Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Скажи мені, хто ти?

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Вероніку переслідують кошмари.

У них вона зустрічає чоловіка, що нерухомо стоїть у темному тихому лісі після дощу. Вона бачить його там кожен раз  та не може впізнати. Її переслідує минуле, яке вона відчайдушно хоче забути. Хто він такий та що за загадку тримає у собі? У цьому їй доведеться розібратися самостійно.

 


 

Вона називала себе мешканцем 
Проте, вона не могла жити у власному тілі
Її оточувала тиша 
Але вона її ненавиділа

 

Бачити Світло, бачити Темряву – все є однаково.

«Я просто хочу викласти почуття на цю бумагу. Чому не виходить?» – нервово думала дівчина, ручка сильно надавила на тонку поверхню білого папірця, щось луснуло і шматочки синьої пластмаси розлетілася навкруги, чорнило розтіклося кляксами по папірцю – спортила. Вже биту годину вона сиділа за столом зі старого лінолеуму, що шматками відходив з різних боків. Вона не могла видавити ані слова, сидячи, на скрипучому стільці, дивлячись на заляпану стіну, та стискаючи нервово щелепу. «Тільки псую все. Як завши..». Вона намагалася в перший раз у житті слідувати пораді її подруги, яка, в той вечір, в своїй дивакуватій манері, зввинуватила її у неказистості, і заодно дала пораду виписати почуття на папір. Не знаю, що її тоді спонукло прислухатис: чи то незвичний стан її подруги в той вечір, чи її просто все вже дістало – вона не хотіла, навіть, знати. Вероніка подумувала, що це було не дуже гарною ідеєю.

– Коли мені погано, я зазвичай роблю щось, що забиває мої мізки. – сказала вона тоді. Вероніка тихо хмикнула під ніс, уточнюючи про себе: «Секс».
– Проте, ти ж в нас – краля, – звинувачувальний тон, – тому.. спробуй щось, що заб’є твої мізки «по-твоєму».  – похитуючи легковажно стегнами туди-сюди відказала вона.

Кейті Барбарі, як вона себе називала, –  мала красиву фігуру. Чому “називала” себе? Бо вона не знала своєї справжньої фамілії, тому придумувала її сама, і постійно змінювала. Сьогодні, вона була – Барбарі. Ніка повела бровою вверх, тяджко вздихаючи. Кейті танцювала на місці, розкидуючи білесі кучері на своїх невеликих плечах із сторони в строну, наче у неї в голові грала своя музика на-постійному. Коли ж вона буде вести себе хоч трохи розумнішою та передбачованішою? Ця дівчина була схожа на феєрверки –  постійний неочікуваний всплекс емоцій. Ніколи не знаєш, що їй взбреде у голову сьогодні.

Так думала Вероінка, хоча насправді, Барбарі була простою і, на диво, перебачуваною. Просто Ніка її ніколи не розуміла, або просто не хотіла.

– Вже пробувала – відказала вона, згадуючи, як сьогодні наганяла кола на чорному мотоциклі, який позичив їй Барк на пустій площадці для тренувань, яку вони всі разом кликали –  «коло» – вона була округлої форми, і знаходилася неподалік від місцевої траси. Ніка настільки сильно жала на педаль газу, що майже не вилетілана неї, встигнувши пригальмувати в останній момент.

Видихнувши сумно, штовхнула пальцями синю ручку, що лежала поряд на дивані. Та покотилася вперед, запинившись біля краю. Вероніка знову видихнула, але вже більш приречено.

– Знаєш! – Весело та з інтузіазмом промовила Кейті, Вероніка різко подивилася на неї, – спробуй написати щось на папері. Може, допоможе – запропонувала та. З чого вона вирішила, що стиль «по-моєму» – саме такий? – з сарказмом подумала та і вигнула брови у німому запитані: «Серйозно?». Кейті цього не побачила, бо стояла обличчам до раковини і проджовжувала намивати посуд.
– Ну добре.. – буркнула Вероніка – А ти вже так робила? – недовірливо. Невже, така шльондра, як Кейті займається таким «тупим» заяттям, як опис своїх думок на папері? Вона стисунула руками, бридку, на дотик, поверхню дивану з ненатуральної шкіри. Звуки води не вщухали, Кейті складала тарілки у стопку біля раковини. Покачуючи стегнуми та простодушно відповіла:
– Так. А що? Це цікаве заняття. – щось у її голосі було не так. Все сьогодні було не так. Вероніка встала з дивану і обернулася до вікна позаду.

«Чорт!» – вже зламана ручка полетіла у дальній кут кімнати, вдарилась о сусідню стіну та, відскочивши від неї, залишила темну лінію чорнил на підлозі.

Звук скрежету пролунав по кімнаті – стілець різко проїхався по крихкій поверехні з дерев’яних дощок. Дівчина встала, підійшовши до вікна та оглянула підвіконня: коричневий вазон з засохлими квітами, біло-грязні від землі з під горщику, блюдця – не самої дорогої кераміки на вигляд; фарба, що відлітає шматками від поверхні старого підвіконня. Вона обернулася до кімнати: мерехтюча лампа, що освітлювала жовтувато-бридким кольором все приміщення – вже майже перегоріла. Декілька стільців, що стояли біля стін, старі тумби, з яких злізала ламінована поверхня та ліжко, що самотньо стояло біля стіни.  Вона відвернулася та знов поглянула у вікно: йшов дощ.

Каплі торохтіли о тонке віконне скло, створюючи подтьоки та, вдаряючись о підвіконня, падали вниз -прямісінько до землі. Кап-кап – вода все ллеться. Кап-кап.

На вулиці вже нікого не було, світло горіло тільки у її вікні. Багатоповреховий дім стояв на окраїні міста, один єдиний на всю вулицю. Самотньо поглянувши у вікно, на краплі води, що все зтікали з підвіконня вона глибоко вдихнула прісне кімнатне повітря і закрила очі.

Повіяло холодом, плечі трохи смикнулися від неприємного відчуття. У цю мить щось у її сердці завмерло, а ноги наче сковало судорогою: щось не відпускало її, щось не давало їй спокою. Наче давній спогад не давав продихнути, проте, та ніяк не могла згадати. «Згадати чого?» – вона відкрила очі. І задумалася дивлячись собі під ноги: «Що ж це було..»

Перевівши погляд до вікна вона побачила краплю, що одиноко стікала поряд з іншими. Щось, що вона так хотіла забути, знов наздоганяло її, жерло своїм погядом. Щось, що не давало спати в ночі. Те, від чого вона прокидалася з ниючим болем у грудях, стискаючи нервово білу тканину нічної сорочки у руках. Щось, що вона хоче забути та одночасно знайти. Проте, підказок ніяких немає, або, вона їх просто не хоче бачити. Вона нервово видихнула: «Я не можу згадати..»

– Ти коли небудь задумувалася про смерть? – запитала її старенька бабця, що перебирала товари за прилаком магазину будматеріалів, у який вона в той день завітала. Вони бачилися з нею не так часто, та й заходила Вероніка рідко, тільки за нагальної потреби. Вона мало розмовляла з місцевими жителями по душам. Вона взагалі останнім часом мало розмовляла.

– Що? – не зрозуміла та, вигнувши брови у запитанні, не тямлячи, що від неї хочуть, – Ви про що, жіноч.. – щось важке гупнуло поряд з нею на поверхню стола: бабця різко поставила важкий пакунок на дерев’яний стіл. З усмішкою, вона нагнулася вперед та промовила:

– Та нічого. Говорять, дівчини часто про це думають,- такі дівчини, як ти, – проте.. я би хотіла, що би ти була у безпеці, дорогенька. – Я би хотіла, щоб ти не була такою, стерво. «Та яке ваше діло?!» – осверепіла дівчина, нігті впилися у тверду поверхню прилавку, стискуючи пальці що є сили до неприємних відчуттів у кінцівках. Стара посміхнулася і підідвинула ближче до неї пакунок. З силою, взявши себе в руки, дівчина дістала з карману плащу холодні срібні монети та поклала зі дзовном на прилавок.Та забрала гроші дряхлою рукою, поглянула на останок осуджуючим поглядом та, тихо розвернувшись, пройшла у комірчину. Вероніка напружено взяла у руки пакунок та притисла його ближче до грудей, вжимаючи сильніше у ребра. «Лібше би ніколи не розмовляли»- сухо подумала вона, розвретаючись у протилежну. Пройшовши тяжкими швидкими кроками до дверей, вона з силою взяла ручку дверцят, але ззаду їй вигукнули:

– Якщо будеш такою сором’язливою – ніколи не добєшся результату в тій сфері, в якій ти лібша – пам’ятай це – вигукнула стара з комірчини – Вероніка напружилася ще сильніше, насупила брови та різко зжала ручку дверей. «Та що вона причепилася!».  Із грюкотом від золотого дзвіночка над головою, вона вилетіла з магазину.

В приміщенні залишилися лише інструманти та стара бабця, що перебирала пакунки на замовлення. А на дворі яскраво тепло світило сонце, що проходило крізь скляні панорамні скельця вікон магазину «Джоні та Джо».

Вероніка сіла на пошарпане покривало: ліжко заскрипіло. За вікном все ще йшов дощ і каплі били о віконну раму. Підсунувши ноги під себе, вона зажмурила очі та уткнулася носом у коліна.

«Холодно» – подумала вона і ще більше вжала обличче у них.

В ці дні, коли йшов дощ в кімнаті не було спокійно: голі, грязні від бруду стіни – напрягали; комод прісно-коричневого кольору зі стирчащими цвяхами та, бридка лампа, що коливалася від постійного вітру, що проходив крізь скельця у віконній рамі –  не давали спокою. «Хоч би вставили нормальні вікна, йолупи». Вона затримала дихання.

Лампа все хиталася.

Затримувала завжди, щоб почути тишу, якої вона мріяла уникнути. 
Затримувала тоді, коли хотіла щоб омріяного не сталося.
Затримувала в той момент, коли не знала, чого хоче насправді.

Вона затриммувала, затримувала, затримувала.. щоб опередити лихо тим, що вчасно його почула.

«Бридке місце» – незадоволено буркнула вона сама про себе. Тіло задубіло ще більше.
Попри дощ, в кімнаті була «своя» тиша і від неї хотілося бігти подалі.

– Я знаю, що тиша – це найгірний твій ворог, Вероніко – протираючи посуд, якось сказала Клариса. Світло в кімнаті забарвлювало раковину з брудним посудом у рожевий колір. А голі стіни здавалися дуже приторними; чисті, тільки вимиті тарілки, були складені в стопку на стільниці з гидотним сіро-плямистим дизайном обклейки, яка вже облазила від старості. Диван, який був навпроти мав жовтувато-коричневе забарвлення. Руки, що натискали на ненатуральну шкіру покрилися мурахами. «Занадто ненавиджу таку поверхню». – насупилася дівчина і встала, пройшовшись до вікна з протилежної сторни кімнати. Вона приречена бути тут ще довго. Бридкі шуми з інших кімнат, стони та хлюпання доносилися через щелини дверей та вкрай тонкі стіни дому. Клариса продовжувала домивати посуд. «Добре, що їх частково перекриває дощ» – вона дивилася на краплі води, що стікали по вікну, повзли до підвіконню і падали вниз – прямісянько до землі. Клариса в той вечір нічого більше не говорила Вероніці.

Дівчина ще дужче зжала свої коліна. Під нею все ще лежало біле простирадло, і вона все ще була в своїй кімнаті. «Бридко». Не хотілося відкривати очі, хотілося завмерти назавжди. Краплі стукали о підвіконня створюючи монотоннйи шум у вухах. Холодний вітерець повіяв по оголеним кісточкам ніг.

«Холодно» – подумала вона. «В ту ніч теж було.. холодно…»

Вона видихнула пар з вуст, ноги ступали по слизьким листям, з запахом гнилі та озона після дощу. Мокрі палки, що були покриті темно-зеленим мохом, слизька трава змішана з коричневою багнюкою, та земля, що віддавала пронизливим холодом у голі ступні. Вона йшла крізь темряву, роздивляючись, повільно відсуваючи гілки від свого обличча, та проходячи повз давно мертві кущі. Але здавалося, наче, вони ось-ось схатять її своїми засохшими лапищами.

Вона йшла, і йшла, тихо, непомітно. Її кроки лунали по холодному та бездуховному лісу, гілки тріскалися під її ногами, шкрябаючи голі ступні, всі нутрощі зжалися, а сердце було зовсім не чути. Вона пройшла вперед – до дерева, біля галявини попереду.

Її руки торкнулися шорсткої поверхні кори, поміж гілок проглядало холодне місячне сяйво. Галявина, на якій блищала трава від нещодавного дощу, була вкрита сосновими мокрими голками. В повітрі пахло озоном. Вона відвернулася та подивлася назад, углиб темного лісу: дерева виглядали безжиттєвими, а мертві кущі, що переплилися своїми гілками один між одним, нагадували скрючені тіла людей, що безмолвно кричали внікуди.
Тишина..

Вона торкнулася пальцями кори мокрого дорева, пройшлася по поврехні і, раптом, зупинилася. Холод пройшовся мурахами по спині, вона тихо опустила руку вниз і, повільно, повернулася до галявини.

Сяйво, що заполонило собою все навкруги, тепер, освітлювало спину великої постаті перед нею. Чоловік стояв навпроти, придивляючись у темряву, в якій вона стояла. Повіяв вітер: таканина нічної білої сорочки здійнялася повітрям – мурахи поповзли по шкірі, пробираючись до самих кісток. Його очі, наче, дивилися крізь неї- вони були зовсім пусті, полишені. Холод пройшовся по рукам, а світло кудись зникло – місяць зайшов за хмари. Все стихло.

Тонкі зап’ястя, по-жіночому витончені. Біла могильна шкіра від пальців до плечей, шия з випираючими венами на ній, гостире підборіддя та непружена щелепа. Її грудну клітку наче стисло зсередини, дихання поважчало, а суглоби занили. Один листок зірвався з гілки напівмертвого куща та пролетів поміж їх облич. Її рука, покрита мурахами поволі потягнулося до його обличча, дуже довго та, дуже повільно. Проте, на секунду, вона завмерла і, зупинилася.

Вітер знову повіяв, здійнявши одяг на його тілі. Темний топ на його плечах ворухнувся від подиху вітру, наче якась легка тканина, що з часом претворилася на ганчірку. Білі тонкі штані, нетронуті дощем та брудом землі у лісі, виглядали зовсім як нові – час, ніби, застиг поряд з ним наполовину. Що з цим чоловіком не так? Він нерухомо стояв, дивилячись так само, перед собою, – внікуди, або крізь неї.

Вона постаралася зосередитися на його обличчі, але не змогла: все було розмите. Наче його не існувало тут: у цьому лісі, перед нею.
Але здавалося, що вони давно знайомі..

В холодній нічній сорочці вона стояла і тихо придивлялася. Було холодно.
Можливо, їм не можна було торкатися один одного. Можливо.. «Не можливо, а точно» – тяжко відказала, дивлячись перед собою. Одяг на його тілі був холодний, темний, наче він давно мешкає у цьому лісі, шкіра все ж таки, була через край могильною.

«Хто ти?» – вона задавала питання очима, а він мовчав. Її обличча не ворухнулося, наче застигло у часі, так само як і він сам. Вероніка не змогла знов підняти руку, заклякла на місці.

«Зроби хоч крок і будеш одолений. Зроби хоч крок і тобі – смерть. Зроби хоч крок..»

Щось пролунало у повітрі: зацвірінькали нічні коники, ті яких чутно перед світанком. «Чи вони завжди були у цьому лісі?..» – запитала вона подумки, оглянувши місячну поляну, та закрила очі. Темрява накрила її з головою.

Ворухнувшись на ліжку, повела ногою вперед. «Тіло зовсім задаревініло» – подумала вона, розжала пальці рук, підійняла голову і..

«Дощ закінчився» – закцентувала, придививляючись до вікна, де вже не було грюкоту набридливих крапель о віконну раму. Були лиш розводи на тонкому склі і тихе відчуття порожнечі у шлунку.

 

Бачити світло та Бачити темряву – все є однаково.

 

 

 


Текст відредаговано 10.04.23

Пишіть свої відгуки по тексту у коментарях внизу ⚡️👇

Буду рада почитати❤️ 

 

Мої фанфіки можна прочитати також тут: AO3 , ukrfanfiction

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь