Шерлок надягнув пальто. За ці два роки встиг відвикнути від нього. Подивився на Майкрофта.
— А Мад? Досі працює на тебе? — спитав, оглядаючи себе.
— Так, вона розумниця.- всміхнувся брат.- швидко відпрацювала втрачений час.
— І де вона зараз?
— Це тебе досі бентежить?
— Відповідай на запитання. Вона в Лондоні?
— Сьогодні п’ятниця?
— Так.
— За містом. В непоганому маєточку нашого спільного знайомого.
— В неї завелись друзі?
— Скоріше боржники.
— І що вона там робить?
— Катається верхи, відпочиває. Поки господар в роз`їздах там все в її розпорядженні. Завітаєш?
Опускались сутінки. Вершниця в чорному неслась галопом в направленні воріт. Розкішний будинок був все ближче і ближче. Зліва і справа від неї, аж до входу тягнулись високі стрижені кущі, що слугували живою огорожею. Ще недовго і зацвітуть, тоді тут буде справжній рай. Пахли вони пречудово, саме тому весною сюди хотілось повертатись знов і знов.
Раптом, з-за зелені, на дорогу вийшла висока фігура в пальто.
Злякавшись знайомого силуету і раптовості, дівчина потягнула поводи на себе. Кінь встав на диби, ледь не скинувши нвїздницю. Загарцював.
Жінка заспокоїла тварину та й сама вже більш спокійно подивилась на гостя.
— Будь здорова, люба! — всміхнувся детектив.
— Побажала б і тобі того ж, але на жаль не можу, — всміхнулась якось сумно.
— Ти ні краплі не здивована?
— Ні, ти іноді мені снишся. — стянула плечима. — Не пам’ятаю як заснула тільки.
—Це тебе мало б насторожити.
—Та ні. Який сновидець згадає де заснув? — вона вправно спустилась на землю. — там є чудовий парк, ходімо туди, поки я не прокинулась.
—А кінь? — чоловік кивнув на тварину позаду.
—Це неіснуючий кінь в моїй голові. Лиши його. Сам розбереться. — відмахнулась Мад.
Всю дорогу до парку в її голові роїлись спогади. Так було завжди коли покійник їй снився.
Ті часи були нелегкими, але досить щасливими. Тоді в неї було все.
Той самий легендарний лікар виявився тим ще занудою. Шерлоку навіть довелось втягти в цей процес Майкрофта, бо клятий офтальмолог відмовлявся оперувати Мад якомога скоріше. Зрештою, трохи затягнувши час, заплативши до біса коштів, та переживши гидотне спілкування з послідовниками Гіппократа, Мадлен таки прооперували. Успішно, як сказав сам хірург. Але результату треба було ще зачекати. Не можна було ще сильно напружувати зір. Мад носила пов’язку, та знімала її лиш в напівтемряві.
Весь цей час Шерлок поводився дивно. Намагався проводити з нею більше часу. Ледь не щодня носив квіти й інші дрібниці. Знов читав їй, тільки вже не бурчав на книгу. Присутня в ньому була та ж сама урочистість, що й у Джимі, коли вони востаннє бачились.
Щось починалось. Її братик затіяв велику гру, яка погрожувала відняти в неї її нове та вже звичне життя. Відчуття їй підказували, що скоро з буденності зникнуть запашні квіти, смачні сніданки, та не пусте зранку ліжко. Думки потихеньку підходили до того, що скоро їй доведеться знову стати втікачкою, покинути дім, який в неї з’явився чи не вперше у житті. Але ж Джим обіцяв, що все буде добре. Не може ж він ось так відняти в неї геть все? Чи може він дізнався, що між нею й детективом не тільки професійні стосунки, й розлютився? А може таки безумство взяло над ним верх? Що вона зробила не так? Чому? Чому знову?
Вдень зателефонував лікар. Сказав, що можна більше не носити пов’язки й окуляри. Пізніше при нагоді треба було зайти в лікарню на останній огляд, а загалом з цього моменту життя повинно було налагодитись. Дівчина без секунди вагань здерла з обличчя набридлу тканину. Відкрила очі. Спочатку злякалась, бо все досі було розмите, а потім фокус почав зводитись. Потроху промальовувались предмети. А потім все встало на свої місця.
“Дідько, в нього завжди була така гарна кімната?” — думала, з захопленням, оглядаючи все навкруги. Виглянула на вулицю й побачила машини, пішоходів, крамнички. Побачила все!
Не думаючи ні про що, Мад вибігла у вітальню. Щаслива і не причесана, в домашньому халаті, вискочила зі спальні як чорт з табакерки і байдуже минаючи двох гостей в обличчі Лестрейда і Донаван, всілася на край столу, за яким працював детектив. Джон, стоячи осторонь, зміряв її здивованим поглядом, в якому водночас виднілось полегшення.
— Морріган, це хамство. — відповів, щось вичитуючи в ноутбуці Холмс. — Злізь зі столу чи хоч привітайся.
— Жінка? — презирливо і здивовано скривилася сержант. — В цього психа? Він тобі платить, дорогенька?
— Так, платить, а Андерсон тобі ні? Займаєшся благодійністю? Допомога вбогим — благе діло, ти молодець. — розтягнула вуста в єхидній посмішці Мадлен.
Шерлок на момент завмер, а потім підняв на неї очі. Зустрівся поглядом. Повністю осяжним поглядом. Посмішка осяяла його обличчя. Він мовчки кивнув їй, стримуючи радість.
—Донаван, це співробітниця старшого Холмса, помовчала б. — тихенько буркнув Лестрейд.
— Що в нас? — спитала мелодійно сусідка.
— Викрадення дітей. — відповів детектив, не відриваючи від неї погляду.
— Чудово! Дайте мені мить і я готова.
Нері зіскочила зі столу й зникла за дверима спальні.
—Що, сержант, вдавилась власним жартиком? — всміхнувся Холмс.
— Вона така ж ненормальна як і ти. Не дивно, що ви зійшлися. — фиркнула жінка.
— Не заздри. Ви ж з Андерсеном теж не просто так…— не закінчив фразу Шерлок.
— В нас нічого нема, довбню. Він одружений. — фиркнула жінка.
— Звичайно, звичайно. Не забувай собі про це нагадувати. — чоловік встав з-за столу і покрокував, до спальні.
— І давно вона тут? — спитала сержант в Грега.
— Краще спитай в Джона. — інспектор кивнув на Ватсона.
— Довго. — коротко відповів доктор й сів в крісло.
— І як вона тобі? — не вгавала Донаван.
— Така ж як він, тільки в спідниці. — всміхнувся лікар.
— Тоді б він мав її ненавидіти. — фиркнула жінка.
— Перший час ледь горлянки одне одному не перегризали, а зараз як бачиш…— розвів руками.
— Хоча, що я очікую від самозакоханого психа. Звичайно він в захваті від власного віддзеркалення.
— Ненавидіти її — ненавидіти самого себе. — пробурмотів собі під ніс Джон.
Шерлок вскочив в кімнату без стуку. Заставши її, вже в брюках і надягаючою рубашку.
— Мад. — зітхнув з полегшенням, застібнув їй останні ґудзики на комірці.
— В тебе гиденні шпалери, ти помічав? — питає з фальшивою придирливістю.
— Так, може й гиденні, але я звик.
— Ти не про шпалери?
— Про шпалери. — всміхається щиро.
— Можемо їхати? — запитав нетерпляче.
Детектив зіхтнув. Поклав їй руки на плечі. Заглянув у очі.
— Мад, тобі не треба зараз їхати туди. Сходи до лікаря краще.
— Все вже добре, я можу їхати.
— От коли лікар надасть справку, що ти повністю здорова, так і поїдеш куди хочеш. А зараз я викличу тобі таксі до лікарні, добре?
— Видираєш в мене діло з під носу! Ти ж знаєш, як я за тим скучила!
— А за хорошим зором не скучила? Чи хочеш, щоб все знову пішло коту під хвіст? Без справки я тебе з собою нікуди не братиму. Без справжньої підписаної лікарем справки, навіть не думай хитрувати, мені відомо, яка ти лисиця.
— Що може статися? Це просто місце злочину!
— Може статися будь що. Моріарті витворяє, що хоче. Його забавка поки мутно зрозуміла, але ясно те, що йому потрібен я. Так що не ошивайся зі мною в людних місцях.
— Та що він мені зробить? Думаєш я не чула зі спальні, що він приходив сюди? Чи думаєш, що приховуєш від нього мене?
Він подивився на неї суворо. Мовчки. За мить проговорив:
— Їдь до лікарні.
— Козел. — фиркнула і, оминувши його, вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.
Детектив ще з мить постояв на місці, а тоді й сам вийшов до вітальні.
— Що, недовго музика грала? — всміхнулась Донаван.
— Тобі пощастило, що вона не поїде з нами. Інакше б ти знатно прикусила свого язика. — буркнув детектив.
Мад простирчала в лікарні до біса багато часу. Ледь не втричі більше ніж очікувала. Лікарі оглядали її, наче вона була новеньким музейним експонатом. Тягали з кабінету в кабінет, щось шкрябали в своїх записниках, та врешті видали ту кляту довідку та побажали гарного дня. Ще один прояв бюрократії, там де вона не потрібна.
Вийшовши з лікарні і нарешті вдихнувши свіже повітря, дівчина набрала детектива. Їхати додому не хотілось.
— Вже скучила? — почулось жартівливе на тому кінці дроту.
— Йди до біса, з твоєї подачі я пів дня нюхала хлорку.
— Але ж не дарма.
— Не дарма! Мені сказали те, що я і так знала. І бісову справку видали!
— Це добре. Так чому телефонуєш? Чи бажання послати мене до біса було таке сильне, що ти не дочекалась вечора?
— Де ти знаходишся? Хочу хоч за горло тебе потримати, паскуда.
— Відправлю тобі адресу повідомленням.
Вона кинула слухавку. Через секунду надійшло смс і лишалось тільки зловити таксі.
В лабораторію вона увірвалась широкими кроками, і вже хотіла зачитати весь список звинувачень і мук бюрократії винуватцю, як побачила поруч з ним Моллі. Вираз її обличчя в ту ж мить змінився на доброзичливий.
— Привіт, Моллі. — всміхнулась Мад. — Як твої справи?
Дівчина всміхнулась.
— Добре, дякую. Ось працюємо.
— Правильно. Люба, не могла б ти зробити мені чаю? Я голодна як чорт. — мило попросила в Хупер.
— Так! Звісно. Секунду.
Дочекавшись, поки жінка в білому халаті зникне за дверима підсобки, розлючена Мад дістала з карману проклятущу справку й жбурнула нею в детектива, що старанно зображав діяльність, аби тіки не пересіктись з її люттю.
— Задоволений?!
Чоловік зітхнув і відсунувся від мікроспоку. Підняв папірець з підлоги. Прочитав зміст і відклав на стіл.
— Так. Тепер так. Мої вітання, люба.
— Не називай мене так! Терпіти цього не можу!
— Добре, люба. — всміхається єхидно. — за горло будеш тримати?
— Ох сука, я потримаю! Я так потримаю! — в момент вона опинилась поряд і схопила його за комір сорочки.
— Ви вже б’єтесь? — з посмішкою увійшов Джон.
Хватка жіночої руки трохи ослабла.
— Джоне, вийди, я йому трохи задам. — попросила Мад.
— Задавай, я хочу те бачити. — розсміявся сусід.
— Шановне панство, або давайте розійдемось з миром, або хай вже мене трісне і продовжимо працювати. — подав голос “підсудний”.
— Він врятував тебе. — фиркнула жінка і відступилася.
— Красно дякую, Джоне. — Холмс повернувся до мікроскопу.
Моллі принесла чай. І забравши стаканчик, Мадлен пішла з Ватсоном до сусідньої кімнати щоб обговорити все.
— Мало бути щось дивне. Якась підказка. — роздумувала в голос, поки Джон перебирав фото речей.
— Чому ти думаєш, що буде підказка? — питає доктор.
— Тому що це гра. Він грає. Йому не треба ні ті діти, ні гроші. Це все спектакль і гра. Це завжди було так.
— Точно! Зранку я знайшов під дверима дивний пакунок з… крихтами.
— Крихти?
— Я не жартую, якщо ти про це.
— Ні, я знаю. Я уточнюю. Крихти і зниклі діти… хлопчик і дівчинка…— Мад так активно думала, що здавалось наче то діялось фізично. — В що були запаковані?
— В пергаментний конверт з сургучевою печаткою.
— Коли оглядали кімнати, нічого подібного не знаходили?
— Спитай в Шерлока. Він рився в речах.
Мад виглянула з-за дверцят до лабораторії.
— Холмс! — гукнула його голосно.
Детектив подивився на неї.
— Пергаментна упаковка з сургучевою печаткою була?
— Була. — кивнув, ловлячи її думку.
— Що в ній було?
— Казки Братів Грімм.
Секунду жінка в дверях помовчала, а потім видала діагноз:
— Гензель і Ґретель. Це воно.
— Злий батько виводить дітей до лісу, а вони кидають крихти…— проговорив сам до себе, не відриваючись від мікроскопу.
Ще з хвилин п’ять трое мовчали. Моллі певно пішла, бо Мад її вже давненько не спостерігала. Раптом детектив підірвався, викрикнув назву чи то елементу чи формули.
— Що то таке? — спитав Джон у жінки.
— Біс його знає, в мене трояк по хімії. — скривилась вона, спостерігаючи за активними зборами Холмса.
— В тебе? Та ти ж міс всезнайка! Ти буквально можеш отруїти людину в тисячу способів! — щиро здивувався доктор.
— Парадокс. — всміхнувся Шерлок, виходячи за двері.
Потім їх чекала поїздка до відділку, встановлення місцевості та таки успішні пошуки дітей. Нічого, щоб вразило Мад чи самого Шерлока насправді. Крім того, що було після. Нових барв справі додала реакція дівчинки на детектива. Переляк і крик. Вона впізнала в ньому викрадача. Що ніяк не могло бути дійсністю. Ні ніяк. Цей паскудник всю ніч провів з нею. Як і минулу і позаминулу. Та й вдень завжди крутився поряд. Тільки ідіот міг би дійсно його підозрювати.
Холмс мовчки стояв біля вікна, сверлячи поглядом сусідню будівлю.
Ватсон перемовлявся з Грегом.
Мад спочатку хотіла зайти до дівчинки, але після її реакції передумала. Тихенько підійшла до детектива. Він почув її кроки.
— Ти зрозуміла? — спитав тихо.
— Більш ніж. — відповіла так само. — Він зітре тебе.
— Зітре. — погодився тяжко.
— В них вже є сумніви. Певно скоро вдома буде обшук.
— А в тебе їх нема? Ти не вважаєш мене викрадачем? — пирхнув з якоюсь іронією.
— Який з тебе викрадач?
Чоловік непомітно торкнувся її руки.
— Дякую, Мад. Навіть Джон, певно, вже сумнівається.
— Не шукай тут філософії і романтичних мотивів. Це суха логіка. Ти не міг одночасно красти дітей і спати зі мною в одному ліжку.
Вона тоді все сприймала жартома. Як чергову спробу побитися її братика та небайдужого їй чоловіка. Вони не могли вжитись на одній планеті разом, а вона добре уживалась з ними обома.
Так само як вона співіснувала паралельно з обома, так водночас і втратила обох. Це був найгірший день в її житті, хоча після дитинства з Лідією. здавалось, що гірше нема куди. В пам’яті завжди стояли ті моменти:
Вона і Джон стояли задерши голови й невідривно дивились на дах. Туди, де стояв він. Шерлок. Мад до останнього вважала це ідіотським жартом. Вона тоді ще не знала, що за його спиною вже лежав мертвий Джим. Ватсон виражено нервував, розмовляючи з ним по телефону, Мад нервово сміялася. Яке ще самогубство?
Згодом товариш передав їй слухавку.
— Мад, сонечко. — почувся зламаний голос Холмса.
— Злізай звідти, і заверши вже цю комедію. Я тебе прошу. Ходімо додому, Джона вже тіпає.
— Вислухай будь ласка.
— Кажи вже. — зітхнула важко.
— Я справді вигадав Моріарті. Всі ті злочини… це був я.
Вона голосно розсміялась, і ледь вгамувавли сміх відповіла:
— Ти сука геть головою двинувся? Моріарті він вигадав. Тоді я вигадала королеву Англії. Злазь звідти, проклятий ідіот. Мене це вже дратує.
— Люба, це правда, ти не хочеш того визнавати, але…
— Я знаю Моріарті в рази довше чим ти, скоріше я повірю, що він тебе вигадав, чим навпаки. — її тон став серйозніше.
— Там у спальні під твоєю подушкою конверт. Це тобі. Мій прощальний подарунок.
— Прощальний? Ти стрибати зібрався насправді? — фиркнула розлючено. — То давай я тебе просто застрелю! І працівникам твою сраку від асфальту віддирати не доведеться. Стій рівненько, де той пістолет…
Вона полізла під піджак.
— Кохаю тебе. — всміхнувся в трубку і кинув телефон геть.
— Що ти верзе…— вона не договорила.
Він стрибнув. З височенного даху на зустріч асфальту. Сердце пропустило удар. Джон закричав. Вулиця сполошилась. Поки всі бігли до свіжого трупу, жінка стояла на місці. Вона не вірила. Стрибнув. Того не може бути. Стрибнув з вигаданної причини? Чи прияина дійсно була, але більш глибока, прикрита отою нісенітницею. Може винна вона? Може треба було бути до нього м’якше чи розкрити карти Джима?
Не усвідомлюючи, дівчина нарешті кинулась до нього. Розштовхала натовп вправними рухами. Впала на коліна біля скривавленого тіла. Джона в істериці вже віттягли геть, тому в неї було лише кілька секунд, поки не прибрали і її.
— Ідіот. — сказала глухо, торкаючись його ще теплого обличча. — Який же ти ідіот!
Та картинка назавжди врізалась в її пам’ять. Свіжий труп, скляний погляд голубих очей. Хіба мало вона бачила таких тіл? Певно, що достатньо. Але лише цей викликав в неї такий відчай і розгубленість. Вона б хотіла відповісти йому, сказати, що те почуття таки взаємне, але нащо покійнику оте зізнання? Воно його вже не пробудить.
Через мить чиїсь сильні руки відтягли і її. Світ перед очима розплився.
Уривками пам’ятала його похорон. Якісь люди, домовина, стисла промову священника. Шерлок був би не в захваті, дізнавшись, що запросили представника релігії. Вона ж прийшла на траурний захід в тій самій сукні з червоного оксамиту, сперечаючись цим жестом з усім світом, і в останнє роблячи пакость тому мертвому йолопу. Хай всі вважають, що вона рада, і що він був їй байдужий. Хай тому козлу і на тому світі, якщо такий існує, буде злісно і боляче, прямо як їй зараз.
А потім вона отримала ще один удар. Майкрофт, бажаючи її порадувати, повідомив про смерть Моріарті. В той же день, що і Шерлока! Тіло поховали невідомо де, і вона навіть не змогла його побачити. Вердикт — застрелився. Знов самогубство. Дві дорогих їй людини покінчили з життям в один день.
Мад проплакала всю ніч в тому клятому червоному платті, а після пішла з квартири. Жити там було нестерпно. Все що було, нагадувало про колишнє життя, а колишнім воно вже ніколи не буде. Робота — все, що в неї лишалось. І вона поринула в неї з головою, віддавши все своє подальше життя в руки Майкрофту, який з того був тільки щасливий.
Вони минули парк, бо там покошився садівник. Зайшли до вітальні розкішного маєтку. По німій угоді сіли разом на диван. Мад притулилася до нього.
— І чому ти мені снишся весь час? Лиши вже мене в спокої, клятий самогубець. — сказала в пів голоса.
— Може моя проклята душа не може знайти спокою. — всміхнувся іронічно.
— Не має в тебе ні душі ні совісті, ти бездушна тварюка. — всміхнулась гірко.
— Ти впевнена?
— Так, звичайно. А ще мізків в тебе ніц. Подумати тільки! А я колись захоплювалась твоїм розумом. Проте ота дурня, що ти наплів перед смертю, дала зрозуміти мені власну помилку. Вигадав Моріарті… може ти ще й мамцю мою вигадав тоді?
— Мад, ти впевнена, що це сон? — всміхнувся детектив.
— А ти, сука, навіть з труни глузуєш. — фиркнула розчаровано.
Він ущипнув її за плече. Жінка підскочила.
— Боляче, ідіот!
— Так, дійсно. Виходить ти не спиш.
Секунду вона усвідомлювала інформацію, мовчки дивлячись на нього.
— Я імітував самогубство. Це було саме те, чого хотів Моріарті. Щоб всі повірили в те, що я паскуда і що я не зміг з цим жити. Майкрофт допоміг все організувати. Доречі, хочеш розкажу як? Там такий грандіозний план! — почав геть спокійно, наче його не було дві години, а не два роки. — не міг зізнатись тобі. Ти б розповіла Джону, а він не стримував би емоції. А так він оплакав мене як годиться. Всі повірили…
— Що ти сучий сину, верзеш?! — жінка вийшла з ступору і кинула до нього, бажаючи вмазати хоч раз, по його незворушному писку.
Детектив вправно перескочив диванчик, щоб той встав між ними щитом.
—Мад, люба, не гарячкуй! — підняв руки, наче захищаючись.
— Не гарячкувати?! Клятий йолоп! Та я тебе зараз вб’ю!
— Це вже не актуально як два роки. — всміхнувся нервово. — курва, ти що всюди з собою той пістолет носиш? — сіпнувся, коли на нього направили зрою, що весь цей час ховалась в кобурі під жіночим піджаком.
— Один раз я вже тебе оплакувала, вдруге точно не стану! — на пістолеті клацнув запобіжник.
— Кохана, ти ж не вистрелиш в мене, ми обидва це знаємо, ти просто не знаєш куди діти ті емоції…
Свиснула куля.
— Хвора сука! — скрикнув чоловік, затискаючи прострілену руку. Нічого серйозного, пройшла навиліт. Але вона таки пальнула в нього!
Йому нічого не лишалось, як відбігти до розкішної статуї, що стояла подалі, і присісти за постамент.
— Не ховайся, сучий пес, я все одно поцілю! — прошипіла жінка.
— Та чого ти завелась!? Ти взагалі прийшла на мій похорон в червоній сукні! Це нонсенс і хамство! — прокричав їй з укриття.
— Це була твоя улюблена сукня, погане ти тріпло! — Мад почала обходити кімнату так, щоб при пострілі не зачепити дорогоцінний мармур.
Холмс то одразу збагнув і перебіг за колону біля входу.
— Так, була! Але ти могла проявити хоч дрібку скорботи! Помер небайдужий тобі чоловік!
— Я кожного дня ходила на бутафорську могилку!
— Але тільки перші два місяці! І то другий місяць ти приходила тричі на тиждень!
— Ах ти блять, рахував, виродок кучерявий? Зара я тобі перерахую! — куля просвистіла біля самого вуха Шерлока, і він кинувся в відкриті двері.
Слідом пролунав ще один постріл, куля трохи зачепила ногу, лишаючи криваву борозду.
— Куди ти побіг? Ми ще не договорили! — вона кинулась за ним
— Повернись і відведи коня до стайні! Це безвідповідально так кидати тварину! — кричав, тікаючи звивистими коридорами.
— Кінь ,на відміну від тебе, тварина розумна! Сам дійде!
— То і я дійду! Охолонь і дай мені вже хоч піти! — чоловік забіг до якоїсь кімнати, що певне, була їдальнею.
— Тільки вперед ногами, любий!
***
Шерлок стояв в забутій богом кав’ярні і витирав серветкою розбитий ніс. Поруч стояв розлючений Джон і його дівчина. Друг приблизно так же відреагував на його чудесне воскресіння, як і Мадлен.
— Добре я. Мені ти не сказав… але Мад! Мад ти чому не сказав? Ти хоч уявляєш скільки болю їй завдав? Вона кохала тебе! — продовжував лютувати доктор.
— По перше це недостовірна інформація, — почав детектив. — по друге я їй вже сказав.
— Вже! А треба було одразу! І як вона відреагувала?
— Два вогнепальних і розбила об мене антикварний стілець. — всміхнувся чоловік. — Дуже скучила нещасна.
— Мало. — фиркнула подружка товариша.
— Було б більше, якби я тактично не втік з полю бою. — снизав плечима Холмс.
— Шкода, що тільки стілець. — Ватсон все ще сверлив його поглядом.
— Вона б мене вбила і оком не моргнула! Всі ми знаємо, яке то кляте стерво, давайте не будемо її обговорювати.
Його лице знов зловило удар.
Додати до улюблених