Від того вечора пройшло 3 дні. Субота, ранок. Я поснідала, випила ліки і почула тупіт ніг за дверима медпункту. Влетіла Джіні і обійняла мене.
— Привіт!) — сказала вона.
— І тобі) — вона випустила мене з обіймів і сіла біля мене на ліжко.
— Ти як?
— Краще. А де ти була? Ти давно не приходила.
— Вибач, завал по домашці(
— До речі… Я прочитала твого листа.
— То ти все ж отримала його…
— Я теж хочу, аби ми стали близькими подругами, адже… ти мені теж подобаєшся)…
Вона лише посміхнулася і взяла мене за руку. У мене знову від цього запурхали метелики у животі.
— Знаєш, мені вже треба йти… Та я повернуся ввечері! Обіцяю!
— Добре) — вона пішла, а я розмірковувала, як їй розповісти про свої почуття. Чим, до речі, займалася вже четвертий день поспіль. Через годину мадам Помфрі принесла мені ліки.
— А вона справді гарна подруга, чи не так?)
— Так… Справді гарна… подруга… — сказавши це я зашарілася. Мадам Помфрі лише посміхнулася. — Що, щось не так?
— Просто такими темпами ви одужаєте набагато швидше)
— Це ж добре, хіба ні? — вона лише кивнула головою. Десь години через 3 до медпункту влетіла Джіні і скоромовкою випалила :
— Віко, давай швидше! У мене є сюрприз для тебе!) — вона почала знімати ковдру з моїх ніг.
— Ні! — вигукнула я і Джіні спантеличено зупинилась і відійшла. — Я в шортах, тому мушу одягти гетри.
— Але ж там не холодно.
— Мені так… комфортно!
— Добре, одягай…
Я одягла під ковдрою гольфи і, звісивши ноги спитала :
— То, куди ідемо?
— А, точно. Вставай!)
— Так куди?)
— Секрет) Акуратно…
— … Оу… Ай!.. Шшш…
— Дуже боляче?
— Просто давно не ходила) Ходімо!
— Так мені більше подобається!))
Ми йшли по школі.
— Ти і зараз не скажеш, куди ми ідемо?)
— Не скажу)
— Ну, на вулицю хоч?
— Так)
— Добре, з цими лікарняними я вже й забула, як виглядає подвір’я!
— Це точно)
Ми вийшли і попрямували до озера.
— О, то ми йдемо до озера?)
— Сюрприз!
— Класно!)
Ми сіли біля озера і спостерігали за краєвидами.
— Заворожуюча краса!.. — мої очі виблискували від щастя.
— Так… Ем, Вікусь?
— Ммм? — я глянула на неї. Вона виглядала стурбованою.
— Вибач, що влажу не в свою справу, та… я твоя подруга, і я хвилююся! Я переймаюся за тебе, бо ти не носиш просто шорти чи спідниці! Ти носиш або довгі штани, або якщо щось коротше, то обов’язково одягаєш гетри чи довгі шкарпетки. Я хвилююся.
— А… Ем… Ти про це…
— Не хочеш – не розповідай, та я стурбована!
— Я тобі розповім, але… Після цього ми будемо ДУЖЕ близькі.
— Авжеж! Я не проти!
— Ну, але буде довга історія.
— Слухаю.
— Мені взагалі з дитинства подобаються і хлопці, і дівчата. Моя сім’я знає. Вони з розумінням сприйняли це. Але коли дізналися інші з нашого району, мене почали дуже сильно булити. Я потерпала від булінгу довгих 5 років. Нещодавно ми переїхали у інше місто і, все наче стало краще, але… Мені ті 5 років казали, що я огидна і жахлива прямо в обличчя і… Я поступово почала вірити у їхні слова і… Через це я… я почала… — мої очі наповнилися слізьми. — Я іноді різала себе…
Джіні видавалася шокованою і наляканою водночас.
— Але… але ж… у тебе не має шрамів на руках! — вона взяла мої руки і пильно оглянула їх.
— Так, адже… я різала не руки. — вона поглянула на мене нерозуміюче. — Я різала… я різала свої… свої… ноги…
— … ноги..? — Джіні ще більше здивувалася. — Але ж… це більш неприємно і… незручно…
— Так, але я знала, що на руках побачать, тож… — я закатала гольф на правій нозі і повернулася обличчям до Джіні. Вона зі співчуттям оглядала мої шрами.
— А ти досі… робиш це? — вона дивилася на мене пронизливим поглядом.
— Ем… Ні! Відколи я почала ходити до Гоґвортсу, потреби не виникало)
— А… багато… крові було?
— Я вже й не пам’ятаю… По-моєму… Так, чимало)
— Вибач! — я поглянула на неї спантеличено. — Дурне питання!
— Та ні, нормальне)
— Обіцяю, усе залишиться в таємниці!
— Люба, я й не сумніваюся)
— А можна я тобі… дещо розповім?
— Уважна, як ніколи!
— Я лесбійка.
— Ем… Добре. Це таємниця?
— Так.
— Нічого не зміниться. Вона лишиться таємницею!
— Хух… Розповіла і легше стало) — вона глянула на мене і обійняла. Ми повалилися на траву.
— Джіні!!
— Що?)) — я не відповіла. — Агов!
— Зорі…
— Що?
— Небо зоряне… Гарно… — Вона лягла на спину біля мене і теж глянула на мене.
— Неймовірно… — вона взяла мене за руку і ми продовжили лежати. Ми піднялися, коли змерзли. Ми пішли назад до медпункту і зустріли мадам Помфрі.
— О! Я саме вас і шукаю!
— А чому? — я трохи збентежилась.
— Хотіла сказати, що ви швидко приходите до норми і вам залишився ще день лікування!
— Аж день? Але нога вже не болить!
— Може зараз вона і не болить. Та якщо не зміцнити кістки, то через місяць ви вже не зможете грати у квідич!
— Добре…
— Ідіть до медпункту, а я повернуся за 15 хвилин.
Ми зайшли до медпункту і Джіні мовила :
— Ну, тоді до завтра!)
— До завтра!) — вона мене обійняла. А коли випускала з обіймів, то чмокнула мене у щоку і побігла. Заливаючись дзвінким сміхом. Щирим і щасливим. Я стояла і обмірковувала, що, в біса, зараз трапилося.
* Вікторії *
_ То це взаємно?.. Вона лесбійка, то може… _
З цими думками я провела наступний тиждень, адже я ніяк не могла наодинці поговорити з нею про це. У наступну неділю я була у вітальні й до мене підійшла Гермі.
— Привіт, Гермі!)
— Привіт. Слухай, ти останній тиждень сама не своя! Що сталося? Тебе Джіні відшила? — ми сиділи на дивані біля каміну.
— Ні, але…
— Розповідай. — я їй розповіла про прогулянку і поцілунок. — Хм… Мені здається, це взаємно)
— Я не знаю, як їй розповісти!
— Ну, не знаю… Може… поки не кажи?
— Чому?
— Розумієш, може бути таке, що вона лише почала щось відчувати і… не знайома ще з цуими почуттями і боїться, що це не взаємно.
— Добре. Може бути. Я піду у спальню.
— Іди…
Аж до літніх канікул наші з Джіні розмови закінчувалися фразою ” як справи, що нового? ” і хтось кудись йшов. Агх! Як важко!..
На початку мого третього курсу ми з Джіні лише віталися. За місяць до Різдвяних канікул, у вітальні на мене з обіймами налетіла ця руда дівчинка.
— Ем… Ти чого?
— Скучила!
— А, я теж) — вона випустила мене з обіймів і, вперше за останній час виглядала щасливою.
— Вікусь, а ти хочеш провести ці канікули зі мною?
— Звісно, що хочу!)
— То… ти поїдеш з нами до ” Барлогу “?)
— Так! Але треба у батьків запитати.
— Мені дозволили тебе взяти!)
—А хто ще їде?
— Фред, Джордж і Рон.
— Добре. Зараз листа батькам напишу і завтра побачимо)
— Ти найкраща!)
Наступного дня, разом із совиною зграєю, до Великої зали потрапила відповідь від батьків.
— О, Віко, тобі листа прислали?) — здивувався Невіл, адже вони мені рідко приходили.
— Так, від батьків)
— Ааа… — він спохмурнів. Я знизала плечима і прочитаа листа.
— Ура!)
— Віко, що там? — запитала Гермі.
— Я поїду з Джіні до ” Барлогу “!)
— Щаслива за тебе) — вона мені підморгнула.
Через місяць я вже була у них.
— Привіт, люба! Як доїхали?)
— Добре, місіс Візлі)
— Джіні, проведи Віку до кімнати.
— Добре, ма!
У нашій кімнаті
— А, я хотіла запитати, всі твої знають, що ти лесбійка?
— Так, та Рон у це не вірить. А що?
— Просто вони можуть подумати, що ми типу разом. Не хочу, щоб тобі було дискомфортно через це.
— А, та не переймайся!) — ця посмішка була якась несправжня.
Вночі мені не спалося і я спустилася на кухню.
— Тобі теж не спиться?) — запитала місіс Візлі.
— Так…
— То через упиря на горищі.
— Упиря?? — перепитала я.
— Хм, так) Він давно там живе.
— Це дивно.
— Можливо) Чаю?
— Якщо можна)
Місіс Візлі зробила мені чай і пішла. Я взяла чай і сіла у відатьні на диван. Невдовзі хтось зайшов на кухню. Це був Джордж.
— І тобі неспиться?)
— Так) — він сів біля мене на диван.
— Слухай, я хотів у тебе дещо запитати. — я уважно на нього дивилася. — Ти ж знаєш, що Джіні лесбійка?
— Так, знаю.
— У такому разі ти розумієш, що всілякі жартики про це її сильно травмують.
— Джордж, я сама у цьому варюся. Я її розумію)
— А ти теж лесбійка?
— Я бі.
— Зрозуміло. Таємниця?
— Таємниця. — ми стукнулися кулачками, що означало ” я – могила “. — Слухай, можу я тобі дещо показати?
— Якщо хочеш.
Я завернула штани і показала йому шрами. Він стурбовано їх оглянув.
— Це те, що я думаю?
— Я розумію її і підтримаю. — я розправила штани і поглянула на нього. Він лише міцно мене обійняв. Поки обіймав, то сказав :
— Ти їй подобаєшся. — я відхилилася і здивовано дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.
— А як ти знаєш, що я..?
— Це видно) Тільки як зійдетесь, допомагай їй.
— Обов’язково!)
— Ну все, ходімо спати) — він розкуйовдив моє волосся і пішов. Я також пішла спати.
Додати до улюблених