— Ай.
— Що?
Вовк обернувся до мене зупиняючись на серединні стежки.
— Не знаю. Мене вдарили?
— Вдарили?
Недовіра проскочила в його очах. На метри від нас нікого не було.
— Щось впало на голову.
— Це могла бути просто шишка, наприклад. Можливо, жолудь. Ми ж, усе таки, у лісі.
— Ми, може, й у лісі, але прямо зараз знаходимось на відкритій місцевості. Найближче дерево он там.
Я вказала рукою на місце де хащі починали пожирати подобу галявини, якою ми проходили.
— Добре. Переконала. Думаймо, що на нас небо падає. Бо шишка в лісі це найменш логічний варіант. Тому що зараз ми йдемо не біля дерев.
При цьому всьому Вовк дуже розмашисто жестикулював в певні моменти, намагаючись, мене перекривлювати.
— Що за поведінка?
— Ти почула мою відповідь і вона тебе не влаштувала. Більше аргументів не маю. Пропоную просто йти далі.
Насправді я не дуже сумнівалась в його словах, але механічно повернулась у пошуках винуватця. І в цей же момент мені знову прилетів жолудь, але вже в лоб. Я встигла визначити, що саме в мене потрапило, та не встигла ухилитись.
— Ай!
Прикриваючи рукою поранення почала розтирати почервоніле місце. Та не встигнувши оговтатись знову була під прицілом. У мене вже летіла третя «куля».
З моєю реакцією ухилятись не було варіантом. Здобутком був уже той факт, що я помітила «патрон».
Але цього разу Вовк її зловив.
— Бачиш, це не небо.
Він крутив жолудь у руках.
— Але й не випадковість.
Чоловік стиснув плечими.
— Звідки воно взагалі?
Я все ще притискала руку до лоба.
— Думаю, звідти.
Він вказав рукою на дерева. Самі ті дерева присутність, яких нещодавно зазначила я.
— Чому спочатку ти мені не повірив.
Вовк проігнорував запитання й перебрав ініціативу діалогу на себе.
— Непогане місце для секретного посту.
— Посту?
— Жолудь не падав.
«Тепер ти й з цим згоден?»
Зухвальство чітко прочиталось у моїх очах.
— Прибери руку.
Вовк підійшов до мене й почав оглядати бойову рану.
— Та тут і подряпини нема. Не прикидуйся.
Бамс. Мені знову прилетіло, але вже він нього.
— Годі знущатись.
— А нічого брехати.
— Я й не брешу! Це дійсно боляче.
Вовк знову підняв моє волосся й оглядав рану, продовжуючи, при цьому розмову.
— Це скоріше за все діти граються. Білчата припускаю. Ти новенька в Лісі, от і зачепило “бойовими діями”.
Вовк остаточно перестав грати в лікаря завершивши огляд і прикрив рану волоссям.
— Хіба так граються?!
— Чомусь мені, здається, ти в дитинстві була ще противнішою.
— От і ні.
— От і так.
Він усе ще стояв біля мене закриваючи приціл для обстрілу.
Я зігнулась, аби підняти снаряд. Та тільки но він опинився на моїй долоні, Вовк схопив мене за неї ж й почав прискорювати наш рух.
— Ходімо. Не хочу стирчати тут весь день. У нас ще багато справ на сьогодні.
Це було правдою. Цього ранку в мене з’явилась надія, хоч на якусь продуктивність мого дня і прокладення початку до звершення «грандіозних» планів.
«Завтра покажу крамнички» затягнулось на тиждень. То було дуже важке патрулювання, то вечірні рандеву, бо відразу після роботи на підпитку не приходять. Це мене мало хвилювало, а бажання кудись сходити закипало все сильніше. Й от, ціною всього в сім днів, ми, нарешті, вийшли.
«Ух, божечки-кошечки, яке полегшення.»
Вже ніяк не могла в тих стінах залишатись.
Дійсно не могла. Я навела порядок у всьому домі. Настільки що зранку не сонце будило, а блиск від натертої підлоги. Вовк, особливо, не звертав уваги на такі зміни. Намагається втримати свої кордони. Та було видно, що новий розклад його не засмучував.
З інших доступний мені «розваг» не було майже нічого. Рятувало наявність невеличкої шафи з книжками в кімнаті Вовка, якою він люб’язно дозволив користуватись. Там знайшовся непоганий детектив таємниці, якого допомагала заснути вночі.
Звісно, і з Вовком час проводили. Єдине, він не часто вдома бував. Казав що сам дивується, звідки стільки роботи за останній тиждень. Нам випадала можливість поговорити під час сніданку і вечері.
Тему прогулянки по Лісу я не підіймала. Прекрасно було видно, що він дійсно зайнятий, а не удає, перше. Друге, Вовк і сам кожного вечора про це нагадував.
Тож залишалось чекати.
Тиждень був невеликим терміном для сидіння вдома. Просто інформація, що ти фізично не можеш покинути будинок додавала ваги хвилинам проведеним у ньому.
Околицями побродила наскільки можливо. У моєму розпорядженні був яблуневий сад і будь-яка інша сторона світу поки могла бачити червоний дах.
От чому я зараз так радію.
«Є шанс, що зможу запам’ятати, хоч якусь нову стежку!»
Наче доповнюючи мої думки Вовк промовив.
— Я відведу тебе сюди стільки раз, скільки буде потрібно, аби ти запам’ятала дорогу.
— Дякую. Куди спершу?
— За новим одягом. Ти будеш приємно вражена.
— Не сумніваюсь. Ходити в одному й тому самому дуже незручно.
— Я не про те. От що ти думаєш про Ліс? Уявляєш одні непроглядні хащі й однакові стежки?
— Ти не можеш мене в цьому звинувачувати.
— У жодному разі. Просто кажу, що будеш здивована.
— І чим же?
— Зараз дійдемо до майстерні, а потім розповім більше. Нехай буде ефект «вау».
— Так це не просто магазин?
— Ні, але більше нічого не скажу.
***
— Не жартуй так!
— Та я серйозно.
— Все, облиш мене.
— Хахахахаххаха.
Очі Вовка звузились. Він фокусував погляд.
— Прийшли.
Вовк узяв мене за плечі й повернув у правильну сторону рукою, направляючи, мій погляд.
— Вже?
Кожен раз, кожен бісів раз я зв’язок із реальністю втрачаю. Ми можемо говорити про щось конкретне й ні про що, можу розповідати, можу слухати, буду знову втягнута в дурну суперечку — ці компоненти ніяк не змінюють фінального результату. Я втрачаю рахунок часу. От і зараз знову.
Ми опинились десь посеред лісу.
«Очікувано.»
Дерева трохи розступились. Певні з них було зрубано.
«Цікаво, як місцеві жителі до цього ставляться? Для них нормально вирубати Ліс? Вони не вважають його чимось живим? Чи є певні радикальні організації, які борються з вирубкою?»
Занадто багато запитань для однієї нещасної галявини. Я роздивлялась усе навколо для кращого запам’ятовування. Дорога якою ми прийшли вже загубилась серед дерев.
«Марно.»
Краще сфокусуватись на тому, що попереду.
Гарний і величний дуб, перед яким розступались інші дерева. Давали йому можливість першому дихати, першому отримувати світло сонця, першому діставати воду дощу. Для нього була зроблена вся ця галявина, під нього підтесана. Він тут був хазяїном. Складалось враження, наче першим виріс саме цей дуб, а вже потім, під його крону почали приходити інші рослини. (під його кроною почали проростати інші рослини.)
Далі в око впали деталі, які не вписувались у парадигму цього краєвиду і велета.
Я побачила двері прямо в його стовбурі і зрозуміла, що переді мною місце нашого призначення.
— То це і є та майстерня, про яку ти розповідав?
— Ага.
Я перевела погляд на Вовка, тільки на секунду, наче боялась, що коли повернусь цей міраж розвіється. Та все ж встигла побачити задоволений вираз його обличчя. Цього разу він не стримався.
— А я ж казав! Круто виглядає, правда?
— Не те слово.
Ми почали наближатись до дерева й це розкрило інші деталі. Усе ж таки ззаду, наче вмонтований у нього, стояв будинок. Точніше частина будинку без однієї стіни, яку як раз і заміняв стовбур. Це трохи розбило вигадану мною казку. Я, ж бо, вже напридумувала, що мешканці посилились у середині. Та побачивши його масштаби зблизька зрозуміла, наскільки моя думка була безглуздою. Воно було величезним, та все ж таки не придатний для життя. Це зруйнувало повітряні замки фантазій, та не стишило дитячої цікавості.
Я не знаю, як виглядала з боку, але Вовк усе прискорював і прискорював кроки.
Й от ми вже перед дверима. Я на секунду зупиняюсь.
«Стукати чи зайти так?»
— Пхахах.
Вовк відчинив двері. Задзвонили дзвіночки, розносячи, свій голос по всій кімнаті й оголошуючи про наш прихід. Одним рухом він заштовхав мене всередину.
Від зміни освітлення я на секунду перестала бачити. Скорше замружилась, аби відновити зір до приходу господарів, а коли відкрила очі опинилась у казці.
Ми стояли в невеличкій затишній кімнаті. У кімнаті існування, якої не можна було осягнути.
Через декілька вітражних віконець вискакували різноколірні зайчики-промінчики, які ні на хвилину не зупинялись перескакуючи з предмета на предмет і з якими пурхав мій погляд. Світло було досить приглушеним, але це не заважало. Я встигла помітити декілька ламп і люстру, плафон, для якої був зроблений із різних клаптиків тканини. Зліва, відразу біля входу, стояла невисока, але досить довга стійка, на якій дбайливо була розкладена тканина на різний колір і смак. Також стояло декілька манекенів, рівно стільки, скільки вміщала ця кімнати, й аби не було гамузом. На двох із них було навішано одяг, на решту накинуті викройки скріплені де-не-де шпильками.
Також стіни прикрашали декоративні вироби або окремі елементи одягу, які були прибиті гвіздочками, немов комахи. Ще мить, ще один зайчик перескочить із підлоги на стіну, проковзне шовковим матеріалом, сонце забере ще кілька промінчиків світла, надаючи цій кімнаті більшої інтимності й одяг оживе, змахне крилами, як чарівний метелик і полетить, закружляє по кімнаті.
— Можеш підійти й роздивитись усе ближче.
Почула я над вухом.
— Справді?
— Звісно.
Очі Вовка округлились від неочікуваного запитання
— Тобі з цієї тканини речі й шитимуть, взагалі-то.
«Шо правда?»
Я не вірила. Краса цього місця зовсім перебила ідею того, що ми прийшли за одягом для мене.
Потроху почала виплутуватись із павутиння запаморочливих думок, бо роздивитись усе зблизька, і справді, хотілось.
Через секунду вже стояла біля манекенів і мене накривала друг хвиля, бо зблизька одяг виглядав ще більш вражаюче.
— Ти також тут замовляєш?
— Так. На цю частину Лісу це єдине ательє.
Якось не віриться зіставляючи образ Вовка й майстерні.
З недовірою ще раз оглянула його.
— Хоу-хоу-хоу.
Я повернулась на голос, що пролунав позаду, й нарешті, побачила дверний отвір, точніше просто отвір у стіні.
«Певно, це і є прохід, який з’єднує дерево з основною будівлею.»
Він був завішаний шторкою з різноколірних намистин. З-за якої через секунду з’явилась пані. Пані Сова? Це була витончена леді, яка навішала на себе одягу в три шари.
«Не могла вибрати, що одягнути? Хех.»
Але це все виглядало на ній органічно. Одяг був автентичним, лісовим, природним. Доповнював її. Робив нею. Надавав вікової мудрості, але і змоложував.
Чорна блуза під горло, на контрасті з довгою спідницею в підлогу, молочного кольору. Яка, у свою, чергу була прикрита шматком чорної тканини у візерунках квітів. Намисто в 3 ряди. Темне. Але, при цьому, виділялось на блузі. І все це прикривалось довгою накидкою зеленого кольору, яка була спущена з плечей.
«Тут тільки замшевих рукавичок не вистачає.»
Хотіла я подумати, як побачила їх заткнутими за пояс.
— Вибачте за очікування.
— Воно вартувало того, аби побачити вас, пані.
Вовк в одну мить подолав відстань між ними. Обережно взяв її праву руку й поцілував.
«Вау, а ти й так можеш?»
— Хлопчику мій, як давно я тебе не бачила. Чому не заходиш?
Це все вона говорила з теплотою й легкою посмішкою лиш у кутиках вуст.
— Так це ж добре. Значить, у вас усе гаразд.
— А просто в гості?
Уже більш суворо.
— Чи за одягом. Я вже думала над новою колекцією спеціально для тебе. І мій талант повинен пропадати. Ех.
Так театрально награно, але мило засмучувалась ця жінка.
— Вибачте, мене, будь ласка. Обов’язково зайду найближчім часом.
«Театр двох акторів.»
— Ні. Знімемо мірки вже сьогодні. А через… Хммм… два тижні. Так. Думаю, усе вже буде готово. Забереш.
— Моя люба пані, це буде не дуже доречно.
Вовк зробив крок назад і простягнув руку в моєму напрямку.
«Ох точно, тут же ще я є!»
— Хочу вас де з ким познайомити.
Я підійшла і протягнула руку.
— Анна. Дуже приємно.
«Потрібно це було робити чи ні?»
Паніка не встигла мене підхопити, а от мою долоню встигли.
— І мені також. Сова. І ніякої пані, і ніякого на ви. Це Вовк має цю непристойну звичку. Між нами дівчатками такого не буде.
Мою руку не відпустили. Вона наблизилась і підчепила її своєю ще ближче. Тепер вони сплітались разом по лікоть.
— Так розумію, сьогодні ви тут тільки заради неї?
— Безумовно. Це довга історія, але закінчується вона фразою «дуже потрібен новий одяг».
— Добре. Та мірки ми все одно знімемо.
— Але…
— Циц… Ти почув, що я сказала.
По вигляду було зрозуміло, що він, і справді, почув і розмову завершено.
— І так, Аню. Як тобі моя майстерня? Надихає, правда?
— Безумовно. Усе тут просякнуте магією.
— Звісно!
Сова, як дитина зраділа моїм висновкам.
— Не можна створити щось, що буде подобатись, без відповідної атмосфери. Принаймні в себе в голові. А в мене була можливість перенести все в реальність. Ти колись шила одяг?
— Ні. Мені все купували батьки.
— Воно і видно.
Ця фраза вдарила в саме серце.
— Ой ні, ні, ні. Вибач. Я не хотіла так грубо. Просто думки не завжди в правильні слова одягаються. Я хотіла сказати «видно, що одяг на тобі штампований». Повір, коли шиють на замовлення, це зовсім інше відчуття.
«Вірю.»
— Ми пішли в майстерню.
Звернулась Сова до Вовка.
— А хіба це не вона?
— Ні звісно. Це так. Пил в очі. Для першого враження. Зустрічають по одягу.
— Ми довго будемо?
— Рівно стільки, скільки потрібно, юна леді.
«Що за тон шкільної вчительки?»
— Якщо говорити про конкретні цифри, то години дві-три.
«Ого.»
Біля самого входу трохи звільнила руку й повернулась до Вовка.
— Я зачекаю, не хвилюйся.
— Не потрібно. Можливо, в тебе ще якісь справи є?
— Ні. До того ж тобі може, знадобитись моя експертна думка.
— Ще чого.
Пхикнула Сова й затягнула мене в середину.
Атмосфера в самому будинку нічим не відрізнялась від того «пилу в очі». Різнились за обстановкою лиш самі кімнати, аби інтуїтивно було зрозуміло, де яка. Ми пройшли гвинтовими сходами нагору й опинились в майстерні.
Вона розміщувала в собі багато тканини різних форм і розмірів, складеної рулетиками, порізаної на шматки, клаптиками, та яку вартувало вже викинути й та, яка була викинутою. Форм різних розмірів. Заготовок. Подушечок із голками й шпильками, що лежали на одному великому столі. Він займав майже весь простір кімнати. Круглий з отвором по середині, де розміщувався стілець. Десь тримався на ніжках, а десь на тумбах. У яких, за моїми припущеннями, Сова складала матеріали.
Усі стіни були завішані ідеями. Купа малюнків і різних ескізів. Щось уже було зроблено, та залишилось в улюбленцях, тому мало право прикрашати цю стіну. Щось було в розробці. Щось ніколи не повинно ожити, а просто залишалось мрією.
Сова відпустила мою руку і прокрокувала до стіни навпроти. Відчинила вікно навстіж впускаючи свіже осіннє повітря. Холодало. Від пориву вітру папірці на столі розлетілись у різні сторони. Та, здавалось, її це влаштовувало. Такого ефекту вона й очікувала.
— Маєш якісь побажання?
— Ні.
— Ох.
— Я просто хочу почати все заново, навіть у цьому.
— Чудесно. Новий одяг допоможе думати по-новому.
На цьому розпитування стосовно мого «стилю» закінчились. Сова принесла нам чаю й ми приступили до роботи.
Спочатку передивились всі каталоги. І під словом «всі», я маю на увазі, ВСІ, зовсім ВСІ.
«Потрібно вибрати саме те!» — і кінець розмові.
Це були власноруч зшиті зошити з її ж ескізами.
— Розумієш, у мене залишились тільки старі журнали, а мода сама мінлива штука у світі, тому я вирішила взяти все у свої руки.
Сова не виправдовувалась за такий стан речей. Вона розкладала свою позицію поличками.
— Таке заняття виявилось цікавим. Я орієнтувалась на знання, досвід і на Ліс. Він завжди мене надихав. А це можливість випробовувати себе. Ще мені подобається підбирати індивідуальний гардероб лише з моїх моделей.
— Як у випадку з Вовком?
— Саме так. Але, свій стиль він однозначно переріс. Я ще якось сумнівалась, та побачивши його сьогодні зрозуміла остаточно.
— І що ж йому підходить?
— Ні. Побачиш. Зараз ми займаємось тобою.
Я продовжила перегортувати каталоги, лишаючи, закладки в тих місцях, де мені щось подобалось, а Сова паралельно робила замітки у свій блокнот.
— Можу принести вам нових журналів. Якщо в цьому є потреба, звісно.
«Хоч не образила її такими словами?»
— Звичайно хочу. Це буде просто неперевершено. Я багато зможу додати до свого стилю. А зараз тобі нема чого розповісти про новинки?
ЇЇ очі загорілись.
— Ні, певно, ні.
«Однозначно ні!!!»
І так само швидко потухли. У них читалось «як можна не цікавитись модою?»
Та зовні вона залишилась спокійною.
Після того, як усе було передивлено ми приступили до замірів. Довелось роздягнутись. Було трохи ніяково, але більше холодно. Сова запізно зачинила вікно. У кімнаті, як рідний поселився осінній морозець. Довелось терпіти. На моє щастя процес проходив професійно і швидко. Та все ж, щоби хоч якось відволіктись від «замороження» я сама почала розмову.
— Ви тут самі живете?
— Ми ж домовлялись.
«Ох, добре, добре.»
— Ти тут сама живеш?
— Ні, дорогенька. Хахаха. Я б себе не витримала. У мене прекрасний чоловік і донька.
— Ого.
«Чорт, якось саме вирвалось.»
— Читаю твої думки зараз, як таке життя могло опинитись у такій жінці?
— Майже так і подумала.
Вона підняла очі на мене вгору й лагідно всміхнулась.
— Коли я сама себе застаю за роботою, то розумію, наскільки поринаю в це море з головою й дивуюсь, як мене не заносить. А потім пригадую. Пригадую, що в мене завжди є якір реальності. Мій чоловік він живе тут і зараз. Поки я літаю в роздумах, він ходить ногами по землі. І це чудово. Ми такі різні, але й доповнюємо один одного. Він мене завжди зупиняє там, де потрібно. Я це майже відразу зрозуміла.
Моє банальне запитання нагнало ворох спогадів. У які Сова занурилась, продовжуючи, кружляти навколо мене зі швейною стрічкою.
***
Сова працювала над новою колекцією, ідеї забивались у голову одна за іншою. Не було часу, навіть, у туалет сходити. І на третій день такої праці, у двері почали грюкати так, що віконні шибки ходуном ходити. Довелось відкривати. На порозі стояв він. Переводив подих.
— Я подумав, що з тобою щось трапилось.
Сказав чоловік, перериваючись, після кожного слова на вдих.
— Ні, все чудесно. Ти біг сюди?
— Так.
Він ще раз глибоко вдихнув і далі його мова стала протяжнішою.
— Не пам’ятаєш, адже так?
Він уже знав відповідь тому був засмученим.
— Ми мали зустрітись позавчора. Ти не прийшла. Сьогодні мені стукнуло в голову «раптом щось трапилось» і я тут.
— Ой, вибач. Я забула зовсім.
Сова прикрила обличчя руками.
— Сіла попрацювати й трохи занесло. Зі мною таке буває.
Це було не виправданням, а правдою. Нема сенсу ображатись.
Чоловік ще раз набрав носом повітря, повністю заповнюючи груди. На видиху він уже знову контролював свої емоції.
— Ти весь цей час працювала?
— Так.
— Без відпочинку?
— Так.
Він різко змінився. Став струнко, за армійською виправкою. Пропалив дівчину поглядом і зайшов до будинку.
— Тьфу, ентузіазм просто переповнює. Потрібно і про себе подумати.
Пробурмотав під носа.
— Ну так. Проходь, звісно. Прошу.
Він швидко приготував мені поїсти й змусив поспати.
— Від кількох годин перерви всі ідеї не повтікають, вони лиш стануть на свої місця.
***
— Цю фразу я взяла собі за кредо, на решту життя. А потім у нас з’явилась дитина. Що закономірно.
— Не думаю.
— Коли існує любов, то це просто одне з її виражень.
«Чи це означає, що…. Я теж можу вважати себе цим «вираженням»?»
— Можеш одягатись.
Я кивнула головою.
Сова відійшла до столу роблячи замітки про заміри все в тому ж блокноті. Стоячи спиною до мене вона продовжила перервану розмову.
— І от зараз у нас щось на кшталт сімейного бізнесу. Я шию одяг, чоловік займається взуттям.
— А донька?
— В неї ще все життя попереду для таких рішень.
Від цих слів стало неймовірно боляче. Вони ніколи не будуть призначатись мені. Тепер уже точно.
— Але вона наша донька! Зараз їй подобається робити невеличкі дрібнички своїми руками. Прикраси. Якщо захоче, то залишимо їй потім це все.
— …
«Не знаю, що на таке відповідати.»
— Я попрошу, аби вона для тебе щось зробила. До тих нарядів, які вийдуть.
— Можна для волосся? Аби в пучечок збирати чи заплітати. Заважає часто.
— О, це без проблем. Я зараз підберу. Чудова ідея! З пустими руками не підеш.
Щойно закінчили ми спустились на перший поверх. До вітальні. Вовк був там.
— Так і знала, що знайду тебе тут.
— Прочекати дві години при вході, я б не зміг.
— Пішли.
— Слухаюсь.
Вовк зіскочив із дивану й попрямував до Сови. На секунду затримавшись біля мене.
— Зі мною швидше розберуться.
І вони вдвох зникли на горі. Щоби не думати про мої висновки нашої останньої розмови, я вирішила роздивитись кожну дрібничку в кімнаті.
Вовк не збрехав. Через хвилин 10 вони спускались.
— Нічого не хочу чути про новий одяг!
— А я від тебе!
Це були не суперечки зі мною. Вовк швидко змінив позицію на більш лояльну.
— Ох, пані, я не хочу з вами сваритись.
— Ми не сваримось. Ти просто робиш мені боляче своєю невдячністю.
«Пхахаха. Наскільки ж для нього це важливо?»
Вовк не знайшов, що відповісти на це.
— Юначе, ти мені й не платиш. Тому приймай мої умови!
«2:0»
— Тільки тому, що це ви.
«2:0,5»
— Чудесно.
Як тільки рішення було прийнято на її користь Сова миттєво перемкнула увагу.
— Аню, твоїм одягом я займусь першим. Через тиждень можеш зайти. Декілька комплектів уже будуть готові.
— Дякую.
— Ми будемо.
— Вона, може й, сама прийти. Знайдемо, про що поговорити, не відволікаючись. Це тобі.
Сова простягнула невеличку коробочку, відкривши яку я побачила набір різноколірних гумок прикрашених камінцями, стрічками й бісером.
— Перший внесок.
— Дякую.
— А через два тижні чекаю на вас обох.
— Звісно.
Вовк знову порівнявся з нею, так само ніжно взяв її руку й поцілував.
— Не хочеться так скоро прощатись, але нам дійсно час.
— Не бреши. Ти вже давно побіг би, якби міг.
— Така моя натура, пані.
— Знаю.
Вовк відсторонився й пішов у напрямку до дверей. Наступна підійшла я. Не знаю, для чого. Подавати руку на прощання якось не в тему.
Сова мене обійняла.
— Заходь наступного разу сама. Я хочу послухати частину історії до фрази «зараз їй потрібен одяг.»
— Обов’язково.
«Хочу поділитись.»
Сова відпустила і я також побігла до виходу, де мене вже чекав Вовк.
— Гарного вам дня.
Махнула господиня рукою на прощання.
— І вам пані.
«Наступного разу, коли я прийду сюди без Вовка, можливо, вдасться не тільки пожалітись, а й за роботу розпитати.»
Додати до улюблених