, і не тільки вони, приховували дивовижні подарунки. Мерехтливим сяйвом вдарила в око асиметрична напівсфера, що лежала на підлозі, біля чийогось робочого місця за верстатом. Харциз посвітив у той бік. Роздулася чергова зеленувата бульбашка й одразу луснула. Текуча шипучка зашипіла ще більше. Дуже щільно прилягав артефакт до аномалії, але й Харциз не пальцем роблений. Сталкер швидко відшукав довгасту арматуру, яка могла замінити повноцінну руку, і за хвилину вивудив дивний організм з міцних обіймів агресивного «кисілю».
Гарне видовище можна було спостерігати у власній руці. Гравітаційна “Медуза” підпригувала, крутилася і всіляко намагалася вислизнути назад, до рідної аномалії. Її властивості дуже корисні, бо допомагають побороти опромінення радіацією. Особливо корисним цей артефакт стає для діггерів, які все життя присвячують копирсанню у купах старої техніки на Смітнику.
– Яке ж ти красиве…
Харциз накрив артефакт рукою і… той раптово зник. Різкий біль вдарив у скроні, все навколо неабияк хитнулося. Сталкер впав на землю, намагаючись притриматися на ліктях, але дарма, біль був сильніше. Усередині голови все ніби стискалося до розмірів атому, здавалося, наче мізки от-от луснуть. Біль змушував битися, керував тілом замість нього, всіляко знущався, але ні на мить не зменшувався, тільки зростав. Раптом прямо в голові Харциз почув голос. Ніби хтось шепотів до нього у обидва вуха.
УБИЙ
Скроні пульсували, у вухах задзвеніло, а голова спітніла. Харциз стис зуби до болю, який не міг навіть зрівнятися з тим, що він відчував. Від власної слабкості почав бити руками підлогу.
СЕБЕ
Він намагався розплющити очі, але, здається перестав відчувати повіки. Та ще й ліву руку. Про ноги давно забув. А язик?
ПІСТОЛЕТ
На мить сталкер побачив просвітлення і швидко зрозумів, у чому річ, але вже було запізно. Хоча він і опинився заручником у власному тілі, і тепер міг лише думати, знав, що прямо зараз його правиця намацала за шкіряним паском “ПМ”, зігнулася, не поспішаючи, у лікті. Піднесла убивчу зброю до чола, але забарилася. Чогось вичікувала. Ці секунди перетворилися на вічність. Харциз нічого не бачив, але відчував, як стучить його власне серце. І дедалі цей стукіт ставав все тихше, аж поки…
Шию щось обпекло. Спочатку відчувався лише опік. Потім почали повертатися руки, за ними язик, ноги, ніс, останніми повернулися повіки. Коли Харциз нарешті розкрив їх, то побачив перед собою людину. Незвичайну людину, контролера. Той хаотично розводив руками, чи радше лапами, у повітрі і щось бубонів собі під ніс. Певно не встиг зрозуміти. Харциз зібрався із думками, вклав усю силу в руки й виставив їх перед собою.
Прицілився.
Постріл!
Другий!
Обидва у голову.
Контролер моментально задер ноги. Густа чорна рідина заляпала брудну підлогу цеху. Потроху відступав дзвін у вухах. Остаточно повернув до реальності нарастаючий пекучий біль на шиї. Сталкер повернув голову убік і побачив шипучу піну, що зникала на очах. Він піднявся з колін, трохи звик до тіла, що повернулося під його контроль і одразу ж схилився над тілом контролера. Порожні очниці мутанта свідчили про миттєву смерть. Сам він був худий, замотаний у якесь лахміття, надто вже дистрофічний. Мабуть саме тому Харцизу пощастило вижити. Мутант був дуже голодний, але дуже слабкий. Хоча перш за все життям зараз завдячував сталкер саме випадковій аномалії, яка привела його до ладу. І вже збираючись покидати приміщення, він раптом глянув під ноги, де лежала напівмагічна напівсфера, яка намагалася піднятися в повітрі, але одразу ж падала на землю. Сталкер взяв її дуже обережно, так само обережено повернув у центр аномалії, звідки дістав декілька хвилин по тому. Збоку це виглядало досить дивно, але це анітрохи не бентежило сталкера. Він знав, що робить правильно.
– Дякую тобі, Шугарте, що зберіг.
Стемніло. На годиннику лише опів на шосту. Плинув вечірній туман тут і там. Захід видався червоний, насичений, рум’яний. Нашвидку Харциз перетнув старий автомобільний міст, що відкривав шлях з хутіра до елеватору. Ще до цього почув ледь вловимий писк звідкись здалеку, а потім автоматні черги. Був надто стомлений, щоб якось відреагувати, тому лише тихо цокнув і продовжив шлях.
Дістався Селища саме тоді, коли сонце сховалося остаточно. Табір анітрохи не змінився: роздовбані халупи стоять у два ряди, а поміж них пролягає пряма стежина, що веде до іншого його краю. На вході зустрів черговий. Якийсь “молодняк”, якого Харциз не міг тут бачити раніше. Хлопець дивно глянув на прибульця, але нічого навіть не вимовив, лише посунувся вбік, відкриваючи сталкеру прохід. Ані коду тобі, ні паролю. Хай би Вовче придумав щось для конспірації, бо ж дурне молоде впустить і сам “Моноліт”, коли постукають чемно.
Не дивлячись на те, що більшість домівок все ще були придатні для життя, ніхто у них майже не жив, окрім таких собі самітників, котрі взагалі не терпіли чиюсь компанію і намагалися не відвідувати галасливих місць. Дійшов до центру села, спустився у перший-ліпший підвал, прагнув лише відпочинку. Щоб не турбувати відпочиваючих, одразу ж вимкнув ліхтар і наосліп спустився по сходах. Проліз у вузький прохід, почув тихе хропіння. Не міг бачити картину до ладу, тому орієнтувався навпомацки. На превелике задоволення одразу ж знайшов вільне місце відпочинку десь з краю, одноярусне. Вперше за тривалий час відчепив лямки рюкзака від плечей і кинув той на підлогу, заштовхав під ліжко. Одразу завалився спати. Одягнений. Не хотів витрачати зайві хвилини, завтрашній день обіцяв бути насиченим…
Додати до улюблених