Сонце припікає аж образи пливуть над виднокраєм. Під золотим промінням стоять сотні тисяч жовтоголових соняхів, вижарюючи своє насіння. Кругом, на багато кілометрів полів, ані душі. Сухий вітер хилить квіти, хвилями вони перешіптуються, нахиляючись один до одного.
Купаючись у небесному світлі, довготелеса дівчина струсила з обличчя золотаве волосся. Воно м’яко заструменіло за спину, відкриваючи плечі в майже прозорій білій сукенці. Вона підставила лице сонячному теплу й усміхнулася. Сонні бджоли гули десь неподалік, між полем та посадкою. Без страху забруднити своє вбрання Іванна вляглася на випечений липнем чорносем, всотуючи тепло з самої землі.
Гострим слухом дівчина вловлювала далекі звуки: качки борсаються в ставку, на випасі за посадками розімліло мукали корови. Але було дещо, що порушувало літню рутину. Вона рвучко випросталась, почувши веселі, найпевніше дитячі, кроки, що прямували простісінько до неї. При цьому порушник спокою гиденько наспівував якусь безмелодійну нісенітницю або просто розмовляв сам із собою. Скривившись, Іванна зав’язала на голові тонку жовту хурстку, якраз під колір квітів, і на кілька рядів відійшла від протоптаної стежки. З-за обрію вигулькнув невисокий хлопчик. Схиливши вигорілу світло-русяву голову, він роздивлявся те, що ніс у руках. Дівчина придивилася, коли малий підійшов ближче. Саморобна рогатка та дебела жменя камінців. Іванна невдоволено цикнула.
“Невже занятися більше нема чим?”
За мить хлопчик спіткнувся, розсипавши свої скарби. Зробивши паузу на розпачливе зітхання, він узявся вишукувати в землі камінці, адже “метальницю” знайти було легко. Дівчина задумалася чи не жбурнути йому камінця в потилицю, та передумала, спостерігаючи далі.
Риючись у землі серед першого ряду соняхів, подорожній помітив її бліду постать, а потім і пронизливий погляд.
–Ти хто!? Чого витріщаєшся!?
Іванна ледь чутно заскреготала зубами. Визгливий, писклявий, огидний дитячий голосочок, такий розлючений, але водночас наляканий.
Мовчання пронизав стрекіт коників удалині. Дивлячись спідлоба, малий зібрав решту камінців і піднявся, притискаючи манаття до припорошеної землею футболки.
–На порося схожий.–ліниво розтягуючи слова, промовила дівчина.
Вона вийшла з квітів до стежки, вже не було потреби ховатися. Соняхи розступалися перед нею, не сміючи зачепити листям білу шкіру. Іванна впізнала цього розбишаку. Рогатку він тяг з собою точно не для того, щоб по банках стріляти. Спостерігаючи за його нервовим смиканням, Іванна згадувала, як він з друзями завиграшки втопив свою малолітню сестричку, бо мати змушувала глядіти за нею. А скількох тварин він покалічив, рахівниці не вистачило б.
–Бабця каже, що такі, як ти, відьми чорної магії.– розриває напружену тишу, намагається зачепити за живе.
Дівчина дзвінко сміється, з-під персикових губ виринають зуби-перлинки. Діти дратують її, але найбільше– пихаті дорослі, які своїм впливом псують чистий матеріал для ліплення. У результаті виходить каламутна каша, яка починається на “а мені казали…”.
–Я не люблю це слово. Це називається “чари”, а я тоді чаклунка, ясно, бісеня малолітнє?
Хлопчик зіщулюється під крижаним поглядом цитринових очей. Сховавши голову в плечі, розвертається і йде, куди збирався спочатку. “Відьма” босоніж крокує слідом. Золотаві хвилі волосся виблискують на сонці, зміями розпускаючись по спині.
Він намагається не помічати її, бо не знає, як здихатися. Нехай, ітиме далі собі, а їй набридне та й вона відчепиться. Від гарячого проміння й нервувань брудна футболка швидко вкривається плямами поту. Через гектар почнеться посадка, там стане легше.
–А знаєш, насправді чари– це справедливість і можливість чинити так, як вважаєш правильнмм.
Сонячні плямки вже не грали на її обличчі, всі промені поглинали крони дерев та кущів густого підліску. Так само босоніж вона крокувала по прим’ятій траві.
Малому не подобався такий хід розмови, він ніби знову опинився під ненависним, холодним поглядом матері. Стежка загубилася, заросла травою і мохом, від чого хлопчик вирячився собі під ноги. Він ходив цим лісом тисячі разів, знав ледве не кожну кульбабку, та зараз опинився в зовсім незнайомому місці. Тремтячі пальці вже не втримували камінці. Іванна подаль заплітала вінок з бур’яну, спостерігаючи за змінами на обличчі бешкетника, її очі палали, губи розтягнулися в хижій посмішці.
–Виведи мене звідси!– на противагу спеці по спині липкими щупальцями тинявся мороз.
–Не реви.– вона поклала зелене плетиво йому на голову.– Мої сестри тебе вивчать як треба, якщо ж родина не володіє магією виховання.
Помітивши в деревах високі жіночі силуети, дівчина поспішила геть, далі грітися на сонечку. Першою прибула чорнява Зореслава, повна протилежність Іванні. Тому білявка недолюблювала проводити з нею час: завди ласкава, в гарному настрої, коли усміхається, на блідих щоках виступають милі ямочки.
Виходячи до іншого моря живого золота, вона зірвала з голови хустку й з насолодою відчула, як після прохолодної трави в тіло через ступні вливається тепло розпеченої землі. Погляд знову став примруженим, дещо байдужим до всього, крім сонячного світла.
Магія– це не просто робити, що заманеться, хоч так це для себе інтерпретувала дівчина, це створювати щось нове, світле, прагнути до ідеалу, добиватися прогресу власними силами. Іванна споглядала колихання соняхів крізь мереживо білих вій, думаючи про те, скільки ж простих смертних ще не відкрили для себе просту таємницю чарів.
Додати до улюблених