“Прекрасний світ, що існує у наших снах. Згадати лише, скільки разів, прокидаючись, ми шкодуємо про те, що того, що було уві сні, у житті, швидше за все, не буде. Однак, ми продовжуємо вірити в цей світ, і щоразу із задоволенням поринаємо в нього…”
Мейбл відірвалася від своєї писанини і змученим поглядом подивилася на дошку. Так, твір їй давався погано, думок було багато, а ось вилити їх на папір виявилося не так вже й просто. Чого тільки варто було зв’язати все докупи, щоб виходило складно і зрозуміло всім. Та й психологія – це явно був не її коник, тому писати було досить складно. А ось її подруга Пасифіка, що сидить неподалік, писала, напевно, вже третю сторінку. Проте, коли Мейбл обернулася, Пасифіка з мрійливим виглядом дивилася у вікно, відклавши ручку. У зошиту не було жодної позначки. Пайнс навіть трохи здивувалась такому розкладу подій. Про що ж могла замислитись Пасифіка, пропускаючи таку важливу тему?
— Вчителю, можна я вийду? — Мейбл встала з-за парти і, дочекавшись розсіяного кивка вчителя, вийшла з кабінету. Вже в коридорі вона набрала подрузі смс «Вийди, треба поговорити». Через кілька хвилин у дверях з’явилася Пасифіка, яка все ще витала в хмарах, але тепер на її обличчі був ще й вираз крайнього невдоволення, ніби її відірвали від якоїсь важливої роботи.
— Ну і? — Пасифіка залізла на підвіконня, дивлячись на брюнетку. Та навіть трохи здивувалася, наскільки відсторонено пролунав голос подруги, але, зітхнувши, випалила:
— Та що ж з тобою?!
На це Нортвест махнула рукою, загадково посміхаючись.
— Невже так складно пояснити, — Пайнс ображено пирхнула, сідаючи поруч із подругою і кладучи руку їй на плече. Дівчина докірливо подивилася на Мейбл, ніби хотіла пропалити в ній дірку, але все ж таки відповіла:
— Давай ти пізніше дізнаєшся … — її щоки трохи порозовіли, а Мейбл почала здогадуватися в чому справа. І, не в силах стриматися, мало не закричала, переможно скидаючи кулак нагору: — Пас закох…
Але закінчити фразу їй не дали, на її губи лягла холодна долоня Пасифіки, і тому завершенням було мукання. Блондинка важко зітхнула і тихо прошепотіла:
— Ну, закохалася, і що з цього? — прозвучало це трохи озлоблено, і Мейбл навіть трішки злякалася цього тону.
Потрібно було повертатися на урок, дописувати твір, але дівчаткам робити не дуже хотілося. Пасифіці — тому що їй шалено хотілося все ж таки розповісти подрузі дещо, що вона так само шалено боялася. Мейбл — тому, що їй хотілося дізнатися таємницю до кінця, і тому, що думки про сни абсолютно випарувалися, поступаючись місцям звичайним повсякденним проблемам.
Нарешті, Пасифіка, зібравшись із силами, випалила, густо червоніючи:
— Мейбл, ти мені подобаєшся! — любителька светрів здивовано розплющила очі, але блондинка не дала їй схаменутися, швидко притулившись губами до губ Мейбл. Та від подиву відкрила рота, і відразу ж туди ковзнув язичок подруги. Пайнс не знала, що й думати, а щоки заливав сором’язливий рум’янець. Ось так просто у коридорі під час уроку з подругою…
Схаменувшись, вона відштовхнула блондинку від себе, розуміючи, що цим її ображає, але вдіяти з собою нічого не могла. Ні, їй не було гидко, але було соромно і було якесь відчуття неправильності того, що відбувається. Їй потрібен був час, щоб усе обміркувати.
Мейбл, все ще палаючи від сорому, зайшла до класу. Вчитель трохи здивувався розпатланому вигляду своєї учениці, але не сказав ні слова, вирішивши, що та посварилася з подругою, бо Пасифіка увійшла до класу хвилиною пізніше Мейбл, з тим самим розпатланим, збентеженим і скривдженим виглядом.
Мейбл сиділа за партою, не знаючи, що робити далі. Твір явно писати вже не було ні сил, ні часу, тому вона склала речі в сумку і сиділа, дивлячись у вікно і роздумуючи над тим, що сказати подрузі. Коли ж нарешті пролунав дзвінок, у голові Пайнс вже був готовий план. Нехай і дурний і абсолютно наївний, але він безперечно подобався дівчині, і тому вона вирішила привести його в дію вже сьогодні ввечері.
Дівчата, так і не глянувши один на одного, розійшлися в різні сторони. Але Мейбл точно знала, що зараз не піде додому.
За півгодини Мейбл стояла біля будинку Пасифіки, стискаючи в руках плитку улюбленого шоколаду Пасифіки та невеликий кулон-сердечко. Вона нервово переступала з ноги на ногу, чекаючи, поки Пасифіка відчинить двері. Нарешті, пролунав звук кроків, і двері відчинилися перед брюнеткою.
Нортвест стояла в дверях, притискаючи до грудей руки. Волосся, зазвичай доглянуте та розпущене, зараз було зібране у недбалий хвіст. Щоки її були рожевими, а погляд затуманеним, наче вона тільки прокинулася.
Мейбл ніяково посміхнулася, дивлячись на подругу. Та, схоже, ще нічого не могла зрозуміти, лише відчужено дивилася, ніби крізь Пайнс. Впоравшись, нарешті, із собою, Мейбл простягла дівчині свій подарунок, від чого та натягнуто посміхнулася.
— Пасифіко, можна я пройду? — Мейбл тихенько прослизнула повз дівчину в коридор, відразу зачиняючи за собою двері. Вона була в неї не раз, але такого безладу ще жодного разу не бачила. Всюди були розкидані речі, валялися різноманітні іграшки, фантики від цукерок. Мейбл здивовано глянула на все це, але нічого не сказала, лише потягла подругу за собою до її кімнати.
— Навіщо ти прийшла? — наївне запитання, що крутилося на язиці Пасифіки все ж зірвалося з її губ, щойно вони сіли на диван, що стоїть у кутку кімнати.
— Вибачитись… — любителька светрів зніяковіло почервоніла, і подивилася в очі подрузі. — Пробач, я просто не знаю, як поводитися … — її дзвінкий голос луною віддавався в тихій кімнаті. Пасифіка подивилася на подругу майже з надією, а Мейбл, зрозумівши, що від неї зараз потрібно, несміливо поцілувала дівчину в губи.
— Бім-бом!! — засміялася Мейбл після поцілунку і наклеїла на дівчину наклейку з сердечком.
“Карамельна насолода. Ось який смак має бути у наших снів.”
Твори дівчат закінчувалися однаково.
Додати до улюблених