Вона не пам’ятала ні дороги до Чорного Ордену, не пам’ятала ні розмови, тільки те, як горів її єдиний дім, як горіло те поле, яке прикрашало білі стіни монастиря. Агнія Романова загинула там, де згоріло минуле. Тепер її життя стало темним, як той нічний жах, який сниться людині, коли вона дуже сильно боїться тиші й темноти. Вона так само бачила пекельний вогонь, який обпалював її ноги, роблячи боляче, а тихі молитви та пісні знищили її спокій саме в той момент. Агнія бачила темне обличчя сестри Софії, яка підіймала до неба руки та молилась, а в молитві її вона чула зло і ненависть. Молитва на смерть. Дівчина тягне руку, щоб взяти жінку за поділ старої свитки, яку вона носила, але та опускає на неї порожні очиці, а з них на перелякане обличчя дівчини падають, наче сльози, краплі крові.
Агнія завмирає, відчувається неприємний слизький холод, який пробирається під сукню, в саме її нутро, і перед очима, наче виринає щось невідоме, світла постать. Вона, ця постать, не схожа ні на людину, але чомусь Агнія відчуває якесь таємне споріднення з нею. Все огортає темнота, а постать наче обіймає холодне тіло дівчини, пригортаючи до невідомого тепла. Тепло розливається по тілу, а душа заспокоюється.
– Не лякайся. – голос такий голосний, розриває тишу. – Людське серце наче резервуар, його тільки треба заповнити рідиною, яка надасть йому життя.
А потім постать рахує якісь відсотки, поки не говорить остаточно – вісімдесят п’ять відсотків. І тепер вона відпускає тіло Агнії з обіймів, і тільки невідоме тепло залишається на кінчиках тонких пальців.
Агнія прокидається в кімнаті, яку вона не знає. Світло сонячного проміння пробивається через темну тканину, яка закриває вікно. Дівчина повертає голову, а потім повільно підводиться, тіло неприємно болить, а її апостольник висів на стільці, а на столі стояла вода і їжа. Сині очі сковзнули по кімнаті. Звичайні чорні стіни, на стіні біля столу висіла картина з монахинею, яка благально склала руки й молилась біля старої ікони. Її вицвілі очі благально дивились на святе світло, яке м’яко падало на підлогу, наче ікона оживала. Жінка стояла на колінах, а її тулуб був нахилений трохи в бік, так, щоб відкривались пишні форми, які привертали увагу тих, хто стояв поруч з нею. Світловолоса почервоніла і відвела погляд від картини, думаючи: “Що за гріховні малюночки висять в цій кімнаті?!”
Вона не звернула увагу на стіл з їжею, просто встала і підійшла до вікна, яке закривала темна тканина. Коли вона поглянула у нього, то її очі неприємно обпекло сонячне сяйво. На душі було важко, і думати вона вже не хотіла. Романова важко опустилась біля вікна і серце неприємно вдарялось в її ребра. Вона хоче померти. Вона не хоче нікому слугувати. Складності.
Неприємний запах сирості. Кімната, як вона зрозуміла, давно була без хазяїна, тому не дивно, що такий запах тут взагалі був. Повіки тяжко опустились, ховаючи за собою дві холодні зимові зорі, які могли б обпалити інших людей своїм спокоєм. Вона втратила свою сутність вісімнадцять років тому, не дивно, що зараз вона не відчувала такого суму, як могла б. Тільки сірий погляд сестри Софії був таким болючим спогадом, що вона не змогла стриматися. Сльози покотилися по обличчю, падаючи на холодну підлогу, розбиваючись на кришталь, який більше не зібрати до купи. Вона плакала вперше в житті. Сльози відчаю, які змішувалися з ненавистю до Бога, до Ватикану, до цього місця.
Людина, ким би вона не була, завжди буде, як фарфорова лялька, яку може розтрощити тільки один дотик. Людина слабка і зламна, як іграшка, яку дають малій дитині, забуваючи про долю, що вже переслідує маленьку ляльку. В цьому місці людина – зброя в руках Бога.
Коли вона була ще малою, то Софія заплітала її волосся у дві коси, зав’язуючи блакитними стрічками. Вона говорила, що її світле біляве волосся нагадує їй волосся матері Агнії. Тоді вона згадувала минуле, те, як вони малі бігали далеко на схід сонця, ловлячи проміння. Софія сказала, що треба берегти це волосся, яке може нагадувати малій дівчинці про матір, розмови із сестрою Софією.
Агнія ж хотіла просто стерти й розмови, і любов, і сердечність зі своєї пам’яті. Та вона не могла собі того дозволити, не могла просто так взяти та знищити все.
– Що мені тепер робити? – вона підняла погляд на вікно, де клубочитися сонячне світло, яке, наче, давало віру в те, що її завтра стане краще, що все буде не так, як вона насправді гадає.
Дівчина так і просиділа на підлозі, спостерігаючи за тим, як сонце зникало за горизонтом, а неспокійна панянка ніч приходила в гості до людей. Так ніч сама вже горнулась до будинків і людей, а там в небі, де зорі сміялись комусь чужому, сяяв місяць, який заспокоював серця палких людей. Тільки це все не допомагало їй, не давало спокою, не забирало її тривоги, які так і навалювались на її плечі камінням. Гори відповідальності за невідоме завтра.
***
Три дні та три ночі вона не покидала кімнати, тільки бачила одне остогидле обличчя, яке спостерігало за нею. Вона сиділа в одній позі, і весь час мовчала. Спостерігала за тим, як ніч змінювала день, як сонце тонуло в кривавому небі, а за ним тонув і місяць в приємному світлому небі ранком. Агнія не їла і не пила, тільки спала. Малькольм спостерігав за тим, як холодний синій погляд дивиться на сонячне сяйво, розуміючи одне – переміг. Він переміг ту гордість, яка була в її серці, яку вона не могла показати перед іншими. Рувельє тріумфуючи покинув Орден на наступний день. Ніхто і не знав, що він бував в кімнаті, якоїсь невідомої екзорцистки, тільки Комуї знав правду того, чому він перебував тут.
Вперше Комуї Лі побачив Агнію тільки зранку четвертого дня, коли сам вирішив перевірити, хто вона така. Дубові двері відкрились і перед очима Керівника Європейського відділу Чорного Ордену була неймовірна картина.
Дівчина стояла на колінах перед вікном, в яке падало вранішнє сонячне проміння. Вона склала руки в молитовному жесті й дивилась перед собою. Хвилясте біляве волосся водоспадом спадало по спині, роблячи контраст з темною сукнею, тільки холодний синій погляд дивився перед собою. Вона почула як закрились двері, і повернула свою голову, вперше зустрівшись зі спокійним обличчям молодого чоловіка.
– Сповідь перед тим, хто так жорстоко знущається з таких як я – сміх. – і її тонкі рожеві губи м’яко посміхнулись.
Додати до улюблених