Не будьте жадінами, залиште коментар. Ви здійсните мрію автора.
У світі нема речей, які можна врятувати силою.
Стайлс фотографував красиву дівку і мило спілкувався з нею. А мені хотілося приєбати йому, їй, собі і навіть Найлу. Вони відправили одне одному мільйони посмішок і явно фліртували. А я хотів рознести цю студію в хлам і викинути цю суку за волосся. Тримаюся з останніх сил, а Хоран сміється над нами трьома. Відповідаю йому середнім пальцем, бачу язик у відповідь.
Дякувати Богу, тут є хоча б цей хлопчина. В це мало віриться, але я так прикипів до нього. По-перше, він явно бажав нам з Гаррі довгого щасливого подружнього життя і сексу. А по-друге – я ніколи не бачив таких простодушних і безтурботних осіб. А ще ірландець ніс стільки позитиву, що ненавидіти його було просто неможливо. Коли чуєш цей щирий сміх, мимохідь сам посміхаєшся. Він був, як теплий сонячний весняний день, коли хочеться після довгої зимової сплячки вилізти з берлоги і гуляти до заходу сонця, посміхаючись пити каву і реготати над дрібницями, надриваючи живота. І всі проблеми тікають на задній план. Хочеться хоч на секунду забути про всі негоди і без задніх думок радіти моменту. Але зараз навіть Хоран не рятував.
Ми домовилися зустрітися з Ліамом та Зейном в пабі у вісім годин. Зараз опів на восьму, а кучерявий пиздюк і не думав закінчувати з цією моделькою. Я жестом показав Найлу на годинник, на що той пожав махнув рукою на цих двох голубків.
Я гучно стукав ногою, щоб хоч якось привернути увагу, але мене ігнорували увесь вечір. Коли Гаррі підійшов до неї, щоб поправити волосся, мені зірвало дах – я вилетів з кімнати, сильно грюкнувши дверима, і одразу ж пішов до бару налити повний келих віскі.
– Та пішов ти нахуй. Та пішло все нахуй.
**********************************************
Коли його величність фотограф, нарешті, звільнилися, я вже був добренько п’яний. Вливши в себе пляшку віскі і викуривши пачку цигарок, я відчув, що світ перестав бути таким нестерпним. На годиннику було майже одиннадцята. І про ніякий паб не могло бути і мови. Найл помахав мені біля дверей і повів дівку з собою. Ну нарешті. Ця шкура вибилася в мене на сітчатці. Слава богам, я більше не побачу цієї гарної пики.
– Вибач, що так вийшло, – Стайлс наливав холодну воду з каво-наповнювача.
– Мені похуй, – я смокчу віскі.
– Ми можемо піти туди завтра, – він безтурботно пожимає плечима. Я хочу їх зламати.
– Я ж сказав, що мені похуй, – гарчу, втупившись в телік.
– Я не думав, що все так надовго затягнеться, – виправдовується маленький гівнюк.
– Мені похуй, Стайлсе. Ти що тупий?! – зриваюся на крики. Не хочу чути, бачити і знати його. Пішов він! І нехай з собою свою лялечку прихопить. І разом, взявшись за ручки, крокують НАХУЙ.
Він підходить і стає між ногами, прибирає склянку і посміхається.
– Навіть, якщо поцілую, похуй?
– Знаєш що, годі управляти мною. Мені не потрібні твої йобані цілунки. Вони мене заєбали.
10…9…8…7… І я знову тону в ньому. От кучерява сучка. Як? Як він знає, коли і що потрібно зробити? Зариваюся у волосся і притягую ще ближче. Вилизую його рот з остервенінням. Не знаю, коли це станеться наступного разу, тому користуюсь випадком. Треба відірвати як можна більший шматок Стайлса. Він хапає мене під стегна і несе на ліжко. Кладе і падає поряд.
– Ще, – тягну на себе, але він важить, ніби, тонну.
– Луі, тобі пора спати. Ти в лайно.
– Якщо ти зараз мене не поцілуєш, я піду на кухню і буду пити, поки в нас не закінчаться всі запаси, – погрожую, заплітаючись язиком у власних словах.
– Як же ти тоді житимеш? – сміється малий покидьок.
Намагаюся встати, виходить не дуже. Цей пиздюк регоче. Мені хочеться вдарити його. Валить і згрібає в обійми.
– Ти навіть встати не можеш, герой, – він милується мною. Я чую це в його голосі. Або я просто в борошно.
Не марнуючи часу, цілую його. Однією рукою хапаю в жменю кучері, а іншою опускаюсь до дупки. Одночасно просовую коліно між ніг, він шумно видихає. Перевертаю нас, він виказує слабкі спроби супротиву. Піднімаю футболку і цілую ідеальний торс. Кусаю сосок, обвожу язиком малюнки – ластівки на ключицях і великий метелик під ребрами. Він заривається рукою в моє волосся і стогне. Стискаю стегна і залишаю сині відмітки на шиї.
– Що ти робиш, Лу? – йому важко говорити. Голос настільки хриплий, ніби тільки зі сну. Більше нагадує скрип. А слова зливаються в стогін. – Ми ж домовилися, через три…
– Та пам’ятаю я, Хазза, – затикаю поцілунком. Гладжу і стискаю все що хочу, дозволяю собі більше, ніж зазвичай. Закидаю совість в далекі куточки свідомості: «Сьогодні ти мені не потрібна».
Він тримає руки на грудях і ледь відчутно відштовхує. Я опускаюсь губами на груди і лягаю на них. Чую, як серце калатає не менше мого, а внизу давить збудження. Але я не збираюся продовжувати. Це його вибір, я не маю права вимагати більше.
– Ти мій особистий сорт героїну, – шепочу.
Мовчить. Мабуть, намагається привести серцебиття і голос в норму. Хвилин п’ять ми лежимо мовчечки. Його дихання вирівнюється. Може, заснув? Цілую руки, щоки, лоба.
– У героїна немає сортів, Луі. Кому, як не тобі, цього не знати. І прошу тебе, більше ніколи не цитуй «Сутінки».
**************
Крок вперед – два назад. Я дійсно перестарався, так як Стайлс вибудувовував між нами Велику Китайську Стіну, і з кожним днем, віддалявся все далі. Він вискользував поміж моїх пальців, як морський пісок. Під будь-яким приводом відлинював від поцілунків. Вони бували настільки рідкісним випадком. Лише, коли я в суху вигравав з рахунком 5-0. І останнім часом, він шукав приводи не грати в наші ігри. Він дарував мені короткі цьомчики і не дозволяв заходити далі. Якщо раніше (чесно кажучи, дуже рідко) ініціатива була від нього, то зараз він морозився будь-яким способом.
Навіть бухло не допомагало. Він просто робив вигляд, що не помічає, дивився на мене сумним поглядом і мовчав. Я втрачав контроль над нашими відносинами. Якщо раніше у мене була точка управління, то зараз я розгубився. Наполягати мені було страшно, але і без нього я сходив з розуму.
Іноді я швидко торкався або обіймав. І якщо раніше була хоч якась реакція: переляк, відштовхування, нагадування, що ми друзі, рідко взаємність, то зараз він робив вигляд, що не бачить і не відчуває мене.
Режим дня не змінився. Але на мої відмови і спроби поцілувати, він відповідав : «ну ні, то ні». Я боюся, що втрачаю його. Раніше у мене була хоч маленька надія і ледь помітна взаємність. На даний момент, я не був впевнений, взагалі, ні в чому. Я не знаю, що робити далі, як підступитися до нього.
За три тижні я не виграв ні однієї гри. Вимив всю підлогу і посуд, розклав всі речі, не пропустив жодної лекції, не пив вечорами, належно учився. Але добратися до кучерявого так і не зміг. Мухлював він чи ворожив, але якимсь дивом отримував перемогу за перемогою.
Мене так ламало по ньому, що хотілося битися головою об стіну, лиш би добитися хоч якої-неякої близькості. Єдине, що мені залишилося – вечірні обійми. Але, як виявилося , для мене їх було катастрофічно недостатньо.
**************
Йобана хата, у мене дежавю? Та ж сама ситуація в точності повторюється. Фотостудія, Гаррі, Найл, якась курва та моя ревність. Я сиджу на тому ж місці і роблю вигляд, що читаю. Ми знову домовились про зустріч в пабі. І якщо кучерявий пиздюк знову запоре наші посиденьки, я вже не просто вийду з кімнати, я викину цю руду суку у вікно. Споглядаю за кожним рухом та клацанням фотика. Це тільки що був флірт чи мені здалося?
Бісить, дратує, ненавиджу. Як же я хочу рознести тут все, щоб у нього не було більше можливості фотографувати цих сорокакілових особей.
– Луі, ти можеш мені допомогти?
Вау, Гаррі Стайлс пам’ятає про моє існування? Не хочу влаштовувати істерику, як тринадцятирічна школярка. У мене є кращий план.
– Так, милий, – сиплю цукор в голос.
– Мені потрібно, щоб ти потримав оцю штуку, – він вказує рукою на «цю штуку». Це двохметрова палка з якоюсь коробкою зверху, розміщена біля фотоапарату. – Потрібно, щоб вона була поряд зі штативом. Тримай ближче до мене.
Стаю позаду нього, однією рукою зариваюся під футболку на животику, а другою тримаю цю херню. Він здивовано споглядає то на руку, то на мене.
– Так піде, серденько? Давай –давай, працюємо, – цьомкаю в носик.
– Емм.. так..добре…поїхали…, – він розгублений. От і добре. Я теж гублюся, коли він відмовляє мені.
З виликом піднімаю брови: «Усікла, сучко»? Через хвилин десять я встигаю поцілувати Гаррі за вушком, погладити животик, потертися об зад. Дівка і Стайлс офігівають, а Найл регоче, хапаючись за живіт. Коли я проводжу доріжку носом від вушка до плеча, він здригається.
– Добре, Луі. Годі, дякую, – він тричі прокашлюється. Не тільки тобі знущатися наді мною.
Відпускаю палку та повертаю до себе
– Не затримуйся. Ти ж пам’ятаєш, що у нас зустріч, – цьомкаю та йду. На виході чую.
– Що це було?
– Твоя дружина вирішила показати, хто в домі хазяїн.
Сам винен, нічого три тижні мене мучити.
***********
Я п’яний. Не дивина, ви згодні? Ми в пабі третю годину, а Гаррі ні разу не звернув на мене увагу. Я обіймав його, клав руку на плече, перебирав кучеряхи, стискав стегна і навіть піднімався вище. Нуль. Він, наче з кременю. Може, сподівається, що мені набридне без його реакції, перестане бути цікавим. Ага, так воно і було. Не на того напав.
Хлопці ведуть п’яну розмову, а я нічого не чую. Вся моя увага прикута до мого «друга». Мені нічого не цікаво, крім цього тіла поряд. Трохи повертаюся і проникаю під футболку, погладжуючи поясницю. Напружується. Ну хоч щось. Мені потрібна реакція. Мені потрібно, щоб мене помітили. Я сумую за ним, мені так сильно не вистачає його. Я хочу знати, що він тільки мій. Я хочу, щоб він це знав.
Другою рукою погладжую стегна. Я вже зовсім не дивлюся в сторону пацанів. Тільки дурень не зрозуміє, що тут відбувається. Я в упор дивлюся на нього. Блядь, та зверни ти на мене увагу. Та повернися ж! Хоча б подивися на мене. Кладу руку на проміжність. Він хапає її і, нарешті, повертається, зі злістю шипить:
– Що, по-твоєму, ти робиш?
– Не розумію, про що ти, – стискаю талію і нахиляюся до шиї. Він відштовхує мене.
– Перестань, Луі. Серйозно, досить, – встає та йде.
Ти хотів реакцію, ти її отримав. Тільки от радості мало. І що мені тепер робити?
– Луі, не дави на нього. Це не правильно.
Дивлюся на Малика і на дівчину, що сидить під його рукою. Я і не помітив, коли вона зꞌявилася. Дратують, бісять.
– Серйозно, братан, це занадто, – ось іще один захисничок, у вигляді Найла.
– Багато, ви, бляха знаєте! – зриваюсь в напрямку туалетів. Мені потрібно освіжити думки.
Закурюю і штовхаюсь головою в стінку. Він зводить мене з розуму. Навіщо давати надію, а потім скидати з найвищої гори черевиком в носяку? Чому він так противиться? Я не байдужий йому, знаю. Людина не може так грати те, що між нами відбувається. Якщо б він не хотів, то не цілував, не погоджувався на секс і не реагував так на дотики. Але якщо у людини почуття, то хіба може вона так легко відмовлятися від коханого?
Вмиваюся. Це трохи тверезить мізки. Мені просто потрібна доза…Гаррі. Я занадто довго без його губ.
Мене не було п’ять хвилин, а цей кучерявий пиздюк уже підчепив якогось підара. Це високий, симпатичний брюнет, з зачесаними наверх волоссям і великими карими очиськами, обрамленими довжелезними віями. Вони мило базікають і стоять занадто близько. І це створіння поклало руку Стайлсу на поясницю. Ну ні! Не бувати цьому! Тільки через мій труп. Якщо він зараз же не відпустить Стайлса, то завтра його мертве тіло покажуть у вранішніх новинах.
Ще стою на тому ж місті. Спостерігаю (поки що). Вони сідають на високі стільці за барною стійкою. Брюнет широко посміхається і замовляє напої. Він прибрав руку з поясниці, але поклав на колінце. А я подумки розвісив його кишки замість новорічних вогників.
П’ють. Він гладить Стайлса по зап’ястям. МОГО СТАЙЛСА, ПО МОЇМ ЗАП`ЯСТЯМ. Ну все, досить. Я достатньо надивився. Вони, явно, не просто знайомі. І у цього педика, явно, не дружні наміри.
– Прибери від нього руки, бо я за себе не ручаюся, – закидую Стайлса на плече і виношу на вулицю. Коли ставлю на землю, він сильно штовхає мене.
– Ти зовсім здурів, Луі? – трохи гучно, як для звичного Гаррі. Хапаю за руки і пригводжую до стіни.
– Хто це? – ричу. Занадто багато концентрованих ревнощів, як для одного вечору.
– Яка різниця? Я не повинен звітуватися тобі, – він намагається вирвати руки, але мої кулаки – тиски, які я сам не в змозі розчепити. – Скільки разів повторити, щоб до твого тупого мозку дійшло: «Ми просто друзі».
– А ти всіх друзів трахнути хочеш? – тисну на руки ще сильніше, він кривиться від болю. Для чого він це робить? Знає, що я виходжу з себе. Хоче, щоб я розніс єбальник цього педика і увесь паб?
– Я не хочу трахнути тебе, Луі. Між нами нічого нема, – відвертається і стискає губи в тонку лінію.
– Це не правда. І ми це знаємо, – прижимаюся всім тілом і цілую. Відвертається, засмокчую шкіру на шиї. Намагається вирватись, не пускаю.
– Гаррі, все нормально?
Повертаюся і бачу пику того виблядка. Він реально безсмертний? Як посмів він припхатися сюди?
– Зꞌєбни звідси нахуй, поки я всі кістки тобі не переламав, – ричу, як вовк. Мені навіть самому не по собі від свого тону.
– Все нормально, Ніку, – відповідає Стайлс. Той чекає ще хвилину, здається та йде.
Я продовжую тримати кучерявого силою. В глибині душі розумію, що все не так. Не правильно. Але алкоголь і ревнощі спотворюють реальність. Вони беруть верх над здоровим глуздом.
– Скажи, Хазе, ти від всіх друзів так стогнеш і збуджуєшся? – штовхаюсь стегнами і залишаю фіолетовий засос. Він вигинається, виривається.
– Припини це лайно, Томлінсоне. Відпусти мене, – відштовхує мене колінами, стегнами, ліктями, лобом. Відчуття, ніби, я насправді, огидний йому. Це злить ще більше.
– Навіть і не подумаю, – упираюсь в його лоб своїм. – Ти мій, Хазза. Я хочу, щоб ти запам’ятав це. – Цілую, не відповідає, кусаю, і поки він вскрикує, пропихаю язика. Різко виривається. Ляпас – хапаюся за щоку.
– Я не твій, Луі. Запам`ятай це. Я буду спілкуватися і спати з ким захочу. Або ми друзі, або будемо прощатися, – він кричить, і ошелешено дивиться на мене. Такими чужими я не відчував нас ніколи.
Даремно… Хапаю за шкирки і тягну за ріг в темний куток. Притискаю ліктем за шию, а іншою рукою приймаюсь за штани.
– Ні. Це ти мене не зрозумів. Ти мій! – розстібаю ґудзик, тоді змійку, рука під резинку, хапаюся за член. Він збуджений і стогне. – Ну і кого ти намагаєшся наєбати? – пару різких рухів, і утримувати його стає набагато легше. Ухватився за мене і кулачками стискає футболку, то відштовхуючи, то притягуючи ще ближче.
На вулиці пізня осінь, я лише в одній футболці, але абсолютно не відчуваю холоду. Мені настільки гаряче, ніби на екваторі. Мене так адреналінить. Рухаю рукою швидше, стогін, опускаю лікоть і тиснусь до нього всім тілом. Він такий красивий, коли розпадається на атоми в моїх руках, стогне, з останніх сил намагається противитись – не зрозуміло собі чи мені. Я роздивляюся його обличчя, рухи, його збудження та насолоду. Я хотів би милуватися цим виглядом кожного дня, ранку та вечора.
Цілую по черзі губи, шию, підборіддя. Через кілька хвилин він вибухає і обм’якає в руках. Задихається, а я цілую ще пристрасніше, не даючи вдихнути. Хочу, щоб він дихав мною, задихався від мене та без мене. Коли ми заспокоюємось, трохи відходжу і витираю руку. Падаю на коліна від удару в живіт.
– Доторкнешся до мене ще раз, я тобі всі зуби вибꞌю, – шипить, люто дивлячись зверху-вниз.
Ох, мабуть, йому не дуже сподобалося.
************
Два тижні ми не розмовляли. Два тижні пекла та самознищення, ненависті до себе та Гаррі. Звичайно ж, я відчував себе винним, але з іншої сторони, навіщо він грається зі мною? Адже тільки тупий міг не здогадатися про мої почуття. Залежність від нього була видима за кілометр. Якщо він так не хоче мати зі мною взаємин, для чого тримає поряд? Для чого цілувати, обіймати вночі і готувати ці кляті сніданки? Для чого він пере мої труси, прасує речі в університет, турбується про здоров`я, тягає на ці довбані тренування, для чого всі ці заходи, щоб витягнути мене з депресняку? Для чого вся ця ніжність, коли ми удвох? Для чого він обіймає мене вночі, ніби я найважливіша людина в світі, для чого так береже і догоджає мені? Чому він так хвилюється і старається для мене?
Мені було соромно і боляче. Я намагався не потрапляти на очі. Власне, як і він мені. Ми уникали одне одного, як тільки могли. А коли перетиналися, робили вигляд, що не бачимо. Ми навіть спали по різним кімнатам.
В той вечір, повернувшись додому, я не зміг зайти в зачинену спальню. Спочатку, я подумав, що ватро було піти геть. Але квартиру ж він залишив відчиненою, значить, чекав мого повернення. І так як великого вибору не було, прийшлося залишитися. Я розмістився на дивані в передпокої, який і став моїм жилищем на наступні дні.
В прямому сенсі жилищем. Тому, як вставав з нього я тільки у ванну, і щоб взяти пляшку віскі. Я забив на навчання і тренування. Не для того, щоб Гаррі заставив мене. Просто все це не мало сенсу без нього. Взагалі, будь-що не мало сенсу без нього. Вся моя безкінечність заключалася в цьому кучерявому хлопчику. Всі мої думки та почуття були направлені на нього. Я міг би вимолювати пробачення, але щось підказувало: ніякі вибачення не змінять ситуацію.
А в глибині душі у мене таїлася образа. Я не мав на неї права, але нічого з собою подіяти не міг. Я розумів, що це кінець, що мені потрібно зібрати речі та звалити, залишити його в спокої. Він ні в чому не винен. Гаррі просто хотів мені допомогти. Він не думав закохувати мене в себе. Але у відповідь на доброту, я отруюю йому життя. Не даю скласти відносини, забираю увесь час та сили, сиджу у нього на шиї, ще і викабенююся. Так, по-правильному, я мав би звалити.
Але, я відчував, що для мене залишитись без нього – рівносильно смерті, як би це егоїстично не звучало. Якщо йти з цього дому, то прямо на кладовище. Мене так роздирало без його рук та губ. Я більше не міг жити без нього. Всі ті моторошні думки, які ми так довго і старанно випалювали разом, поверталися з новою силою. І вибухати їх із себе не виходило. Я топив їх алкоголем, вони знову визирали з-під хвиль. Якщо я перестану бачити, чути, торкатися Гаррі, то і дихати нема для чого.
Тому я і продовжував своє жалюгідне існування на дивані, вливаючи в себе тонни алкоголю, щоб думки про суїцид та Гаррі ставали хоч трохи тихішими. Я знову почав багато думати про наркотики. Як би з ними стало легше. Одна доза – і ти вільний від душевних терзань, хоча б на пів дня. Наркоманам все одно на любов, на увесь світ, і на те, що в ньому відбувається. А якщо сісти на щось серйозніше, то і секс буде не потрібен. Я не бачив різниці між тим, щоб гнити від розбитого серця чи гнити від героїну. Один фіг розкладаєшся.
Коли мені хотілося вити від болю та нехватки Гаррі, я знав, що єдине в змозі допомогти мені – наркота. Мені так хотілося вимкнути в собі ці почуття. Набридло так мучати себе через нього. Може, продатися в рабство Маркусові? У мене будуть грошикі, наркотики, секс та випивка, дах над головою і ніяких проблем. А от, що робитимуть з моїм тілом – все одно.
Коли ставало зовсім нестерпно, я закривався у ванній і змивав під душем сльози. Я не хотів плакати. Я дорослий чоловік, маю бути сильним та тримати себе в руках. Не знаю, чув це Гаррі або ще хто-небудь. Та яка різниця. Людина, якою я живу, не хоче знати мене, не має до мене жодного почуття, він лише жаліє мене, вважає слабким, жалюгідним, не потрібним, набридливим, незрілим, ні на що не здатним. Ось, що було найважчим, найважливішим, ось що випалювало кислотою нутрощі.
На п’ятнадцятий день я зрозумів, що це край, я більше не можу. Якщо зараз нічого не зміниться, я захлинуся у власному болю.
– Привіт, Зейні, ти вдома? – я сам дивуюся настільки сумному голосові.
– Здоров, бро. Ти щось хотів? – а от Малик, як завжди, в прекрасному настрої. Заздрю йому. Я хотів би бути таким же безтурботним.
– У тебе є трава або хоч щось типу цього? – благаю стелю, щоб друг зрозумів мене.
– Якого хуя, Луі? Ти де? Я зараз буду, – ні, не зрозумів.
– Не треба. Я сам до тебе прийду через двадцять хвилин, – задираю голову, щоб не розревтися. Завжди так роблю. Ніби, ті довбані сльози закотяться назад.
*************************************
– Мені потрібен порошок, – перше, що кажу, коли відчиняються двері.
– Ні за що! Ти здурів? – Зейн занепокоєно запрошує в свій дім. Він вибухає від обурення. Метається по кімнаті і розповідає, скільки нам прийшлося пройти, як ми боролися, і який я молодець. Але мені були до дупи всі ці докази, я просто хотів дозу, і щоб попустило.
Опускаю обличчя на долоні: «як же тяжко». Я і без його слів знаю все це. Звичайно, я пам’ятаю про ломку, в’язниці та зґвалтування. Мені не потрібно нагадувати все лайно кожного разу. Але що робити зараз, коли життя здавалося такою несправедливою сукою.
– Лу, скажи мені що сталося. Це через Гаррі? – опускається поряд і обіймає за плече. Ствердно покачую головою, не піднімаючи обличчя, і бурчу нерозбірливо під ніс.
– Зейн будь ласка лише один косяк. Я не вивожу. Мені просто потрібно заспокоїтися та розслабитися. З тілом постійно незрозуміло що відбувається, мурахи під шкірою, то холодно, то спекотно, ноги та руки викручує, всі мꞌязи, як струна, а психіка ще гірше, я балансую між істерикою та нервовим зривом, – благально складаю ручки. – Ми нікому не скажемо. Обіцяю, що на цьому все закінчиться. Я не витримую увесь цей пиздець. Один косячок, слабенький. Допоможи, брате.
– Так, Томлінсоне, досить нити, – він встає, упираючи руки в боки, – Спочатку ти мені все розповіси, а потім ми вирішимо, що робити. Не всі проблеми вирішуються за допомогою дурі, – треба було йти на точку.
– Я не певен, що таке, взагалі, можна розповідати вслух, – червонію, згадуючи, яким тупим бараном був того вечора.
– Зробимо це перевіреним методом. Беремо пляшку, далі імпровізуємо. Досить піздостраждати, геюга, – штовхає в плече.
Ненароком у мене вирвалася посмішка. Я десь читав, що дружба існує для того, щоб залишати сміх, там де любов полишає сльози. Я подумав, що більш ванільної маячні ще не чув. Тільки зараз до мене дійшло, що в цьому, дійсно, є сенс. Або я просто ставав сопливою фанаткою Стайлса.
Добре, що є друзі, які, не дивлячись ні на що, тебе підтримають і розуміють. Але хіба люди говорять вслух про те, що насильно дрочили своєму другові, а тепер не розмовляють з ним, але живуть в одному приміщенні? По-моєму, такі неадекватні речі не повинні заходити далі твого рота.
Але пакистанець поставив пляшку мого улюбленого віскаря і всівся напроти, приготувавшись уважно слухати.
– Я уйобок, Зейне? – стогну.
– Так, – дратується Малик.
Я виклав йому всю історію до кожної дрібниці. Від першого поцілунку на вечірці, до того, як уявляв вчора сльози Гаррі на моїх похоронах. Скажемо так, у пакистанця було «легке здивування», він довго мовчав, обдумуючи, а , може, просто завтикав по п’яному, я поки не розібрав.
– Якщо хочеш, можеш пожити поки що в мене.
– Все настільки погано? – гірко всміхаюся.
– Не знаю. Не знаю, що у нього в голові, – він намагається зробити розумний вигляд, але п’янючі очі видають.
– От і я не знаю, – зітхаю.
– Йому потрібен час, щоб заспокоїтись. Я впевнений, що він охолоне, і все стане на свої місця, – Зейн пускає кільця диму в стелю. Я завтикую на кожне з них.
– Я уже ні в чому не впевнений. Боюся, якщо піду, більше не зможу повернутися, – кільця диму якимсь чином вимальовують знайомі риси Гаррі, я дивлюся на них із закоханою посмішкою. По-ходу я все-таки втратив здоровий глузд.
– Луі, все налагодиться. Він відійде, і ви повернетеся до старого життя. Ти ж знаєш Гаррі. Та він з розуму зійде, якщо когось образить. Просто перестань так сильно давити на нього.
– А, якщо ні? Якщо він настільки ввічливий, що не може мене вигнати. І просто чекає, поки я звалю сам? – це здавалося найлогічнішою відповіддю.
– Не сміши мене. Ви жити не можете один без одного. Це по-перше, а по-друге, повернися в університет. Не ламай собі життя через німу сварку, – як завжди друг-Зейн змінюється другом-психологом. Можливо, це саме те, що найбільше зараз потрібно.
Телефон Малика вібрує. Друг показує дисплей: «Гаррі». Ставить на гучномовець.
– Хаззе, доброї ночі, – він притворно радіє тверезим голосом. А я помічаю в ньому нотки акторства. Я вже казав, що творча людина творча у всьому?
– Зейне, Луі нема. Я не знаю, що робити…. – ніколи не чув Гаррі настільки переляканим. В мені розливається садистське задоволення. Хочу, щоб він постраждав хоч трохи, як я страждаю кожного дня. – Я повернувся зі студії, його нема, телефон на столі. А його нема. Це я в усьому винен. Ми посварилися. І він… він просто пішов…розумієш, – голос кучерявого зривався на плач.
– Заспокойся, Гаррі. Він у мене, – він затуляє слухавку долонею і шепоче мені: «Які ж ви ідіоти».
– Боже. З ним все нормально? – його голос так тремтить.
– Він хотів покурити трави. Але ми випили, і тепер все нормально.
– Що? – вскрикує. – Я через п’ять хвилин буду, – чути, як він шарудить застібками на куртці.
– Гаррі, все нормально. Я за ним наглядаю, – Зейн тягне долонями по обличчю. Ми реально його дістали своїми ванільними драмами.
– Точно не потрібно приїжджати?
– Ні! – підвищує голос Малик. Ми реально-реально його заєбали.
– Добре, вибач, що так пізно, – ввічливість і Стайлс – два тотожних поняття.
– Гарної ночі. Він, до речі, зараз чує тебе, – регоче брюнет.
– Ох. Добре.. Лу, повертайся додому…..
Мовчу. Брюнет відключається і розкидає руки на спинку стільця, в манері «ну я ж говорив». Ми допиваємо віскі і Малик відправляє мене додому, перед цим одразу заплативши таксисту.
Вдома темно і тихо. Я крадусь в передпокої і бачу силует на дивані. Роздягаюся, і як можна не помітніше, прилягаю поряд, вкриваючись ковдрою. Обіймаю зі спини, зариваючись в кучеряхи. Як же я сумував за ними.
– Я люблю тебе, Гаррі Стайлс!
У відповідь лише сопіння. Цілую в маківку і спокійно засинаю.
Додати до улюблених