– Прошу, дотримуйтесь дисципліни та чекайте, поки всі отримаюсь свої карти.
Я підійшла якраз на прохання старости. Староста у нас, те що треба, навіть не всі в класі, а він уже дисципліну строїть. Так то воно і треба, зараз люди не дуже будуть тобі палки в рота сунути, за те що ти їх затикаєш, а від того і послухать більше.
В моєму класі не мало народу, людей дватцять, і це ще не всі. А тепер вгадайте що ж відрізняє мене від них? Ага, я одна руда. От якби я не заглядувала у волосся інших, помітила, що досі стою на проході. Зрозуміла я це тоді коли в мене врізалать красуня, ім’я якої я могла почути, аби рудих не рахувала. Удар прийшовся по плече правої руки, де була карта, та щей так сильно, я машинально розкрила руку, через що випустила карту.
– Дивися де стоїш, руде дівчисько!
Напевно, вона зробила це випадково, бо сказала це таким злісним голосом, наче я дійсно в усьому винна (якщо подумати – так). Вона нахилилась і я помітила на підлозі дві карти, до гадалки не ходи, вона також випустила карту. Хай там як, мою карту ніхто не підніме.
Краще я б її не чіпала. Золота.. знову вона. Тепер що? За мить стане зеленою? Сама того не зрозумівши, я перевела погляд на дівчину, вона дивилась на мене і мою карту.
– Напевно сплутали, – я показала їй свою карту, вона мені свою. Так, дійсно, у неї моя карта. Дівчина цикнула і змінила картки. Блиск полегшення промайнув в її очах. Це вона так золотій карточці радіє? Упевнена, якщо захоче, батки їй сотню таких зроблять. Хай там як, а моя диво картка повернулась.
Десь хвилось десять минуло поки всі першокурсники пройшли церемонію. Іще декілька хвилин аби офіційно закінчити захід.
-Прошу всіх слідувати за мною, до гуртожитка.
Староста, ні, красунчик тримався гарно, не дивлячись на те, що декілька парубків в групі голосно гиготіли, чим заважали проведенню посвяти. Стояв, як справжній солдат! Струнко, упевнено! На вигляд як біла овечка, а як це часто буває, сам хижий вовк що і оком не кліпне – горлянку перегризе. Та поки для мене він ягнятко. Ой, знову звичка ця моя!
На садівників також грошей не пожалкували: кущі підрізані рівно, охайно просапані клумби, волога земля свідчить про те, що їх нещодавно подивали. Трава на газоні одного рівня, така зелена, запашна. Це в мені така любов до природи прокидається?
В поле зору, потрапляли не лише гарненькі кущики. Інші студенти, котрим як і мені, хотілось гепнутись в ліжко, йшли групами, хтось поодинці. Ха, на таких буває шкода дивитись.. хоча, я таклж одна!
Просто цікаво, які у нас утворились компанії. Я почала крутити голову оглядаючи моїх одгокрупників, більшість була по двоє, троє. Великих купок не спостерігалось. Ото тобі велесівці! Дружні з природою, а з людьми?
Мені поталанило упіймати на собі погляд Данила. Він стояв біля сусіднього корпусу, до якого ми, наче, прямуємо.
Ви бачите Марію, ваші діїі:
╳ Привітатись, обговорити нещодавні події.
✓ Зробити вигляд наче кашляєш
“Жаба куряща!”
Подумала я і скривила йому дві дулі. Та мені не поталанило б, якби староста побачив це. Ми зустрілись поглядами, на декілька секунд, а тоді він розвернувся повністю.
– Зараз підійдіть до вахти, назвіть прізвище. Вам дадуть ключі від кімнати. Я продиктую код для сирінеума, певне, всі знають, але поясню, що сіренеум – соц мережа, де можуть зареєструватись лише учні та учениці академії.
Гарно придумано, аби не влазити у “людські” соц мережі – створили свою. Геніально, нич не скажеш.
Добре, код є, залишилось лишень заселитися. Ягнятко, як вихователька в дитячому садочку, спостерігав за тим, як всі заходять, як ті мами за діточками. Наші погляди знову зустрілись. На мить стало страшно, поки він не подарував свою щиру посмішку.
– В стінах цієї академії, непристойні жести сприймають як залицяння. Подумав, тобі варто знати.
Мати. Моя. Рідна.
Я застигла на місці, продовжуючи дивиться на нього.
– Ти ж староста, ти мав мене уберегти, – драматичний гурток не був зайвим. Я навмисно перегравала драму, аби розрядити ситуацію.
– Доведеться навчатись на помилках.
– А куди ж тепер… доведеться, – тяжко зітхнувши я зашла до середини. Мені треба знийти того курягу і все пояснити! А може це староста жарти жартує?
Черги за ключами не було, я очікувала цілий натовп людей проте вартовий гарно працював: швидко і уважно. Отак, вже через п’ять хвилин у мене були мої ключі. Далі по коридору я помітила купу валіз, напевно, це майбутніх жителів, десь і моя тут.
Моя, як не дивно, виявилась останньою, ліфт поїхав без мене. Хочеться чи ні, але валізу доведеться нести у гордій самоті.
Потом і кровью, та я таки добралась до жаданої кімнати. Двері буди привідчинені, не дивно, я шла останньою, може хтось із одногрупників заселився. Після гучного скрипу дверей, я зрозуміла, що мої припущення були марними. Кімна пустувала, полиці на стінах – пусті, ліжко – голе, без білизни. Щось цілий день їй не вдається вламати собі, бодай найменший, шматочкок щастя. Спочатку горлянку обсмалила, потім картку сплутала, а ще “залицялась” до хлопця. Вишенькою на торті стала одинока кімната. Десь в середині живе вріна надія, що нікого так і не підселять, жити одній не так погано. Та з іншого боку вона все ще людина, їй необхідний соціум.
З думками та надіями на краще майбутнє я потроху переносила речі на полиці, одяг до шафи. Я взяла декілька елементів кімнатного декору: постери, стрічки, гірлянди. Наче, ніяких заходів сьогодні не було, тож я просиділа вечір в чаті нашої групи. Багато хто жив один, не один казав, що цього року виділили більше кімнат для першокурсників велесу, та схоже промахнулись. Це заспокоювало. У мене були мінімальні уявлення про наш клас.
Моїми думками перед сном було лише про завтрашній день: видадуть розклад, підручники, екскурсія по корпусу. Ох і тяжки він буде.
Дякую @tatarаchka за редагування❤️❤️❤️
Додати до улюблених