– Бляха, помітив!
Я і не почула його, була сосереджена на тому, аби не росміятись з реакції ректора. Цей бабай щиро вірив, що доганяє котика а не примару Даніїла. Він бігав і кичав: “У мене віскас та кошача м’ята!” Наче кіт його зрозуміє.
Ми сиділи на поручнях, що відгородували людину від можливості гепнутись з балкона. З відси особливо цікаво спостерігати за чоловіком. Було темно, помітити, що викрити нас зміг лиш Даня. Він різко перекинувся назад, схопивши мене за талію, аби зтягнути з собою. Від несподіванки я ледь скрикнула, але не голосно, встигла затулити рота. Поручні височенькі, ми приземлились на кумедний матрас, який до цього постелили для таких випадків. Якби не така застережливість можна з легкістю змалами собі декілька хребців, якщо ж не посщастить – лишитися інвалідом.
– Давай-давай, звалюєм!
Ми швидко зіскочили з матрасу і побігли в глубену темних коридорів. Центральний корпус пустував о такій годині, ніхто не дізнається, що саме ми покепкували з ректора.
Тепер я вже краще знала цю місцину, як не як, минув тиждень мого навчання.
Я звикла до життя в магічній академії, до навчання і до нових знайомів. Особливо до Даніїла.
Та все ж не могла заспокоїтись. Анастасія досі нічого не відповіла. Я декілька разів зустрічала її на вулиці, під час перерви, але вона відверталась, демонструючи що не хоче зі мною спілкуватись. Час від часу у мене опускаються руки і я забуваю про той випадок з картами.
Дати собі відпочити ми могли лише тоді, коли покинули приміщення через вікно другого поверху та дерево, що росло біля нього.
– Мені в якомусь сенці його шкода, – важко дихаючи почала я.
– Щось мені підказує, що він все чудесно розуміє, лише корчить дурника, – дихання в хлопця було куди рівніше, ніж у мене. Ну, я не звикла до таких пробіжок, для нього, схоже – це норма.
Я казала собі, що буду триматись подалі від нього, але не можу. Ці всі безглузді дурощі, нагадують мені школу, де ми з друзями таке витворяли. А сам він схожий на колишню мене, певно, тому мені з ним і комфортно.
– До тебе на чай, кашлюка? – відкидаючи волосся назад хапитав Даня. Я косо посміхнулась і різко стрибнула на нього, аби вмазати підзатильника. Та ця жаба спритніша. Він прудко відскочив і я зосталась ні з чим.
– Прийму за вибачення чашечку “велесового” чаю.
– Спочатку я тобі вуха понабиваю!
Моєю проблємою частенько ставав Єсен. Я не розумію звідки він дізнається про мої витівки, ніхто з викладачів або завідуючих гртожитку не знають. Він просто підходить до мене як зараз і дивиться в очі.. хоча ні, в душу! Може він і не знає нічого, просто підозрює, а вже з моєї реакції дізнається правду.
– Де ти була вчора ввечері. Чому твоя кімната була пуста? – ми йшли на урок зіллєваріння, коли він підійшлов до моєї компанії та просто випихнув із неї.
– Ніченька така гарна, небо безхмарне. Погуляти не можна? – посміхаючись, наче, нічого не було, запитала я.
– Погуляти так, але не ним. Я бачу, ти сумлінна учениця і він погано на тебе впливає, – тон у нього, як у мами моєї, повчальний. Не один раз він мені це каже. Він бачить, що у мене гарні результати, я вхожу в п’ятірку найкращих з зіллєваріння. Мої результати допомагають підняти рейтинг факультету. Я і не думаю, що є якась інша причина. Єсен серйозний та відповідальний, мені здається, що для нього робота старости – головне в житті.
– За кого ти мене вважаєш? Думаєш хтось може на мене впливати? – мене ні разу не спіймали за витівками. Мої гулянки ніколи не впливали на навчання. Ба більше, він і слова не каже, коли дізнається про наші п’янкі посиденьки з одногрупниками.
І він знову здався.
– А ти з відки знаєш, що мене не було? Настукав хтось?
– Ні, я сам приходив. – беземоційно відповів староста. Йому не вдалось мене відговорити, знову.
– Староста ховерса просив передати.
Він протягнув мені конверт із емблемою факультету хорса. Довго не гадай – відповідь від Анастасії. Я так чекала його, що почала відкривати конверт посеред коридору, не взмозі дочекатись поки прийду додому. Перед тим як читати я подякувала Єсену.
– Немає за що і будь обережна.
Я кивнула та відійшла до вікн
а, аби не стояти на проході.
“Біля четвертого входу до головного корпусу. 13.05 о 22:00, приходь сама, інакше розмови не буде”
Наче, лист з погрозами читаю. Такою аурою ненависті воно пропитане, наче, я всю сім’ю її на той світ відправила. Навіщо така секретність? Невже, вона здогадується, про що я хочу поговорити. Отже, її це також турбує. За тиждень я зібрала багатенько інформації, тож ми могли б обговорити це все. Спочатку між нами, а потім звернемось до ректора. Хоча, мені здається, розгрібатимемо це все, ми удвох.
Момент Х настав. Як і просилось у повідомленні, я прийшла сама. Карла пропонувала піти до хлопців сьогодні, та я сказала що у мене болить голова.
Я сіла на сходах, прийшла на пару хвилин раніше, тож чекала її, поки не почула зневажливий тон.
– Не думала я, що така роздовбойка має краплю відповідальності, – на ній булу чорна кофта, не дивно, що я не помітила цю вельможну персону.
– Я Марія. Тобі відомо, навіщо я тут, чи не так? – після декількох секунд мовчання, голосок таки прорвався. Звучав він дещо невпевнено.
– Намагалась брати в руки інші карти?
Я згадала, як карта чур мені пекла, а от карта Даниїла – ні. Мені довелось зробити вигляд, наче, боляче, аби не викликати підозри.
– Я можу брати всі, окрім “чур”.
– Як і я. Думаю це якось пов’язано з тим, що чур новий факультет.
– І що з того? – підвела одну брову я. Анастасія цокнула і закотила очі під лоба.
– Не дивно, що ти з тим рудив водишся. Мозку у вас одинаково. Забудь, я сама впораюсь.
Вона хотіла розвернутись і піти, проте я встигла схопити її за руку.
– Е ні, дорогенька. Ми може не єдини хто вляпався в це лайно. Якщо будем діяти поодинці нічого не дізнаємось.
– Та як ти смієш! – дівчина вивернула руку так, що мої пальці просто виприснули.
– Не чіпай мене своїли брудними руками!
– Тоді сюди послухай! – я ледь не загипіла крізь зуби. Як же ця мадама мені нерви колише.
– Я завтра йду до ректора, якщо ні, то до професора Лева. Видно, ти знаєш більше мого, напевно, тому не пішла до викладачів?
– Не твоє діло!
– Щей як моє! Це не просто жарт чійсь – це може бути страшною помилкою, за яку я можу розплатитись дуже дорого. То як, мені поговорити з викладачем?
Знову мовчання. Так я і знала. Ці дівки з хорса, у них же пальці віялом! Якби могла, спихнула всі турботи на інших! А тут ба, страється, маскується. Видно, їй дійсно відомо більше, ніж мені.
Через секунд десять, вона таки мовила.
– Завтра я покладу важливий документ в книгу. Її можна взяти в бібліотеці: “Зранитель чар”. Ніхто не запідозрить, якщо візьмеш художню літературу. І зарубай на носі, якщо не забереш книгу до десятої ранку, не отримаєш нічого, розкажеш комусь – будуть проблеми. – вона різко розвернулась і подалась геть. Я лише крикнула їй у спину.
– З тобою противно мати справу!
Дякую @tatarochka за редагування❤️❤️❤️
Ви ще не забули про нас?)
Додати до улюблених